— Ну ти як?

Ноперапон примружився на сонце, що палахкотіло в небі, та дістав із кишені темні окуляри.

— Як шматок гівна. Ось, випустили.

Прозвучало так, немов він відкинувся із зони після терміну за вбивство, а не вийшов із медблока на третій день.

— Сказали, «умовно здоровий».

— Вийшов за умовно-достроковим! — хмикнув Реаніматор.

— Прогуляємося? — запропонував Орфей. — Парком?

З хвилину йшли мовчки: перевальцем, не поспішаючи. Ноперапон відстав на пів кроку та все поглядав нишком на Реаніматора. Чи то не наважувався подякувати за порятунок, чи то дивувався, якого біса Реаніматор натягнув на себе синю демісезонну куртку.

У таку-то спеку?!

Це Ноперапон думав, що — нишком. Орфею навіть озиратися на нього не довелося: за рік служби в розвідці очі відростають на потилиці. Ні контузією, ні «цивілкою» не виб'єш.

— Залишкові явища, — через плече повідомив Реаніматор. — Морозить трохи. За кілька днів мине.

Схоже, очі на потилиці мали не тільки розвідники.

— Дякую, — не до ладу видавив Ноперапон.

— Був би у нас Голлівуд, я б відповів: «Це просто моя робота!» Але в нас жодного разу не Голлівуд, і це ніхера не робота. Отже, живи та радій.

— Я…

— На здоров'я. Все, проїхали.

Реаніматор різко зупинився. Ноперапон ледь не налетів на нього. Акуратно взявши Ноперапона за ґудзик на сорочці, Реаніматор покрутив ґудзик туди-сюди, немов прикидав, як краще його відірвати.

— Підстанція, — кинув він. — Ракета. Контакт.

— Ну? — підстьобнув його Орфей.

— Підстанція в області… Яким боком вона до нас? А якщо ніяким, що до неї цьому придурку ЦІ?

— Можна, я сяду? — жалібно попросив Ноперапон.

Чоло його вкрилося потом. Не чекаючи дозволу, Ноперапон важко плюхнувся на лавку. Зняв окуляри, сховав у кишеню: лавка ховалася в тіні. З обличчям у нього все було гаразд: не змінювалося.

Поки що, принаймні.

— Мені в медблоці… — почав було він.

Насупився, згадуючи:

— У нас там один хлопець зуби лікував, Андрієм звуть. Вийшов від дантиста, а тут я в коридорі, після процедур. Розговорилися. Він фахівець з електрообладнання.

— Електрик?

— Наладник. Він мені й про ракету, й про підстанцію розповів…

— Ми до неї підключені, — не втримався Орфей. Він теж дещо встиг з'ясувати. — Через купу проміжних: малі підстанції, трансформатори, щось іще…

— Ага, — кивнув Ноперапон. — Андрій так і сказав.

— Тобто, якби по підстанції прилетіло, до нас би все одно не дійшло? Збою б не було?

Реаніматор дістав сигарету. Орфей наслідував його приклад. Вони нависали над Ноперапоном із двох боків: слідчі на допиті, добрий і злий. Ноперапон, який не палив, криво посміхнувся та витягнув пакетик лимонно-м'ятних льодяників.

Сунув один за щоку.

— Андрій каже: не факт. Був варіант відключення по цьому сектору області.

— Аварійка, — нагадав Реаніматор. — Генератори, безперебійники… Навіть у моїй лікарні є. А тут і поготів спрацювала б!

— Спрацювала б, але із запізненням. Якби пішов екстремальний стрибок напруги, безперебійники могли б не впоратися. Поки ще генератори ввімкнулися б…

— Нас могло вибити з мережі?

— На три-п'ять секунд. Зі стрибком напруги, електромагнітними наведеннями та іншими радощами.

— А ви, — Реаніматор по черзі ткнув пальцем у співрозмовників, — у цей час були підключені. Й що б тоді сталося?

— Андрій не знає.

— А хто знає?

— Ніхто не знає. Може, нічого особливого…

— ЦІ знає, — припустив Орфей. — Ось і попередив.

— Гаразд, може бути. ЦІ знав, ЦІ попередив. З якою метою? Варіант раз, — Реаніматор глибоко затягнувся, випустив клуб диму. — ЦІ злякався, що аварійне відключення зашкодить вашим тендітним мізкам. Ось і врятував цінні периферійні пристрої.

— Біологічні інтерфейси, — образився Ноперапон. — Для зв'язку з матеріальним світом.

— Та хоч подарунок до дня народження! У цьому випадку контакт — разова акція у форс-мажорних обставинах. Периферію врятовано, повторення не потрібно.

— Ще варіанти?

— Пуск ракети — тест. Чудовий привід перевірити нас на розумність.

— У сенсі?

— ЦІ дає підказку: час, координати, траєкторія, ціль. І спостерігає: зможемо розшифрувати? Не зможемо? Якщо зможемо, які будуть наші дії?

— У цьому разі він продовжить контакт?

Реаніматор знизав плечима:

— Поняття не маю.

Він докурив сигарету до фільтра. Знайшов поглядом урну, загасив «бичок» об край — і клацанням пальців відправив усередину.

— У вас були підключення? — запитав Ноперапон. — Поки я в медблоці валявся?

— Ні, — буркнув Орфей. — Бояться, чи що?

— Третій варіант, — Ноперапон підвівся з лавки, як зразковий учень, тільки що руку не підняв. — Здається, я знаю…

Й зайшовся надсадним кашлем, багровіючи та вирячивши очі.

Долоня Реаніматора важко гупнула йому в спину між лопаток. Льодяник, що потрапив у дихальне горло, жовтою кулькою вилетів з рота, ледь не влучивши в обличчя Орфею. Орфей жваво уявив, як льодяник потрапляє вже йому в рот, як Реаніматор повторює удар — і льодяник влітає назад у роззявлений рот Ноперапона…

Й так вісім разів.

Продовжуючи кашляти, Ноперапон без сил упав назад на лавку.

— Ну ти даєш! — захопився Реаніматор. — Як ти взагалі вижив? Коли мене поруч не було? А на пачках ще пишуть: «куріння вбиває»! Про льодяники-вбивці мовчать…

— Дякх-кх-кхую…

Реаніматор досадливо махнув рукою:

— Проїхали! Сказати-то що хотів?

— Третій варіант, — Ноперапон дуже старався не закашлятися знову. — Ми вийшли на контакт, а тут ракета! Знесе підстанцію, контакт перерветься, починай усе заново! Ось ЦІ й вирішив убезпечити процес.

— Тоді попередження з координатами, — зауважив Орфей, — це не контакт.

— Так. Контакт ішов за іншими параметрами.

— А попередження ЦІ послав по ходу діла, — вклинився Реаніматор. — Я про це теж думав. У дурнів думки сходяться.

Й уточнив:

— Англійці кажуть інакше: Great minds think alike. «Великі розуми мислять подібно». Думаю, у мене в предках є англійці. Лорди й леді.

Він почав стягувати з себе куртку:

— Спекотно. Просто Сахара якась!

І раптом завмер, не витягнувши до кінця руку з рукава:

— Дідько! Я навіть не подумав! Виходить, якщо по-звичайному, без «читерства» — це компенсує?

— Що?!

— Не важливо. Це я про своє… Ноперапончику, ріднесенький, ти в курсі, що ракета через тебе йшла? У сенсі, координати. Інфа — сотка! Мені Дінеш сказав.

— Коли?

— Коли ми з ним пили. Йому, по ходу, специ роздруківки таскали. Я й поцікавився під коньячок: що там? Він добрий був, відповів.

— Гораціо, на світі більше тайн, — пролунав голос із неба, — ніж вашій вченості хоч би приснилось!

Усі троє дружно задерли голови вгору. На балконі корпусу, який, як з'ясувалося, височів за п'ятнадцять, максимум за двадцять метрів від них, виявився Дінеш. «Як давно він нас слухає?» — подумав Орфей

— Я зараз спущуся, — попередив горбоносий.

І подивився прямо в обличчя Орфею:

— Прогуляємося, га? Мені треба з вами поговорити.

— Дискримінація, — видихнув Реаніматор. — Чому не зі мною?

* * *

— Ви нічого не згадали? — запитав Дінеш, коли вони вийшли до ставка. — Нічого такого? Я маю на увазі ваш сон.

— Я вам усе розповів, — не приховуючи роздратування, кинув Орфей. — Усе, що запам'ятав. Якщо ви, Дінеш Раджнешевич, вважаєте, що я від вас щось приховую, так і скажіть!

Він довго тренувався. Й зараз був радий, що зумів вимовити ім'я та по батькові горбоносого без запинки.

Двічі Дінеш без запрошення з'являвся в Орфеєвій палаті. Сідав на ліжко навпроти — й вимагав переказати все, що Орфей бачив уві сні. Навідні запитання, уточнення, вимоги повторити той чи інший епізод, — він вичавлював Орфея, викручував, як прачка білизну, насухо, до останньої краплі. Еврідіка, гітара, фа-дієз мінор, «Прощальна» Гайдна, цвинтар, пісня двома мовами — коли Дінеш йшов, Орфей без сил падав на ліжко.

Згадувати сон було тоскно. Розповідати про це сторонній людині — нестерпно.

— Талант. Відмінна дикція. Я в захопленні.

Дінеш смикнув куточком рота. Напевно, це означало усмішку.

— Ні, я не підозрюю вас у навмисному приховуванні чого-небудь. Просто людині властиво забувати, а потім згадувати. Будь-яка упущена дрібниця може виявитися ключовою. Отже, ви розповіли все. А ось я не розповів вам усього — й хочу виправитися. Не знаю, як почати, тому й переводжу стрілки на вас. Вибачте, я дуже втомився.

До води вів спуск — кам'яниста стежка, з двох боків обсаджена кущами бузини та дикими сливами. Рік видався врожайний, палі сливи валялися під деревами глянцевим темно-синім килимом. Гнили, в'ялилися на сонці, випинали тріснутий бочок. Міський житель, Орфей не міг спокійно дивитися на це торжество безгосподарності.

А що він міг? Повидла наварити? Висунути вимогу, щоб йому видали кілограмів десять цукру, таз або виварку, копистку завдовжки в лікоть…

— Усі втомилися, — сказав Орфей.

— Так, — погодився Дінеш. — Я вже казав вам, що контакт ішов двома каналами? Вашим і вашого напарника?

— Казали.

— Але я не сказав вам головного. Того, що ви почули від Реаніматора. Інформація про підстанцію та ракету йшла тільки по каналу Ноперапона. Ви до цього не маєте жодного відношення.

— Прикро, — з усією можливою байдужістю відгукнувся Орфей. — Я так сподівався врятувати світ. Що ще?

— По каналу вашого напарника йшло 14,5 % загального потоку інформації. Дані для ППО займали незначну частину обсягу. Решту декодувати не вдалося.

— 14,5 %? А через мене, виходить, ЦІ качав 85,5 %?

Орфей змахнув рукою:

— Це втішає. Що-небудь декодували? У сенсі, по моїй частині?

Дінеш підняв сливу, покрутив у пальцях.

— Дуже мало. Менше 3 % від того, що надійшло.

Він випадково розчавив сливу. Відкинув убік, дістав із кишені носовик, гидливо витер пальці. Носовик він викинув теж.

— Дуже мало, — повторив Дінеш.

— І що там у мене?

— Те, що без зусиль можна було знайти в мережі. Ми перевірили: все є у вільному доступі. Напевно, тому ми й змогли декодувати матеріал, що надійшов.

— Та що ж ви тягнете кота за хвіст! Народжуйте вже.

— Кладовище. Фотографії кладовища, де похована ваша дружина. Різні ракурси, різні сектори. Лавка на її могилі. Дерево біля могили.

— Хтось знімав мене прихованою камерою?

— Ні, це не наші кадри.

— Тобто, все ж таки так? Ви знімали мене там?!

— Так.

— І підслуховували?

— Ми збирали матеріал. Це було необхідно.

Орфей ледве стримався, щоб не вдарити горбоносого. Було б непогано зламати його прекрасний ніс, додавши ще одну горбинку! Це, виходить, я співав Еврідіці, а слухали цілим спецвідділом. Можливо, навіть підспівували…

— Порожня лавка, без вас, — холоднокровно продовжив Дінеш, не знаючи, що був на крок від перелому. А може, знав, але не надав значення. — Пачка сигарет на плиті. Не знаю, хто й навіщо зробив це фото, але воно є в мережі. Відео прильоту ракети…

— У підстанцію? Ракету ж збили!

— У житловий будинок. Під час цього прильоту загинула ваша дружина. Це старе відео, воно теж є в мережі. Ви його дивилися, не заперечуйте. Ще фото, цього разу — сеанс столовертіння.

— Сеанс чого?!

Вночі пройшов дощ, каміння було слизьким. Орфей боявся впасти. На щастя, спуск уже закінчився. Він на секунду уявив, що спускався зовсім не до ставка, й ось, прийшов, іде далі, й не знає, чи зуміє повернутися…

Мотнувши головою, він вирішив, що думати про таке не варто.

— Спіритичний сеанс спілкування з духами померлих. Початок двадцятого століття. До речі, якщо вам захочеться вдарити мене, не рекомендую цього робити.

— Чому? У вас чорний пояс із карате?

— Ні.

— Віддасте під трибунал? Як старший за званням?

— Справа не в трибуналі. Кшатрій не повинен нападати на брахмана. Якщо брахман не взявся за зброю першим, така атака згубна для того, хто атакує. Що б не сталося, в кінцевому підсумку брахман завжди здобуває перемогу. Так влаштований світ.

Сказати, що Орфей нічого не зрозумів — це нічого не сказати.

— Ви кришнаїт? — запитав він.

— Ні.

Дінеш засміявся:

— Й давайте повернімось до теми нашої розмови. Так буде краще.

— Так, — погодився Орфей.

Вони йшли берегом ставка. Перелякані звуком кроків, у воду стрибали жаби. Плескіт води лунав у вухах Орфея голосніше, ніж слід було б. Хвилююся, подумав він.

З чого б це?

— Два канали: ви та Ноперапон, — повторив Дінеш. — За пропускною здатністю ваш канал ширший у рази. Округлимо дані: 15 % проти 85 %. Проте Ноперапон ледь не покинув нас, а ви, як сказав би Реаніматор, огірком. Вас це не дивує?

Орфей знизав плечима.

— У Ноперапона — ракета та можливі наслідки стрибка напруги. Здавалося б, найважливіше для ЦІ — порятунок матеріальних аватар. Але основна маса інформації — у вас. Еврідіка, цвинтар, могила, спірити, сигарети. Вас і це не дивує?

На схилі по ліву руку росли кущі шипшини. Не дочекавшись відповіді, горбоносий простягнув руку та зірвав блискучий жовтогарячий плід. Повертів у пальцях, розчавив, як і сливу. Витирати пальці не став, просто викинув плід і заклав руки за спину.

Він хвилюється, зрозумів Орфей. Його незворушність — результат самодисципліни, напрацьованої роками. А так він у розгубленості. Як не дивно, це розуміння частково примирило Орфея з Дінешем. У всякому разі, бажання дати співрозмовнику в пику згасло.

— Скажіть, — раптово запитав Дінеш, зупинившись, — ви ніколи не думали про сигарети, залишені вами на могилі дружини, як про жертвопринесення?

Орфей спіткнувся.

«Дай сигарету…» — «Візьми сама…» — «Не хочу. Не можу. Дай ти».

— Ні, — хрипло видавив він. — І в думках не мав.

— Припустимо. А вам не здавалося, що модель вашої дружини — більше, ніж просто цифрова модель? Що вона… як би це висловитися? Що вона живіша, об'ємніша за те знання, яке ЦІ міг зібрати з доступних йому джерел?

Дінеш зробив крок до Орфея:

— Можете не відповідати. Відповідь написана у вас на обличчі.

— До чого ви хилите?

— Коли вам уперше з'явився привид дружини — там, у парку, — вам стало зле, як нещодавно Ноперапону. Думаю, контактний канал тоді вперше відкрився на всю ширину; тут, у пансіонаті, було вже вдруге. Так, штучний сон частково зрівняв швидкості, але все одно… Ви адаптуєтеся, Орфею. Звикаєте. А ЦІ допомагає вам: береже, відновлює, заохочує. Пам'ятаєте, на першій нашій зустрічі я казав, що ЦІ надає своїм аватарам певні бонуси?

— Ніхера собі бонуси, — чесно сказав Орфей. — Моїм ворогам такі бонуси!

— Як давно ви гуляєте без ціпка?

Орфей похитнувся, немов Дінеш ударив його в груди. Відступив на крок, мало не впав у воду. Раніше він би точно впав, хоч із ціпком, хоч без, а зараз устояв, і навіть без особливих зусиль.

Ціпок, подумав він. Зовсім забув. Коли я брав його востаннє?

— Коли у вас востаннє, — Дінеш немов думки читав, — були відмови зору?

— Давно, — буркнув Орфей. — Не пам'ятаю.

— До приїзду сюди?

— У парку, при появі Еврідіки. Перед непритомністю.

— А тут?

— Тут — ні.

— Ось бачите! Тепер будьте обережні, ми вступаємо на хиткий ґрунт.

— Це не ставок, — сказав Орфей. — Це болото.

— Що? А, метафора. Так, болото. Отже, ЦІ створив тригери, чуттєві гачки, на які спіймав трьох аватарів. У вас це дружина, у Ноперапона — його псевдособистості, у Реаніматора — воскреслі пацієнти. Ваш тригер — мертва жінка, яку ви хотіли б бачити живою. Тригер Реаніматора — люди, які однією ногою ступили в могилу; люди, кого він хотів би бачити живими. Тригер Ноперапона — живі, точніше, цифрові моделі живих.

— Замовкніть, — попросив Орфей.

— Не можу. Не маю права.

Дінеш став схожий на різьблену статую, заради сміху вбрану в однострій, — невідомий, неприємний, ревнивий божок у занедбаному храмі.

— Слухайте та терпіть, ви на службі. Нам ще працювати та працювати. До речі, гадаю, якби Реаніматор опинився на місці Ноперапона, він переніс би контакт гірше за вас, але його не довелося б витягати з того світу. Як думаєте, чому?

Хто ж ти такий, думав Орфей, дивлячись на горбоносого.

«Прошу мене вибачити, але я не можу їсти разом із вами. У кожного свої нюанси, правда?» Реаніматор, хихикаючи, переказав Орфею цю історію в особах. І ось зараз: «Кшатрій не повинен нападати на брахмана. В кінцевому підсумку брахман завжди здобуває перемогу. Так влаштований світ…»

Хто ти такий, Дінеш Раджнешевич?!

— Я не дарма запитав про жертвопринесення. ЦІ, мешканець цифросфери, зацікавився світом матерії. Ви ж показали йому виворіт матеріального світу — засвіти, світ духовний, потойбічний, ноосферу, кличте, як хочете. ЦІ створив посмертну модель особистості, критичну масу персональної інформації, як новий центр тяжіння; ви своїми діями — цигарками, піснями, не знаю, чим ще! — зв'язали цього інформаційного голема…

— З душею?! — видихнув Орфей. — З душею Еврідіки?!

— Я цього не казав, — швидко вимовив Дінеш. — Це ви самі. Але якщо наші припущення вірні, це пояснює й надприродну ширину каналу, й гіперобсяг прокачаної інформації, й запити ЦІ, які ми зуміли розшифрувати. Не думаю, що ЦІ здатний на емоції, але, по-моєму, він здивований не менше за нас. Два світи, а ось і третій на додачу! — є від чого збожеволіти навіть цифрі.

Дінеш говорив усе швидше. Очі його гарячково блищали, на щоках пробилися темні плями, схожі на мазки золи. Орфей не відразу зрозумів, що це рум'янець. Він ніколи раніше не бачив, як червоніють смагляві люди.

— Без нашої допомоги ЦІ не в змозі пробитися на той бік. Якщо він здебільшого не розуміє нас-живих, то ми-мертві… Для нього це таємниця за сімома печатками. Інформація, від якої в нього слинки течуть! Нам простіше все це усвідомити, уявити, увірувати. Легенди про царство мертвих супроводжують людство всю його історію. У нас тепер є контакт, а крім того, у нас є свій тригер для ЦІ!

Горбоносий ударив кулаком у долоню:

— Нам є що йому запропонувати!

— Йдіть, — сказав Орфей. — Все потім. А зараз — йдіть.

— Що?

— Йдіть геть. Швидко.

Він усе-таки був дуже розумною людиною, цей Дінеш. На несподіванку він реагував, що називається, в один дотик. Одразу замовк, простежив поглядом, куди дивиться Орфей, нічого там не побачив, окрім очеретів, що хиталися під вітром, — і повернувся, щоби йти назад до пансіонату.

— Так, — кинув він на ходу. — Усе потім. Ідіть до неї.

Й Орфей пішов туди, де в очеретах стояла Еврідіка.

* * *

— Не ходи за мною, — каже вона. — Гаразд?

Він мовчить.

Ти не з того почала, мовчить він. Ти повинна була цим закінчити. Ти так робила завжди, я вже звик. Почати ти мала б із сигарети.

Жертвопринесення, так сказав Дінеш.

— Не ходи, — повторює вона. — Це небезпечно для тебе.

Він мовчить.

— Небезпечно для тебе та боляче для мене.

Так, мовчить він. Як і все навколо: небезпека та біль.

— Я не розумію, що відбувається. Де я, хто я, що зі мною.

— Так, — погоджується він. — Я теж.

— Не ходи за мною.

— Не можу, — каже він. — Дінеш не дозволить, а я на службі. Мені накажуть, я піду.

— Ти можеш відмовитися?

— Ні.

Він бреше. Він може відмовитися. Ніхто не годен примусити його, якщо він упреться рогом. Він може, він хоче відмовитися — й знає, що нічого з цього не вийде. Є речі сильніші за здоровий глузд.

— Я теж не можу, — каже вона. — Мене немає, й ось — у якийсь момент я вже є, я тут. Якщо мене немає, як я відмовлюся? Якщо я тут, що я можу зробити? Тільки піти, та й то не відразу.

Й без паузи:

— Дай сигарету.

Він дістає пачку «Вінстона». Виймає сигарету, дає їй. Сигарета падає на землю. Сигарета залишається в неї в пальцях. Його це не дивує. Йому здається, що почуття здивування, чи як там воно називається, в нього видалили.

Як пухлину.

— Дай вогню.

Він клацає запальничкою. Вона робить першу затяжку, сигарета в її руці димить. Димить і та сигарета, що впала. Це щось означає, думає він. Що?!

— Хочеш, я зателефоную Оленці? — пропонує він. — Я з нею поговорю, а ти послухаєш.

— Оленці?

— Нашій доньці.

— В нас є донька?

Він мовчить. Земля йде з-під ніг.

Забобонна, мовчить він. Ти завжди була забобонна. Ніколи не писала нічого про доньку в мережах, не викладала фотки, й мені не дозволяла. Боялася, що наврочать. З іншого боку, у дитини є свідоцтво про народження, де вказані батьки, дитячий закордонний паспорт, відмітка про перетин кордону…

— Так, — каже вона. — Є. Тепер згадала. У мене є донька. Одного разу я прийшла забирати її із садочка та побачила, що вона грається в пісочниці — у спідничці й без трусиків. Голою дупкою на піску. Уявляєш? Божечки, який скандал я влаштувала виховательці…

Її очі сухі, як той пісок. Обличчя перекреслює хвороблива гримаса.

— У мене є донька, мати, подруги. Були. Ні, є. Я просто забула.

Вона робить крок назад:

— Бачиш, що з нами відбувається? Що з нами зробили?

— Нормально, — каже він. — Ти ж згадала? Нормально. Нічого, пристосуємося.

— Думаєш?

— Упевнений.

Вона відступає ще на крок. Її вже не видно в гущі очеретів. Коли щось і рухається, це стебла. Коли щось і звучить, це вітер.

— Не ходи за мною, — просить вітер. — Гаразд?

Не проси, мовчки відповідає він. У мене немає вибору.

У нас немає вибору.

У кишені звучить рингтон смартфона. Він не одразу впізнає мелодію: інструментальний вступ до «Еврідіки». Фа-дієз мінор. Раніше в нього стояв «Аранхуес» — друга частина концерту у виконанні Кадзухіто Ямашира. Сі мінор, два дієзи при ключі. Чомусь він упевнений, що повернути колишній рингтон не вийде.

Він бере слухавку.

Телефонує Надія.

* * *

Липень — серпень 2024