Хоч як сильно мені хотілося б зупинити час, він спливав, — минуло вже майже три тижні відтоді, як ми поховали Вітторію. І протягом цих трьох тижнів я виплакувала очі, лежачи в ліжку нашої спільної кімнати на простирадлі з її улюбленим ароматом лаванди та білої шавлії, що поступово згасав.

У прекрасні добрі дні я сходила донизу й сідала біля вогнища в нашій кухні, вдивляючись у полум’я й уявляючи, як горю. Не так, як наші предки, — прив’язаною до стовпа. Інакше. Вуглинка люті повільно розгоралася в мені, спалюючи дотла ту, якою я була колись. Іноді ця лють, що тліла в мені, була єдиним свідченням того, що я й досі жива.

Сьогодні після вечері Нонна занепокоєно поглядала на мене й бурмотіла закляття для хорошого самопочуття, переглядаючи ґримуар. Вона не розуміла, що мене пожирає ненависть, не бачила, як сильно я прагнула помсти.

Помста стала частиною мене самої й була потрібна мені як серце чи легені. Протягом дня я була слухняною дочкою, та з настанням вечора нишпорила вулицями, гнана потребою виправити невиправне. Мені не вдалося знайти нікого, хто знав би щось про таємничого незнайомця чи впізнав би його клинок. Мені було цікаво, вони справді нічого не знали про

нього чи просто не хотіли зізнаватися, бо боялися відплати.

У цього темноволосого чоловіка були відповіді, потрібні мені. Мій терпець вривався, я почала молитися богині смерті й люті, даючи їй різні обіцянки в обмін на допомогу в пошуках. Зазвичай ніхто не турбував цю богиню.

— Доброго вечора, Нонно!

Я поклала сумку з ножами на кухонний стіл і впала на стілець. Батьки наполягали на тому, щоб я хоч кілька годин щодня була в ресторані. Ми лише на тиждень змогли зачинити «Море та Вино», щоб оплакати Віт-торію. Опісля, подобалося комусь це чи ні, життя продовжилося. Мама все ще плакала так само часто, як і я, татові також було не набагато ліпше. Проте заради мене вони вдавали, що сильні. Якщо вони намагалися, то найменше, що я могла зробити, — це з’явитися на кухні й нарізати якісь овочі перед тим, як знову впадати в горювання.

— Еміліє, передай мені бджолиний віск і сушені пелюстки.

Я знайшла на буфеті кілька квадратиків воску і крихітний пучок сушених квіткових пелюсток. Нонна виготовляла зачаровані свічки й, судячи з білих, золотистих і блідо-фіолетових барв, працювала над закляттями. Одні були призначені для прозорливості, інші — для удачі, а деякі — для спокою.

Цього місяця спокою ніхто з нас не мав. Поліція пов’язала вбивство моєї сестри з двома іншими вбивствами дівчат. Імовірно, двом попереднім жертвам також вирвали серце з грудей, але жодних підозрюваних чи версій не було. Вони клялися, що це не через брак їхніх зусиль, але після перших кількох зустрічей вони припинили приходити до нас додому й у

ресторан. Вони також уже ні про що не розпитували. Дівчата загинули, життя продовжувалося. Таким був світ — принаймні на думку людей.

Нікому не було діла до того, що Вітторію зарізали, наче якусь тварину. Деякі злі язики навіть пустили плітки, що вона на це заслужила. Ніби вона напросилася, бувши надто зухвалою, впевненою, богохульною. Якби ж вона була трішки спокійнішою, тихою і покірною, можливо, тоді їй вдалося б не втратити власне життя. Вони говорили так, наче хтось заслуговує бути вбитим.

Моя сім’я відчула полегшення, коли розмови зосередилися на нових скандалах. Вони хотіли оплакати втрату й знову стати непомітними, сподіваючись уникнути пильної уваги сусідів і поліції.

Допитливі клієнти приходили з ринку до нашого ресторану, їли за нашими столиками, сподіваючись почути якісь новини, але моя сім’я надто добре вміла тримати секрети, щоб розбовкувати їх незнайомцям.

— Заходила Клавдія, — сказала Нонна, увірвавшись у мої нескінченні переживання. — Знову.

Я зітхнула. Уявляю, у якому вона відчаї, якщо наважилася говорити з Нонною. Оскільки сім’я Клавдії практикувала чорну магію, а також жінкам нашої сім’ї не можна підтримувати контакт з іншими відьмами з причин безпеки, наша дружба стала причиною натягнутих стосунків між сім’ями. Моя поведінка була жахливою — я уникала зустрічей із Клавдією, бо й досі не була готовою розділити горе й поплакати разом.

— Я скоро навідаюся до неї.

— Угу.

Я дивилася на казанок, який Нонна повісила над вогнищем у кухні та вдихала запах трав. Раніше мені подобалося, коли вона додавала свої олії, але зараз

я ледь витримувала увесь цей процес, повсякчас думаючи про сестру й часи, коли вона благала Нонну приготувати особливий крем чи мило.

Вітторія обожнювала виготовляти парфуми так само, як я змішувати інгредієнти для різних соусів. Вона завжди сиділа на моєму місці, схиливши голову над секретними зіллями, вовтузячись над ними, доки підбере правильний запах. Трішки квіткових ноток, крапелька цитрусових... Також вона завжди додавала ще чогось гостренького, щоб збалансувати аромат. Потім вона у захваті скрикувала й змушувала нас носити її останній витвір парфумів, аж доки вони нам набридали. Однієї осені вона зробила парфуми з червоного апельсина, кориці та граната. І я тоді присяглася, що більше ніколи навіть не гляну на них. Спогадів було забагато...

Я відійшла від кухонного столу й поцілувала бабусю.

— Добраніч.

Нонна глибоко вдихнула, наче хотіла поділитися мудрістю і спокоєм, а натомість сумно всміхнулася мені.

— Добраніч, дитинко! Солодких снів.

Я зійшла сходами, налякана тихою порожньою кімнатою, яка колись була наповнена радістю і сміхом. Я навіть подумала про те, щоб іще покатувати себе спогляданням виготовлення зачарованих свічок Нонни, але сум обтяжував мої повіки й стискав серце.

Я вислизнула зі своєї батистової сукні в нічну сорочку, намагаючись не згадувати, що у Вітторії була така сама. Щоправда, в мене з блакитними стрічечками, а в неї — з рожевими. Повітря було наповнене літньою спекою і віщувало чергову неспокійну ніч, коли я крутитимуся в ліжку.

Я босоніж підбігла до вікна й відчинила його навстіж. Подивилася на дахи будинків, гадаючи, чи вбивця Вітторії був десь поряд, переслідуючи іншу дівчину. Присягаюся, що десь поблизу завив вовк. У повітрі зависла своєрідна скорботність, від якої в мене мороз пробіг шкірою.

Поспішаючи в ліжко, я перекинула склянку з водою, й вона потекла на підлогу — у тому місці, де під дощечками Вітторія ховала деякі свої речі. Наприклад, різні дрібнички — такі, як сушені квіти, записки від закоханих у неї хлопців, щоденник і парфуми власного виробництва.

Я кинулася до цього місця, впала на коліна й мало не зламала нігті, намагаючись підняти дощечку. Всередині лежали предмети, які я одразу впізнала.

До того ж там була гральна фішка з коронованою жабою з одного боку і два товсті аркуші чорного пергаменту, перев’язаного однаковими стрічками. Я витерла їх своєю сорочкою, сподіваючись, що не зіпсувала цінні рукописи сестри. Розгорнула їх тремтячими руками. Аркуші мали золотисту окантовку, а чорнило на величезній сторінці виблискувало в темряві. Це були закляття, вирвані з ґримуара, яких я раніше ніколи не бачила. Я переглянула текст, проте ніяк не могла второпати, для чого могли застосовувати саме ці закляття. У них перелічено трави, свічки певного кольору й надано інструкції латиною. Відсунувши аркуші, поклала на коліна її щоденник. Я готова була присягнутися, що саме він був ключем до розгадки, чим вона займалася і кому помилково довіряла за ті дні й тижні до своєї смерті.

Я провела пальцями по пошарпаній шкіряній палітурці щоденника. Це викликало болісні спогади. Щовечора вона записувала в ньому все, занотовуючи всі

мої дивні сни, сеанси віщування Клавдії та інгредієнти власних парфумів, а також закляття, чари й рецепти нових напоїв. Я не сумнівалася: щоденник містив кожен секрет, який сестра приховувала від мене. Усе, що мені треба було зробити, — розламати корінець записника, і я відкрию всі секрети, які так хочу дізнатися.

Я вагалася. Адже це були її особисті думки, а я не хотіла порушувати її кордонів після всього, що з нею сталося. Я сиділа в тиші, обмірковуючи, що вона хотіла б, щоб я зробила. Раптом я ніби почула її тихий голос у себе в голові — він наказав мені припинити думати про падіння й нарешті наважитися на стрибок. Вітторія ризикувала, ухвалювала складні рішення, особливо, коли це стосувалося допомоги її сім’ї.

Щоб з’ясувати, хто вбив сестру, мені потрібно простежити кожен її крок до трагедії, навіть якщо для мене це робити вкрай неприємно. Я глибоко вдихнула й розгорнула її щоденник. Принаймні спробувала, адже сторінки були склеєні разом.

Я потягнула за них сильніше, але акуратно, щоб не пошкодити. Хвилювалася, що вода їх зіпсувала. Записник не піддавався. Коли смикнула його з усієї сили, він навіть не зігнувся. Я підсунулася до стіни й поставила ногу на одну частину палітурки, відтягуючи рукою іншу, але нічого не сталося. У мене закрався сумнів.

Прошепотівши закляття, щоб розгорнути щоденник, я кинула пучечок солі через плече для удачі й для того, щоб розгадати чари. Над щоденником з’явилася легка фіолетово-блакитна павутинка, наче клубочок тернистої лози. Сестра замкнула його чарами за допомогою магії, про яку я ніколи навіть не чула. Це означало лише одне — вона дуже добре усвідомлювала те, якими небезпечними були її секрети.