— Дай сигарету, — каже вона.

— Ти ж не куриш! — дивується він.

Вона повторює:

— Дай сигарету.

Більше вона не каже нічого. Лежить, чекає.

Він простягає руку, бере з підвіконня пачку сигарет. У реальності немає таких довгих рук, щоб дотягнутися до підвіконня, не встаючи з ліжка, але у сну своя геометрія, свої пропорції.

— Ось.

Вона приймає від нього циліндрик «Вінстона». Крутить у пальцях, злегка прикушує зубами.

— Вогню?

— Не треба.

Вона лежить з незапаленою сигаретою. Її груди смутно біліють у темряві. Груди слабо рухаються: Еврідіка дихає. Уві сні вона дихає, й це щастя.

Уві сні вона поруч.

— Не ходи за мною, гаразд? — каже вона.

Він не відповідає. Він знає: якою б не була відповідь, він усе одно не встигне нічого сказати. На цих словах він завжди прокидається.

Промінь сонця, встромившись між шторами, тонкою спицею лежить на підлозі. За вікном ранок. Виє сирена повітряної тривоги.

Орфей один. Він тепер назавжди один, цього не змінити. Ніхто не прийде, щоб вивести його з пекла. Ніхто, навіть Еврідіка. Вона старається, з'являючись у снах, але цього мало. Жахливо, болісно мало. Іноді Орфей благословляє ці сни, іноді проклинає.

На підвіконні лежить непочата пачка сигарет.

* * *

Каштани проржавіли від жари.

Орфей брів алеєю саду звичним, як то кажуть, намоленим маршрутом — від пам'ятника Кобзареві до Університету. Нога зранку майже не боліла, але служила абияк, натякаючи, що будь-якої секунди готова перетворитися на марну ганчірку. Скоро, переконував ногу Орфей, навалюючись на ціпок більше, ніж зазвичай. Уже зовсім скоро, чесне слово!

Бачиш лавку?

Нога зітхала, скрипіла. Погоджувалася на ще один крок.

По спині бив чохол з гітарою. Ну як бив? — плескав, немов старий друг при зустрічі. Поверх чохла був прикріплений ще один ціпок: легкий, білий, схожий на антену. На такий не обіпрешся, зламається. На щастя, зір сьогодні — напевно, на докір нозі — служив вірою та правдою.

В екстрених випадках Орфей уже навчився вихоплювати білий ціпок з кріплень, немов шпагу з піхов, не збавляючи ходу.

Він ішов, а в мозку, як заїжджена платівка, крутився випадковий рядок: «Каштаны проржавели от жары…» Що далі? Нічого не складалося. Небо, подумав він. Далі небо. До чого тут небо?

Дідько б побрав цю спеку! Піт так і тече.

«Каштаны проржавели от жары. И небо, одурелое от зноя…»

Лавка, нагадала нога. Прийшли.

Упавши на лавку, що стала за день теплою, ні, гарячою від сонця, Орфей розчохлив гітару. Поклав відкритий чохол на землю перед собою, кинув туди купюру в десять гривень і жменю монет — на удачу. Налаштував інструмент, розмірковуючи, чи не дістати підсилення. У нього із собою була автономна колонка — маленька та вузька, вона чудово поміщалася в зовнішню кишеню чохла, — й бездротовий мікрофон із петелькою. Усе в нього було, й нічого він не став виймати та підключати.

Не любив підсилення. Користувався за потреби, але не любив. Це на крайняк, коли навколо шумно, а зараз що? Зараз тиша.

Розім'яв пальці на темі прощання з «Шербурзьких парасольок». Фільму Орфей не бачив, до творчості Мішеля Леграна був байдужий, але це була мамина улюблена пісня. Колись він зібрав цілу збірку з однієї-єдиної теми — вокал та інструментал, джаз, естрада, французький шансон — і подарував мамі на день народження.

Давно було, він тоді ще жив разом із батьками. Мама й зараз кличе до неї в Луцьк, вірніше, під Луцьк, у табір для переселенців, організований пастором маминої церкви. Вона кличе, він щоразу обіцяє подумати — й не їде.

Гаразд, досить лірики. Працюємо.

Орфей часто починав з «Балади масок». Можна сказати, майже завжди. Співав, не замислюючись, на автоматі, бо якщо замислюватися, можна було збожеволіти.

На лавку навпроти присів старий — добре за сімдесят, сухий і жилавий, схожий на деревного паличника. Шорти-бермуди, чорна футболка з черепом і написом «AC/DC», бейсболка «Chicago Bulls». Сів, закинув ногу за ногу, підморгнув Орфею.

Орфей кивнув: привіт, дядьку Стасе!

Дядько Стас хвацько переодягнув — перекинув! — бейсболку козирком назад. І почав підспівувати: ледь чутно, щоб не заважати. Сусід по будинку, з кутового під'їзду, дядько Стас приходив сюди чи не щодня. Якщо його не було, потім він завжди перепрошував: тиск, щоб йому! Дружина не пускала…

Як зараз? Нормальок, огірком!

Старий вважав себе не тільки, як то кажуть, топовим шанувальником Орфеєвої творчості, а й у якомусь сенсі тілоохоронцем. А що? Час важкий, народ на взводі, нерви танцюють.

Всяке буває.

Орфей сто разів говорив йому, що він, Орфей, — не те тіло, яке варто охороняти. Дядько Стас відмахувався: яке не є, а тіло. Ще послужить, казав він. Ти ще мене переживеш.

В останньому Орфей не був упевнений.

Шаркання підошов. Шурхіт шин по асфальту: велосипед, пара самокатів. Шелест листя під вітром. Вереск малечі на дитячому майданчику. Фоном — діловита суперечка ще тверезої, не надто галасливої компанії, яка окупувала столики під тентами. Плескіт пива, що ллється з пляшки у пластикову склянку.

«Каштаны проржавели от жары, и небо, одурелое от зноя, извёсткою стекает на земное…»

Тільки звуки. Ніякого візуалу, суцільна сліпа пляма. Й не тому що зір раптом вирішив узяти відпустку. Він, звісно, вирішив, не спитавши господаря, й узяв, і майже одразу повернувся на роботу, але до такого Орфей звик.

Коли він співав, він жив звуками. Не піснею, ні, — себе він не чув, вірніше, не вслухався, якщо в цьому не було потреби. Він жив побутовим шумом, що панував навколо, дихав ним, пив, як воду. Думати при цьому він міг про що завгодно, грати та співати це не заважало.

Тарілка борщу? Холодне пиво? Чому ні? Чудовий привід для мрій. Це слухач упевнений, що співак на сцені — на лавці в парку? — живе пристрастями музики та болем слів. Співак же знає правду, але не поспішає ділитися нею направо й наліво. Це зал живе, сміється та плаче. Співакові позаочі вистачає тієї пристрасті та болю, з якими він залишається наодинці.

Вони завжди поруч, для цього не обов'язково співати.

Далекий звук вибуху: це в області. Дуже далекий, ледь помітний. Машина, й та голосніше підстрибує на вибоїні. Мабуть, крім Орфея ніхто й не почув. Якщо й почули, не звернули уваги.

Звикли.

Божевілля. Ось це все — божевілля. Пиво, вибух, самокати. Хлопчина на «рукоході», виття сирени повітряної тривоги. «Каштаны проржавели от жары, и небо, одурелое от зноя, извёсткою стекает на земное — кафе, аптеки, улицы, дворы…» Справжнє, не вигадане пекло.

«…улицы, дворы. Всё растворяет, превращает в прах…»

Так, друже, ти маєш рацію. Це пекло. Де тобі ще бути, якщо не в пеклі?

І ще ця жінка. Підійшла, сіла поруч. Третій день, подумав Орфей, граючи гітарне соло. Третій, ні, вже четвертий день вона приходить і сідає поруч. Слухає, мовчить. Дихає: спокійно, глибоко. Ніхто так не робить, усі стають навпроти, або сідають на лавку до дядька Стаса. Сісти поруч не спадає їм на думку, тільки їй.

Він не дивився на жінку. Раніше дивився, коли вона ще тільки була на підході або вже йшла геть. Ось і запам'ятав. Брюнетка, чорне волосся стягнуте назад, зібране у вузол на потилиці. Повненька, але в міру. Трохи за тридцять, може, тридцять п'ять. Темні окуляри схожі на усмішку: зовнішні кути оправи, подовжені й загострені, вигнуті вгору. Сукня легка, літня. Тканина: африканські мотиви.

Босоніжки.

Нічого особливого. Й все ж таки: чотири дні поспіль.

Він знову повів по колу інструментальний програш, роздумуючи, закінчити чи повторити перший куплет. Що співати далі? «Коломбіну й Арлекіна» чи «Баладу Рудої Блискавки»? Напевно, Коломбіну, для різноманітності…

— Пісеньки співаєш?

І ще ця жінка. Ні, не ця, інша. Вона стояла перед Орфеєм: товста тітка з розчервонілим від спеки, а може, від злості обличчям. У руці вона тримала торбу, набиту продуктами. Тримала так, наче була готова будь-якої миті огріти Орфея торбою по голові.

Він уже знав, що станеться далі. Уперше, чи що?

— Пісеньки, значить? Чому не на фронті?

Дядько Стас почав був підійматися зі своєї лавки, але Орфей махнув йому рукою: не треба! Сам розберуся.

— Такі, як ти, по парках, по тренажерках…

— Комісований, — сказав Орфей. — Після поранення.

— Комісований він! Дивись, який здоровий! Комісар!

Тітка зробила крок уперед:

— От і співав би в окопі! Про війну…

— Непридатний до військової служби, — сказав Орфей. — З переглядом через шість місяців.

У нього вже був один перегляд.

Міг би, до речі, й промовчати. Тітка тим часом намацала поглядом його ціпок. Орфей знав, що вона бачить: міцну палицю, з масивною «п'ятою» з литої гуми, здатну витримати вагу дорослого чоловіка. Почервоніння частково зійшло з обличчя жінки, щоки вкрилися плямами. З горластої тітки вона швидко перетворювалася на звичайну, немолоду, дуже втомлену хатню господарку.

Погляд змістився на білий ціпок. Затримався, прилип.

— Ти ж зрячий? — невпевнено запитала вона.

Орфей знизав плечима:

— Місцями.

Він завжди так відповідав, навіть якщо його запитували: «Ти сліпий?» Відповідь годилася для всіх випадків. Правда, вона універсальна.

— Ваш де служить? — запитав Орфей.

У них у всіх хтось служив. Син, чоловік, брат.

— Під Покровськом, сапер. Теж після поранення, як і ти. Ногу осколками посікло, як і тобі…

Вона зітхнула:

— Визнали придатним. І жодних переглядів. Думаєш, чого я на тебе визвірилася? Він там, ти тут… Багато таких тут.

І закрила рот долонею:

— Не таких. Вибач, будь ласка.

— Давайте, я для вас заспіваю? — запропонував Орфей. — Або зіграю?

— Дякую, не треба. Давай краще я…

Вона полізла в гаманець.

— Я не прийму, — попередив Орфей. — Тільки не від вас.

— Ну що ти, я від серця…

Вона вже йшла. Поспішала, йшла геть; здається, плакала. Їй було важко йти ось так, швидким кроком, їй не вистачало ані сил, ані дихання, але вона старалася, як могла. От я дурень, дорікнув собі Орфей, дивлячись услід. Безмозка, байдужа свиня.

Тільки пісень їй зараз не вистачало.

Коломбіна, вирішив він. Коломбіна й Арлекін. Поїхали.

Здебільшого його репертуар був російською. Вірші пишуться так, як самі того хочуть; вірші — вища директива, що не терпить насильства. Упираються, відвертають ніс від будь-яких змін. Якщо ти скрипаль, ти не заграєш на саксофоні тільки тому, що скрипку оголошено ворожим інструментом. Ще на фортепіано — гаразд, усі скрипалі так чи інакше грають на фортепіано. Але тільки на скрипці ти король, а на фортепіано — піаніст середньої руки, й нехай навіть слухач у масі своїй не помітить різниці…

Ти помітиш, ти сам.

Перекладати свої балади українською Орфей став після поранення, у шпиталі. Дещо переклав, не найкращим чином, але все-таки, й вже наспівав, накатав, освоївся. Ще кілька пісень йому переклала поетеса із Запоріжжя, з якою вони познайомилися у Фейсбуці. Він продовжував працювати з перекладами, але справа йшла туго, повільніше, ніж хотілося. Словникового запасу вистачало, у побуті — із запасом, але різниця в наголосах, коли слова загалом схожі, чергування прийменників, заміна ідіом і фразеологізмів — усе це збивало ритм, спотворювало риму, брехало, морочило голову.

Заводило в нетрі, звідки він вибирався скуйовджений і втомлений.

Імовірно, тому Орфей не виїжджав до Луцька, до мами. У Харкові, попри щоденні обстріли й бомбардування, до його репертуару ставилися спокійно, хоча теж траплялися скандали. А в Луцьку чи, скажімо, у Львові за російськомовну пісню на вулиці можна було й по пиці отримати. Потім би вже розбиралися: фронтовик, інвалід…

Важкий час, так, дядьку Стасе? Народ на взводі, всяке буває.

У маминому таборі він би мовчав. Вантажив би гуманітарку, водив машину, возив би дітей пастора до школи, а дружину — в магазини або до лікаря.

Ні, не водив би. Права в Орфея забрали.

Його слухали. Підходили, йшли. Стояли: довго чи недовго. Кидали в чохол купюри та монети. Шикали на випадкових перехожих, коли ті починали шуміти.

Слухали, так.

Хлопчисько років трьох сів прямо на землю. Засунув палець до рота. Та так і просидів три пісні поспіль. Мати не чіпала сина, чекала поруч.

Півтори години. Майже дві.

Досить.

Горло сіло. Пальці болять.

— Спекотно, — сказала жінка, та, що весь цей час сиділа пліч-о-пліч із ним, коли Орфей відклав гітару вбік. — Каштани погоріли.

— Каштани проржавіли від жари, — машинально відгукнувся він.

— Це вірші? — запитала вона.

— Ні, — збрехав він.

— Це вірші, — переконано сказала вона. — Я чую ритм.

— Ви музикант? Під час гри ви поглядали на мої пальці. Так роблять музиканти.

Вона засміялася:

— Я бухгалтер. Чесне слово, я бухгалтер, а це вірші.

— Поки що ні, — уточнив він. — Каштаны проржавели от жары, и небо, одурелое от зноя, извёсткою стекает на земное — кафе, аптеки, улицы, дворы…

— Ще! — зажадала вона.

— Всё растворяет, превращает в прах…

Він замовк.

— Ще!

— Це все. Я не знаю, що далі.

— Їдка, — сказала вона. — Вапна, вона їдка.

— Всё растворяет, превращает в прах… — Орфей задумався. — Гримасничает за моей спиною, вскипает едкой пеной во дворах…

Він усміхнувся:

— Так, ви маєте рацію. Їдка піна, саме воно.

— Ходімо, — вона встала. — Я допоможу тобі зібратися.

— Куди? — запитав він.

Орфей знав, куди. Не вперше до нього підсаджувалися жінки. Не вперше говорили: підемо. Спочатку в кафе — випити пива, з'їсти піцу чи морозиво; потім до нього — чи до них, як вийде.

Не те щоб це бувало надто часто, але бувало.

— До тебе, — сказала вона. — Я приготую тобі поїсти. Дня на три, добре? Як у тебе з продуктами?

— Нормально.

Він намагався приховати здивування. Здається, без успіху.

— Нормально, — повторив Орфей. — Я хазяйновитий.

Вона зітхнула:

— Отже, зайдемо по дорозі до АТБ. Скупимося.

На лавці навпроти хихикав дядько Стас, старий чорт.

* * *

У ліжку вона виявилася стриманою та невимогливою.

Йому сподобалося. Схоже, вона не бентежилася чи страждала відсутністю досвіду, просто такою була її природа. Він і сам був радий цьому: після щільної вечері та двох пляшок пива його розморило, почало хилити в сон.

— Як тебе звати? — запитав він.

До цього часу вони вже лежали поруч, мало-помалу провалюючись у ліниву дрімоту.

— Надія, — відповіла вона.

Він хотів пожартувати. Її ім'я вказувало вірний напрямок для доброго жарту. Будь-хто на його місці скористався б можливістю.

Він хотів, передумав, промовчав.

— Ось і добре, — сонним голосом сказала вона. — Не люблю банальностей.

— Коли тебе розбудити? — запитав він. — Тобі завтра, напевно, на роботу.

— Завтра неділя, спи.

Неділя, подумав Орфей. Треба ж, зовсім забув.

У нього були складні стосунки з часом.

На початку першої він прокинувся. Здається, вила сирена, але прокинувся він не через це. Встав, сходив до туалету. Повернувся, взяв телефон, вийшов на кухню. Сів за стіл.

Прості, механічні дії.

Месенджер Фейсбуку блимав червоною крапкою. Непрочитане повідомлення. Від кого? Він відкрив месенджер і задихнувся. Найбільше у світі Орфей зараз хотів, щоб зір залишив його, а потім, коли зір повернеться, все виявиться помилкою, глюком, пустопорожньою маячнею.

Зір, щоб його, працював як годинник.

Еврідіка

У мережі 43 хвилин тому

Привіт

Зламали акаунт, зрозумів він. Дихай, дурню, дихай. Звичайний вдих, повільний видих. Звичайний вдих… Хтось зламав акаунт Еврідіки та розсилає повідомлення за списком френдів. Якщо я відповім, мене попросять позичити грошей або проголосувати за незнайому дівчинку на якомусь безглуздому конкурсі. Дихай, дурню! За посиланням на голосування буде вірус або інша гидота, мене теж зламають…

Звичайний вдих, повільний видих.

Еврідіка.

У мережі 43 хвилини тому.

Якби невідомий зломник опинився тут, у кухні, Орфей убив би його голіруч. Убив і ніколи не пошкодував би про це.

* * *

— …завтра?!

Тріск перешкод у телефоні.

— Так! Мені вже всі папери на відпустку підписали.

— Чекаю! Чекаю-чекаю-чекаю! Я за тобою так скучила…

Здається, вона каже щось іще. Поруч прилітає, й останні слова Еврідіки тонуть у гучному «Бум-м!». Зі стелі сиплеться пил.

— …обстріл?

— Міномет. Вісімдесят двійка.

— …?!

— Нормально! Тут бетон, не проб'є.

— Бережи себе! Приїжджай швидше.

— Буду післязавтра.

В ефірі з люттю ламають сухий хмиз.

— …післязавтра?

— Раніше не встигну. Звідси тільки на підставних.

Він постарається. Він дуже постарається. Але шансів дістатися Харкова того самого дня небагато. Машина буде після полудня, і це «після» — поняття розтяжне.

Виє сирена. Це там, на іншому кінці лінії. Звук дробиться, відгомони звучать у терцію, розпадаються на партії тужливого хору. Ціла зграя сирен вийшла на полювання. Хочеться заткнути вуха воском і плисти повз, світ за очі.

— Ти не вдома?

У них у квартирі сирена повітряної тривоги звучить інакше.

— Від Пильного Вуха нічого не приховаєш! — Еврідіка сміється. — Я в Насті. Ну, Настя Шинкаренко, ти її знаєш! Вони з мамою та донькою в Австрії. Квартира порожня стоїть, Настя мені ключі залишила. Просила квіти поливати…

Шурхіт м'ятої газети. Свист осіннього вітру. Тріск, будь він проклятий.

— Еврідіко! Ти мене чуєш?

Тріск. Шерехи.

— Алло!

Гучне клацання ставить жирну крапку.

Тиша.

— Тут зв'язок ні до біса! Я перетелефоную.

Він дзвонить знову. Раз, другий, третій. Довгі гудки повзуть із трубки пунктиром морзянки — тире, тире, знову тире. Відповіді немає. Незабаром стає не до дзвінків, бо кацапи знову лізуть на штурм. Телефон? — ні, кулемет. Інша морзянка: крапка, крапка, крапка. Цілий розсип крапок. Відпустка почнеться завтра, а зараз треба відпрацьовувати по штурмовій групі.

Вони відпрацьовують. Усім взводом.

Ночує Орфей на КП батальйону. Сюди він добирався під прикриттям сутінків, боячись пропустити завтрашню машину. З КП він набирає Еврідіку. Раз, другий, третій.

Гудки. Відповіді немає.

Зараз скрізь зв'язок ні до біса. І на передку, і в Харкові. Там, бувало, в деяких районах після обстрілу взагалі весь зв'язок на добу зникав. Стільниковий, вайфай, мобільний інтернет…

Він ґвалтує месенджери: Viber, WhatsApp, Telegram.

Відповіді немає.

Вночі йому сниться Еврідіка — дивно, що він узагалі зміг заснути. Орфей прокидається з усмішкою на губах. Сон у руку, переконує він себе. І знову набирає Еврідіку, відійшовши якомога далі від КП, щоб «не палити контору». Набирає доти, доки не з'являється обіцяна машина. Телефон практично розряджений. Зарядити? Немає часу.

Треба їхати.

На останню електричку до Харкова він не встигає. Ночує в хостелі райцентру. Набирає Еврідіку. Телефон сідає остаточно. Електрики немає. Ніч він проводить без сну.

В електричці він насамперед підключає телефон до розетки. Бачить повідомлення у Вайбері. Еврідіка! Ні, це не від неї. Самойленко Алла Костянтинівна? Здається, подруга.

Так, подруга.

Орфей дивиться на повідомлення так, наче розучився читати. Так, немов йому написали мовою, якої він не знає. Літери розпливаються, рядки стрибають м'ячиками в такт перестуку вагонних коліс. Цього не може бути. Це помилка. Це не про неї. Це про когось іншого. Не той відправник, не той адресат…

Він знає: помилки немає.

Він приїжджає на похорон.

Розкрита могила між відвалів землі: вологої, жирної. Закрита труна на двох табуретах. Вінок, квіти. На пелюстках — розсип крапель. Траурна стрічка: «Дорогій Вероніці Даценко від колег по роботі…» Низьке сіре небо тисне на плечі. Зривається дощ, дрібний і мерзлякуватий. Орфей стоїть із непокритою головою. Холодні цівки сповзають по обличчю. Подруги Еврідіки намагаються не підходити до нього близько. Чорні хустки, чорні парасольки. Короткі слова співчуття, й жінки задкують, відходять убік. Іноді крадькома поглядають на нього й одразу ж відвертаються.

З рідних — тільки він. Батьки Еврідіки у Франції, онуку Оленку забрали із собою — ще раніше, від самого початку…

Неважливо.

На поминках він висидів годину. Дивився в стіл. Мовчав.

Так само мовчки встав і пішов.

Він не бачив Еврідіку мертвою. Її поховали в закритій труні. Приліт ракети в будинок зніс цілий під'їзд. У цей чужий будинок Еврідіка прийшла, щоб полити квіти у квартирі подруги. Вона завжди виконувала свої обіцянки.

У труні міг бути хто завгодно. Еврідіка в шпиталі. Вона серед невпізнаних постраждалих, непритомна… Він обманює сам себе, й соромиться цього.

Досить, так не можна.

Еврідіку впізнали. Її більше немає.

Вона не любила своє ім'я: Вероніка. Віру ненавиділа, Ніку терпіла. Еврідікою назвалася сама, дізнавшись, що його прізвисько Орфей. Орфей і Ніка? Ні, це нікуди не годиться. Орфей і Еврідіка, ось так правильно.

Він попереджав! Заперечував. Вимагав.

«У нас із тобою все буде інакше!» — сміялася вона.

Так, інакше. Він би й спустився в пекло, щоб повернути її, тільки пекла немає. Спускатися нікуди. Доводиться задовольнятися тим, що є тут, на землі. Навколо, всередині, скрізь.

Пекло є. Еврідіки немає.

Через три дні він замикає спорожнілу квартиру, що стала чужою. Повертається в частину. Він хоче вбивати. Він і раніше вбивав, але за необхідності. Еврідіка має рацію, тепер усе інакше. Він хоче вбивати, дуже хоче.

Більше він не хоче нічого.

Не залишилося нічого, чого варто було б хотіти.

* * *

— Пишеш? — запитала вона.

Надія стояла у дверях кухні, накинувши на себе Орфеєву сорочку.

— Ага, — збрехав він.

— Прочитай.

— Всё растворяет, превращает в прах…

Він пам'ятав уже написане. Він поняття не мав, як продовжити.

— Гримасничает за моей спиною, вскипает едкой пеной во дворах…

Еврідіка. У мережі 43 хвилини тому.

Ні, вже більше, ніж 43.

— И снова перетянутой струною век дребезжит, и вновь банкует страх…

Вона поїжилася.

— …над миром, над страною, надо мною. Он говорит: «Смотри, смотри! Я над…»

— Далі! — зажадала вона.

— Усе. Поки що все.

Він не знав, що далі. Він навіть не знав, звідки це взялося.

— Ходімо спати, — сказала вона. — Ніч надворі.

* * *

Сьогодні нога була поступливою. Не боліла, не впиралася.

Зір нагадав про себе один раз. «Чорний стробоскоп» — короткий, швидкий провал в абсолютну темряву. Після неї світ спалахував зі сліпучою яскравістю. Темрява, світло, темрява, світло.

Усе, норма.

Орфей машинально засік загальний час: тридцять сім секунд.

Зір зникав по-різному: від двох-трьох секунд до пів години. Тільки «стробоскоп» був точний, як швейцарський хронометр: завжди — тридцять сім секунд. Таблетки, краплі, фізіотерапія — нічого не допомагало. Краще не ставало; гірше, щоправда, теж. У підсумку він плюнув на процедури та ліки. До офтальмолога з'являвся після наполегливих нагадувань через «Helsi» — аби тільки відчепилися.

Ага, лавка.

Ага, дядько Стас. Бейсболкою махає.

Надії немає.

Її сьогодні не буде. Сказала: понеділок, робота допізна. Обіцяла прийти ввечері.

Орфей розчохлив гітару, задумливо пройшовся по струнах. Так, правильно. «Сходи в небо», Led Zeppelin. Чистий інструментал. Пальці випустили мелодію на волю, як птаха з клітки. Вітер затих, прислухався — й зашелестів у такт листям каштанів.

Думки текли самі по собі, окремо від музики:

Надія торкається його руки — червоне «вічко» на іконці месенджера —…There's a lady who's sure all that glitters is gold — надійшло нове повідомлення —…And she's buying a stairway to Heaven —…дай сигарету —…There's a sign on the wall, but she wants to be sure — далеке відлуння вибуху — 'Cause you know sometimes words have two meanings — у небі ширяє птах; змахує крилами, ловить вітер… — …Sometimes all of our thoughts are misgiven…

Закінчивши «Сходи…», він без паузи почав «Баладу Рудої Блискавки».

Підходили. Зупинялися. Слухали.

Йшли далі. Буває.

У траві газону самозабутньо скрекотів коник. Здалеку долетів удар — дзвінкий і гучний одночасно. Орфей здригнувся. Ні, не збився. Ніхто навіть не помітив.

Ще удар. Ще.

Палі. Це забивають палі. Щось будують.

Здається, в районі Римарської.

Руда Блискавка. Той, ким хотілося б стати. Повернути час назад, встигнути, перехопити…

Тоді в мережі з'явилося відео: хтось зняв момент прильоту. Орфей не хотів дивитися — й все одно дивився. Раз, третій, десятий… Хижий розчерк ракети, що падає на будинок. Спалах вибуху. Летять уламки. Під'їзд руйнується, спухає, клубочиться хмарою диму та пилу. Руде, сіре, чорне…

Навіщо він переглядав відео? Що сподівався побачити, розгледіти? Інший, щасливий фінал? Так хлопчаки по десять разів переглядають фільм, де герой наприкінці гине. А раптом, усе-таки?

«Баладу Рудої Блискавки» він написав у госпіталі.

Слухали. Завмерли. Мовчали.

Дядько Стас подався вперед, готовий схопитися, стати вихором, рвонути на допомогу — подати стрілу, підставити плече.

З боку Сумської завила сирена. Не «тривожна», поліційна. Коник примовк — і застрекотів знову. Іржавий лист шорстко мазнув по обличчю. Віднісся геть, як нагадування про недописаний вірш.

Слова прийдуть. Треба почекати.

Вони завжди приходять.

Йому не аплодували. Не дякували. Мовчки клали купюри в чохол. Або не клали — підходили, стояли, не знаючи, що сказати, що зробити, й поверталися на колишнє місце або йшли зовсім.

Очі. Погляди. Скупі кивки.

Що тепер? «Балада ковпака»?

* * *

— Ні, ти не зрозумів! Там реально підйом на сорок відсотків!

— А не прогін?

— Я тобі кажу! Конкретні пацани, за базар відповідають…

Червоношкірий бугай: смоляний чуб-завиванець, голені скроні. Кольорова гавайка розстебнута до пупа, щоб усім було видно волохаті груди та монументальний хрест на золотому ланцюзі. Шорти «мілітарі»; капці-сланці на босу ногу.

Ексклюзивні, з бутика.

Племінний бик. Мінотавр.

Вертлявий живчик: смаглявий, схожий на цигана. Майка-сіточка, жилетка з дюжиною накладних кишень. Такі ж полікишеневі шорти. Бейсболка «Puma», кросівки «Puma», темні окуляри на пів обличчя.

Сатир.

Мінотавр із Сатиром перетирали «за справи». Присутність мимовільних слухачів хвилювала їх трохи менше, ніж погода в північних провінціях Гондурасу 17-го жовтня 1963-го року. Обидва були піддаті, але в міру.

Мінотавр віщав, Сатир сумнівався.

— З постачанням косяків не буде?

— З постачанням все ніштяк! Оселедця знаєш?

— Ну!

— Він у них на постачанні.

Плюхнулися на лавку поруч із дядьком Стасом:

— Ні, ну якщо так… якщо Оселедець…

— А я тобі про шо?!

— Хлопці! Прикрутіть звук! Тут пісню слухають.

Ділові люди поперхнулися. Втупилися в дядька Стаса, як в живе непорозуміння.

— І шо? — здивувався Мінотавр.

— Заважаєте!

— Не кипіши, діду. Ми у справах базаримо.

— Знайди собі інше місце, там і базар! Парк великий.

— Та ні, діду, ти не зрозумів…

Мінотавр жестом зупинив Сатира.

— Немає проблем, дідусю. Пісня? Зараз усе розрулимо.

Вставати йому не хотілося. Зробивши героїчне зусилля, він відірвав зад від лавки, перевальцем рушив до Орфея, розстібаючи на ходу шкіряний напузник. Дядько Стас сіпнувся був слідом, але Мінотавр усміхнувся через плече, відчувши його рух:

— Не сіпайся, зрозумів?

— А якщо не зрозумів?

— Я сказав — розрулю, значить, розрулю. Без цих, як їх…

Підійшов. Постояв. Похитався з п'яти на носок.

Поглянув на Орфея зверху вниз.

— Без ексцесів, ось!

Кинув у гітарний чохол купюру: новеньку, хрустку, тисячну.

— Усе гаразд, Паваротті. Хто сказав, що художник має бути голодним? Мудак сказав. Сходи в кафешку, пожери нормально, пивця випий. Заробив.

І підбив підсумок:

— Концерт закінчено.

— Щодо мудаків — це правильно, — погодився дядько Стас. — Заплатив? Молодець! А тепер гуляй звідси. Й цього забирай, із кишенями.

Він уже не сидів на лавці. Він стояв поруч із Мінотавром.

— Не зрозумів, діду.

— Чого тут незрозумілого? Справив діло, гуляй сміло!

— Я сказав: концерт закінчено. Все, розходимося!

— Ти концертмейстер? А то я дивлюся, пальці музичні.

— Пальці? Не зрозумів.

— Гнеш, аж завидно!

Мінотавр ласкаво прихопив дядька Стаса за потилицю. Притягнув до себе — так, що старий лобом уткнувся йому в груди. З боку могло здатися, що він дружньо обійняв літнього приятеля, але Орфей прекрасно чув, що шепоче Мінотавр на вухо дрібному, капосному дідусеві:

— Ти, дідусю, охолонь. Сядь на лавочку, прийми пігулку. Й топай, топай до своєї бабусі. Спека он яка, бач? Як би тобі погано не стало…

Орфей знав, що буде далі. От біда, приречено подумав він.

От нещастя.

Вертлявою рибкою дядько Стас пірнув під волохату лапу. Виринув збоку, як чорт з-під куща, — й затанцював, застрочив швейною машинкою. Тверді кістляві кулачки шрапнеллю встромлялися Мінотавру під ребра. У щелепу. В око. Знову під ребра.

Знову в око. Знову в око.

У вухо.

— Гих! — видихнув Мінотавр.

Здавалося, він лише зараз збагнув, що взагалі відбувається. Наосліп, крекчучи від болю, він спробував зачепити шкідливого — дуже шкідливого! — дідуся пудовим кулаком. Ухилившись, дядько Стас всадив в опонента ще одну кулеметну серію.

Голова-корпус-голова.

Мінотавр хитнувся. Встояв. Обличчя його було в крові: ніс розбитий, губа розквашена. Ліве око стрімко запливало. Він заревів, замахнувся; пропустив серію прямих. Дядько Стас відскочив, розриваючи дистанцію. Скоротити її знову він не встиг: між забіяками вклинився Сатир.

— Брек! Брек, пацани!

— Та я його… Вб'ю!

— Брек, я сказав! Розходимося!

— Поліція! Я викликаю поліцію! — пролунав запізнілий крик.

Фарбована блондинка метушливо нишпорила в сумочці, шукала телефон.

— Йдемо! Йдемо, зрозумів?

Сатир тягнув Мінотавра геть. Мінотавр мляво пручався, але йшов. На ходу він раз у раз озирався. Спльовував кров.

— Ти, козлино старий! — прохрипів він кроків із двадцяти. — Та я тебе… Я зараз сам ментів викличу!

— Валяй! — сміючись, відгукнувся дядько Стас. — Розкажеш їм, як дідусь на восьмому десятку тобі пику начистив! Так у протокол і запишемо!

— Іди! Іди вже! — шипів Сатир.

І тягнув, тягнув приятеля геть.

— А я все зняв! — радів хлопець років шістнадцяти, розмахуючи айфоном. — Це супер! На Ютьюбі топчик буде! А в Тік-тоці— то й взагалі!

— Пішли! Ну їх нахер! Пішли…

— Даремно ти це, дядьку Стасе, — сказав Орфей. — Не треба було…

— Треба! — із непохитною впевненістю заявив дядько Стас. — Бо нефіг!

— У нього нерви. У нього підйом на сорок відсотків.

— У всіх зараз нерви! Й у мене теж.

Заслужений тренер України з боксу, багаторазовий призер чемпіонатів Європи, дядько Стас був задоволений, як дитина. Ні, він був щасливий. Так, у легкій вазі. А що, мухачі не люди?

Не кожному дано повернутися в молодість. Це треба вміти.

Дядько Стас умів. Ну, по-своєму.

Хлопчисько років трьох, тупочучи сандаликами, підбіг до дядька Стаса. Деякий час, задерши голову, дивився на старого з неприхованим захопленням, ні, з обожнюванням, як юний язичник на різьбленого ідола-громовержця, а потім простягнув йому почату пляшку лимонаду.

Дядько Стас розгубився. Можливо, уперше в житті.

— Беріть, беріть! — крикнула молода жінка, мабуть, мати юного водоноса. — Вам зараз добре б водички попити…

— Добре, — погодився дядько Стас. — Дякую, хлопче!

Хлопченя розцвіло, засоромилося та втекло під прикриття матері.

— Навіщо ти його? — запитав Орфей, дивлячись, як старий п'є з горлечка. — Ти ж його провокував.

— Я? — булькнув дядько Стас. — Кого? Бути не може!

— Не мороч мені голову. От воно тобі треба? Посиділи б і пішли. Я б пограв, поки вони перетирають. Без пісень. А так…

— Нормальок! — переконано відгукнувся дядько Стас. — Усе так, як і має бути. Ти просто молодий ще, не розумієш. Цей козел що?

Він вказав рукою в той бік, куди сховався осоромлений Мінотавр:

— Він тікає з ганьбою! А я що?

Старий потряс пляшкою:

— А я стою та п'ю холодний лимонад.

— Стою та п'ю холодний лимонад, — машинально повторив Орфей. — Каштани проржавіли від жари. Так, усе має закінчитися саме так.

— Саме так! — підтвердив дядько Стас. — Сто відсотків!

Сказати по правді, він не зрозумів, до чого хилить його підопічний. Але перепитувати не став. Знав за Орфеєм різні дивацтва, звик.

* * *

* * *

— Дай сигарету, — каже вона.

— Ти ж не куриш! — дивується він.

Вона повторює:

— Дай сигарету.

Більше Еврідіка не говорить нічого. Лежить, чекає.

Він простягає руку, бере з підвіконня пачку сигарет.

— Не ходи за мною, гаразд? — каже вона.

Він не відповідає. Він знає: якою б не була відповідь, він усе одно не встигне нічого сказати. На цих словах він завжди прокидається.

Цей сон, думає він, дивлячись у стелю. Цей сон, хай йому грець. Я сподівався, що з появою Надії сни припиняться. Одна Надія спить поруч. Нічим не схожа на Еврідіку, нічим. Інша надія щойно померла.

Скільки часу?

Стрілки годинника — двогострий спис.

Тридцять п'ять хвилин на першу.

Іноді Орфею здається, що це не сни, а верлібр, вільний розмір нескінченного вірша, який він приречений повторювати та повторювати, доки все не закінчиться природним чином.

Він встає — обережно, щоб нікого не розбудити. Ні живу, що скинула легку ковдру на підлогу, ні мертву, що засіла в пам'яті, немов скабка. Нехай обидві сплять, так краще. Бере з підвіконня телефон, пачку сигарет і виходить на кухню.

Закурює.

Пальцем розблоковує телефон. Дивиться на екран.

Телеграм:

«Активізувалася тактична авіація рф: є загроза пуску КАБ. Кількість травмованих після обстрілу села Буди зросла до…».

Месенджер Фейсбуку блимає червоною крапкою. Непрочитане повідомлення.

Еврідіка

У мережі 14 хвилин тому

Привіт

Він задихається від злоби: лютої, непроглядної. Тицяє пальцем у вузьке віконце відповіді. Набирає текст: швидко, не даючи собі схаменутися, припинити, відступити на крок.

Палець горить. Таке враження, що його сунули у вогонь. Це не палець, це сигарета. Кінчик із нігтем тліють, іскрять, блимають червоними рисками сповіщень про непрочитані повідомлення.

Іди нахер сволото!

Відповідь виникає в чаті, на синьому тлі. Відповідь надіслано.

Праворуч від відповіді з'являється аватарка Еврідіки.

Відповідь прочитано.

Еврідіка зараз у мережі.

У нижньому лівому кутку танцюють три крапки. Зломник набирає текст.

Ти як? З тобою все гаразд?

Орфей мне недокурену сигарету. Залишає в попільничці, прибирає руку трохи далі. Дуже хочеться запустити попільничкою у вікно. Ні, не можна.

Вікно розіб'ється. Надія прокинеться.

Злякається.

Він не буде кидати попільничку. Не відповідатиме. Зітре чат. Заблокує зломника, ким би він не був, гадина. Забуде назавжди. Що він ще зробить?

Нічого.

Палець гуляє по буквах. Відповідає.

Зір блимає, йде, повертається. Лікарі в постанові ВЛК написали: «Атипові наслідки контузії». Й далі дрібним шрифтом усяку нісенітницю: «…у важкому стані зберігається тільки світлочутливість…». А що ще вони могли написати? Відшарування сітківки? Не підтвердилося. Вивих кришталика? Обмеження руху ока?!

Не підтвердилися.

Пальцю не потрібен зір, він і так усе знає. Літери — його стихія.

Ні. Не гаразд. Зовсім не гаразд.

Як ти?

Хвилина. Дві. Три. Вічність.

Танцюють три крапки. Зникають. Виникають знову.

Приходить відповідь:

Не знаю.

Орфей тупо дивиться на екран. Усе чудово бачить; краще б не бачив. Помилився, думає він. Це помилка, які можуть бути сумніви? Замість «Як ти?» палець свавільно набрав «Де ти?»

Це все палець. Інакше й помислити не можна.

Де ти?

Не знаю.

* * *

Маршрутка козлом скакала на вибоїнах. Відчайдушно брязкала, деренчала підвіскою, бампером і бог знає чим ще. Дороги в місті ремонтували, особливо після прильотів, треба віддати комунальникам належне. Але руки у дорожників доходили не скрізь, та й «латковий» ремонт рятував ненадовго. А капітально перестилати асфальт під час війни…

Орфей не скаржився. Ну, трясе. Нормально. На передку така дорога була б взагалі за щастя.

Біля воріт кладовища стояли тітки з квітами. Ага, троянди. Чайні, світло-кремові. Еврідіка їх любила.

— Три штуки, будь ласка.

— Три?

Чому вона здивувалася? А, непарне число. Це для живих. На могилу кладуть парне. Хто так вирішив? Чому? Яка різниця? Він не збирався воювати з традиціями.

— Чотири. Звичайно, чотири.

Заплатив, не торгуючись. Кульгаючи більше, ніж зазвичай, зашкутильгав до воріт.

Зір відмовив, тільки-но він пройшов через хвіртку, розташовану ліворуч від воріт. Крок, другий на територію кладовища — й перед очима впала щільна чорна завіса. Білий ціпок, як на зло, забув удома. Втім, неважливо. Територія кладовища — Terra Incognita, він не став би блукати тут наосліп, хоч із ціпком, хоч без.

Орфей викликав у пам'яті останню зафіксовану поглядом картинку. Акуратно змістився на два кроки ліворуч, щоб не стирчати у людей на дорозі — й почав чекати, коли відпустить.

Він не був тут із дня похорону. Навіщо? Він і так пам'ятав Еврідіку. Писав вірші й пам'ятав. Співав і пам'ятав. Говорив по телефону, пам'ятав. Варив суп… Могила не асоціювалася в нього з Еврідікою, живою чи мертвою.

А тут раптом потягнуло.

Чорна завіса зникла так само раптово, як і з'явилася. Орфей заморгав, заново звикаючи до світу, що впав на нього. Зір швидко нормалізувався: було похмуро, люте сонце ховалося за низькими хмарами, що повзли по небу. Волога земля парувала після нічного дощу, нагнітаючи задуху.

Дорогу він пам'ятав погано. Йшов майже навмання, забрідав бозна-куди: квартал із монументальними надгробками та мармуровими стелами, потім — старі, зарослі травою могили — вікової давності? — проржавілі огорожі, похилені хрести. Дивом знайшов те, що шукав: дальній сектор, пологий пагорб, схожий на лисину похованого велетня; крізь сіро-жовту плішину пробиваються зелені травинки.

До могили Еврідіки — метрів сім.

Скромна стела з пресованої гранітної крихти. Даценко Вероніка Андріївна. Чорно-біле, оброблене «під сепію» фото. Дати життя. Символічна огорожа по коліно.

Усе.

Вероніка, подумав Орфей. Ти не любила своє ім'я. Напис на стелі немов фіксував: тут похований хтось інший. Інша. Не ти.

Може, тому я сюди не приходив?

На могилі лежали засохлі квіти. Не розібрати, які: пелюстки відірвав і забрав вітер. Орфей зібрав сухі ламкі стебла, відклав убік. Поклав замість них троянди. Рука здригнулася, й троянди лягли — впали! — навскіс, як нотний знак дієза.

Нехай лежать як є.

— Це я. Ось, прийшов.

Поруч із могилою добрі люди вкопали низьку лавочку. На похороні її тут не було. Дуже доречно. Нога від самого початку прозоро натякала, а зараз волала відкритим текстом: «Відпочинок! Мені потрібен відпочинок! Або відвалюся!»

Зі зітханням полегшення Орфей опустився на лавку. Витягнув ногу: ось так, добре. Спробував викликати в пам'яті Еврідіку — живу, усміхнену, або зосереджену, з упертою складкою між брів. Нічого не виходило.

Тут — не виходило.

Могила. Кладовище. Йдуть у далечінь квартали міської забудови. Червоно-сірі пікселі дахів приватного сектора. Строгі паралелепіпеди багатоповерхівок. Незаймано-білі, вцілілі; почорнілі й понівечені від прильотів. Нагромадження промзони, переплетення труб і комунікацій. Зелень парків і скверів, сріблястий проблиск річки…

Він дістав сигарети. Чи можна курити на кладовищі? Напевно, можна. Ось і іржава бляшанка для недопалків. Еврідіко, ти не проти?

…дай сигарету. Не ходи за мною, гаразд?

Орфей загасив недопалок у бляшанці. Порив вітру вдарив у обличчя, скуйовдив волосся, натякаючи: засидівся, пора і честь знати! Він піднявся з лавки, спираючись на ціпок. Що ноги? Тримають. Іти не хотілося: так би й сидів тут…

Дістав із кишені телефон. Перевірити пошту? Ні. Не тут. Хмари розійшлися, сонячний відблиск, відбившись від екрана, мазнув по очах. Орфей обійшов могилу — так, щоб сонце опинилося за спиною, — та зробив знімок.

Могила і «дієз» із чайних троянд.

На зупинці, чекаючи маршрутку, він зайшов у мережу. Відкрив акаунт Еврідіки у Фейсбуці. Він не заходив сюди з дня похорону. Останній її допис — за два дні до смерті. Фото дизайнерського проєкту для фірми замовника: один із варіантів. Він так і не став у пригоді, згадав Орфей. До замовника пішов інший. А Еврідіці, схоже, більше подобався цей.

Нижче — скорботні дописи від подруг і колег по роботі:

«Як же так?! Не вірю…»

«Світла пам'ять…»

«Спи спокійно. Побачимося…»

Кладовище. Ще один цвинтар, тільки віртуальний. Цифровий надгробок, цифрові вінки, цифри-квіти…

Він відкрив вікно нового допису.

«Пам'ятаю. Люблю.»

І прикріпив світлину: «дієз» на нотному стані могили.

Брязнула, зупиняючись, маршрутка. У салоні було повно народу, але ззаду біля вікна знайшлося вільне місце. Коли роздовбана ділянка дороги закінчилася, а під колеса ліг рівний асфальт, Орфей знову дістав телефон.

У месенджері нових повідомлень не було.

В акаунті Еврідіки під свіжим дописом зі світлиною…

…в акаунті Еврідіки…

…під дописом із «дієзом»…

Стало важко дихати. Кров ударила у скроні.

…два нові коментарі.

Еврідіка: Дякую.

І нижче, допискою-постскриптумом:

Еврідіка: І за сигарети теж.

Сигарети? До чого тут сигарети? Він рефлекторно чіплявся за другорядне, несуттєве, боячись впустити в себе відчайдушну, неможливу віру. Сигарети. Які ще сигарети?

Що це означає?!

Орфей перевірив усі кишені. Два рази. Три. Пачки «Вінстона» не було. Він відкрив світлину з кладовища, збільшив до упору. Дивився, дивився, дивився. Зір працював, як у здорового; краще, ніж у здорового.

Почата пачка «Вінстона» лежала на краю лавки.

* * *

— Сирок, — проспівала Надія. — Хороший, фермерський.

Вона пересипала кілограм сиру з пакета в каструлю:

— Завжди в них беру, в «Салтівському».

— Яєчня, — капризно заперечив Орфей. — Хочу яєчню.

— Бачила я твою яєчню. Смерть під вітрилом. Обійдешся.

— Хочу. З помідорами.

— Ага, з помідорами. Паприка звичайна, паприка копчена. Хмелі-сунелі. Гімалайська сіль. І перцю чорного три відра.

— Ти перебільшуєш, — сказав Орфей.

— Майонез змішати з гірчицею, — ораторствувала Надія, набираючи порції сиру, визначені нею на сніданок, у тарілки. — Намазати зверху, як тиньком, ще й збоку ляпнути столову ложку.

— Десертну, — уточнив Орфей.

Порції здавалися йому невиправдано жалюгідними.

— І кетчуп. І хліба від пуза. З'їсти, зрадіти й одразу померти.

— Ну, — буркнув він, — я поки що живий.

Надія зрізала куточок у пакета зі сметаною:

— Так і я жива. Тому що не їла твою яєчню. Їж сир, у ньому кальцій. Тобі потрібен кальцій. Ось, побалуй себе сметанкою.

У лівій руці Орфей тримав ложку. У правій — телефон.

Еврідіка зараз у мережі.

Еврідіка: Ти де?

Орфей: удома.

Еврідіка: Що робиш?

Орфей: їм сир.

Еврідіка: Сир? Ти один?

Орфей: ні.

Еврідіка: Як її звуть?

Орфей: Надія.

Еврідіка: гарне ім'я.

Орфей: вона не любить банальностей.

Навіщо він сказав, що вдома і не один? Хотів уразити? З ким він узагалі розмовляв? Не зломник, це вже ясно. Любитель розіграшів? Усе, що було сказано, могло бути сказано ким завгодно.

Не сказано. Написано. Яка різниця?

— Тобі треба відкрити ФОП, — сказала Надія, спритно вправляючись із сиром. — Я допоможу.

— Навіщо? — здивувався Орфей.

— Індивідуальна творча діяльність. Запишеш альбом, зробиш рекламу в мережі. Станеш знаменитим.

— У мене є альбом. — сказав Орфей. — У мережі.

— І що?

— Нічого. Ну, майже нічого.

— Треба рекламувати. Викладати кліпи. Робити стріми.

— Навіщо?

— Не знаю, — зізналася Надія. — Усі так роблять.

— У мене пенсія, — сказав Орфей. — Військова пенсія по інвалідності.

— Яка група?

— Друга. Й одноразова допомога при пораненні. Вже отримав.

— Тобто гроші в тебе є?

— Є.

Йому була неприємна ця розмова.

Еврідіка зараз у мережі.

Еврідіка: сир? Ось, дивись.

Отримано вкладення.

Фото: містка глиняна миска з двома пузатими ковбасками. До ковбасок додаються яєчня з одного яйця, значний шматок підсмаженого бекону, дві половинки помідора, злегка підсмажені по розрізу, й гірка маринованих печериць.

Еврідіка: англійський сніданок. Дивись і заздри.

Орфей:зараза. Це я не тобі.

— Гарний сонет, — сказала Надія. — Відмінний. Каштановий.

Вона сьорбнула кефіру:

— Пісня буде?

Орфей знизав плечима:

— Не знаю. Навряд чи.

— З ким ти листуєшся?

— Так, — ухильно відповів Орфей. — Треба дещо записати.

— Новий вірш?

— У якомусь сенсі.

Вона не стала наполягати. Замовкла.

Еврідіка була в мережі хвилину тому.

Еврідіка зараз у мережі.

Еврідіка: гарний сонет. Мені сподобалося.

Орфей: я радий.

Еврідіка: Переклад зробив?

Орфей: ні.

Еврідіка: брешеш. Зараз, я швидко…

Учора ввечері Орфей опублікував «Каштановый сонет» у своєму блозі. Додав світлину: алея в саду. Поставив тег на сторінку Еврідіки. Навіщо? Він не замислився над цим, бо якби замислився, зняв би позначку.

Переклад сонета він справді зробив, і швидше ніж зазвичай. Але публікувати не став, відклав на кілька днів.

Еврідіка: ага, бачу. Каштани проржавіли від жари…

Орфей: що ти бачиш?

Еврідіка: …і небо, одуріле та бліденьке, бач, вапною стікає в сьогодення…

Орфей: ?!!!

Еврідіка: Стою та п'ю холодний лимонад. Добре вийшло, мені подобається. Надії сподобалося?

Орфей: не знаю. Вапня — це правильно?

Еврідіка: Вапно — известь. Вапна — извёстка. Вапняк — известняк. Осадова гірська порода, що складається головним чином з кальциту з домішками глинистого матеріалу, кремнезему, оксидів заліза та інших.

Орфей: ну?

Еврідіка: правильно.

Вона не могла цього знати. Чи могла?

«…з домішками глинистого матеріалу, кремнезему…»

«Каштани проржавіли від жари, і небо, одуріле та бліденьке…»

Переклад сонета лежав на телефоні в «Нотатках». Його ніхто не бачив, крім Орфея. Кальцит, подумав Орфей. Кальцій. З домішками.

Їж сир, придурок, у ньому кальцій. З домішками сметани.

Еврідіка зараз у мережі.

Еврідіка: Дядько Стас у своєму репертуарі. Топчик на Ютьюбі.

Орфей: де?

Еврідіка: Ось. Ти тут теж є.

— Покажи, — сказала Надія. — Ну покажи!

Орфей розвернув телефон.

— Красиво, — сказала Надія. — Вражає.

Вона з цікавістю додивилася відео, на якому дядько Стас приборкував Мінотавра, до кінця. Жестом попросила ввімкнути повтор.

Орфей увімкнув.

— А ось і ти, — сказала Надія. — На лавці.

— Так, — погодився Орфей. — Потрапив у кадр.

* * *

* * *

Oxana: Я знаю, знаю що це не він!!!!! Сашко загинув, ми його поховали…

Realist: Тоді навіщо відповідати?

Kazimir: Realist, ти що, взагалі не в'їжджаєш?

Oxana: А як інакше? Як?!!!! Він мені пише… Я йому… Начебто він живий… Якщо перестану… Це якби я його кинула!!! Зрадила!!!!!

Kazimir: Oxana, вибач, що питаю… Він тобі пише, як раніше? Ну, в сенсі фрази будує? крапки, коми, смайлики ставить?

Oxana: Так! Точнісінько як раніше писав!

Realist: Шахрайство це. Потім грошей просити стануть…

Перетятько: ІПСО!

Singular: Для шахраїв або ІПСО занадто складно. Це мережеві зліпки особистостей в інтерактиві тестують. Про це ще років зо три тому писали. ШІ + нейромережа. Збір даних, аналіз, інтеграція в цифрову псевдоособистість…

Що, коли він не один такий? Кому пишуть звідти?

Ця думка прийшла до Орфея перед світанком, коли за вікном ледь почало сіріти. У небі, що вицвітало, повільно гасли зірки. Сторожовим псом, що підхопився спросоння, завила сирена повітряної тривоги. Вона розбудила Орфея, а може, й не вона: раптова здогадка виникла на мить раніше, стусаном викинула з каламутного забуття, а сирена лише додала звуковий супровід.

Що, коли він не один такий?!

Перетятько: ага точно! ось так ІПСО і ролбять!

Kazimir: Хто робить?

Перетятько: моксалі! хто жще?!

Kazimir: Шкуркавичинки не варта. Ти уявляєш, який на це потрібен ресурс? А який у підсумку результат?

Oxana: Не було ніякого ІПСО! І грошей у мене не просили!

Realist: Отже, ще попросять.

Singular: Це IT-корпорація. На українцях експерименти ставлять. Під час війни емоційний резонанс сильніший.

Oxana: Ми з ним просто розмовляємо… Переписуємося.

Singular: У США що ні крок — відразу до суду подають. Або в Європі.Потім не розплатишся…

Oxana: Як раніше… Коли він був живий… Я думала… може, я не одна така? Може в когось іще?..

«Не одна», — видихнув Орфей.

Він не міг дочекатися, коли Надія нарешті піде. Не натякав, не квапив — ані словом, ані поглядом. Боявся образити, відштовхнути. Здається, він встиг до неї прив'язатися. Й все-таки згорав від нетерпіння.

Вона відчула. Образилася? Він не знав.

Чому він вирішив, що хтось стане ділитися подібним у мережі? Напевно, тому що в мережі зараз діляться всім. Навіть божевіллям. Болісним, бажаним… Чого він хотів? Знайти товаришів по нещастю? Щастю?!

Знайти підтвердження. Спростування. Пояснення. Знайти хоч що-небудь! Кого-небудь…

Дві з половиною години пошукових запитів. Вебсерфінг. Перехід по десятках посилань. Він вийшов на цей чат — і завис, прилипнувши до екрана.

Kazimir: Oxana, ти не одна така.

Оксана: Казимир?!

Kazimir: У мене брат загинув. На фронті. Потім почав мені писати. Через два місяці…

Realist: Мене теж так розводили. Не на того натрапили.

Kazimir: Realist, ми третій місяць листуємося. Якщо це розводняк, навіщо стільки чекати?

Перетятько: щоб ти ішніх запенвив! дочекаються, щоб повірили, і тсануть усім своє ІПСО гурзити! або грошви порсити…

Singular: Kazimir, ти ж розумієш, що це емуляція? Якісна емуляція…

Емуляція. Орфей думав про щось подібне. Псевдособистість, створена нейромережею з ШІ. Зібрали всі дописи Еврідіки в соцмережах, особисте листування в месенджерах, коментарі, фото, відео, картини, проєкти з роботи, витягли дані з особистих кабінетів у «Дії», «Helsi», бозна-звідки, скомпілювали, скопіювали стилістику й пунктуацію, улюблені звороти, смайлики…

Це могло б усе пояснити.

Ні, не все.

Kazimir: Я ставив йому запитання. Відповісти міг тільки він.

Oxana: Я теж! Він… Ніхто, крім нас із Сашею, цього не знав!

Singular: Ну?

Realist: Ну?

Kazimir: Oxana вище вже відповіла. У мене було те саме.

Singular: Це нічого не доводить. Інформація могла потрапити в мережу. Не обов'язково текстом. Ти знаєш, що розмови по мобільному записуються та зберігаються у провайдера протягом трьох років?

Перетятько: шо всі?!!!

Singular: Частина — однозначно. Може, всі.

Перетятько: бля, язнав, шо за ними спотсерігають!!!

Kazimir: Singular, я розумію, в це важко повірити. Я й сам не вірив. Але ми з братом по телефону про це ніколи не говорили. Не було потреби.

Singular: І?

Kazimir: Я думаю, це щось більше, ніж емуляція.

Щось більше. Що?!

— Дай сигарету.

— Ти ж не куриш!

Сон. Повторюваний сон.

І продовженням сну — коментар з акаунту Еврідіки:

Дякую.

І за сигарети теж.

Пачка сигарет лежить на краю цвинтарної лавки.

* * *

Місто — розпечена пательня.

Смажаться будинки, вулиці, автомобілі. Вкраплення зелені для смаку. Хитке марево стоїть над проспектами. Мертвий гарячковий штиль; скажене сонце регоче в зеніті.

Лише тут, на вершині пагорба в дальній частині кладовища, мав місце хоч якийсь рух повітря. Орфей стояв за сім кроків від могили, в тіні старого в'яза-одинака. На лавці він би довго не висидів.

— Ти не образишся? Ну, що я ось так, осторонь?

Еврідіка не відповіла. Він і не розраховував на відповідь.

Ось уже тиждень він приїжджав сюди. Щодня, без винятків — немов надолужував, спокутував свою довгу, непрощенну відсутність. З квітами, без квітів, але завжди — з сигаретами.

Надія попередила, що пропаде на тиждень. «Плановий аврал» на роботі, косяки квартальних звітів від ФОПів і юросіб, яких обслуговувала їхня бухгалтерська контора. Тільки встигай розгрібати!

За її відсутності Орфей і зачастив на цвинтар.

— Думаєш, я почну тебе розпитувати? Ставити запитання? Про те, що можемо знати тільки ми з тобою?

Він дістав із пачки сигарету. Повертів у пальцях, закурювати не став. Так робила Еврідіка в його снах.

— Ти читала той чат. Упевнений, читала. Разом зі мною, так?

Прихопив фільтр «Вінстона» губами. Перекинув сигарету в кут рота. Пробурмотів невиразно:

— Не буду я тебе питати. Ні про що не буду.

Клацнув запальничкою: раз, другий. Вогонь упирався, ховався.

Ну й добре.

— Я що, Шерлок Голмс? Світило науки? Навіщо мені правда?!

Тепер він завжди залишав тут почату пачку сигарет — на лавці, або просто на могилі, поруч із «дієзом» свіжих троянд. Це здавалося важливим: пачка має бути початою, не запечатаною. Раптом Еврідіка не зуміє її відкрити?

Божевілля? Гаразд.

— Я тебе люблю. Мені цього достатньо. А тобі?

Наступного дня пачка неодмінно зникала. Сигарети забирав хто-небудь із працівників кладовища. Випадкові відвідувачі. Безхатьки, якщо вони сюди заглядають. Самодіяльні прибиральниці — вже третя старенька, зустрінута дорогою сюди, пропонувала Орфею «прибирати на могилці» за скромну винагороду.

У нього не було ілюзій щодо цього.

А проте, щодня — нова пачка.

Іноді він співав Еврідіці нові пісні. Ну як нові? Ті, що склав після її смерті. Співав без гітари, просто так, a capella. Ще не вистачало з'являтися на цвинтар із гітарою! Співав напівголосно, намагаючись не привертати до себе уваги. Людей поблизу не було, але Орфей не хотів ризикувати. Розумів: співака на могилі вважатимуть міським божевільним.

Закінчивши, запитував Еврідіку: ну як? Нормально, відповідала вона.

Вона завжди так відповідала.

У сенсі, раніше відповідала. Вона була скупа на похвалу. Зараз вона не відповідала нічого. Це він собі придумав, висмикнув із пам'яті, як скабку з-під нігтя: нормально.

Ну й добре.

— Ти мені снишся. Так, ти знаєш. Ти все знаєш. Я переглядав твої картини. Хороші роботи, чесно. Пам'ятаєш ту, в бузкових тонах, з грядами гір до горизонту? Й подорожній на стежці. Подорожня? Я так і не зміг розгледіти…

Запальничка здалася. Спалахнув вогник. Орфей прикурив, зробив кілька затяжок. Вибрався з-під в'яза, поклав сигарету, що димила, в узголів'я могили, під стелою. Зафіксував парою камінчиків, щоб вітер не забрав.

Повернувся під дерево.

— За мене не переживай. Зі мною все гаразд.

Не гаразд, подумки заперечив він. Нічого з тобою не гаразд. Те, що з тобою відбувається, — прокляття? подарунок?!

Від кого?

— Сир їм. Здоровий спосіб життя, не жарт. Кальцій, знову ж таки…

У кишені здригнувся телефон. Тихо задзижчав, вибухнув першими тактами токати Баха. Теща з Франції дзвонить, по Вайберу. Бах — тільки для тещі, для всіх інших — друга частина концерту «Аранхуес».

— Пливіт, тату!

Не теща. Оленка. З тещиного телефону.

— Привіт, сонце!

Він мимоволі підняв погляд угору, примружився. Промені сонця пробивали навіть густу крону. Орфей подумки влаштував собі прочуханку: скотина, егоїст! Міг би й сам зателефонувати доньці. І батькам Еврідіки. І своїм…

— А мені зуб вилвали!

— Зуб — це серйозно. Боляче було?

— Ні! Я зовсім-зовсім не плакала!

— Точно?

— Ну, майже. Тітка лікал сказала, я молодець!

— Вона права. Ти молодець!

— Дідусь із бабусею мене на конячці катали! В наголоду!

— Чудово! І де ж ви знайшли конячку?

— На полях… Єсейських? Єлейських?

— Єлисейських?

— Так! Там усіх катають! Мені дуже-дуже сподобалося!

— Розумію. Мені б теж сподобалося.

— А ти плиїжджай! Плямо залаз! Будемо на кониках кататися!

— Вибач, сонце. Прямо зараз не вийде. Я б із радістю…

— А коли вийде? Я скучила, тату…

— Я теж скучив, сонце. Я що-небудь придумаю.

— Бабуся!.. Бабуся з тобою говолити хоче. Бувай, тату…

— Бувай, сонце…

Кинути все? Махнути до Франції — інваліда війни з країни випустять. Кататися з Оленкою на конях. Співати емігрантам на Монмартрі…

Він знав, що нікуди не поїде.

— Добрий день, Ніно Юріївно.

— Доброго дня, Олеже. Як ти там? Все гаразд?

Не все.

— Усе нормально, дякую.

— Пишуть, обстріли сильні?

— Та ні, зараз спокійніше стало. По області прилітає, а по місту…

Приголомшливий гуркіт струсонув повітря. Кладовище підстрибнуло, здавалося, мерці вирішили повстати до Страшного Суду. Орфей мимоволі сіпнувся, втиснув голову в плечі. Смикатися було пізно, безглуздо, але від рефлексів нікуди не дінешся.

— …що це?! Що це було?!

— Усе добре, не хвилюйтеся. Це по області, далеко.

— Так голосно!

— Так, голоснувато. Ми вже звикли.

Він нишпорив поглядом міськими кварталами, що відкривалися з вершини пагорба. Диму від прильоту видно не було. Може, й справді по області.

— Ти там обережніше, гаразд? Якщо тривога, спускайся в сховище.

Ага, спускайся. З його ногою. Й тривоги — одна за одною. Якщо на кожну реагувати — у сховище доведеться переїхати «на постійну».

— У нас спокійний район. До нас не прилітає…

Теща нервувала, розпитувала. Він відповідав «на автопілоті», не замислюючись, не заглиблюючись у зміст запитань і відповідей. Сигарета на могилі догоріла, випустивши останню цівку диму, яку тут же забрав вітер.

Згасла.

— Скажіть, Еврідіка… Ну, Вероніка. Вона курила?

Пауза. На тому кінці лінії в далекій Франції немолода жінка подавилася схлипом. Впоралася, перевела подих.

— Курила. До того, як почала зустрічатися з тобою.

— А потім?

— Кинула. Ну, майже…

— Чому? Я б не заперечував. Я й сам курю…

— Не знаю. Соромилася, напевно. Чи ще щось… Не знаю. Коли в нас бувала, з батьком на балкон виходила. По одній цигарці, не більше. Потім завжди м'ятну жуйку діставала. Або «Тік-Так»…

Тік-так, тік-так.

Ось так.

Ось так, значить…

* * *

Підходили. Слухали. Йшли далі.

Проходили повз, не вслухаючись.

Платили. Не платили. По-різному. Він згадував розмову з Надією про військову пенсію та одноразову допомогу. «Тобто гроші в тебе є? — Є». Усе, що міг — майже все, що мав — Орфей відсилав до Франції, Оленці. Ну так, зрозуміло, тещі, Оленка занадто мала, щоб отримувати перекази на свій рахунок. У неї й рахунку немає.

Розповідати про таке Надії зовсім не обов'язково.

Гаразд. Залишимо.

Учора, ближче до вечора, підійшов — хто б ви думали? — Мінотавр. Час злегка підправив обличчя бугая, час і тональний крем у три шари. Якщо чесно, так було ще страшніше. Підійшов, стукаючи копитами, нахилив роги. Жестом показав: не очкуй, брателло, мир-дружба. Кинув тисячну в чохол, подумав, додав п'ятихатку.

Глянув на дядька Стаса: нормально? Дядя Стас кивнув, не встаючи. Відстовбурчив великий палець, у вигляді особливого заохочення. Мінотавр теж кивнув. Пальці розтепірчувати не став, хотів щось сказати, передумав.

Пішов.

Спека стояла дика. Пекельна.

Відповідно до того, що відбувається, думав Орфей. Хотів усміхнутися, не міг.

Приходили якісь пацани. Цілими компаніями.

Тінейджери.

Орфей терпіти не міг слів «цільова аудиторія». І все ж таки був змушений визнати, що цей молодняк — не його аудиторія, і вже точно не цільова. Приходили, співати не заважали, поводилися тихо.

Не слухали.

Зупинялися, перешіптувалися. Кидали в чохол п'ятірки, десятки, рідко більше. Робили це так суворо, зосереджено, ніби купували квиток. Як повинні були, чесне слово! Потім пацани оточували його лавку, ставши не на алеї, як усі, а на газоні позаду Орфея, та продовжували шепотітися, щосили намагаючись не заглушати музику. Хто захоплювався, на того шикали.

Він потилицею відчував їхнє дихання.

Не одразу він зрозумів, що пацанва приходить витріщатися на дядька Стаса. Ну так, топчик на Ютьюбі. Дядько Стас насолоджувався їхньою увагою: то ногу за ногу закине, то кулаки вперед виставить. Одного разу навіть «бій із тінню» влаштував, поки Орфей лабав приджазовану «Чаттануга-чучу».

Пацани раділи. Орфей часом заздрив їм.

І ще ця жінка. Підійшла, сіла поруч.

Еврідіка.

Орфей задихнувся. Міцна чужа рука взяла за горло, здавила, перекривши дихання. На щастя, він щойно закінчив куплет. Пальці врятували, пішли в інструментальне соло, поки він вчився дихати заново — та звикав до думки, що Еврідіка сидить поруч із ним.

Літня сукня. Світла, у блідих синюватих розводах. Намисто з пейзажної яшми. Він купив їй це намисто в Ялті, бог знає коли. Босоніжки. Ліва висить на кінчику стопи. Якщо Еврідіка не перестане хитати ногою, босоніжка звалиться.

А ти, запитав хтось, послаблюючи хватку на горлі. Ти не звалишся? З лавки, га? Інсульт, наприклад? Ти ж бачиш, саду немає, дерев немає, фонтану, людей… Нічого немає, чорний фон. І в цій безвидній чорноті — фрагмент лавки та Еврідіка на ній.

Ти осліп. Зараз зір повернеться, а Еврідіка піде.

Перегрівся, хлопче. Перевтомився.

Дахом поїхав.

— Співай, — Еврідіка засміялася. — Не звертай на мене уваги.

Чорнота схлинула. Еврідіка залишилася. Повернувся сад, дерева, люди. Усе повернулося. Еврідіка залишилася. На лавці. Поруч.

Босоніжка не витримала, злетіла на землю.

— Співай, — повторила Еврідіка. — Ну що ж ти!

І ще ця жінка. Підійшла, сіла поруч.

Надія.

Сіла на місце Еврідіки. Сіла в Еврідіку.

Так вони й сиділи, дві як одна. Взаємопроникаючи. У чомусь збігаючись, у чомусь ні, виходячи за краї контурів. Напевно, так сідають у голограму. У примару. Він не знав, куди ще.

— Що з тобою? — запитала Еврідіка. — Тобі погано?

— Що з тобою? — запитала Надія. — Тобі погано?

— Пересядь, — попросив він, не розуміючи, до кого звертається. — Будь ласка.

Надія встала та пересіла на інший край лавки. Еврідіка залишилася сидіти. Тепер він сидів між ними. Легше не стало.

— Ходімо, — сказав він. — Ходімо додому.

Надія допомогла йому зібратися. Еврідіка залишилася на лавці. Вони пішли, вона залишилася. Помахала вслід рукою.

Вони прийшли додому, там він і впав. У коридорі.