Жоден із князів пекла ніколи не розкриє свого справжнього імені своїм ворогам. їх можна викликати тільки за допомогою предмета, що їм належить, а також сильної емоції, їхні сили пов'язані з гріхами, які вони втілюють. Стережіться їх, бо вони — корисливі створіння, які воліють використати вас у своїх цілях.

ЗАПИСИ ІЗ ҐРИМУАРА Ді КАРЛО

— Гнів? — я не приховувала свій підозрілий тон.

Навіть відкинувши мелодраматичне «ти називатимеш мене “Смерть”», уся ця груба ніч припинила бути веселою на частині о-жорстока-доле-цього-не-мо-же-бути. Спершу я була переконана, що він — мисливець на відьом, який убив Вітторію за те, ким вона була. Проте згодом я зрозуміла, що він був однією з істот, від яких ми ховалися все життя, а потім — демоном, який убив мою сестру. Він стояв просто переді мною, а я не мала змоги йому нашкодити.

Мабуть, я справді розлютила якусь із богинь, якщо заслужила таке страшне покарання. Його дурне ім’я й усі його титули найменше хвилювали мене, але та злість, що йшла від нього тоді, коли я сміялася, схилила мене до думки, що треба буде його таки покатувати.

— Це безглуздя. Я не називатиму тебе емоцією. Кажи справжнє ім’я!

Він пронизав мене холодним поглядом, коли я взяла до рук його кинджал.

— Моє справжнє ім’я тебе не стосується. Називай мене моїм титулом. Звісно, якщо не хочеш називати мене «Ваша величність», або ж «Беззаперечне бажання». Такі варіанти також підходять. Якщо захочеш вклонятися, то я теж не заперечую. Покора також вітається. Можливо, я навіть буду поблажливим — і твоя смерть буде легкою.

Я несвідомо закопилила губи.

— Ти впевнений, що твій титул — Гнів? Якби я не знала про це, то подумала б, що ти воєначальник батальйону недалеких і голопузих представників титулу Самозакоханості.

Вираз його обличчя точно не був дружнім.

— Ти мені лестиш. Якщо моя присутність так тебе відштовхує, чому ж не звільниш мене?

— Ніколи.

— Небезпечне слово. Я на твоєму місці не впадав би у крайнощі. Вони не вічні.

Я глибоко дихала. Перед тим, як впізнала його, я жадала відповідей. Зараз же я хотіла розрізати його на тисячі маленьких шматочків і згодувати акулам.

— Чому ти вбив мою сестру?

Він обережно ступав колом для виклику, ймовірно, перевіряючи його на міцність.

— То ти думаєш, що я вирвав серце з грудей твоєї сестри?

— Ти стояв над її тілом і злизував із пальців її кров, мерзенний ти монстре! — я розлючено видихнула, пильно спостерігаючи за ним, хоча в цьому було мало сенсу. Його вираз обличчя був по-звірячому порожнім. У нього не виникло жодної емоції. Не вагаючись,

я знову потягнулася до свого корнічелло. — Чому ти вбив мою сестру?

— Я не вбивав її.

— Чому я маю вірити тобі?

— Її смерть була незручною.

— «Незручною»? — я схопилася за руків’я його кинджала, зважуючи, як швидко зможу загнати зброю в його серце перед тим, як він ударить мене у відповідь. Не те щоб він відповідав на мої напади. Насправді він і пальцем не торкнувся мене, коли я роздавала йому стусани. Дивна поведінка як для демона війни. Я похитала головою. Це була дія мого захисного закляття, а не його совісті. — Так, уявляю, як незручно тобі було знайти мою сестру мертвою. Тоді чому ти був у монастирі?

Блякле мерехтливе світло золотавого кольору розгорілося вгорі й водоспадом впало на землю. Мені знадобилося кілька секунд, щоб зрозуміти, що він відповідав на мої запитання тільки через коло для виклику. Очевидно, він боровся з цим. Я зухвало підійшла до рядочка кісток і запитала знову:

— Чому ти був там тієї ночі?

Його очі запалали ненавистю.

— Через твою сестру.

— Навіщо вона була тобі потрібна?

Він знову криво посміхнувся, але ця посмішка, ймовірніше, символізувала обіцянку відплати, ніж радість.

— Вона уклала угоду з моїм братом. Я прийшов забрати те, що належало йому.

Я швидко відвернулася, намагаючись приховати своє здивування. Я підозрювала, що Вітторія уклала угоду з демоном для того, щоб зачарувати свій щоденник, але я не думала, що вона викликала одного

з Нечестивих. Я зосередилася на кошику, що принесла із собою. Щоденник сестри лежав за кілька метрів. Кароліна казала, що він кликав Мальваджі, і я замислилася, чи Гнів відчував його зараз. Я не хотіла, щоб його демонічні лапи дісталися до того, що було всередині, тож вирішила, що не проситиму його розвіяти закляття. Я знову повернулася до нього.

— Якими були умови угоди?

— Я не впевнений.

Я прищулила очі. Він точно брехав, але я не знала, як виманити з нього правду. Хіба що можна було використати одне із заборонених заклять. Та для однієї ночі, напевно, вже було задосить чорної магії. Не хотілося мені випробовувати долю.

— Що ти зробив з її серцем?

— Нічого, — він вишкірив зуби. — Коли я прийшов туди, вона вже була мертвою.

Я здригнулася. Хоча він і не сказав нічого особливо жорстокого, його холодна оцінка смерті моєї сестри завдала мені болю.

— Чому ти так переймаєшся точним формулюванням закляття?

Цього разу він довше думав перед тим, як відповісти, — ніби дуже ретельно добирав слова. Нарешті, він сказав:

— Щоб дотримуватися правил, мені потрібно цілком розуміти захисне закляття, яке ти наклала. Якщо я знатиму точні слова, це також допоможе іншим дотримуватися цих правил. Ми керуємося строгими правилами, якими послуговуємося в Сімох колах, а також несемо суворі покарання за порушення.

— Коли ти кажеш «іншим», ти маєш на увазі мене?

Він заперечно похитав головою.

— А кого?

— Моїх братів.

Я знала, що сім демонічних князів існували, але не думала, що вони були родичами. Уявляти, що демони мали сім’ї, видалося чимось тривожним.

— Усі демони мають дотримуватися цих правил чи лише князі пекла?

— Якщо ми вже обмінюємося таємницями, я хотів би знати, скільки відьом живе на цьому острові, а також ім’я старійшини шабашу з кожного міста. Потім можеш розказати мені, де ґримуар Першої Відьми — і ми квити, — він криво посміхнувся, побачивши мій відразливий погляд. — Я так і думав. Тоді я хочу знати хоча б латинську частину закляття, що ти використала сьогодні ввечері.

Я зважила переваги й недоліки ідеї про те, щоб розповісти йому про захисне закляття. Нашкодити мені він не міг — це було зрозуміло. І не схоже, що він міг розвіяти його. Це могла зробити лише я.

— Aevitas ligati in aeternus protego.

На мить мені здалося, що він не дихає. Він витріщився на мене, на його обличчі я побачила жах. Мене переповнювало глибоке почуття задоволення. Не щодня якась відьма так лякає князя-демона, особливо могутнього демона війни.

— Не буде ніяких єхидних коментарів? — запитала я, навіть не намагаючись приховати самовдоволений тон. — Усе гаразд. Я знаю, що це тебе вражає.

— Вражає тут лише те, як ти помиляєшся, — він схрестив руки на грудях, його обличчя стало знову порожнім. — Навіть не дивлячись на твою звичайнісіньку спробу чорної магії, я запропоную тобі угоду. її тривалість підлягає обговоренню, а те, як ми її укладатимемо, — ні.

Моє обличчя розпашіло. Нонна говорила, що угоди з Мальваджі майже завжди передбачали поцілунок. І щойно вони зіллються вустами з кимось, ця особа одразу втрачає розум. Її жага може призвести до того, що вона, одержима цим поцілунком, навіть запропонує власну душу в обмін на можливість знову відчути цей нечестивий смак гріха. Я не знала, чи все це було правдою, але й дізнаватися не хотіла.

— Я ліпше помру, ніж змушу себе поцілувати тебе, демоне.

Коли він почув мою відповідь, то злегка звеселився. Ця відповідь була в повільному свідомому похитуванні мого тіла, моєї стійки, у тому, як я тримала кинджал, спрямовуючи до його серця. Коли він просто дивився на вицвілі кістки, що лежали навколо нас, його погляд був побіжним. Та коли він зосереджував увагу на моєму обличчі, в його погляді причаїлося щось темне, коване в найглибших куточках пекла.

Моєю шкірою пробіг мороз, застережливо поколюючи. Він не був князем, про якого можна прочитати в книжках. На його темноволосій голові не було жодної золотої корони і навіть натяку на безпеку в його рельєфних, татуйованих руках. Він був смертю, люттю і вогнем. І кожного, хто виявився б таким дурним, щоб забути це, поглинуло б його нестримне полум’я.

— Можливо, настане день, коли ти благатимеш про поцілунок, — він підійшов досить близько для того, щоб я могла вдарити його кинджалом. Він випромінював тепло. Воно оповило мене. Моєю спиною потекла цівочка поту. Я здригнулася. Від нього пахло м’ятою і теплим літнім днем, що аж ніяк не поєднувалося з чорним кольором його луччікаре. — Тобі може це подобатися чи ні, але спокуса потече твоїми магічними венами, ти впадеш у забуття і втратиш

здоровий глузд. Ти захочеш, щоб я врятував тебе від нескінченної муки й дозволив тобі ненавидіти все, що ти так любиш. І коли це станеться, ти жадатимеш навіть більшого.

Перед моїми очима постав він, який притискає мене до твердої стіни, подібної до кігтів страху, що впиваються в мою спину. Я уявила його м’які, але наполегливі губи, що вбирали в себе смак моїх. У мене пересохло в горлі, і я відчула себе, наче кістки, що лежали в колі для виклику. Та я швидше продам власну душу, ніж буду з ним!

— Не переймайся, — прошепотів він, торкаючись губами моєї ніжної шкіри на шиї. Я завмерла. Він рухався так швидко, що я навіть не помітила, як він ступив іще один крок. — Ти — остання істота в усіх світах разом, яку я можу захотіти, відьмо. Навіть якби в усіх цих світах лишилися тільки ми вдвох, я не спокусився б. Те, що я пропоную, — це кривавий обмін.