Святкувальники штовхалися, бризкаючи вином на свої туніки і сукні, сміючись і намагаючись залучити мене до веселощів, запрошуючи танцювати. Вони святкували перемогу життя над смертю, перемогу, яку вже багато років символізувала їхня благословенна свята.

У цій метушні я пройшла повз наш ресторан, що давно зачинився, і зайшла на околиці нашого кварталу. Поділ моєї спідниці був вимащений у незрозуміло що, тому тканина прилипла до щиколоток, і вони пекельно свербіли. Однак я продовжувала йти вперед, попри біль. У мене не було права відчувати біль, коли моя сестра вже ніколи не відчує нічого.

— Маленька відьмочка, сама-самісінька, — пролунав голос, не гучніший за шипіння.

Він змусив моє тіло зіщулитися. Я роззирнулася навсібіч, утупившись у глибину темної вулиці.

— Агов, тут є хтось?

— Спогади подібні до сердець, бо їх також можна вкрасти, — почула я голос позаду себе і обернулася.

Серце вискакувало з грудей, але я нікого не побачила.

— Це все не насправді, — прошепотіла я.

Моя свідомість у жахливий спосіб знущалася з мене після того, як я знайшла понівечене тіло сестри.

Здавалося, наче невидимий демон-привид промовляв до мене. Ця думка була такою безглуздою, що я навіть не сприймала її серйозно.

— Іди геть!

— Він хоче пам’ятати, але завжди забуває. Скоро він буде тут.

— Хто? Той, хто зробив таке з Вітторією?

На вулиці не було ні душі. Я повернулася — і мої спідниці закрутилися навколо мене. Тут усе здавалося моторошно спокійним — наче хтось висмоктав життя навкруги. У будинках не горіло світло, ніде ніякого руху чи шуму. Також я не чула звуків святкової метушні.

Густий неприродний туман сповзав по землі й клубочився навколо моїх ніг, несучи із собою запах сірки й попелу. Нонна побачила б у цьому знак, що демони вже поряд. У мене промайнула думка: а чи не ховається, вичікуючи в тіні, якийсь смертний убивця з ножем?

— Хто тут є? — вимогливо прокричала я, відчуваючи, ніби потрапила в пастку якогось жахливого сну.

Я заплющила очі й змусила себе повернутися до реальності. Мені не можна розклеюватися зараз. «Щойно я розплющу очі, усе стане на свої місця», — подумала я.

Так і сталося. Не було сірчаного туману, крізь прочинені вікна долинали веселі голоси мешканців, а довкруж відлунював сміх святкувальників.

Потерши руки, я стрімголов кинулася в напрямку свого будинку. Примарні демони, безтілесні голоси, диявольський туман... Я точно знала, що відбувається, — у мене була істерика. Але зараз не час для цього. Тіло Вітторії потрібно забрати додому для поховання.

У мене мало вистачити сил на те, щоб не піддаватися відчаю і власним видінням хоча б певний час для того, щоб зробити це для неї.

За кілька хвилин бездумного руху вперед знайомими вулицями я опинилася перед кам’яницею нашої сім’ї. Зупинившись біля трельяжа, яким звивалася плюмерія, я не могла дібрати слів, які мусила сказати. Я гадки не мала, як розповісти сім’ї про те, що сталося. За мить вони також почуватимуться так, ніби побиті, почуватимуться зламаними.

Від сьогодні наші життя ніколи не будуть такими, як раніше. Я уявила, як кричить мама, як плаче тато, уявила жах на обличчі Нонни, її усвідомлення, що всі старання вберегти нас від зла були марними. Вітторія була мертвою.

Імовірно, я заплакала, чи стиха скрикнула, адже невдовзі побачила пасмо золотого світла, що, пробившись крізь темряву, швидко згасло. Нонна, чекаючи, сиділа біля вікна. Можливо, вона, хвилюючись і сумуючи, сиділа там відтоді, як повернулася додому. Тепер її застороги про диявола, що сіяв неспокій морем, чи про те, що воно було кольору його крові, не здавалися безглуздими древніми забобонами.

Двері навстіж відчинилися ще до того, як я встигла зійти сходами нашого будинку й торкнутися дверної ручки. Нонна дивилася на мене, хитаючи головою, її очі були повними сліз, коли вона торкнулася свого амулета. Мені навіть не довелося нічого говорити, бо мої закривавлені руки сказали все за мене.

— Ні, — її нижня губа затремтіла. Я ще ніколи не бачила такий безмір відчаю і непереборного страху на обличчі Нонни. — Ні. Не може бути.

Порожнеча всередині мене розрослася. Усі її уроки, всі наші закляття були даремними.

— Вітторія... — я важко ковтнула повітря, ледь не задихнувшись. — Вона...

Я подивилася на зміїний кинджал, який і досі тримала в руці, не пам’ятаючи, як забирала його із собою. Цікаво — це саме він позбавив Вітторію життя? Я дужче стиснула його в руці.

Нонна кинула погляд на кинджал і обхопила мене руками, міцно тримаючи у своїх обіймах.

— Що сталося, дитинко?

Я увіткнулася обличчям в її плече, вдихаючи рідний запах приправ і трав. Ноннині обійми зробили весь цей божевільний страшний сон реальністю.

— Справдився твій найбільший страх.

У мене перед очима постала мертва сестра та її вирване з грудей серце. І тонка волосинка, на якій я трималася до останнього, увірвалася. Я поринула в пітьму.

Наступного дня після поховання Вітторії я сиділа наодинці в нашій кімнаті із загорнутою книжкою на колінах. Було дуже тихо. Раніше я цінувала такі спокійні дні, коли сестра гуляла, шукаючи пригод, тимчасом як я розділяла їх з улюбленими героями. Хороша книжка також була своєрідною магією, якою я могла цілком насолоджуватися, не боячись потрапити в пастку тих, хто полював на нас. Мені подобалося втікати від реальності, особливо в часи труднощів. У таких історіях не було нічого неможливого.

Я увесь день позирала на двері кімнати, чекаючи, що вони відчиняться, і Вітторія зайде всередину з розчервонілим обличчям і широкою усмішкою. Утім цього не сталося.

Десь унизу дзвеніла ложка, вдаряючись об литий залізний казан. Згодом будинком здійнялися

аромати трав. Нонна без упину виготовляла зачаровані свічки — для того, щоб запалювати їх для поліціянтів і допомагати їм у їхніх пошуках. Принаймні так вона стверджувала. Я помітила свічки з ягід ялівцю й беладони, які вона зробила, додаючи по дрібці солі й перцю. Це був її власний рецепт, і я не знала, для чого саме вона застосовує його.

Я відклала книжку, зійшла донизу й почала блукати біля входу в кухню. Я не була голодною, однак почувалася геть спустошеною. Мені не хотілося готувати, створювати щось, я й уявити не могла, що колись зможу знову почуватися легко й вільно. Життя у світі без сестри здавалося темним і неправильним.

Нонна поглянула на мене.

— Сядь, Еміліє. Я приготую тобі щось.

— Усе гаразд, Нонно. Я й сама можу зробити собі щось.

Я підійшла до льодовника й ледь не розплакалася, побачивши лимончелло, що Вітторія приготувала для мене. Ніхто так і не випив його. Я швидко зачинила дверцята й сіла на краєчок найближчого стільця.

— Тримай, — Нонна поставила миску солодкої рикоти переді мною. — Десерти завжди їсти найлегше.

Я розмішала рикоту, що стояла переді мною.

— Думаєш, хтось дізнався... хто ми? Можливо, Вітторія невдало пожартувала про диявола чи демонів у присутності якогось смертного?

— Ні, дитинко. Я не вірю, що на неї напав смертний, особливо, зважаючи на всі знаки, які ми отримували, та кривавий борг.

Я вже й забула про той загадковий кривавий борг. Здавалося, наче ціле життя промайнуло з того часу, як Нонна згадала його вперше.

— Думаєш, що кривавий борг — причина вбивства Вітторії?

— Гм, він був частиною древньої домовленості між Першою Відьмою і дияволом. Деякі люди вірять, що Перша Відьма прокляла Нечестивих, інпгі вважають, що саме диявол прокляв відьом. Та одного дня з’явилася засторога: «Коли проллється відьомська кров Сицилією, ховайте своїх дочок, адже Мальваджі вже близько». І ось тепер убито вже трьох відьом.

— Але це ж не означає, що їх убили саме Нечестиві. Як щодо мисливців на відьом? Чи не здається це тобі логічнішим, ніж верхівка демонічного світу, що вирвалася з пекла? Ти не гірше за мене знаєш, як смертні бояться відьом, і те, як вони готові зробити з нами ті жахіття, у яких нас і звинувачують. Насправді Антоніо казав, що мешканці селища, яке розташовано неподалік, переконані: перевертні злигалися з богинею. Можливо, хтось із них побачив, як Вітторія шепоче закляття, і вбив її.

— Диявол розбурхав море й залив кров’ю небо. Що тобі ще треба, щоб повірити в те, що небезпека, яка стукає в наші двері, не має нічого спільного зі смертними? Нащо людям відьомські серця?

Я глибоко вдихнула, намагаючись вгамувати злість, що накопичувалася всередині мене. Зараз не час вірити історіям, які виникли багато поколінь тому. Треба обдумувати факти, що мали якесь логічне обґрунтування. З часу першого вбивства в Шащ, що сталося за понад тиждень до вбивства Вітторії, жодна відьомська сім’я не дійшла висновку про причетність Мальваджі. Доки не з’являться якісь докази про демонічних князів, я дотримуватимуся своєї теорії про вину якогось смертного.

— Ми говоритимемо з поліцією, Нонно?

— Якщо вони детально розслідуватимуть і викриють нас, думаєш, твоя доля дуже відрізнятиметься від долі сестри?

Я похитала головою. Не хотілося сваритися з бабусею. Також я не могла сказати поліції про мисливців на відьом, не зародивши в них підозр щодо нас.

Я була така розчарована, що мені хотілося кричати. Мою сестру вбили! Сестру, якій не бажав зла жоден, хто її знав. Це мав бути якийсь незнайомець, або той, хто здогадався, ким вона була. Згідно зі словами Нонни, дві інші жертви також були відьмами. Це був не просто збіг — це був зв’язок. Жінки, які володіли певними силами, лякали когось.

Мої руки стиснулися в кулаки, я зосередилася на болі від нігтів, що вп’ялися в шкіру. Хтось свідомо вбив Вітторію, і я хотіла знати хто й чому.

Що робила Вітторія за кілька годин до нападу? Зазвичай вона не ходила до монастиря, але останнім часом я по кілька разів на день бачила її поблизу.

Можливо, вона зустрічалася з тим дивним темноволосим чоловіком. Щоправда, я не знала, з якою метою. Вона могла таємно мати з ним якісь стосунки. А може, вбивця взагалі затягнув її до монастиря силою. Можливо, вона його зовсім не знала, й він перестрів її на шляху кудись.

Я не могла пригадати точний час, коли вона залишила «Море та Вино». Той день почався, як зазвичай: ми прокинулися, одяглися, поснідали й узялися до роботи разом із сім’єю — готувалися до метушливого святкового дня. Я навіть не запитала її, куди вона збиралася піти. Адже я не знала, що вона вже ніколи не повернеться...

На очі навернулися сльози, але я стримувалася, щоб не розревітися. Якби ж я могла відмотати час

назад! Я вчинила б інакше. Затуливши долонями очі, я наказала собі триматися.

— Нам усім нелегко, Еміліє, — сказала Нонна. — Відпусти цю ситуацію, дай богиням помститися в їхній власний спосіб. Перша Відьма не пустить це на самоплив. Ти маєш вірити, що в неї є свої плани щодо Мальваджі, й працювати над своїми захисними чарами. Ти потрібна своїй сім’ї.

— Я не можу просто сидіти, поки той, хто вбив її, ходить вільно серед людей. Прошу, не проси мене вірити у відьму, якої я в очі не бачила, чи в богиню, щодо існування якої я теж не впевнена. Вітторія заслуговує справедливості.

Нонна обхопила моє обличчя руками, на моїх очах бриніли сльози.

— Ти мусиш полишити це заради своєї сім’ї. Нічого хорошого не буде від того, якщо ти стукатимеш у двері, які ліпше не відчиняти. Знайди у своєму серці прощення і прийняття, інакше темрява переповнить і зруйнує тебе.

Я перепросила й повернулася нагору — мені треба було побути наодинці зі своїми думками. Я впала на ліжко — спогади про ту зловісну кімнату, в якій знайшла Вітторію, не полишали мене.

Ті спогади знову й знову накочували на мене, неначе шалені хвилі морської бурі: я пригадувала кожну нестерпну деталь, намагаючись зрозуміти, що змусило сестру опинитися там. Я точно упускала щось надважливе, те, що могло б допомогти знайти вбивцю Вітгорії.

Заплющивши очі, я зосередилася так, як лише могла, уявила, що знову стояла в тій кімнаті поряд з її тілом. Я думала про її вбрання і гадки не мала, де вона могла взяти ту білу сукню. Коли я бачила сестру

востаннє, на ній не було її, тож виникало питання: чим вона займалася того дня? Збиралася таємно пошлюбитися з Доменіко чи планувала щось інше?

Загадкою також був зниклий корнічелло. Нонна завжди застерігала нас не знімати їх, і ми ніколи цього не робили, якщо не враховувати того єдиного разу, коли нам було по вісім. Разом ми більше цього ніколи не робили. Можливо, сестра все-таки знімала його, але я й уявити не могла — з якою метою. Нам не обов’язково було бачити Нечестивих чи навіть вірити в них, щоб боятися. Самих історій Нонни було задосить. Вітторія жартувала над Нонниними забобонами. Але, хай там як, завжди копала землю на цвинтарі, розкладала флакони святої води і благословляла наші амулети місячним світлом раз на кілька тижнів разом зі мною.

Я відкотилася на свій бік ліжка, розмірковуючи над питаннями, які хвилювали мене найбільше: сестра сама зняла свій захисний амулет? якщо ні, то хто зняв його з неї? де він зараз?

Якщо мисливець на відьом викрив її секрет, він міг забрати корнічелло як трофей. Можливо, він підозрював, що амулет був магічним, а не одним із тих, які виготовляють смертні. Я знову згадала темноволосого незнайомця. Він був вишукано вдягнений — отже, не був членом святого братства. Він також не мав вигляду того, хто хотів би присвятити життя служінню Богові, бо здавався аж надто зухвалим для цього. Я ще ніколи не зустрічала мисливця на відьом, тому не могла розгадати цю загадку. А може, він був злодієм, бо з неймовірною легкістю пересувався в тіні.

Я картала себе за те, що не побігла за ним тоді, коли мала таку можливість, адже, утікаючи, він забрав із собою всі відповіді на мої питання. Однак ситуація

не безнадійна. Сівши на ліжку, я прочинила шухлядку своєї тумбочки. Моє серцебиття прискорилося від побаченого — метал зблиснув на світлі. Той, хто від мене втік, припустився непоправної помилки, — він упустив свій кинджал. Не було сумнівів, що десь існує хтось, хто впізнає такий унікальний клинок.

Мої тривожні думки владналися. Отже, хай буде так. Мені було чим зайнятися, окрім того, щоб занепадати духом, переживаючи той вечір знову й знову.

Я зробила кілька глибоких вдихів, заспокоюючи себе, щоб знову не розплакатися, і заприсяглася — так чи інак, але я знайду таємничого незнайомця й точно дізнаюся, хто він, що робив там і звідки знав мою сестру. Якщо він був тим, хто відібрав її в мене, він заплатить за це власним життям.