Магія кісток, за умов неправильного застосування, може стати частиною забороненого ремесла. Використання тваринних кісток — кігтів, рогів, іклів, мушель, пер — дає змогу відьмі зв'язатися з потойбіччям. Утім збирати їх потрібно етично, а не шляхом жертвопринесення, як це часто уявляють смертні. Щоб користуватися їхньою силою, необхідно створити ланцюг із кісток, додаючи до нього трави и цільові предмети.

ЗАПИСКИ ІЗ ҐРИМУАРА ДІ КАРЛО

Я стояла на краю печери, слухаючи, як унизу сердите море наполегливо б’є хвилями об каміння.

Солоні бризки вирували над скелею й, потрапляючи на мою шкіру, поколювали руки і шию. Можливо, вода віддзеркалювала мій настрій. А може, відчувала темряву згорнутого пергаменту, що я тримала під рукою. Адже я відчувала її.

Відьми пов’язані із землею, бо проектують її силу на свої власні. Я не здивувалася б, якби море занепокоїлося через те, що чекало на нас, — через темну силу, яку я збиралася вивільнити у наш світ. Може, море й хвилювалося, але я була спокійною. Мені годинами довелося чекати, доки Нонна засне у своєму кріслі-гойдалці, щоб зібрати всі матеріали й утекти. Будь-яке, навіть найменше відчуття занепокоєння

затьмарювала холодна рішучість здійснити мій план.

Я й гадки не мала, як Вітторія натрапила на ці сторінки ґримуара — це було ще однією загадкою із сотні інших. Проте я все-таки використаю їх у своїх інтересах. Сильний порив вітру загнав мене глибше в печеру. Коли я виходила з дому, не знала, куди саме йшла, але це місце манило мене. Коли ми були дітьми, Вітторія завжди знаходила причини влаштувати вилазки саме до цього місця. Наразі мені здавалося, ніби вона тут присутня, направляючи мене.

Нічне повітря було м’яким, але моїм тілом неначе мороз пробіг гострими пазурами. Я тримала в руках ліхтар, намагаючись не здригатися від тіней, що танцювали навколо світла. Виклик демона у вологій печері — де, якщо щось піде не так, мої крики про допомогу ніхто не почує, суперечило моєму баченню власного життя ще три тижні тому.

Тоді я з радістю провела б вечір, створюючи нові рецепти для «Моря та Вина». Я читала б якийсь цікавий роман і мріяла про те, щоб якийсь фрателло пожертвував своєю присягою Господу заради однієї ночі зі мною, поклоняючись мені. Та це було до того, як я знайшла понівечене тіло сестри.

Мої нинішні бажання зосереджувалися на двох запитаннях: хто забрав життя моєї сестри й чому? Хоча — три бажання, якщо враховувати мою мрію випатрати того негідника, який убив Вітторію. І це було не просто бажанням, це було обіцянкою.

Задоволена тим, що ніщо, схоже на пацюків, змій чи інших неприємних несподіванок, не підкрадалося до мене в печері, я поставила ліхтар на плаский камінь, а свій кошик із начинням — на земельний насип. Я вивчала закляття виклику, аж доки в очах

потемніло, проте все-таки тремтіла, коли витягала із сумки потрібні мені предмети.

Чорні свічки, свіже листя папороті, кістки тварин, маленька пляшечка тваринної крові й трішки золота. У мене його не було багато, тому я прихопила із собою золотий зміїний кинджал. Здавалося цілком розумним використати клинок таємничого незнайомця для того, щоб його вистежити.

Якщо все піде за планом, демон нижчого рівня не зможе покинути коло. Я знала, що він не в змозі вийти за межі, але мені все-таки було не дуже приємно опинитися в темному місці наодинці з монстром із самого пекла. Навіть за умови, що він буде магічно зв’язаним і легко контрольованим.

Я знову ретельно переглянула старанно виведені записи. Для того щоб виклик був успішним, мені треба дотримуватися вказівок ритуалу з надзвичайною точністю. Будь-яке відхилення від правил могло випустити в цей світ демона. Передусім мені потрібно викласти коло, чергуючи свічки, листки папороті та кістки. Потім поставити маленьку пляшечку крові в центрі кола. Після цього я мала офіційно запросити демона до себе, перейшовши на латину — їхню рідну мову. Щодо цього я засумнівалась, адже латина не була моїм улюбленим предметом із тих, що нас учила Нонна. У цій мові було багато схожих слів, які означали зовсім різні речі. Лише одна помилка — і може статися непоправне. Мені не було б так страшно, якби я мала більше знань із чорної магії, а не лише базові. Або ж якби заклинання виклику Вітторії містило перевірений древній вислів, а не просто вислів, що зазначав лише відьмину мету.

Я мала на меті дізнатися, чим сестра займалася перед смертю, потім вистежити нелюда, який вбив

Вітторію та, зрештою, знищити його. Щоправда, насильство і кровна помста були не найм’якішим способом виклику демона. Я переймалася щодо наслідків, які міг би мати ритуал. На щастя, я добре продумала, чого воліла від демона. Я не хотіла пропонувати йому жодної можливості вийти за межі кола, і звісно, не хотіла, щоб він нашкодив мені, тож вирішила скористатися aevitas ligati in aeternus protego. Це заклинання перекладається приблизно так: «назавжди зв’язаний одвічним захистом».

Слово «назавжди» здавалося хорошою ідеєю для того, щоб демон у жодному разі не зміг покинути коло. Якщо це закляття написано для захисту, воно не могло мені дуже зашкодити. Для завершальної його частини я мала підготувати відхід. Очевидно, демони були створіннями, що дотримувалися суворих правил і мали завжди дотримуватися їх, тож, якщо я запрошувала когось із них до себе, то мала також офіційно відкликати запрошення і відправити його назад до світу, з якого він прийшов. Інструкція також радила не забувати про хороші манери, але я не була впевнена, чи зможу належно виконати цю частину.

Я глибоко вдихнула:

— Давай, Еміліє, у тебе вийде!

Я повільно розклала предмети, створивши коло: кістки, листя папороті, свічки. їхня довжина різнилася, тому коло, викладене з них, нагадувало промені окультного сонця. Я запалила свічки й пройшлася периметром, притискаючи до своїх грудей череп пташки — це був останній предмет для завершення кола. Я завагалася.

Якщо я покладу цей останній предмет, коло стане цілісним. Я вдихнула повітря, а потім повільно видихнула. Я й гадки не мала, який саме демон відповість

на мій виклик. Якщо вірити Нонні, деякі з них були схожими на людей, а деякі мали вигляд справжніх жахіть. Нонна ніколи не вдавалася в подробиці, які наразі стали б мені у пригоді. Моїй уяві не бракувало вигадливості в зображенні іклів і пазурів зловісних істот, що незграбно пересуваються на кільканадцятьох ногах.

Хмари затуляли місяць, і це створювало викривлені тіні на стінах печери. Моєю спиною знову поповз страх. Богиня бурі й моря не була задоволеною.

Я подивилася на череп, що тримала в руках, і замислилася, чи це справді той шлях, на який мені варто ставати. Можливо, ліпше задмухати свічки й повернутися додому спати, забувши про демонів, мисливців на відьом і диявола. Нонна завжди казала: коли запрошуєш темряву, за нею тягнуться нещастя.

У мене перед очима промайнуло обличчя сестри — темні очі, що виблискували пустощами, і тремтливі губи у викривленій в один бік усмішці. Доки я зовсім не втратила розум, то нахилилася і швидко поклала останню кістку на місце. Печеру заполонила тиша, вгамувавши благання моря. Я підійшла до краю кола з маленькою пляшечкою крові в руці. Аж раптом потужний порив вітру увірвався в печеру.

Кажани заверещали й полетіли просто на мене, їх були сотні. Я закричала, виставивши руки вперед для того, щоб захиститися від них. Вони живою бурею закрутилися навколо мене. Я почула, як десь розбилося скло. Упала на коліна, прикриваючи голову, коли маленькі крильця й кігті впивалися мені у волосся та шию. Раптом вони зникли — так само швидко, як і з’явилися. У печері запанувала тиша.

Я зробила кілька глибоких тремтливих вдихів, поволі прибравши волосся з обличчя. Під час

короткотривалого нападу кажанів воно вибилося із заплетеної коси. Довгі кучеряві пасма лоскотали мою спину, наче павуки, сиротами вкриваючи моє тіло. Пелюстки квітів заполонили підлогу, немов полеглі від неочікуваної сутички воїни. Я забула, що в задній частині печери є затаєний тунель.

Я, сердита на себе, стулила губи, й вони стали схожі на тоненьку лінію. Якщо я здатна викликати демона, то з кажанами точно впораюся. Ну, теоретично.

Мої ноги тремтіли, я обтрусилась і зосередилася на колі для виклику, зіщулившись від розбитого скла, що виблискувало в місячному світлі. Уздовж кола розлилася кров. Це було поганим знаком, адже кров мала бути всередині кола для того, щоб заманити демона.

— Дурні кажани із самого пекла.

У мене не було іншої пляшечки крові, а дорога до ресторану зайняла б вічність. Закляття треба виголошувати вночі, а до світанку залишилося лише кілька годин. Тож мені не вистачить часу на дорогу туди й назад.

Я оглянула печеру. Мій відчай був таким сильним, що я могла б убити когось за потреби. Звісно, зараз, коли мені міг би згодитися якийсь кажан, змія чи інша істота, у печері було порожньо. Б’ючи ногами об каміння, я бурмотіла прокляття, що змусили б маму й Нонну схопитися за голову, а потім знову зазирнула в таємничі аркуші Вітторії з ґримуара. Використання тваринної крові не було обов’язковим, лише рекомендованим.

Я знову запалила свічки й підняла зміїний кинджал, розуміючи, що мала завершити ритуал. Кінець усім ваганням і перериванням. Подобалося мені це чи ні, але якщо я хотіла розвіяти закляття, накладене на щоденник Вітторії, ритуал був найліпшим способом.

Якщо мені доведеться пожертвувати трохи власної крові — це невисока ціна, яку я залюбки заплачу.

Я геть не зважила на біль від леза, коли провела ним по власному передпліччю. Мені знадобляться руки для приготування їжі, тож я не могла дозволити собі порізати котрусь із долонь. Метал засяяв, неначе був задоволений отримати мою пожертву. Я не хотіла вдумуватися в те, чому клинок так зрадів кривавій пожертві, тому просто простягнула свою руку над колом для виклику й почала читати закляття, щойно перші краплі крові впали донизу.

— Землею, кров’ю та кістками. Я запрошую тебе. Заклинаю прийти в цей світ смертних. Заклинаю приєднатися до мене, бувши зв’язаним цим колом, доки я не відправлю тебе додому. Aevitas ligati in aeternus protego.

Я застигла в очікуванні. В очікуванні, що земля розверзеться під моїми ногами, ворота пекла навстіж відчиняться, орди мисливців на відьом кинуться до мене або моє серце зупиниться. Та нічого не сталося. Я вже зібралася знову читати закляття, аж раптом почалося. Навколо кола утворився дим, він кружляв по ньому, неначе потрапив у банку, не розповзаючись у куточки печери. Він пульсував енергією, майже ніжно погладивши мою руку. Я впустила кинджал і відсмикнула руку, притиснувши її до себе, аж доки те відчуття зникло.

Не могла повірити в те, що сталося. Уздовж кола виник згусток темряви, геть затуливши його собою. Центр кола наповнився мерехтливим світлом. Я ледве дихала. Звук, схожий на потріскування вогнища взимку, повідомляв про те, що демон уже близько. Я це зробила! Я справді викликала істоту з пекла! Мені дуже пощастить, якщо я не знепритомнію від шоку.

Серце калатало, вискакуючи з грудей, доки я чекала, поки дим розсіється.

Ніби відповідаючи на моє побажання, примарний вітерець розсіяв його, і я побачила високого темноволосого чоловіка. Він стояв до мене м’язистою спиною, одягнений лише в чорні штани. Він і близько не був схожий на того, кого я очікувала, викликаючи демона нижчого рівня. Його золотиста шкіра виблискувала у світлі свічок. ЇЇ ідеальність порушувало лише нагромадження мерехтливого чорнила. Його краса суперечила будь-яким уявленням про те, який вигляд мало зло. Я подумала, що маю бути вдячною, що в нього не було зміїного хвоста чи зловісних рогів.

Демон роззирнувся навсібіч, ніби намагаючись звикнути до нового довкілля. Його груди й тулуб були рельєфними, це вказувало на те, що він знався на зброї. Мою увагу привернуло татуювання золотого кольору, що звивалося його правою рукою аж до самого плеча. Це була страхітлива змія. Я не роздивилася деталі, бо він повернувся до мене обличчям. Я зробила короткий вдих, коли нарешті зустрілася з ним поглядом. Темно-золотаві очі з чорними вкрапленнями дивилися на мене у відповідь. Вони були красивими, неповторними, смертоносними. Навіть попри те, що Нонна наполягала на тому, що вони мали червонуватий відтінок, я кожною клітинкою тіла відчула, ким він був.

— Це не можливо, — прошепотіла я.

Він звів брову. Його вираз обличчя був таким людським, що я на мить забула, як саме він з’явився в печері. Він не мав бути справжнім. Хай там як, але він стояв тут, розвіявши будь-які мої сумніви. Високий, темний, запеклий. Я не могла відірвати свою увагу від нього, переймаючись, що він міг бути лише плодом

моєї фантазії або ж доказом божевілля. Я скористалася чорною магією. Можливо, ця ілюзія — ціна, яку я мала сплатити.

Набагато простіше було вірити в це, ніж в те, що я зробила неможливе — прив’язала одного з Нечестивих до цього світу, що було дуже, дуже поганим учинком.

Він мав доволі людиноподібний вигляд, але був утіленням жахіття. Кровопивцею, який краде душі, безсмертним створінням ночі. Я поборола бажання вистрибнути за межі кола й пильно дивилася йому в очі. У цьому погляді лютувала буря. Дивитися на нього — наче стояти на краю темного урвища, спостерігаючи за тим, як блискавиця танцює над морем. Мороз страху пробіг моєю спиною через зухвалість, із якою він дивився на мене. Я не знаю, чи була колись такою вдячною за щось, як зараз за те, що закляла його на захист. Я інстинктивно взяла в руку свій корнічелло, щоб заспокоїтися.

Він був готовим... О, богине люті! Його луччікаре було темно-золотистим. До цього я лише одного разу бачила подібне. І це мене вкрай вразило. Я одразу відпустила свій амулет і підхопила кинджал із підлоги. Його кинджал. Руків’я зброї було холодним, як і морозна лють, що пульсувала моїми венами.

— Я вб’ю тебе! — крикнула я, кинувшись на нього.