Електрику дали під ранок, ще за темряви.

Ірина Андріївна була напоготові, заздалегідь виставивши будильник. Слава богу, графіку відключень — а головне, включень! — в останні дні стали дотримуватися. Може, скоро взагалі все полагодять, як торік. А поки підкидаєшся передсвітом; клацаєш нічником, перевіряєш, чи є світло. Ага, є! Й одразу вимикаєш нічник, бо просили економити електрику.

У неї й так холодильник увімкнений. Ще смартфон на зарядку поставити треба, разом із важкою цеглинкою з чорного пластику — електричною банкою. Корисна штука, її Ірині Андріївні зять подарував. А вона, дурепа, спочатку відмовлялася — навіщо, мовляв, мені?

Холодильник розморозитися не встиг, вона перевірила. Можна лягати досипати. Шкода, сну — ні в одному оці. Поснідати? Не хочеться. В телевізорі, як завжди, дивитися нічого; та й електрику треба економити. Ой, сьогодні ж Віталік приїжджає! Час борщ варити, Віталік його тричі на день може їсти.

У тебе, каже, бабусю, найкращий борщ на світі!

Ось і знайшлося, чим зайнятися. Ірина Андріївна муркотіла собі під ніс, ставлячи на плиту улюблену пузату каструлю, жовту з помаранчевим кантиком. Шипіла засмажка на пательні, стукав ніж по дошці, шаткуючи капусту; товклося заздалегідь сало з часником; вирував, поспішав борщ, наповнюючи кухню густим ароматом…

Ірина Андріївна потягнулася відкрити кватирку, коли за вікном надсадно завила сирена повітряної тривоги. До обстрілів Ірина Андріївна не те щоб звикла — як до них звикнеш?! — але в усякому разі не панікувала, а скажімо так, розумно побоювалася. Почувши сирену, через два рази на третій спускалася в підвал будинку, перечікуючи наліт у компанії сусідок, з якими завжди знаходилося, про що поговорити.

Але зараз — не кидати ж борщ?! Та й не кожна сирена — наліт.

Вона відійшла до кухонної шафи, збираючись дістати пакетик із лимонною кислотою — й за вікном встало дибки шелестке виття, перекидаючись на пронизливий свист, немов там стрімко закипів величезний чайник. Стіна лопнула дозрілим наривом, розлетілася уламками цегли. Віконну раму внесло всередину кухні разом із віялом скляних осколків. Ірину Андріївну збило з ніг; темрява впала перш ніж вона встигла відчути біль.

Коли темрява пішла, з'ясувалося, що біль усе ще тут.

Перша думка була про борщ. Сьогодні приїде Віталік… Борщ. Плита. Газ! Треба вимкнути газ. Ірина Андріївна спробувала встати — й не змогла. Боліло все, крім ніг. Це погано. Треба в лікарню.

Але спочатку — газ.

Вона поповзла по битому склу, уламках цегли, по осколках тарілок, що розлетілися вщент. До плити було два кроки. Ірина Андріївна долала їх цілу вічність. Повзла й прислухалася: чи шипить газ? Чи не шипить? Це здавалося їй найважливішим на світі. У вуха набилася сира вата, в голові каталася свинцева куля.

Долоня влучила в гаряче, липке. Кров? Ні, борщ. Як же тепер Віталік без борщу? Треба вимкнути газ. Ось і плита. Вона ризикнула підвестися, але різкий біль у шиї жбурнув Ірину Андріївну обличчям у підлогу. Нічого, вона впорається навпомацки. Вона пам'ятає, на якій конфорці стояла каструля.

Крайня права ручка.

З третьої спроби дотягнулася. Неслухняними пальцями вивернула ручку вертикально вгору. Тепер добре. Тепер нічого не вибухне. Усе, що могло, вже вибухнуло, а більше нічому.

Що це? Хто це плаче?

Дитячий плач нісся з пролому в стіні. Це від сусідів. За стіною Клава, у неї син Олесик. Чому Клава до нього не підходить? Її немає вдома? Як можна залишати дитину саму?!

Ірина Андріївна рушила до пролому. Плач не замовкав. Їй дуже хотілося повзти швидше, але швидше не виходило. Вона повзла, як могла. Чи це їй тільки здавалося?

Десь вила сирена. Не тривожна, інша. До місця прильоту поспішали рятувальники.