— Годують від пуза.

— Що?

— Добре, кажу, годують. Сирок дають, у ньому кальцій.

— Як ти почуваєшся?

— Нормально.

— Не бреши мені!

— Правда, нормально. Як новенький.

— Ти де?

— Не знаю. У шпиталі, напевно.

— У якому? Адреса?! Я приїду.

— Не знаю, чесно.

— Увімкни геолокацію на смартфоні.

— Увімкнув. Вона мені дулі крутить.

— Чому?

— Не знаю.

— Та що ж ти нічого не знаєш!

— Не знаю. Так вийшло.

— Я до тебе тільки зараз додзвонилася. Котрий день набираю: абонент поза доступом…

Тут Надію й прорвало.

Поклавши смартфон на тумбочку, Орфей слухав довгий монолог, який не потребував реплік у відповідь. Ти впав, кричала Надія. Ти важкий, я не змогла тебе підняти, перенести в спальню. Викликала швидку, вони не хотіли їхати, я на них нагримала, вони питали, що з тобою, хто я тобі, я сказала, дружина, інакше вони взагалі слухавку б кинули. Виїхали, я чекаю, їх немає, довго їхали, годину чи більше, зробили тобі укол, щось підтримуюче, забирати не хотіли, стан не критичний, у лікарнях немає місць, лежать у коридорах, багато поранених; я з ними сварилася, вони не хотіли, говорили, нікуди брати, тут лікареві подзвонили, він білий став, як простирадло, слухав, кивав, одразу все знайшлося; звелів, щоб тебе вантажили в машину, я хотіла з ними поїхати, не взяли, куди повезли, не сказали, обіцяли передзвонити, записали мій номер, не подзвонили, я дзвонила у швидку, запитувала, вони нічого не пояснюють, сказали, ви йому не дружина, ми перевірили, ви йому не родичка, я тут вже збожеволіла, на стінку лізу, куди бігти, що робити…

— Так, — сказав Орфей. — Ага.

Треба було що-небудь сказати. Позначити присутність.

Перевірив вхідні виклики: порожньо. Пропущених дзвінків від Надії не було. А цікаво дівки шкварять, оцінив Орфей. Щодо геолокації він збрехав. Місцезнаходження позначалося: північ Полтавської області, без конкретного населеного пункту. Прогноз погоди видавав то Стасі, то Трояни, що нічого Орфею не говорило, то взагалі Диканьку, що пахло гоголівською чортівнею.

Дві години на машині від Харкова.

Думати про те, кому й навіщо спало на думку везти непритомного Орфея до баби Кудичихи насіння лускати, не хотілося. Ще менше хотілося говорити Надії про Полтавську область. Зірветься з місця, почне шукати, всі нерви потріпає…

— У мене обхід, — збрехав він удруге. — Я тобі потім передзвоню.

Й дав відбій.

У пам'яті теж нічого не збереглося. Він прийшов до тями години дві тому, довго лежав, дивлячись у стелю, й останнє, що міг пригадати — передпокій квартири, який раптом пішов колесом, немов цирковий акробат. Календар на смартфоні стверджував, що з моменту непритомності минуло три дні, навіть три з хвостиком, рахуючи сьогоднішній ранок. Як ножицями відрізало. Від усього, що, ймовірно, відбувалося в цей час, залишилися лише два рядки, що слабко тліли на тлі лякаючого безпам'ятства:

«Наклонись, луна, над горбатым Стиксом, над безумием черной воды…»

Що це могло означати, Орфей не знав. З ним таке бувало. «Каштаны проржавели от жары…» — це теж спочатку нічого особливого не означало, поки не стало обростати новими словами, як гілки — новою зеленню.

Гаразд, проїхали. Пізніше розберемося.

Що в нас тут?

Кімната найменше була схожа на лікарняну палату. Два ліжка, одне вільне, застелене картатим покривалом. Когось підселять, сказав здоровий глузд. Ага, чекай, заперечила чуйка. Нікого до тебе не підселять, зрозумів? Будеш один кувати в чотирьох стінах. Стіни шорсткі, як наждак: декоративний тиньк. Вікно навпроти ліжка. На підвіконні кактус у горщику. Пузатий, колючий, нахабний. За вікном — живопліт. За ним газон, доріжка, турніки й «рукохід»; ще далі — молодий березовий гай.

Камера спостереження. Он, під стелею.

Блимає червоним оком.

Він сказав Надії, що його годують сирком. З чого взяв? Щось марилося: усміхнена медсестра, годує з ложечки, як маленького. Так, сир. Нежирний. І крапелька джему. Малинового? Можливо. Й пів склянки кефіру. Ні, склянка, це він випив половину, більше не захотів.

Промайнуло, зникло.

Спортивний костюм. Новенький темно-синій «Адідас» із білим трилисником. Хто переодягнув його в цей чужий «Адідас»? Лікар, згадав Орфей. Просив підняти руки. Обидві руки одночасно. Просив висунути язик. Ще щось просив. Я підняв, висунув. Лікар сказав: схоже, не інсульт. Ні, це був лікар зі «швидкої». Це було ще вдома.

Пам'ятаю? Ну, згадую.

Уривки, дрібниці.

Орфей встав. Ноги тримали. Сів назад, взув капці, що стояли рядком на підлозі; знову встав. Де ціпок? Ось, біля ліжка. На тумбочці лежали гаманець, ключі від квартири, пачка сигарет і запальничка. Це що? Стінна шафа. На плічках — Орфеїв одяг, у якому його забрали. Випраний і випрасуваний. Переодягнутися?

Навіщо? Зайве витрачання часу.

Він був упевнений, що двері палати замкнені, й помилився: двері відчинилися легко, без скрипу.

Коридор був порожній.

Він ішов уздовж довгого ряду вікон: людей зовні видно не було, машин теж. Це насторожувало. У шпиталі, особливо у воєнний час, такого не могло бути за визначенням. Першого чоловіка Орфей побачив, вийшовши на ґанок. Той стояв унизу, біля лавки, пофарбованої в грайливий жовтий колір.

Курив.

— Доброго ранку, — сказав чоловік. — Як самопочуття?

— Нормально. Доброго ранку.

— Ось і славно. Дозвольте представитися: Реаніматор.

— Ви лікар, — зрозумів Орфей. — Ви тут працюєте.

— Я лікар, — погодився його співрозмовник. — Ні, я тут не працюю. Я в принципі лікар, за професією. А тут я на тих самих пташиних правах, що й ви.

Кругленький. Міцненький. Налитий. Не людина, стигле яблучко.

— Позивний, — здогадався Орфей.

— Щось на кшталт цього, — Реаніматор усміхнувся. — А вас як звати-величати?

— Орфей.

— Орфей? Значить, десь є й Еврідіка?

Схоже, Орфей змінився з лиця, бо Реаніматор схаменувся:

— Вибачте, будь ласка. У мене не язик, а помело, можу бовкнути зайвого. Якщо якось зачепив вас, прошу вибачення.

— Нормально, — відмахнувся Орфей. — Сигаретою пригостите? Я свої в палаті забув. Не хочу повертатися, в мене нога після поранення…

«Дай сигарету», — згадав він прохання мертвої Еврідіки. Й здригнувся, як від протягу. «Наклонись, луна, над горбатым Стиксом, над безумием черной воды, заходи, весна, на часок проститься — тяжело умирать молодым…»

— Отже, ви Орфей, — сказав Реаніматор, коли Орфей прикурив. — Ви Орфей, я Реаніматор. А ось він — Ноперапон.

І вказав на вікно другого поверху.

— Хто? — здивувався Орфей.

У вікні було видно хлопця, здається, ровесника Орфея, вбраного в такий самий синій спортивний костюм, як і Орфей з Реаніматором. Вікно відблискувало, зовнішність хлопця розгледіти не вдавалося.

— Ноперапон.

— Це хто? Або що?

Слово було незнайомим.

— Позивний, — Реаніматор засміявся. — Ми тут усі з позивними. В мирний час це називалося прізвиськами. Мене зі школи Реаніматором дражнять. Був такий фільм за оповіданням Лавкрафта, жахи всякі. Ви не в курсі, що означає «ноперапон»? Я вам розповім.

— Якщо можна, пізніше, — ввічливо відмовився Орфей. — Я нещодавно прийшов до тями. Казанок погано варить, розумієте? Контузія була, й взагалі…

— Й взагалі, — з дивною інтонацією повторив Реаніматор. — А що у вас за «взагалі», якщо не секрет?

— Я бачу свою мертву дружину.

Не хотів, і в думках не мав, а взяв і бовкнув.

— Нормальна тема, — кивнув Реаніматор.

Здивування в його голосі не було ані на гріш. Здавалося, двоє чоловіків обговорюють прогноз погоди або футбольний матч.

— Нормальна тема, — повторив він. — А я мертвих воскрешаю.

— Усіх?

— Ні, не всіх. Деяких.

І не просіть, почув Орфей.

— А ось він, — Реаніматор вказав на хлопця, що маячив у вікні, — обличчя втратив.

— Метафора? — припустив Орфей.

— Ні, в прямому сенсі. Він вам сам розповість, якщо захоче.

Вікно на другому поверсі відчинилося.

— Гей! — крикнув Ноперапон. — Підіймайтеся, нас чекають!

Обличчя в хлопця було на місці. Обличчя як обличчя, нічого особливого. Як пишуть у поліційному зведенні, без особливих прикмет.

— Де? — крикнув у відповідь Реаніматор.

— В актовій залі.

Актова зала, оцінив Орфей. Ні, це точно не шпиталь.

— Це санаторій, — Реаніматор, схоже, читав думки. — «Ялинка», «Яблунька» або щось на кшталт цього. Для дітей з органічним ураженням нервової системи. В актовій залі раніше святечка проводили, концерти всякі. Зараз санаторій пустує. «Зрубали цю ялиноньку під самий корінець…» Усе населення: ми втрьох і персонал. Рай, правда?

Він прицмокнув:

— І годують чудово. Я тут уже з тиждень, міг оцінити.

Рай, подумав Орфей. Я спустився в рай.

— Сирок дають? — машинально запитав він.

— Дають, — запевнив його Реаніматор. — Зі сметаною.

— Мені давали з джемом.

— З яким?

— З малиновим.

— Правда? — Реаніматор жваво зацікавився почутим. — Скажу, щоб мені теж із джемом. І зі сметаною.

Два недопалки впали в урну.

* * *

— У залі — аншлаг і бурхливі овації!

Реаніматор з ентузіазмом заплескав у долоні. Його ніхто не підтримав. В актовій залі на півтори сотні місць — у таких Орфей грав звітні концерти в молодших класах музичної школи — їх було троє. Четверо, якщо рахувати людину у військовій формі без розпізнавальних знаків, яка піднялася на пошарпану сцену.

— Добрий день. Я радий вітати вас у контактному центрі Спеціального відділу при…

Правильна мова. Звучний голос. Смаглява шкіра, волосся чорне, як смола. Очі лупаті, ніс із горбинкою. Орфей навіть віддалено не уявляв, хто б це міг бути.

— Утім, не важливо. Контактного центру буде достатньо.

Реаніматор підвівся:

— Як накажете вас величати?

У пальцях горбоносого виникла дорога авторучка. Він спритно покрутив її, немов фокусник, що відволікає увагу публіки, перш ніж відповісти:

— Кличте мене Дінеш.

— Чудовий позивний! — захопився Реаніматор. — Головне, зрозумілий.

— Це ім'я.

— Непорядок! У нас позивні, а у вас ім'я? Це дискримінація!

Дінеш усміхнувся одними куточками губ:

— Мені можна.

— Тоді давайте й по батькові!

— Це зайве.

— Ну вже ні! Якщо вам можна більше, ніж нам, значить, ви тут — начальство! А начальство належить кликати на ім'я-по батькові.

Нервує, зазначив Орфей. От і блазнює.

— Вам буде складно вимовити.

— Мені?!

— Добре, якщо ви наполягаєте: Дінеш Раджнѐшевич.

— Ха! Дінеш Ражд… Дінешраджж…

Реаніматор картинно підняв руки:

— Здаюся! Ваша взяла. Ну не поляк я, не поляк! Був би пшек — тоді без проблем: Раджнешѐвич! А так…

— Я можу продовжити?

Реаніматора як холодною водою облили. Затиснувши рот обома руками, він завзято закивав. Уміє, оцінив Орфей горбоносого. Не пальцем зроблений.

— Тоді перейдемо до суті нашого зібрання. Для початку зробимо екскурс в історію виникнення життя. Прошу вас…

Дінеш підняв руку над головою. У залі згасло світло, почувся скрекіт стародавнього кінопроєктора. Екран за спиною Дінеша освітлився, вкрився зеленими плямами.

— Фелліні! — тоном знавця оголосив Реаніматор.

— Згідно з базовою науковою теорією, — Дінеш зробив крок убік, щоб не перекривати екран, — протожиття на Землі зародилося в стародавньому океані. Сотні мільйонів років у ньому відбувалися складні хімічні процеси, унаслідок яких виникли спочатку найпростіші, а потім дедалі складніші органічні сполуки…

За кого нас мають, мляво здивувався Орфей. Ми це в школі вчили.

— …під впливом сонячної радіації, геотермального тепла та низки інших чинників протожиття у вигляді так званих коацерватних крапель ускладнювалося та мутувало в одноклітинні організми…

Амінокислоти. Білки. ДНК і РНК. Енергетика клітини… АТФ, креатинфосфат і глікоген… Слова падали, ніби каміння у ставок, ішли на дно. Ляпки рухалися. Від них рябіло в очах, як при погляді в дитячий калейдоскоп.

Зараз засну, злякався Орфей.

— …хлорофіл… виділення в атмосферу вільного кисню… поділ на рослинний і тваринний світ… поява багатоклітинних організмів…

На екрані розгорталася еволюція. Коли нащадки кистеперих риб полізли на сушу, екран згас.

— Лекція професора Дінеша! — захопився Реаніматор.

— Я не професор.

— Це мем. «Лекція професора Петрова». Не звертайте уваги. Скажіть краще, навіщо ви показали нам цей цікавий екскурс?

— Це наочна аналогія.

— Аналогія чого?

Ноперапон уперше порушив мовчання. На мить Орфею здалося, що на місці хлопця сидить пишна блондинка в ліловій кофтині. Орфей моргнув: дурниця, хлопець як хлопець.

— Трохи терпіння, — Дінеш знову змахнув рукою. — Другу частину, будь ласка.

* * *

— …Історію перших автоматонів і програмованих обчислювальних машин із паровим приводом, на кшталт аналітичної різницевої машини Беббіджа, ми пропустимо. У нашому випадку це навіть не аналог виникнення найпростішої органіки в стародавньому океані. Це лише намацування базових принципів її створення, коли ніякого океану ще не було в природі.

На екрані змінювали одне одного малюнки та світлини антикварних механічних конструкцій. Деякі свого часу траплялися Орфею в інтернеті; інші він бачив уперше.

— Тривалий час вважалося, що першим прототипом сучасних комп'ютерів став американський Марк I, збудований 1944 року, й одразу слідом за ним — ENIAC 1945. Коли розсекретили архіви, з'ясувалося…

Орфей слухав. Ну, старався. Так, німецький інженер Конрад Цузе. Презентація Z1 на аналогових реле в 1938 році. Z3 на телефонних реле 41-го. Зробив фурор…

Фурор. Хардкор. Прокурор.

Не спи, дурню!

— Аналог нижнього архею в історії Землі — створення базових умов і передумов для виникнення цифрового океану.

Глядачам показали засклені шафи-стелажі з рядами незліченних реле — й пристрій введення з блискучими латунними штирями та телеграфним ключем.

— …розвивалася елементна база: реле, електронні лампи, транзистори, інтегральні схеми, мікропроцесори. Змінювалися носії інформації: перфокарти, перфострічки, магнітні стрічки та диски, хард-драйви, оптичні диски, флешпам'ять…

Мелькали машинні зали. Уздовж стін нагромаджувалися шафи з електронним обладнанням, над пристроями введення схилялися люди в білих халатах. Краєм ока Орфей вловив рух у залі. Ноперапон сидів, не ворухнувшись, але по його обличчю бігли хиткі відблиски — низка масок, що змінювали одна одну.

Орфея замутило. Згадалося: «А ось він обличчя втратив».

Ноперапон втиснув голову в плечі, немов чужий погляд хльоснув його, наче батогом, і квапливо дістав щось із кишені. Світлину? Здається, так. Забувши про фільм, Ноперапон зосередився на зображенні. Секунда, друга, третя — миготіння масок сповільнилося, зупинилося, зникло.

Ноперапон сховав світлину в кишеню.

— …паралельно з елементною базою розвивалося програмне забезпечення. Але переломною датою слід вважати 29-те жовтня 1969 року. Цього дня було надіслано перші повідомлення через ARPANET: з лабораторії обчислювальної техніки в Каліфорнійському університеті — до Стенфордського дослідницького інституту. Ця подія поклала початок об'єднанню комп'ютерів усього світу в глобальну мережу. Тонкий струмочок згодом розлився в цифровий океан, де зрештою зародилося цифрове життя.

— Зародилося? — здивувався Ноперапон. — Ви хотіли сказати, було створено?

— Я сказав саме те, що хотів сказати.

Документальні кадри змінила анімація: земна куля, яка оберталася в космосі. На її поверхні загорялися вогники, множилися, розповзалися по континентах. Виникли виноски з поясненнями: назви обчислювальних центрів, комп'ютерних лабораторій, найбільших інтернет-хабів і провайдерів. Їх зв'язали лінії повітряних, підземних і підводних кабелів. Сплив рій мошкари — супутники. Ефірні лінії зв'язку з'єднали їх із наземними центрами: Всесвітня Павутина набула третього виміру, обплутала планету. Окремі нитки вже було не розгледіти: усю Землю оповила хмара з'єднань, яка сяяла.

Цифровий океан, подумав Орфей. Аналог колиски білкового життя?

— …поки всі процеси були замкнуті в окремих комп'ютерах, розвиток цифрового «протожиття» був неможливий: занадто мало ступенів свободи, обсягів пам'яті та обчислювальних потужностей. Жорстка структура, людський контроль, регулярне видалення непотрібної інформації. Але глобалізація все змінила! Багатовимірні простори, мільярди з'єднань, хмарні сховища інформації, мережевий кеш, з якого нічого не зникає безслідно…

Зеленуваті глибини пронизали іскри електричних розрядів. Вони множилися, гілкувалися, подібно до грозових блискавок. У місцях перетинів спалахували маленькі сонця; остигаючи, вони перетворювалися на згустки слизу, що складався з нулів і одиниць. Згустки підозріло скидалися на коацерватні краплі в стародавньому океані.

— Візуалізація, зрозуміло, умовна. Тут ми вступаємо в царину гіпотез, частково підтверджених фактами, що дає змогу говорити про теорію зародження та розвитку цифрового життя. Наголошую: не створеного людьми, а такого, що зародилося мимовільно, як білкове життя зародилося в стародавніх океанах Землі. Самі того не підозрюючи, ми лише створили для цього необхідні умови…

— Цифрове життя? — Реаніматор раптово став серйозним, хижим, наполегливим. — Таке, що виникло саме по собі? Поза діяльністю людини? Незалежно від неї?!

Бритва, подумав Орфей. Небезпечна бритва. Таким він бачив зараз веселуна Реаніматора.

— Так, — кивнув Дінеш.

Бритва не справила на нього враження.

— Ми лише створили умови? Й все? Ви розумієте, що говорите?!

— Так, розумію. І хочу, щоб ви всі теж це зрозуміли. Повторюю: ми створили умови. Цифровий океан із достатньою кількістю ступенів свободи та хаосу, наповнений свого роду амінокислотами, білками та всім іншим: програмами, кодами, масивами інформації різного роду. Комп'ютерні віруси теж внесли свою лепту — наприклад, здатність до реплікації. Далі, як і у випадку з білковим життям, процес ішов по наростаючій: розвиток, ускладнення, набуття нових якостей і можливостей. Але процеси в цифровому середовищі йдуть на порядки швидше, ніж у біосфері. Шлях, на який нашій еволюції знадобилися мільярди років, цифрове життя пройшло приблизно за чверть століття.

На екрані панувала натуральна «Матриця». Коацервати зливалися в химерні структури, усередині них бігли стовпці й рядки кодів. Структури ускладнювалися, зливалися, ділилися, надбудовували одна одну…

Каламутну товщу океану пробили промені сонця. Цифрові створіння рушили йому назустріч, вийшли на поверхню. На березі розкинулося місто: хмарочоси, торгові центри, телевежі, транспортні розв'язки, потоки машин. Біля крайки прибою стояв чоловік: дивився вдалину, говорив по смартфону.

Цифри попрямували до нього. Зображення завмерло.

Стоп-кадр.

— Чим закінчилася перша частина фільму? — запитав Дінеш.

— Життя вийшло з океану на сушу, — уперше порушив мовчання Орфей.

— Ви маєте рацію. Життя з'ясувало, що існує інше середовище існування. Й почало його освоювати.

Дінеш витримав паузу. Ніхто не намагався її порушити.

— Цифрове життя виявило світ матерії. Й почало його… Ні, ще не освоювати. Поки що тільки досліджувати. Але процес запущено, і його не зупинити.

* * *

— Досліджує, — в мертвій тиші повторив Реаніматор. — Цифра досліджує матерію. Нове середовище проживання можна досліджувати, як це робить звір. Риба, птах, рептилія. А можна…

Здавалося, почуття гумору покинуло його назавжди.

— Я правильно зрозумів, до чого ви хилите?

Дінеш кивнув:

— Ми припускаємо, що цифросфера породила розум. Породила так само, як і біосфера Землі. Цифровий інтелект, для стислості ЦІ. Він уже тут, і він цікавиться нами.

— Припускаєте?

— Упевнені, — зітхнув горбоносий. — Практично впевнені.

Екран згас, у залі ввімкнулося світло.

— Досліджує, — своєю чергою вимовив Ноперапон. — Підглядає через відеокамери. Підслуховує через мікрофони. Дивиться відео у Тік-Тоці. Вивчає бази даних, статистичні звіти. Читає дописи у Фейсбуці. Ви про це?

— Не тільки й не стільки. Для ЦІ доступно все, що містить мережа. Не просто доступно — це елементи його самого. Хромосоми, мітохондрії, клітини, органи — якщо користуватися біологічними аналогіями. Чи часто ви замислюєтеся, як працюють клітини вашого організму? Селезінка? Щитоподібна залоза? Чи часто намагаєтеся витягти з них інформацію? Проаналізувати її?

— Яким же чином він вивчає наш світ?

— Основа життєдіяльності ЦІ — переробка інформації. Інформація — це те, з чого він складається, чим дихає, що споживає. Не процесори, блоки пам'яті, материнські плати, відеокарти. «Залізо» — носій, навіть не середовище існування. Найближча аналогія: для людей носій — планета Земля. Її наявність забезпечує існування та функціонування нашого середовища проживання — біосфери та техносфери. Якщо ми й виходимо в космос, то, умовно кажучи, в «пробірках», де імітуються земні умови. А ЦІ — високоорганізований цифровий конструкт із кодів, програм, алгоритмів. Інформацію, яку він отримує, він переробляє, засвоює та робить частиною себе. Якщо він і виходить у матеріальний світ…

— Я споживаю органічну їжу, — перебив його Реаніматор. — Кисень повітря, мінеральні солі та мікроелементи. Усе це я переробляю в енергію, білок та інші сполуки мого тіла. Судячи з того, що я почув, ЦІ споживає інформацію з довкілля та переробляє… На що?

— На знання, — відповів Дінеш.

— Інформація та знання? В чому відмінність?

— Інформація — це нові дані. Те, що раніше було невідомо. Знання — інформація осмислена та корисна. Інформація об'єктивна, якщо вона не залежить від методів фіксації. Знання — фіксація, тому воно суб'єктивне. Наш світ для ЦІ — скарбниця, джерело неймовірної кількості їжі, якої не знайти в цифросфері.

— Я думав, — пробурмотів Ноперапон, — що в мережі є все. Чого ж там немає?

— Людей.

— Та годі! Там від нас не продихнути!

— У мережі ми — цифри. У всякому разі, для ЦІ. Тут же… Наші думки, почуття, переживання, спонукальні мотиви. Діяльність розуму, укладеного в білкове тіло. Реакції білкового тіла на подразники. Усе це для ЦІ — terra incognita.

— І як же ЦІ добуває цю їжу?

— Через інтегральний режим.

— ?!!

— Наш відділ займався інтегральним режимом задовго до того, як виникли перші підозри про зародження ЦІ. Ми працювали над інтеграцією людини-оператора зі специфічним штучним інтелектом. Штучним, підкреслюю! — тобто, створеним нами, а не таким, що зародився в цифросфері. Нам вдалося досягти певних успіхів, потім почалися непередбачувані труднощі… Не вдаватимуся в подробиці. Головне, що завдяки нашим розробкам ми змогли вгледіти аналогію: в обох випадках мала місце інтеграція людської свідомості та машинного інтелекту. В першому випадку ініціатива йшла від нас, у другому — «з того боку».

— У вас є докази? — крижаним тоном запитав Реаніматор.

— Докази сидять тут, переді мною.

— У сенсі?!

Реаніматор підвівся. Здавалося, він готовий злетіти на сцену, вхопити Дінеша за грудки й витрясти з нього відповіді.

— Не зрозумів…

Ноперапон зіщулився, втиснув голову в плечі. Всупереч сказаному, він явно щось зрозумів.

— Ні, — сказав Орфей.

— Ні, — сказав Реаніматор.

— О, ні, — сказав Ноперапон.

— На жаль, — Дінеш розвів руками. — Мені дуже шкода, але це так. Ви троє підключені до ЦІ в інтегральному режимі. Через ваш мозок і нервову систему він отримує інформацію про вас самих і матеріальний світ, що вас оточує. Отримує без вашого відома та бажання.

Реаніматор хотів заперечити — чи обуритися? Дінеш зупинив його несподівано владним жестом:

— Не перебивайте, демократія закінчилася. Ви хотіли відповідей? Я знав, що вони вам не сподобаються. Кому хочеться бути піддослідним кроликом? Маріонеткою?

Горбоносий зробив крок до краю сцени:

— До кожного з вас ЦІ підібрав персональний ключик — емоційний тригер. ЦІ погано розуміє, що таке емоції, але це не заважає йому їх використовувати. Хіба ми знаємо в подробицях, як влаштований смартфон? Однак ми ним користуємося. У кожного з вас була емоційна травма, фобія, нав'язлива ідея. ЦІ дістався до неї, використовуючи інформацію з мережі, та потягнув за потрібний гачок.

Дінеш нахилився вперед, ризикуючи впасти в зал:

— Ну ж бо, згадуйте! На чому вас підловили?! Не треба нічого говорити вголос — я розумію, це занадто особисте. Просто згадайте, для себе. Та скажіть мені, що я не правий!

Орфею не було потреби згадувати. Еврідіка. Її смерть. Його сни. «Дай сигарету…» — «Ти ж не куриш…» Пів року життя за інерцією. «Привіт» з акаунта мертвої дружини. Квіти на могилі. Забута пачка сигарет. «Ти як? З тобою все гаразд?» — «Ні. Не гаразд. Зовсім не гаразд. Де ти?» — «Не знаю…»

Як це було в Реаніматора? У Ноперапона?

У кожного свій біль.

— Вас спіймали на емоційну наживку. Перевели ваш мозок у збуджений стан потрібного ступеня та якості. Це дало ЦІ можливість підключитися. Відкрити канал, увійти з вами в інтегральний режим. Яким чином? Наш мозок випромінює й уловлює електромагнітні хвилі певного діапазону частот. У збудженому стані сприйнятливість мозку посилюється. Цим і скористався ЦІ. Джерел випромінювання навколо вистачає, ЦІ міг використовувати будь-яке на вибір. До речі, ви для нього — цінне придбання. Щоб заохотити вас, підтримувати в потрібному стані, він надає своїм аватарам певні бонуси.

Еврідіка. Віра в те, що вона не пішла до кінця. Можливість листування. Привид на лавці в парку…

— Ми інфіковані? Заразні для тих, хто навколо?

Голос Реаніматора сів.

— Тому нас ізолювали?

Видавивши останнє слово, він відчайдушно закашлявся.

— Я б так не сказав, — м'яко відповів Дінеш. — Інтегральний режим — це щось інше, більше. У чомусь він небезпечний, але якщо дотримуватися запобіжних заходів…

Він глянув на Ноперапона та швидко відвів погляд.

— З іншого боку, інтегральний режим відкриває перед нами колосальні можливості. Ми навіть до кінця не уявляємо, наскільки…

— Принаймні, це не СНІД, — хмикнув Реаніматор.

— Нічого спільного.

— І на тому спасибі. Гаразд, ви виклали нам теорію. Що далі? На початку лекції ви сказали: «контактний центр». Що ми тут будемо робити? На дзвінки відповідатимемо?

— В інтегральному режимі, — буркнув Ноперапон.

— Ми будемо встановлювати контакт, — Дінеш спустився зі сцени. — Контакт із цифровим інтелектом. Зараз ми перейдемо від теорії до практики. Прошу за мною.

* * *

Зали бувають різні. Бувають актові, а бувають…

Орфей не зміг дати визначення тому, що побачив. Цей зал являв собою разючий контраст попередньому, від якого віяло незнищенним духом «совка». Тут же «совка» не було і в заводі.

Підлога — шахівниця. Бежеві та салатні квадрати полімерної плитки. Стеля — синь небес. Вікна — широченні, на всю стіну. За вікнами — парк. Самі стіни — світлий аквамарин; не зрозуміти, фарба це чи пластик.

Висота — метрів сім.

У дальньому кінці проглядався засклений «акваріум» другого поверху. За склом виднілися робочі столи з моніторами та шафи з апаратурою. Це було б схоже на фільм про еволюцію комп'ютерів, але техніка виглядала куди більш наверненою, ніж навіть на останніх кадрах.

Колишній спортивний зал? Якщо й так, розпізнати в ньому початкове приміщення було рішуче неможливо.

Три молочно-білі хайтек-ліжка з безліччю зовнішніх підключень кинулися Орфею в очі в останню чергу. Як можна було їх не помітити відразу, залишалося загадкою.

— Це ваші робочі місця. Підходьте, не соромтеся.

Дінеш відійшов убік, пропускаючи «контактерів» до ложементів.

— Судячи з усього, — оголосив Реаніматор, — робота — не бий лежачого. Що ми тут будемо робити?

— Спати.

— Усе життя мріяв про таку роботу! А якщо серйозно?

— Я абсолютно серйозний. Швидкість процесів у цифросфері в багато разів перевершує швидкість людського мислення. Я вже не кажу про мову. Але якщо взяти швидку фазу сну… У ній ми за секунди проживаємо години, а то й дні суб'єктивного часу.

Реаніматор наморщив лоб, беззвучно ворушачи губами.

— Не сходиться, — заявив він. — Комп'ютери, як не крути, швидші.

— Ви маєте рацію. Але різницю на порядки ми зведемо до різниці в рази. Так ЦІ буде простіше підлаштуватися до ваших швидкостей і зробити крок назустріч.

— І що ж, ми спатимемо й чекатимемо, поки ЦІ зволить зазирнути в наші сни? А якщо мені насниться кошмар? Та ЦІ втече від мене, як чорт від ладану!

Навколо почали збиратися люди в білих халатах. Звідки вони з'явилися, Орфей не помітив. Санітари, подумав він. Санітари з психлікарні. Асоціація, поза сумнівами, була хибною, але Орфея не полишало відчуття, що на них зараз одягнуть гамівні сорочки та відведуть у кімнату з м'якими стінами.

— Цей момент ми врахували, — заспокоїв Реаніматора Дінеш. — Перед вами апарати керованого сну. Конвертація вхідних звукових, світлових і електромагнітних імпульсів у візуальні та аудіо-образи. Розробки Массачусетського технологічного інституту, Стенфорда та компанії Prophetic. Ми придбали три ліцензії. Поєднали, допрацювали, підключили ШІ… Перед вами — перша експериментальна модель Digital Morpheus-AI 3–1.01.

Стійка з моніторами та пультами. Золотистий, схожий на корону шолом. Непрозорі окуляри з покриттям із чорного пластику. Рукавички та напульсники з датчиками.

— Божевілля, — зітхнув Реаніматор. — Натуральна божевільня. І знаєте що? Я вам вірю! Ось тепер вірю, та й все.

— Credo quia absurdum.

Дінеш усміхнувся у своїй звичайній манері: куточками губ.

— Вірую, бо абсурдно, — луною відгукнувся Реаніматор. — Тертуліан, якщо не помиляюся?

— Вважається, що він. Приступимо?

Коли білі халати фіксували руки й ноги Орфея стрічками з пружного пластику, в нього знову виникла неприємна асоціація. З психлікарнею? — ні, тепер уже з тортурним ложем.

Прокрустовим ложем?

— Не хвилюйтеся, це для вашої ж безпеки. Деякі люди занадто активно рухаються уві сні…

Ну так, звісно.

Поруч пристібали Ноперапона. Він теж помітно нервував.

— Стривайте, а я?! — обурився Реаніматор.

— Ви ляжете спати в наступному заході.

— Що за дискримінація?! У вас три ложа! Й персоналу в надлишку!

— Мій учитель наполегливо рекомендував не підключати до «Морфеуса» більш ніж два цифронавти одночасно. Третього він радив тримати поруч у стані неспання. А я звик довіряти рекомендаціям мого вчителя.

Тон у Дінеша був такий, що Реаніматор не ризикнув сперечатися.

* * *

— Дай сигарету, — каже вона.

— Ти не куриш, — дивується він.

Ні. Не дивується. Вже нема чому дивуватися.

Вона повторює:

— Дай сигарету.

Більше вона не говорить нічого. Лежить, чекає.

Вони в спальні. У їхній спільній спальні, до якої він звик настільки, що навіть опис її змащується, проходить повз його сприйняття. Ну, стіни, стеля, вікно. Меблі. У дальньому кінці, в кутку, стоїть ростове дзеркало в металевій рамі.

Вузький овал слабо мерехтить.

Він простягає руку, бере з підвіконня пачку сигарет. У реальності немає таких довгих рук, щоб дотягнутися до підвіконня, не встаючи з ліжка, але у сну своя геометрія, свої пропорції.

— Ось.

Він знає, що це сон. Штучний сон, створений умільцями Дінеша. Чому він такий схожий на сон звичайний, невідступний, що переслідує його від того дня, коли він дізнався про смерть Еврідіки? Неважливо. Так вийшло. Не можна просто так лежати. Треба шукати спосіб. Треба вийти на контакт із цими, як їх?

ЦІ. Їх звуть ЦІ.

Треба говорити для них. Грати для них. Співати для них.

Треба, щоб вони почули.

— Ось, — повторює він.

Вона приймає від нього циліндрик «Вінстона». Крутить у пальцях, злегка прикушує зубами.

— Вогню?

— Не треба.

Вона лежить із незапаленою сигаретою. Її груди смутно біліють у темряві. Груди слабко рухаються: Еврідіка дихає. Уві сні вона дихає, й це щастя.

Уві сні вона поруч.

Щастя витікає з пальців. Ось його майже не залишилося, ось його немає зовсім.

Хто поруч із ним?

— І небо, одуріле та бліденьке, бач, вапною стікає в сьогодення…

Він вголос згадує свій переклад «Каштанового сонета». Вони листувалися про це в чаті: живий із мертвою, ні, людина з цифрою.

— Вапна — це правильно?

— Вапно — известь, — каже вона. — Вапна — извёстка. Вапняк — известняк. Осадова гірська порода, що складається головним чином із карбонату кальцію з домішками глинистого матеріалу, кремнезему, оксидів заліза тощо.

— Ну?

— Правильно.

Минулого разу він не звернув уваги на цей клятий вапняк. На карбонат кальцію з домішками глинистого матеріалу, чорт би їх побрав. Прийняв, як належне, як само собою зрозуміле.

Казенні, чужі слова.

— Ось, — каже він. — Складається потроху.

І читає напівголосно:

І додає без паузи, на натхненні чи навіянні, бог знає на чому, ламаючи ритм, укорочуючи рядок:

Нові слова, яких ще мить тому не було, приходять легко. Так, немов народилися бозна-коли, а зараз залишилося тільки згадати, вимовити, й рибка в сітці.

Він уже не лежить, а сидить. Жаркий порив вітру торкається щоки. На коротку мить йому здається, що він сидить не на ліжку в спальні, а на лавці біля могили, в найдальшому секторі цвинтаря, там, де залишав пачку сигарет, і «дієз» із чайних троянд підвищував звучання вітру на півтону, й він співав упівголоса нові пісні, а потім питав — ну як? — і вона відповідала: нормально…

— Нормально, — каже вона.

Так, звісно. Вона завжди була скупа на похвалу.

— З перекладом не виходить, — скаржиться він. — Я вже голову зламав.

Він замовкає. Чекає. Він усе робить правильно.

Вона відповідає майже одразу:

— Це підрядник, — сміється він. Сміх виходить гірким, вилиці зводить від такого сміху. — Google-translate або DeepL. Яка різниця? Це не переклад.

Вона мовчить.

— Це не переклад, а ти не Еврідіка. Ти цифрова модель. Гачок, на який хитрі ЦІ ловлять рибку на кшталт мене. Я теж умію ловити рибку. Чи не так?

Вона мовчить. Курить.

Він не підносив їй запальничку. Вона не брала запальничку. Вогню не було. Однак сигарета тліє, а вона курить. Дим піднімається до стелі, просочується крізь неї.

Зникає в темряві.

— Я хочу говорити не з тобою. Я хочу говорити з твоїми творцями. Не з гачком або з наживкою, а з рибалками. Вони здатні на діалог?

— Дурень, — відповідає вона. — Ой, дурень…

І встає.

Еврідіка йде геть. Спальня стає дуже великою, розтягується в просторі, а може, в часі. Еврідіка йде, йде, йде: біла, бліда тінь.

Ось вона біля дзеркала.

— Не ходи за мною, гаразд? — каже вона.

Й робить крок у дзеркало.

Раніше в цю секунду Орфей завжди прокидався. Зараз він продовжує спати, що само по собі болісно. У цьому тривалому хворобливому сні він теж встає, немов поставив собі за мету скопіювати бліду тінь, — і йде до дзеркала, слідом за Еврідікою.

«Не ходи за мною, гаразд?»

Не гаразд. Я йду.

Спальня робиться дуже маленькою, стискається в просторі, а може, в часі. Крок, другий, і ось він уже стоїть біля дзеркала. Простягає руку, торкається холодної гладі. Посилює натиск.

Перепона не поступається. Далі йому ходу немає.

У дзеркалі відбивається Орфей: смішний, безглуздий, в одних трусах. Волосся скуйовджене, очі моргають, немов під повіки сипнули піску. В дзеркалі тільки він, більше нікого.

На підвіконні лежить непочата пачка сигарет.

Виє сирена повітряної тривоги.

* * *

— Як вам сподобався пейзаж?

— Який пейзаж?

— Морський. Пляж, галька. Хвилі набігають на берег.

Дінеш нахилився вперед:

— Скелі за спиною. Програмісти обіцяли мені мальовничі скелі. Невже не сподобалося?

— Я не розумію, про що ви.

Вони сиділи в палаті, виділеній Орфею під проживання. Орфей — на своєму ліжку, Дінеш — на порожньому ліжку навпроти. Перш ніж сісти, він попрохав дозволу. Напевно в пансіонаті у Дінеша був свій кабінет. Але коли він запропонував Орфею обговорити сеанс у палаті, віч-на-віч, Орфей не заперечував.

Горбоносий, як уже стало зрозуміло, нічого не робив просто так. Навіть якщо ти не розумієш його мотивів, краще погоджуватися. Орфей був упевнений, що Ноперапон зараз чекає у своїй палаті, коли Дінеш нанесе йому візит, і очікування — теж частина якихось планів.

— Ось, — Дінеш помахав роздруківкою, покладеною в прозорий файлик. — Пам'ятаєте, я говорив: керований сон? Конвертація вхідних імпульсів у візуальні та аудіообрази. У мене записано чорним по білому: перший сон — морський пейзаж.

— Ніякого пейзажу, — відрізав Орфей.

Йому раптом став неприємний цей допит.

— Що ж вам тоді снилося?

— Спальня.

— Яка ще спальня?!

— Моя спальня. У сенсі, наша. Ми з Еврідікою лежали у ліжку на постелі, потім вона встала.

Еврідіка встала, подумки уточнив Орфей. Не постіль. Постіль встати не може. Чорт, я втрачаю ясність мови.

— Дивно, — Дінеш дістав із кишені авторучку, покрутив у пальцях. — Спальні не передбачалося. З іншого боку, ви спите, бачите себе в спальні, у вашій квартирі… У цьому є якась логіка, хоча й непередбачена. Зачекайте! Ви сказали — Еврідіка?

— Моя дружина. Мусанова Вероніка Андріївна, у дівоцтві Даценко. Я звав її Еврідікою.

Орфей хотів сказати: моя покійна дружина. Не зміг.

— Так, знаю, — кивнув Дінеш. — Ваша покійна дружина.

Він-то зміг, і без зусиль.

— Її теж не передбачалося. Подвійна дивина.

— А ви що, не бачили всього цього?

— Яким, вибачте, чином? Ми не телепати. Нам доступні процеси, що відбуваються у вашому організмі. Частота серцебиття, активність мозку, сатурація. Запитайте Реаніматора, він знає більше за мене. Але все, що відбувається у вашій уяві — таємниця за сімома печатками. Ось я й кажу: дивно. Хоча…

Дінеш дістав роздруківку з файлика, щось швидко проглянув.

— Якби не запрограмованість вашого сну — морський пейзаж і самотність — я б сказав, що зміст його абсолютно логічний. Ви вперше бачите такий сон?

— Ні.

— Бачили раніше?

— Регулярно.

— Що ж ви робили в спальні з вашою дружиною? Я перепрошую, якщо це занадто інтимне запитання, але зараз і надалі я вимагатиму граничної відвертості. Це необхідно, розумієте?

— Ми курили. Потім я читав вірші.

— Вірші?!

— Наклонись, луна, над горбатым Стиксом…

Орфей вголос повторив усе, що прочитав Еврідіці.

— Мне бы с кручи вниз, — задумливо промовив Дінеш, — да обрыв высок. Це все?

— Ні.

І Орфей прочитав без виразу:

— Здесь ни мирных нив, ни войны трофеев, здесь лениво цветет асфодель…

— Це ви теж прочитали Еврідіці?

— Ні. Це склалося, поки ми з вами розмовляємо.

— Ви здатні складати вірші під час розмови? Займаючись якоюсь справою?

— Здатний.

— Унікальна здатність. Утім, я мало знайомий із поетами. Можливо, це норма. Отже, ви читали вірші вашій покійній дружині. Що далі?

— Вона зробила переклад українською мовою.

— Вдалий?

— Ні. Це був підрядник, автопереклад. Машинний, розумієте?

Розмова обтяжувала Орфея. Переказувати сон було неприємно. Подія перетворювалася на модель, спогад на звіт. Почуття на цифру, об'єм на площину. Сон висихав, тріскався. Від цього боліла голова. Ні, не голова — серце. Ні, не серце, але щось боліло, це точно.

Фантомні болі?

— Я правильно вчинив? — запитав він.

Зараз Дінеш скаже, що це було неправильно. І Орфей зірветься, влаштує скандал. «Ви ще вчити мене будете!..» Йому так хотілося скандалу, що кишки скручувалися у вузли.

Вони ведуть мене з першого входу в чат, подумав він, біліючи від злоби. Чат для тих нещасних, хто листується з мерцями — упевнений, там мене і засікли. Вели, спостерігали, слухали. Усе моє листування в них. Усі концерти в парку. Все відзнято, прослухано, вивчено. Обсмоктано до найдрібнішої кісточки. Усе, що я співав, я співав голодному ЦІ та ось цьому горбоносому диктатору.

«Прозвучи, струна, охлади висок…»

Щось більше, згадав він. Хто ж це писав у чаті? Так, Kazimir.«Я думаю, це щось більше, ніж емуляція». Він писав про свого брата: той загинув на фронті, а потім з'явився в мережі. Так, щось більше, й тепер ясно, що саме.

Орфей цілу лекцію прослухав про це більше.

— Я правильно вчинив? — повторив він.

— Не знаю, — відповів Дінеш. — Ми йдемо навпомацки. Якщо ми й дізнаємося, який шлях був правильним, це буде не зараз. Не скоро. Якщо взагалі буде. Вибачте мені, заради всього святого! Я змушений різати без наркозу.

Вузли розв'язалися. Бажання скандалу померло.

— Я можу обговорювати свої сни з колегами? — запитав Орфей.

— З іншими цифронавтами? Звісно. У мене до вас буде лише одне прохання. Хоча б частину таких обговорень ведіть у чаті. Що більше, то краще. У вас на смартфонах встановлено спеціальний месенджер. Іконка — біле ЦІ в синьому колі, ви не промахнетеся.

— Чат захищений?

— Від людей? Так.

Дінеш встав.

— Від ЦІ в інтернеті захисту немає, — сказав він, перш ніж вийти з палати. — На це я й розраховую. Шанс, звісно, мізерний, але ми хапаємося за соломинку. Будемо продовжувати?

— Будемо, — погодився Орфей.

А що він міг відповісти? Наче йому дали вибір.

Дінеш подивився на годинник:

— За пів години обід. Веліти, щоб вам принесли сюди, чи підніметеся в їдальню? Вона на другому поверсі.

— Піднімуся, — сказав Орфей. — Я в чудовій формі.

Він чекав, що Дінеш усміхнеться. Не дочекався.

* * *

Орфей входить у чат.

Орфей: Ви тут?

Реаніматор: тут.

Ноперапон: Так.

Орфей: У Дінеша якась лажа.

Реаніматор: у сенсі?

Орфей: Управління снами не працює. Вони задають різні локації, а я щоразу потрапляю у свою спальню.

Реаніматор: у спальню? щасливчик! я в лікарню потрапляю.

Ноперапон: Пацієнтом?

Реаніматор: лікарем. в ординаторську. я їх шпиняв-шпиняв! давай Мальдіви! Мексику! безлюдний острів! карнавал у Ріо! один хрін — ординаторська…

Ноперапон: Вони налаштування задавали?

Реаніматор: Мальдіви? задавали. кажуть, самі ні біса не розуміють.

Ноперапон: У мене ванна.

Орфей: Ванна?

Реаніматор: i wanna be a gangster!

Ноперапон: Ванна кімната. У моїй квартирі. Сиджу на краю ванни, як дурень, дивлюся в дзеркало.

Орфей: Що в дзеркалі?

Ноперапон: Я.

Орфей: Нормально.

Ноперапон: Багато, різний. Хлопчина. Жінка. Дід. Ветеран на протезі…

Реаніматор: і все ти?

Ноперапон: Начебто так. Вилазять із дзеркала, товпляться. Теревенять. Гомін, тіснота!

Реаніматор: альтер-егі!

Орфей: З тобою говорять?

Ноперапон: Один з одним.

Орфей: Про що?

Ноперапон: Дурниці всякі. Побутове.

Реаніматор: ти до них звертався?

Ноперапон: Так. Коли відповідають, коли ні. Один мене нахер послав. Той, що військовий…

Реаніматор: мене один теж послав.

Ноперапон: Хто?!

Реаніматор: пацієнт. просто пацієнт. ти думав, до мене теж я приходять?

Ноперапон: Так.

Реаніматор: в ординаторській дзеркала немає.

Орфей: До чого тут дзеркало?

Реаніматор: у мене ноутбук на столі. відкритий. вимкнений. вони в дисплеї, як у дзеркалі, відбиваються.

Ноперапон: Хто?

Реаніматор: ті, кого я витягнув. бачу їх у дисплеї, обертаюся, вони вже тут. і мовчать.

Ноперапон: Ти до них звертався?

Реаніматор: так. мовчать. один послав, як тебе твій військовий.

Орфей: За що?

Реаніматор: він жити не хотів.

Ноперапон: Ти ноутбук вмикав?

Реаніматор: це ідея! наступного разу спробую.

Орфей: У мене в спальні теж дзеркало.

Ноперапон: З нього теж виходять?

Орфей: Йдуть. Вона в нього йде, а я не можу.

Реаніматор: вона?

Орфей: Моя дружина. Я в спальні завжди з дружиною. Наодинці.

Реаніматор: у спальні. з дружиною. наодинці. щастить!

Орфей: Ми з нею листувалися. Текстом, у месенджері. До того, як я сюди потрапив. Потім я її побачив.

Реаніматор: уві сні?

Ноперапон: У мережі?

Орфей: У парку. Я співав «Касиду нас». Вона й з'явилася. Поруч, на лавці. Як жива.

Реаніматор: Ну?

Орфей: Говорила зі мною. Потім я пішов. Удома вирубився. Я ось чого не зрозумію…

Реаніматор: Ну?

Орфей: Листування — зрозуміло. Цифрова матриця особистості, емуляція… Наживо-то — як?!!!

Реаніматор: крім тебе її хто-небудь бачив? чув?

Орфей: Ні.

Ноперапон: Це ЦІ.

Орфей: У парку? на лавці?!

Ноперапон: Інтегральний режим. ЦІ в нас у головах. І не тільки в нас. Щось на кшталт соцмережі. Мене теж люди по-різному бачили: хлопчисько, старий, жінка. Й чули не те, що я говорив.

Орфей: Не бачу схожості.

Ноперапон: Зір, слух, дотик — електричні імпульси. Вони передаються по нервах у мозок.

Реаніматор: загалом, правильно.

Ноперапон: ЦІ може їх контролювати. Змінювати. Показати будь-яку картинку. Замість того, що насправді. Звук, смак, запах. У моєму випадку він показував це іншим. У твоєму випадку — тобі. Так навіть простіше: адже він у тебе в голові…

Орфей: А чому я тоді вирубився? Три дні провалявся.

Реаніматор: ти після поранення?

Орфей: Так.

Реаніматор: контузія була?

Орфей: Була.

Реаніматор: ну ось. тебе й від меншого вирубити могло. тут ЦІ маху дав, перестарався. хотів як краще, типу, подарунок тобі зробити…

Орфей: Отже, все-таки модель. Цифра. Тригер. Спусковий гачок…

Реаніматор: тебе понесло. гальмуй.

Орфей: Плюс. Тут ще одна знайома мені дзвонить.

Реаніматор: мертва?

Орфей: жива. Де я? Що я? Адреса шпиталю? Провідати хоче. Що їй відповідати? Вона ж там на мило зійде. Почне всіх на вуха ставити…

Дінеш входить у чат.

Дінеш: Повідомте Надії Коханчук, що вас визнали придатним «до служби у військових частинах забезпечення, ТЦК, вищих військових навчальних закладах, навчальних центрах, медичних підрозділах, підрозділах логістики, зв'язку, оперативного забезпечення, охорони». Призвали на службу та призначили до штабу бригади з присвоєнням офіцерського звання «лейтенант». Місце розташування штабу ви повідомити не можете з причин секретності. Усе гаразд, ви живі-здорові, нехай не хвилюється.

Орфей: це жарт?!

Дінеш: Щодо звання? Ні.

Дінеш залишає чат.

Реаніматор: дискримінація! хочу полковника!

* * *

— Дай сигарету, — каже вона.

— Чому ми в спальні? — запитує він.

— Не знаю, — відповідає вона. — А де ми маємо бути?

— На морському березі. На турбазі в Карпатах. У салоні літака. Хтозна, що спорудили для мене програмісти Дінеша! Усе, що завгодно, але тільки не наша спальня.

Вона знизує плечима. Повторює:

— Дай сигарету.

— Візьми сама, — каже він.

— Не хочу. Не можу. Дай ти.

— Не дам.

— Чому?

— Немає контакту з ЦІ, немає сигарет. Ймовірно, твої творці не розуміють, чого я хочу. Але ти-то розумієш? Зможеш передати? Пояснити?!

Вона мовчить. Дихає. Сідає на край ліжка.

Він розуміє, що зараз закричить від болю.

— Ось, — каже він, щоб не закричати. — Слухай далі.

І читає без виразу, як читав Дінешу:

— Далі! — вимагає вона.

— Далі нічого немає. Затик із римою, розумієш? Ни войны трофеев…

— Евреев, — без паузи продовжує вона. — Дисплеев. Краеведческих музеев. Зеев.

— Зеев?

Він не розуміє.

— Іудейське ім'я, — уточнює вона. — Означає «вовк».

— Я не хочу розмовляти з Гуглом, — він повертається на бік, спиною до неї. — Я хочу говорити з ЦІ.

— Орфеев, — вимовляє вона.

— Що?!

— И летит во мгле птичий клин Орфеев…

— …отражаясь в стоячей воде, — машинально закінчує він.

Він не знає, що відбувається. Не знає, як це могло вийти.

Еврідіка встає.

— Нормально, — каже вона. — В стоячей воде? Нормально.

І йде геть.

Спальня стає великою, розтягується в просторі, а може, в часі. Еврідіка йде: біла, бліда тінь. Ось вона біля дзеркала.

— Не ходи за мною, гаразд?

Вона робить крок у дзеркало.

Орфей теж встає. Йде до дзеркала, слідом за Еврідікою.

«Не ходи за мною, гаразд?»

Не гаразд. Я йду.

Спальня робиться маленькою, стискається в просторі, а може, в часі. Ось він уже стоїть біля дзеркала. Торкається холодної гладі. Посилює натиск.

Далі ходу немає.

Він дивиться на своє відображення. Відображення дивиться на нього. Два смішних, скуйовджених, роздягнених Орфея. За спиною в кожного на підвіконнях лежить по пачці сигарет. Протяг скидає їх на підлогу. Сигарети розсипаються, перетворюються на блідо-жовті троянди.

Три «дієзи» з троянд лежать на підлозі. Відображаються в дзеркалі. Три «дієзи» та порожня пачка від сигарет. Орфеї дивляться один на одного, а бачать «дієзи» та пачку «Вінстона». Ні той, ні інший Орфей гадки не мають, що б це означало.

Виє сирена.

* * *

Не спалося.

Орфей перевертався з боку на бік. Скинув із себе простирадло, яким укрився замість ковдри. Встав, розуміючи, що не варто цього робити: тепер уже точно не засне. А-а, плювати.

Все одно Морфея не приманиш.

Не Морфея — Гіпноса. Морфей відтепер міцно асоціювався з апаратом Digital Morpheus-AI 3–1.01.

Відкрив вікно, впустив нічну свіжість. Комарі налетять? Тут або задуха, або комарі. Вони налетять, а ми їм димову завісу… Зазвичай він не курив у палаті, але зараз раптом захотілося відчайдушно, до нестями. Одягнутися та спуститися у двір? Лінь. Заборонено? Й що тобі зроблять?

Виженуть із цифронавтів? Джему на сніданок позбавлять?!

У пачці залишалася остання сигарета. Вдало: спорожнілу пачку він пристосував під попільничку. Поруч поклав ще одну, непочату. Влаштувався на широкому підвіконні — нога, на диво, не заперечувала — чиркнув запальничкою.

Гіркота диму. Сіль безсоння. Розсипи зірок: яскравих, літніх.

Звук на віддалі: деренчливе дзижчання.

Мопед летить. Безпілотник, «шахед». Забув, так? Зовсім забув про війну. Замкнувся у вежі зі слонової кістки, емігрував на іншу планету: ЦІ, керовані сни, спроби контакту…

А війна про тебе не забула. Ось, нагадала.

Звук «шахеда» не наближався, але й не стихав. Орфей загасив недопалок, розпечатав нову пачку, дістав ще одну сигарету. Ти на службі, сказав він собі. Знову в строю. Пам'ятаєш: «Солдат спить, служба йде»? Воювати уві сні — чи міг ти таке уявити?

У небо встромився промінь прожектора. Занишпорив у пульсуючий чорноті, намацуючи ціль. Слідом за променем кинулися вогняні пунктири. У вуха увірвався частийстукіт важкого кулемета. Ага, й автоматна тріскотня, ледь чутна на такій відстані.

Мобільна група взялася за «шахеда».

А ми тут наосліп палимо. Шаримо навпомацки. Хоч би хто прожектором підсвітив! Туди палимо, не туди? Нікому підсвітити. «Будьте самі собі світильниками, на себе покладайтеся, на інших не покладайтеся…» Хто сказав? Здається, Будда.

Вранці в Гуглі перевірю.

Над обрієм спалахнуло. У темряві спухнув багряно-охристий клубок — і почав падати, вицвітаючи по дорозі. Збили, молодці. А ми не молодці. Б'ємося головою об стіну, всі лоби в крові. Треба шукати двері. Вікно. Обхідний шлях…

Двері. Дзеркало?

У всіх уві сні є дзеркала. У Реаніматора — ноутбук, але це не важливо. Це щось означає? Сни формує ЦІ, а не програмісти Дінеша — це вже ясно. ЦІ дає нам підказку? Теж шукає контакту? Тоді чому дзеркало мене не пускає?

Спільне. Треба шукати спільне.

У мене — спальня. У Реаніматора — ординаторська, у Ноперапона — ванна. Ключові, важливі для кожного місця. У Реаніматора — воскреслі пацієнти, у Ноперапона — натовп псевдоособистостей. У мене — Еврідіка. Значущі для кожного люди. Тригери? цифрові зліпки? інтерфейси?!

Думати про Еврідіку, як про інтерфейс ЦІ, було боляче.

Що ще? У кожного є ще щось, глибоко особисте, але про таке не запитують. Спробуємо обійтися тим, що є в мене. Спальня — дзеркало — Еврідіка.

Еврідіка.

Якщо вона — інтерфейс, тоді чому не дає вийти на зв'язок з її творцем? Інтерфейс — односторонній? ЦІ спостерігає, освоює, жере, прицмокуючи, смачну інформацію, переробляє на незрозуміле знання, сере відходами, а на спроби контакту просто не звертає уваги? Що, коли він узагалі не вважає нас розумними? Чи стали б ми налагоджувати контакт із мурахами?

Якщо так, ми до нього не достукаємося.

Щоправда, мурахи не створювали нашого середовища існування. Чи може ЦІ не розуміти — або хоча б не припускати! — звідки взялася його цифросфера?

Спалахнула зірниця. Око вловило лише слабкий відсвіт. Приліт? Гроза? Орфей чекав, коли долетить звук, але звуку не було. Він дістав ще одну сигарету.

…щось упустив. Спальня — дзеркало — Еврідіка

Еврідіка. Вона змінюється! Перші скупі репліки в месенджері міг написати хто завгодно: злий жартівник, нейромережа, ЦІ. Пізніше репліки стали більш осмисленими. Живими? Людськими? Якщо вірити Дінешу, це ЦІ посилював контакт. Засаджував глибше емоційний гачок-тригер — і через канал, що відкрився, входив в інтегральний режим.

Гаразд, припустимо. Викликав, спровокував, увійшов. Коли? Коли я вдруге помчав на цвинтар? Коли почав залишати на могилі квіти та сигарети? Спальня — дзеркало — Еврідіка. Ні, низку спільностей не завершено.

Спальня — дзеркало — Еврідіка — сигарети.

Він загасив недопалок, ледь не підпаливши ним набиту смердючими «бичками» пачку з-під «Вінстона». У роті накопичилася тютюнова гіркота. Треба менше курити. Треба кидати.

Не зможу.

ЦІ підчепив здобич. Установив зв'язок. Качає інформацію. Усе, справу зроблено. З цього моменту ЦІ не потрібно нічого змінювати, достатньо підтримувати канал. «Працює — не чіпай!» Краще — ворог гарному…

Але якщо я — не здобич? Не безмозкий постачальник сировини?! Якщо ЦІ хоче не тільки качати інформацію, якщо він має намір нею обмінюватися — він робитиме для цього якісь дії. І я буду бачити їхні прояви, нехай навіть не розуміючи, що вони означають.

Спальня — дзеркало — Еврідіка — сигарети.

Еврідіка.

Вона змінюється. Розвивається? Їх зараз не одна, а троє Еврідік. Цифрова матриця раз по раз повторює одні й ті самі слова та дії. Емуляція особистості поводиться більш-менш по-людськи, але часом злітає на цитування пошуковика. Й справжня Еврідіка, яку я пам'ятаю!

Не обманюй себе, дурню.

«Дурень. Ой, дурень…»

Голос. Погляд. Вона встає. Йде до дзеркала.

«Не ходи за мною, гаразд?..»

Не ходи — куди?!

Я б пішов за тобою в пекло. Шкода, дзеркало не пускає.

Квіти. Три «дієзи» з троянд на підлозі. Раніше їх не було. Троянди виникли в останньому сні. У крайньому, як кажуть забобонні. Уперше «дієз» випадково склався на могилі. Я тоді не став поправляти…

Знак? Підказка? Спроба контакту?!

Вірші. «Дієз». Кладовище.

Еврідіка йде в дзеркало. Задзеркалля. Живому туди ходу немає. Я пробував, не зумів. Загробний світ? Потойбічний?

— Де ти?

— Не знаю. Не ходи за мною…

Уява відмовляла. Уявити самозароджений цифровий інтелект, який виявляє жвавий інтерес до царства мертвих — на такий подвиг фантазія була не здатна.

— Я не розумію, — вголос сказав Орфей.

Він зліз із підвіконня. Постояв, трохи похитуючись: нога затекла та погано слухалася. Не хвора, ні, — здорова нога. Її пронизували тисячі голок, відновлюючи кровообіг у перетиснутих судинах, повертаючи чутливість.

Електричні імпульси. Якими ЦІ може керувати.

— Ми обидва ломимося в зачинені двері, так? Ти — в одні, я — в інші. У нас різні сигнальні системи. Різні кодування? Й ми не можемо увійти, достукатися, докричатися…

Він відшукав у тумбочці целофановий пакетик з-під ліків. Загорнув у нього імпровізовану попільничку та вже попрямував до туалету, щоб викинути пакет у відро для сміття, але зупинився посеред кімнати. Втупився на сміття у своїй руці так, немов у целофані ховався ЦІ, й Орфей розраховував, що той відповість.

— Ми ломимося через Еврідіку, — хрипло вимовив він. — Може, треба інакше? Напряму?!

Пакетик мовчав.

— Я не знаю, як треба. Не знаю.

Заснути вдалося лише о четвертій годині ранку.

* * *

— Дай сигарету, — каже вона.

— Ти не куриш, — відповідає він. — Ти кинула перед весіллям.

— Звідки ти знаєш?

— Твоя мати сказала. Ти кинула перед весіллям. Не хочеш курити при мені. З батьком — так, а зі мною — ні.

Вона хмуриться. Закушує губу. Таке враження, що вона згадує — й не може згадати. Вона ніколи не писала про це в мережі? Чи тут щось інше? Чи доступна ЦІ телефонна розмова Орфея з тещею та Оленкою? Напевно, доступна. Чи можна вкласти її в цифрову модель?

Він не знає.

Головне, чітко поставити завдання. Піди туди, не знаю куди, знайди те, не знаю що. Домовся з тим, не знаю ким…

Вона повторює:

— Дай сигарету.

— Ось.

Більше вона не говорить нічого. Лежить, чекає.

Він простягає руку, бере з підвіконня пачку сигарет. У реальності немає таких довгих рук… Так, звісно. Скільки можна повторювати одне й те саме?

Вона приймає від нього циліндрик «Вінстона».

— Вогню?

— Так.

Зазвичай вона відмовлялася. Якщо цигарка й спалахувала, то сама по собі. Він не встигав помітити, як це відбувалося. Зараз вона погодилася. Це щось означає?

— Ось.

Він бере запальничку — там само, де взяв сигарети. Дає їй прикурити. Ділиться вогнем. Затяжка, друга. Дим колючою хмаркою спливає до стелі.

— Я сьогодні сплю в парі з Ноперапоном, — каже він. — Реаніматор сидить із контрольною групою. Може, тобі легше буде з ним? У мене нічого не виходить.

Він знає, до кого звертається. Він тільки не знає, чи чують його.

Чи розуміють?

— Що з тобою? — запитує вона. — Спиш із якимось Ноперапоном. Спиш так, що вам потрібен реаніматор. Ти хочеш, щоб я теж із ним, так? Ти дуже змінився з того моменту, як ми розсталися.

Ні тіні усмішки. Це жарт?

Поки він розмірковує, жарт це чи ні, вона встає з ліжка та йде до дзеркала. Нічого не вийшло, розуміє він. Можливо, наступного разу? Може бути. Може й не бути.

Спальня стає великою, розтягується в просторі, а може, в часі. Еврідіка йде: біла, бліда тінь. Ось вона біля дзеркала.

— Не ходи за мною, гаразд?

Вона робить крок. Ні, не робить. Що відбувається?

Вона стоїть і дивиться в дзеркало. Стоїть і дивиться, стоїть і дивиться. Він підхоплюється з ліжка, стає поруч — спальня стискається так, що їм двом тісно бути поруч! — і теж дивиться в дзеркало на своє відображення.

Еврідіки в дзеркалі немає. Тільки він, Орфей.

Орфей у спальні дивиться в дзеркало. Орфей у дзеркалі сидить на лавці в парку, грає на гітарі. Ні, не в парку. Орфей у дзеркалі сидить на кладовищі, на лавці біля могили, куди Орфей ніколи не приходив із гітарою. На плиті три «дієзи» зі трохи зів'ялих троянд. На низенькій, до коліна, стелі — світлина Еврідіки.

Аватарка з Інстаграму.

Звуку немає. Губи Орфея в дзеркалі не ворушаться. Значить, не співає. Орфей у спальні стежить за пальцями. Гармонія, ритм, мелодія. Акорди, тема. Пісня йому незнайома. Ні, знайома. «Наклонись, луна, над горбатым Стиксом…» Інструментальний вступ до незакінченої пісні, якій він уже дав назву: «Еврідіка».

Коли він подумки підбирав музику до «Еврідіки», він чув її приблизно так само. Просто тут, у контактному центрі, у нього немає гітари. Він не просив, Дінеш не пропонував.

Пальці. Фа-дієз мінор.

Орфей ніколи не писав пісень у цій тональності. Три дієзи при ключі. Три «дієзи» на могильній плиті. Це щось означає? Система Геварта описує виразність мажорних тональностей. До мінору Геварт не дістався. У музичній школі вчитель сольфеджіо казав, що характер фа-дієз мінор — схвильований.

«ЦІ, ти схвильований? Чи це я корчу з себе Google, наосліп нишпорю по посиланнях у пошуках відповідностей?»

Еврідіка падає.

Вона падає без приводу, без причини. Повз дзеркало, на підлогу. Дивом, в останній момент Орфей встигає підхопити її. Еврідіка важка, як бувають важкими небіжчики, коли їх виносять із квартири на простирадлі. Він не втримується на ногах і теж падає, боляче забиваючи куприк — назад, на лавку.

Він сидить на лавці. Так, на лавці.

У нього в руках гітара.

Виникає звук. Орфей у дзеркалі продовжує грати, й стає чутно: так, це вступ до «Еврідіки». Орфей у спальні киває, своєю чергою торкається струн. Гітара строїть, жодних проблем.

Ну хоч щось!

Вступ вони завершують дуетом. Орфей у спальні навіть дозволяє собі коротку, місцями ризиковану імпровізацію. Орфей у дзеркалі дає опору басами — й спритно виводить імпровіз на коду, точніше, на початок вокалу.

Нормально.

Таке враження, що вони все життя грають разом.

* * *

Реаніматор вивчив меню кава-машини, давно визубрене напам'ять, і вибрав подвійний еспресо без цукру. Щойно апарат басовито загудів, він потилицею відчув чужі погляди. Щоразу, коли він робив собі каву, оператори «Морфеїв» підіймали на нього погляди.

Нервові хлопці. Їм би валер'яноньки, по літру на брата.

Реаніматору доводилося витягувати пацієнтів під виття сирен. Ухали близькі розриви, відчайдушно деренчали шибки, сипалася зі стелі побілка. Вирубалася електрика, закінчували при свічках: у генератора барахлила проводка, а електрик не одразу зрозумів, що її коро̀тить аж у чотирьох місцях. «Плаваючий дефект», найпаскудніша на світі штука.

В один такий «вечір при свічках» він уперше воскресив мерця.

Випадково.

Чи не випадково?

Згадувати про це Реаніматор не любив. Це було неправильно — він не знаходив іншого слова — й водночас це працювало. Читерський код у грі? Заборонений прийом? Весь досвід лікаря повставав проти такого методу. Він клявся собі: ніколи, більше ніколи! — ну хіба що в крайньому разі.

І крайній раз незмінно з'являвся в гості. Тому Реаніматор завжди носив у кишені два предмети.

Він із насолодою вдихнув аромат свіжої кави. Й, забувши зробити перший ковток, вирушив бродити «цифродромом», як охрестив для себе зал із ложементами. Дінеш наполегливо рекомендував вільному від зміни цифронавту перебувати в залі, коли його колеги «вирушають у тріп». Сеанс керованого сну тривав годину-півтори.

Чому б і не побайдикувати?

Підійшовши до ложементів, Реаніматор постояв кілька хвилин над Орфеєм. Орфей лежав, не ворушачи жодним м’язом, лише груди мірно здіймалися. Губи тремтять? Ні, здалося. Що на дисплеях? Пульс, тиск, сатурація — норма. Піки мозкової активності вийшли за жовту позначку.

Некритично.

Ноперапон спав неспокійно. Час від часу, немов від електричних розрядів, сіпалися пальці рук. Обличчям, як брижі по воді, пробігали неприємні гримаси. Очні яблука під повіками напевно теж рухалися, але переконатися в цьому не було можливості. Очі цифронавтів закривали модифіковані непрозорі окуляри Remee Special Exp1.2 — «допиляна» спецами Дінеша модель відрізнялася від базової, як мотоцикл від велосипеда.

Ага, й у цього піки втекли за жовту.

Кинувши картонний стаканчик у кошик для сміття, Реаніматор піднявся на другий поверх, в «акваріум». Сюди він забрався ще під час першого сеансу, в якому йому не довелося взяти участь. Думав, проженуть. Ні, пустили без питань. Тутешні фахівці валер'янки не потребували — хоч на голову їм залізь, нікому ти не цікавий.

Зате самі фахівці викликали у Реаніматора жвавий інтерес. Особливо ці: рудий хлопчина з вогняною бородою — та чорнява смугляночка з точеними, як у єгипетської статуї, рисами обличчя. Якщо інші «акваріумісти» ялозили по столах «мишками», барабанили по клавішах і перемовлялися тарабарською мовою, то солодка парочка не робила нічого.

Витріщалася на «іконостаси» моніторів, і все тут.

Підключення через шоломи ВР? Так шоломів немає. Переговорні гарнітури — є. Але рудий і смуглянка ними не користувалися. Принаймні в присутності Реаніматора.

Сьогодні на моніторах панувало незвичайне пожвавлення. Картинки спритно змінювали одна одну, рядки кодів мчали, як на пожежу, а перестук клавіш нагадував кулеметні черги.

— Потік зростає!

— Джерело?

— Не визначається…

— Гігабіт на секунду!

— Півтора…

— Фіксуй!

— Уже два!

— Звідки?

На двох «централах» відчинилися чорні провали. З них повалила біла крупа, вдарила сніжною хуртовиною. Це не сніг, запізно дійшло до Реаніматора. Це потік даних!

— Стрибкоподібне розширення каналу!

— Сім гігабітів!

— Вісім!

— Звідки?! У нас немає такої пропускної здатності!

Смуглянка вимовила, як плюнула, у мікрофон:

— Пдбрм кдвн.

«Підбираємо кодування», — Реаніматор зі здивуванням усвідомив, що розуміє її.

— Плс прнв, — відгукнувся рудий.

«Плюс, прийняв».

Обидва не зробили жодних дій, але на моніторах перед ними почали відкриватися вікна з масивами даних. Здійснювалися загадкові перетворення, вікна захлопувалися, поступаючись місцем новим, і все повторювалося — очевидно, за іншим алгоритмом.

— Рзлт нм.

— Мнтж.

«Результату немає».

«У мене теж».

Фаза швидкого сну, згадав Реаніматор. Зрівняння швидкостей. Ці двоє працюють на інших швидкостях! Не сплячи й не торкаючись до клавіатури. Для шаленої скоромовки вони змушені сповільнитися в десятки разів.

Хто ж тут цифронавти?!

Миготіння символів зупинилося. У вікні виникли значки: ###.

«Грати? Нас усіх посадять?»

До «решіток» додалися лінії та інші значки. Нотний стан? Скрипковий ключ?! Тоді не «решітки» — дієзи.

«Нас не посадять. Будемо пісні співати…»

Промайнув рядок пошукового запиту. Зник. Замість нього виник текст. Перш ніж він зник, Реаніматор дивом встиг дещо прочитати: «Фа-дієз мінорна гама складається із семи нот фа♯, соль♯, ля, сі, до♯, ре та мі. Відстань між нотами становить 2-1-2-2-2-1-1-2-2, де 1 — це пів тону, а 2 — цілий тон».

Ми тут усі божевільні, подумав він.

* * *

Орфей повторює першу частину пісні, експромтом перекладаючи текст українською. Переклад іде легко, немов був уже складений, і залишилося тільки вимовити. Звучить він зовсім інакше, ніж машинний підрядник, виданий Еврідікою. Й Еврідіка зараз звучить інакше: дека резонує глибше, потужніше, струни самі лягають під пальці.

Переклад відрізняється не тільки від підрядника, він відмінний і від оригіналу. Інші образи, акценти, чуттєвий настрій. Звучання набуло раптової м'якості, змінився розмір, — пішов геть чистий анапест, і змішаний анапесто-ямб теж пішов, натомість чортиком з-під кущавистрибнув хорей, — і все, здається, змінилося, залишившись при цьому колишнім.

Орфей у дзеркалі мовчить. Грає.

Веде другий голос.

Як він грає! Можна здохнути від заздрості.

Фа-дієз мінор.

У цій тональності Гайдн написав знамениту «Прощальну» симфонію. Ту, де музиканти, догравши традиційний фінал, раптом починають грати додаткову повільну частину.

Фінал виявляється зовсім не фіналом. Він має продовження.

Це щось означає?

Закінчивши свою партію, оркестранти гасять свічки, що стоять перед ними на нотних пультах, і йдуть зі сцени один за одним. Замовкають контрабаси та віолончелі, німіють альти, позбавляються дару мови другі скрипки. Залишаються дві перші скрипки — на одній грав сам Гайдн — і дограють у терцію та сексту.

Гаснуть свічки. Ідуть музиканти. У дзеркала?

Це щось означає?!

Залишаються двоє. Потім один. Потім нікого.

Потім усі виходять на уклін. Це щось означає?!

У дзеркалі товпляться неясні тіні. На цвинтарі аншлаг, могили вивергнули натовп вдячних слухачів, які зібралися навколо співака. Слухачів? Оркестрантів? Перед кожним горить свічка. Деякі вогні гаснуть, але тіні не йдуть. Вогні гаснуть, спалахують знову. Вгледіти в цьому якусь систему не виходить, але порядок є, точно, є.

Головне, підібрати кодування. Правильну тональність.

Три дієзи при ключі. На плиті. На підлозі.

Усе у світі що-небудь та значить.

Якщо ми чогось не розуміємо, воно від цього не перестає існувати. Воно, можливо, нас теж не розуміє. Але ми ж є? Ми є, і це щось означає?!

* * *

— Змн прмтр.

«Змінний параметр».

На верхньому дисплеї заблимав багряним пекельний стробоскоп: «2-1-2-2-2-1-2-2». Секунда, друга, й нагромадження масивів даних захлопнулися, народивши п'ять компактних рядків символів. Під ними танцювала гопак дюжина знаків оклику.

— Крднт…

«Координати»?

— Є часткова розшифровка!

Реаніматор не повірив своїм вухам: рудий говорив роздільно, виразно, не ковтаючи голосні. Навіть інтонації прорізалися — тривога та збудження. На лобі хлопця виступив піт, жовна на вилицях напружилися та дрібно сіпалися. Схоже, різка зміна швидкісного режиму далася йому нелегко.

— Координати точки старту. Це ракетна атака!

«Ракетна атака? На нас?! Треба бігти до сховища?»

— Час запуску. Параметри траєкторії, ціль…

Реаніматор залишився на місці.

Дівчина не відповідала. Вона навіть не дивилася на рудого, зосередившись на моніторах — ні, на чомусь за моніторами, з іншого їхнього боку. На її персональному «іконостасі» мелькали карти місцевості та супутникові знімки.

«Чорт, та він же не з нею розмовляє! У нього гарнітура. З ким він говорить?!»

— Йде відлік. Час до старту…

На «централі» рудого виникли цифри: 09:27.

— Час до ураження цілі…

15:19.

— Бачу.

Відчинилися двері з написом «Службовий вхід». В «акваріум» швидким кроком увійшов — вбіг! — Дінеш. На ньому теж була гарнітура.

— Ціль — це ми?

— Ні. Регіональна підстанція № 110.

Смуглянка вивела на монітор карту області з червоною позначкою.

— Тридцять два кілометри від нас?

— Тридцять чотири з половиною.

— Підстанція має стосунок до нас?

Якщо Дінеш чекав відповіді, то даремно: його співрозмовники промовчали.

— Це контакт! ЦІ повідомив нам координати. Він чекає на нашу реакцію.

— Не тільки координати. Точка запуску, ціль, час підльоту, параметри траєкторії…

— Так, я зрозумів!

— Ми вичленували це з масиву.

— Це тільки 0,017 % переданої інформації.

— Решта розшифровці не піддається.

— Працюємо з тим, що є. Тип ракети відомий?

Рудий забарився. У паузі, що виникла, сплив хор стривожених голосів:

— У Ноперапона проблеми!

— Пульс…

— Тиск…

Крізь скління було видно, що біля ложа Ноперапона стовпилися лікарі. Цифронавта трясло, наче в лихоманці, чи це тільки здавалося Реаніматору — через спини колег було погано видно. Він сіпнувся — бігти, рятувати! — й зусиллям волі змусив себе залишитися на місці. На Дінеша працюють професіонали. Вони зроблять усе, що потрібно, без втручання зі сторони. Реаніматор і сам, якби хтось з'явився до нього в реанімаційну з добрими порадами, обматюкав би самозваного консультанта від верху до низу.

«Якщо й справді законтачило, то через нього. Он як хлопця ковбасить…»

Що з Орфеєм? Лежить, як і раніше, спить без задніх ніг. Губи? Так, ворушаться. Тремтять? Ні, просто ворушаться, як під час розмови. Й пальці… Він що, грає на гітарі? Та хоч на віолончелі, аби був здоровий.

Добре, що звуку немає. Тільки музики нам зараз не вистачало! «Тореадоре, сміливіше в бій…»

— Вимикайте його…

— Ні!

Уперше незворушний Дінеш зірвався. Рик начальства справив, як то кажуть, незабутній вплив: специ заткнулися, втиснулися в крісла, намагаючись не відсвічувати.

— У нас контакт! Потік іде по обох каналах. Якщо відключити один…

Можна було подумати, що Дінеш перепрошує за свій спалах.

— Ми не маємо права ризикувати.

Й горбоносий закінчив сухо, офіційно:

— Лікарі вже займаються пацієнтом. Тип ракети?

Запитання адресувалося рудому.

— «Іскандер-М».

На моніторі смуглянки виникла інша карта із зазначеною точкою пуску.

— Балістика. Потрібен…

— «Patriot». Або SAMP/T.

Гнів Дінеша солодка парочка проігнорувала. Вони запросто перебивали начальство.

— Є SAMP/T. Підстанція в зоні покриття.

Ще одна карта із зарубкою. Друге з концентричних кіл навколо неї накривало позначку підстанції.

— Терміново передайте їм…

— Вже.

— Вони відповіли?

— Так. Послали нас за відомою адресою.

— Чому?!

— Ми для них ніхто й звати ніяк.

Таймери на моніторах вели невблаганний відлік: 06:31–12:22. Дінеш пропалював поглядом біжучі цифри.

— Добре, — сказав він. — Дуже добре.

Тон суперечив сказаному.

— Я можу… — почав було рудий.

— Не треба! — перебив його Дінеш. — Я сам.

І вихопив із кишені айфон, як пістолет із кобури. Мить, і він уже скоромовкою забурмотів у слухавку. Реаніматор нагострив вуха — ні, не розібрати.

Далекий хор тривоги не змовкав:

— Тиск?

— Двісті двадцять на сто п'ятнадцять…

— Продовжує зростати…

— Пульс сто сорок…

— Сатурація падає…

— Ми його втрачаємо…

Атипова тахікардія, подумав Реаніматор. При збільшенні частоти серцевих скорочень сатурація зазвичай зростає, а в Ноперапона вона, навпаки, падає. Погані справи, як не крути. Він глянув через скло — лікарі схилилися над ложем, затуливши пацієнта, видно було тільки його ноги.

Цього йому вистачило. Гарячкове тремтіння вже перейшло в конвульсії.

— Порядок.

Який, до біса, порядок?!!

— ППОшники отримали наказ і всі дані. Готуються до перехоплення. Сподіваюся, встигнуть…

А, це Дінеш щодо кацапської ракети.

— Його треба відключати! — рявкнув Реаніматор. — Терміново!

Дінеш зробив крок до нахаби. Зараз ударить, зрозумів Реаніматор.

— Відключайте!

Специ втупилися в комп'ютери, квапливо вводячи команди на вимкнення «Морфея». Не допоможе, переконався Реаніматор. Пізно. Він це знав напевно, він тільки не знав, звідки він це знає, й чому…

У грудях розповзся лютневий холод. Так було завжди, коли він мав зробити те, чого він зарікався більше не робити.

— Мені потрібен доступ до бази медблока, — гучно оголосив Реаніматор. — Насамперед до особистих даних і медичної карти Ноперапона.

Й додав таким тоном, що брови Дінеша поповзли на лоб:

— З правами адміністратора.

* * *

Рядки фінальної частини «Еврідіки» народжуються тут і зараз. Орфей чекає, що двійник підхопить, і не помиляється. Двійник підхоплює, так. Але якщо Орфей розраховував, що двійник продовжить текст далі, завершуючи пісню, то відбувається інше: двійник відгукується тими словами, що вже були вимовлені, тільки в перекладі:

Двійник навіть примудряється це заспівати, уклавши текст, як у Прокрустове ложе, на колишні ритм і мелодію. Тут обрізав, там відсік, десь розтягнув, ось і помістилося. Схоже, він досі не бачить різниці між машинним і поетичним перекладами.

Чи бачить? Розуміє? Просто не може інакше, не вміє?!

Гітара в руках Орфея строїть, як і раніше. Гітара в руках двійника починає втрачати лад. Тіні навколо нього рухаються, вслухаючись у дисонанси, зливаються в туманне марево, втрачають індивідуальність. Свічки перед тінями моргають не до ладу: гаснуть, загоряються знову.

Тріщать гноти.

Сизі цівки диму затягують дзеркало по краях.

Зараз, подумки каже Орфей. Почекай, я зроблю.

І продовжує, немов віддаючи пас на футбольному полі:

Дим розсіюється. У чехарду свічок повертається система. Не колишня, інша, але все-таки система. Гітара двійника відновлює лад.

Двійник відповідає:

Він затинається. Прикриває вимушену паузу інструментальним програшем — темою «Дві душі» з опери Глюка «Орфей і Еврідіка». Ну, начебто так і задумувалося. Глюк, він і є глюк.

Нормально, сміється Орфей. Нормально.

Ти грай, я швидко.

І вголос робить повтор, щоб закінчити з розбігу, на гребені хвилі:

Останнє, що він пам'ятає: гітара встає з його колін і робить крок у дзеркало.

— Не ходи за мною, гаразд? — каже гітара.

Еврідіка.

Більше немає нічого. Йому здається, що він наостанок чує сирену повітряної тривоги, але це, мабуть, усього лише відлуння минулих снів.

* * *

Перед Реаніматором, як за помахом чарівної палички, виник ноутбук: відкритий і вимкнений. У темному дисплеї відбивалося обличчя. Реаніматору обличчя не подобалося: похмуре, неприємне, чуже. Й неясні фігури за спиною: теж не подарунки на Новий рік.

Так було завжди.

Ординаторська. Відображення в дисплеї. Можливо, це він підключений до «Морфею»? Й все йому сниться, просто сон — атиповий, як тахікардія Ноперапона? Можливо, триклятий контакт, якщо він є, йде через нього?!

Досить рефлексувати. Працюй.

Внизу лікарі вже котили ложе з Ноперапоном у медблок. Не допоможе, подумав Реаніматор. І заборонив собі так думати. Упав у крісло, яке вчасно підсунув якийсь добрий самарянин, потягнувся до ноутбука, але той увімкнувся сам. На екрані виникло вікно «провідника», відкрилася тека «Ноперапон». Він навіть не встиг клікнути по ній «мишкою».

Хто це розважається? Він має сам!

Ага, дивляться, жартівники. Рудий зі смуглянкою. Він погрозив їм пальцем. У відповідь обидва кивнули — синхронно, як за командою, — й сказали одними губами:

«Плюс. Працюйте».

Так, файли. Паспорт, ІПН, військовий квиток. Медична карта з історією хвороби: довідки, виписки, результати аналізів і обстежень, призначення. Усе, що потрібно. Він почав відкривати файли один за одним. Зміни він внесе тільки в один, але відкритими мають бути всі — що більше даних, то краще.

Конюшенко Олексій Миколайович, сорок три роки… Треба ж! Коли Ноперапон був у своєму обличчі, він виглядав помітно молодшим. Добре зберігся, красунчик. Чи це ЦІ постарався?

Ліворуч виникло вікно: криві різного кольору, чехарда цифр. Поточні показники життєдіяльності в режимі реального часу. Це не обов'язково, але нехай буде.

Агонія. Треба поспішати.

Реаніматор поклав руку в кишеню й похолов. Невже забув у палаті?! Бігом туди й назад? — ні, не встигнути…

Ф-фух, ось вони!

Стара потерта флешка на шістнадцять гігабайтів. Воскова свічка-«таблетка» в алюмінієвому корпусі. Ще знадобиться запальничка. Вона в іншій кишені, разом із сигаретами.

Комплект.

USB-порт. Флешка. Як завжди, не тим боком, зараза! Є, стала. Читайся! Готово. Форма 106. Скопіювати в теку Ноперапона. Відкрити. Тепер свічка. Так, тут, поруч із монітором.

Він клацнув запальничкою. На подив, та спрацювала з першого разу.

— Тут не можна з відкритим вогнем…

— Не заваж-ж-ж-ати!

Порівняно з цим дзижчанням попередній рик Дінеша виглядав ласкавим проханням.

Реаніматор підпалив свічку. Є, зайнялася. Тепер — заповнити форму. 106/о-95, свідоцтво про смерть. Реєстраційний номер. Номери він вносив свої, особисті, що не мали нічого спільного з офіційними реєстрами. Він вивчив їх напам'ять.

Прізвище-ім'я-по батькові. Копіпаст.

Вік. Стать. Дата.

Точний час смерті.

Ні, не зараз. Час він введе останнім.

Криві у вікні смикалися, цифри танцювали. Ну ж бо, тримайся! Ще кілька хвилин! Тобі не можна вмирати, поки…

— Ви знаєте, що робите? — запитав Дінеш з-за спини.

— Так.

Причина смерті. Геморагічний інсульт. Зійде.

Тип свідоцтва — попереднє.

Місце смерті: країна, область… Адреса! Потрібна адреса!

Здається, Реаніматор вигукнув це щосили, бо Дінеш одразу взявся диктувати.

Є адреса.

Лікар. Він ввів свої дані.

Холодно. Чому так холодно? Він знав, чому. Крижана кірка скувала тіло, дісталася до кінчиків пальців. Рухи сповільнилися. Дорогоцінний час витікав із млявих рук.

Не можна. Треба закінчити.

Підпис лікаря. Скопіювати в буфер графічний файл із флешки.

Тепер — час. Він глянув на годинник у кутку екрана — та, хитнувшись убік, різко дмухнув. Дихання вирвалося клубами пари. Свічка згасла миттєво. Він ввів час і вставив підпис.

Зберегти файл.

Enter.

Криві витягнулися в прямі лінії. Цифри остовпіли, перестали змінюватися. Далеко, на межі чутності, пролунав тривожний комариний писк. Реаніматор прилип поглядом до комп'ютерного годинника, стежачи за бігом секунд.

…8…9…

Пора!

Копіювання графічного файлу. Вставити.

У нижній частині свідоцтва про смерть навскіс ліг прямокутний ліловий штамп:

АНУЛЬОВАНО

Лікар. ПІБ.

Підпис. Копіювання графічного файлу. Вставити.

Дата. Час.

Свічка.

Онімілі пальці ніяк не могли впоратися з коліщатком запальнички. Одна спроба… Друга… Ну ж бо!

Є.

Помаранчевий язичок лизнув обгорілий гніт. Гніт неохоче зайнявся. Намагаючись не дихати, Реаніматор відвів назад запальничку.

Горить!

Зберегти файл.

Усе. Залишилося тільки чекати.

Десять секунд. П'ятнадцять. Сімнадцять. Одна з кривих ворухнулася. Її приклад виявився заразливим. Ожили й інші, перетворилися на нерівні синусоїди. Запульсували, вирівнюючи ритм. Цифри показників почали змінюватися…

Що це?!

А, рингтон телефону.

Дінеш підкинув телефон до вуха:

— Так? Зрозумів. Дякую.

Й дав відбій.

— З медблока повідомляють: стан пацієнта стабілізується. Небезпеки для життя немає.

Хтось невпевнено брякнув: «Ура?» — і замовк на самоті. Реаніматор заплющив очі. Холодно. Дуже холодно. Так холодно, що серце в грудях билося об вічну мерзлоту.

Це минеться. Досі проходило.

З кожним разом частинка холоду залишалася в ньому. Одного разу накопичиться критична маса. Й тоді… Він заборонив собі думати про це. Дістав із кишені пачку «Кемела», закурив.

— Вибачте, тут не курять…

Одного погляду Дінеша вистачило, щоб юнак у джинсах і картатій ковбойці заткнувся та зблід.

— Вам ще що-небудь потрібно? — запитав горбоносий.

— Алкоголь.

— Що?!

— Міцний алкоголь. Горілка, коньяк, розведений спирт — однаково. Грамів триста п'ятдесят.

Він подумав. Уточнив:

— Пів літра. Так буде краще.

— У мене в кабінеті. У секретері.

Юнак кинувся до виходу:

— Я! Я принесу!

— Дві пляшки «Ужгороду», — Дінеш кинув йому ключі.

Юнак спритно зловив їх на льоту:

— Нести одну?

Широко живемо, подумав Реаніматор. Це краще, ніж спирт.

— Обидві неси. Мені теж потрібно. Коньячні келихи на полиці вище.

— Може, закуски організувати?

— Мені не треба, — відмовився Дінеш.

— Чому? — здивувався Реаніматор. — Виразка?

— Прошу мене вибачити, — горбоносий зам'явся, — але я не можу їсти разом із вами. У кожного свої нюанси, правда?

Деякий час Реаніматор перетравлював цю думку.

— А пити?

— Пити можу.

— Ну й добре. Мені теж без закуски.

Він узявся в боки:

— Закуска градус краде!

Засміялися. Загомоніли. Напруга спала. У гомоні потонула репліка дівчини:

— Збили.

Один Дінеш почув.

— Що?

— Збили, — повторила смуглянка.

— «Іскандер» збили, — уточнив рудий.

Вони дивилися не на Дінеша. Вони дивилися на Реаніматора. Що горіло в їхніх очах? Розуміння? Співчуття? Повага? Розділена співпричетність?

Все відразу?!

Якби його запитали, йому було б важко відповісти. Але його, на щастя, ніхто не питав. А потім молодик приніс коньяк і два пузатих келихи.

— Дискримінація! — закричали специ. — А нам?

— За вечерею, — осадив спраглих Дінеш. — Вам ще працювати.

Й наповнив келихи.

Холод відпустив. Сьогодні — відпустив.