— Ви вже читали звіти? — запитав старий.

— Я щойно повернувся, — відповів Дінеш. — І одразу до вас.

Очевидно, це означало «ні». Але скільки б років не минуло, а горбоносий так і не навчився відповідати на запитання свого вчителя прямим і однозначним запереченням.

— Навіть не переодягнувся, — зніяковіло додав він.

Дійсно, на Дінеші була військова форма без знаків розрізнення. Однострій був зшитий на замовлення в модельному ательє та сидів, як влитий. Старий знав за горбоносим схильність до франтівства і ставився до цієї слабкості з поблажливістю.

У Дінеша було мало слабкостей. Любов до гарного одягу — не найгірший варіант.

— Вдало з'їздили? — запитав старий.

Дінеш знизав плечима:

— Не знаю. Не впевнений.

— Що там?

— Собака. А може, вовк.

Він зрозумів, що говорить загадками, й поправився:

— Солдат підібрав у лісі цуценя. Виростив, вигодував. Потім, згідно зі свідченнями свідків, пес наївся людського м'яса. Трупи в сірій зоні, розумієте?

Старий кивнув.

— Наївся, — підбив підсумок Дінеш, — і кинувся на ворогів.

— Пса вбили?

— Так, але пізніше. Свідки кажуть, що…

Дінеш замовк.

— Що вони розповідають? — жорстко запитав старий.

— Вони мовчать, шрі Чаттерджі. Якщо й відкривають рота, то небагатослівні. Складається враження, що вони самі вже не вірять тому, що бачили. З уривчастих свідчень можна припустити, що пес перетворився на чудовисько. Описати його солдати не можуть. Хіба що один…

— Продовжуйте, шрі Дінеш.

— Він сказав: «Метафора війни». Й уточнив: «Розгорнута метафора війни». Він філолог, розумієте?

— Метафора війни, — повторив Чаттерджі Вішванатх. Погляд його став важким. — Розгорнута. Так, я розумію. Чому в це відрядження послали саме вас, шрі Дінеше?

Горбоносий криво посміхнувся:

— Сказали, більше нема кого. Сказали, ніхто, крім вас, не повірить, а отже, не розбереться. Наказали збирати матеріал і готувати висновки.

— А я, — додав старий, — занадто старий для відряджень. Це вони теж сказали?

Дінеш зам'явся.

— Ну звісно! — старий засміявся. — І знаєте, що? Готуйтеся, дорогий мій, таких відряджень побільшає. Збирайте матеріал, стане в пригоді. Адже ми релігійні мракобіси, крім нас, із цим працювати нікому. Танець Калі — по суті, теж розгорнута метафора війни. Розгорнута більше, ніж хотілося б. Ви склали звіт про вашого пса?

— Так, ще в дорозі. Я скину вам у чаті. Але там немає майже нічого понад те, що я вже розповів вам. Прізвища, дати… Головне, на мій погляд, свідчення лейтенанта Кащука.

— Це він убив пса?

— Звідки ви знаєте?!

— Припустив. То що лейтенант?

— Він сказав: «Я не міг вчинити інакше. Тварюка не відрізняла своїх від чужих».

Обидва надовго замовкли.

— Я піду? — нарешті запитав горбоносий. — Прочитаю ваш звіт?

Старий сів до столу:

— Там теж трохи понад те, що я вам зараз скажу. Низку наших хмарних сховищ захоплено, шрі Дінеше. Відновити контроль досі не вдалося. Я б назвав це окупацією.

— Хто? Хакери противника?!

Старий не відповів, даючи горбоносому можливість виправити помилку.

— Калина? — видихнув Дінеш.

— Формально загарбник невідомий. Але ми ж із вами не формалісти, так? Я впевнений, що це вона. Танець шириться, Калі зростає. Отже, потребує додаткових носіїв інформації. За допомогою «Старлінків» та інших каналів зв'язку захоплено також найближчі до комплексу комп'ютери. Вважаю, вже не тільки найближчі.

— Ви доповіли Сікорському?

— Звісно.

— І що він?

— Велів спостерігати та не втручатися. Поки ваша внучка, сказав генерал, робить те, що приносить нам користь, я забороняю вам заважати їй. Нехай чинить на свій розсуд.

— І що ви йому відповіли?

— Нічого. Що б я не сказав, він би не почув. Та мені й нічого було сказати! Відповідь ви привезли мені тільки зараз.

— Я?

— Що там у вас казав лейтенант Кащук? «Тварюка не відрізняла своїх від чужих»? Я ніколи не скажу «тварюка», маючи на увазі свою онуку. І вже тим більше не вимовлю поганого слова на адресу богині. Швидше в мене відсохне язик. У іншому…

Старий подивився на фото, що прикрашало стіну:

— Шрі Дінеше, ви впевнені, що Калина все ще відрізняє своїх від чужих? Генерал вважає, що так. А ви?

Дінеш не відповів.

— Ваш пес, — запитав старий. — Той, через якого ви їздили у відрядження. Його вбили, правильно? Не відразу, пізніше, у критичній ситуації, але все-таки вбили?

— Так, — хрипло підтвердив Дінеш. — Усе-таки вбили.

— Як?

— Із гранатомета.

— Сподіваюся, — сухим, ламким голосом промовив Чаттерджі Вішванатх, не відриваючи погляду від фотографії, — це сталося швидко.

Дівчинка на знімку читала книжку.