Я вдивлялася в темну будівлю монастиря і не могла позбутися відчуття, що він також витріщився на мене й, іронічно усміхаючись, зловісно вишкіряє свої ікла. Це свідчило про те, що забобони Нонни прецінь подіяли на мене. Переді мною стояла звичайна будівля. Звісно, якщо якась сильна відьма не проказала якесь нечуване закляття, щоб оживити вапняк і скло.
— Завдячую тобі, Нонно, — пробубоніла я собі під носа, взагалі не почуваючись удячною.
Я попрямувала до дерев’яних дверей, що ховалися глибоко в тіні. Грубі залізні петлі простогнали на знак протесту, і я ковзнула всередину. Десь нагорі між кроквами пташка в польоті била крилами в такт із моїм серцем.
Монастир капуцинів — один із найвизначніших місць у Палермо, він розташований менш ніж за півтора кілометра від нашого ресторану. Монастир славився не так архітектурою, як тим, що за його святими стінами розташовувалися катакомби. За денного світла мені тут подобалося, але ввечері я не могла позбутися морозу, що в темряві повз шкірою. Зараз, коли монастир був порожнім, я відчула, що до мене підкрадається моторошне передчуття. Навіть повітря було задушливим, наче будівля затамувала подих, зробивши якесь нечестиве відкриття.
Я дедалі глибше заходила в мовчазний монастир, і здавалося, що Ноннин галас щодо демонів переслідував мене. Насувалося відчуття жаху, яке я намагалася відігнати від себе. Мені не хотілося, особливо зараз — коли я тут була зовсім одна, — думати про те, як червоноокі монстри, що крадуть душі, вдираються в наше місто.
Із притиснутими до грудей руками я швидко йшла темним коридором із муміями, що рядочками підпирали стіни. Вони стояли, вдягнені у вбрання, яке самі собі обрали перед смертю і якому було вже понад сотню років.
Коли пробігала повз, я намагалася не зважати на порожняву їхніх очниць. Коротшого шляху до кошика, якого я забула в монастирі, не було, і я подумки лаяла братство за страхітливе планування.
Хоча це ніколи не хвилювало мою сестру. Коли ми були підлітками, Вітторія мріяла мити й готувати тіла мертвих до поховання. Нонна не схвалювала її захоплення мерцями, побоюючись, що це може призвести до одержимості чорною магією. Я лише просто цікавилася цим питанням. Адже, зрештою, для виконання цієї роботи братство обрало нашу спільну подругу Клавдію.
Інколи вечорами, коли ми не працювали й могли прогулятися берегом моря, позбирати мушлі для ритуалу місячного благословення, Клавдія ділилася історіями про те, якими були ті мумії. Я занурювала пальці ніг у теплий пісок, щоб позбутися морозу, який ішов шкірою від цих розповідей. Вітторія ж, навпаки, слухала Клавдію з жадібним блиском в очах і вбирала в себе кожну частинку історії, яку вона переповідала.
Я робила все, що могла, аби зараз не згадувати ті страхітливі історії.
Вікно нагорі було навстіж відчиненим, тому рвучкий вітер гуляв коридором. Пахло скопаною землею і сіллю, ніби насувалася буря. Хай йому грець! Чого мені найменше хотілося, то це бігти додому під дощем.
Я почала хутчіше рухатися крізь темряву. Оскільки факели горіли лише на початку й у кінці довгого коридору, то мій шлях здебільшого пролягав у тіні. Раптом я помітила рух збоку від себе й завмерла. Я зупинилася й почула звук тертя тканини об камінь, який лунав певний час, а потім затих. Хтось або щось було тут.
Усе моє тіло затремтіло. Я хитнула головою, адже була вже налякана Мальваджі, й моя свідомість грала зі мною злі жарти. Найімовірніше, це знову Вітторія. Зібравши до купи рештки сміливості, я змусила себе повернутися і пошукати поглядом сестру в цьому коридорі серед тихих насторожених мумій.
— Вітторіє?! — я втупилася поглядом у тіні й майже закричала, коли одна з них на моїх очах перетворилася на чіткий силует, що визирав з-під тіл.
— Тут хтось є?
У відповідь — тиша. Я подумала про плітки, про які Антоніо згадував учора ввечері, й не могла припинити уявляти перевертнів, що ховаються в темряві. Волосся на моїх руках стало дибки. Я могла присягнутися, що відчувала на собі чийсь погляд. Маленькі дзвіночки неспокою залунали в моїй голові. Небезпека блукала поряд. Нонна мала рацію — сьогодні точно не вечір для прогулянок. Я роздумувала про те, як швидко зможу вибігти надвір, і раптом почула, що між кроквами затріпотіла крилами пташка. Не було тут ніяких примар, міфологічних перевертнів чи демонів, що мене переслідували.
Я потихеньку позадкувала коридором до наступної зали, ігноруючи страх, що проймав аж до кісток.
Спішно зайшла до кімнати, де забула кошик, ухопила його руками, що невпинно тряслися, коли закидала до нього продукти.
— Дурна пташка.
Що швидше я зберу всі свої речі, то швидше зможу забрати Вітторію з фестивалю й піти додому. Потім ми позичимо пляшечку вина, заліземо до ліжка, питимемо й сміятимемося з лементу Нонни про диявола. Ми відчуватимемо тепло і безпеку в затишку власної кімнати.
Звук човгання черевиків об камінь змусив мене застигнути на місці. Цей звук важко сплутати з пташкою. Я стояла там, ледь дихаючи, вслухаючись у всеохопну тишу. Я торкнулася до свого амулета, намагаючись заспокоїтися. Потім почула, як чийсь голос тихенько кличе мене. Він промовляв повільно і наполегливо. Богиня не дасть мені збрехати, я не могла позбутися цього шуму, хоча й намагалася чимдуж. Цей звук, що не здавався справжнім, викликав дивне відчуття внизу живота. Щоразу, коли я думала про втечу, голос ставав дедалі вимогливішим.
Я вихопила ножа зі свого кошика й навпомацки попрямувала коридором, зупиняючись, щоб прислухатися до звуків кожного залу. З кожним кроком моє серце калатало дедалі дужче, немовби вискакуючи з грудей. Я була майже впевненою, що воно може зупинитися, якщо не заспокоюся.
Я зробила ще кілька кроків — кожен наступний давався мені важче за попередній. Спробувала прислухатися до чогось, окрім ритмічності власного серцебиття, але з темряви не пролунало жодних звуків. Здавалося, наче саме мій страх породив голос, що чула раніше, але забути те відчуття я не могла.
Я рухалася монастирем далі.
У кінці наступного коридору я зупинилася перед кімнатою з відчиненими дверима. Голос того, хто (чи що) мене кликав, вів саме сюди. Я це відчувала. Відчувала легкий потяг усередині себе, заклик, боротися з яким неможливо. Я не знала, яка саме магія причетна до цього, але точно відчувала її присутність.
Я відпустила свій амулет і затамувала подих, непомітно проскочивши до кімнати й побоюючись того, що мене сюди привело. Нонна завжди сварила мене за здатність залишатися непоміченою, але зараз це здавалося даром, а не прокляттям.
У кімнаті в повітрі відчувався змішаний запах чебрецю, паленого парафіну й чогось металевого. Моїм очам знадобилося трохи часу, щоб звикнути до темряви, але коли це сталося, я затримала дихання, дивуючись, як я могла його не помітити. Можливо, через те, що він майже не рухався.
Тепер, коли я знала, про його присутність, я не могла відвести від нього погляду. Було надто темно для того, щоб розрізнити риси його обличчя, я лише бачила волосся кольору оніксу, що переливалося, наче крила ворона, який грівся на сонці. Він був високим, мав міцну статуру й скидався на монумент римського воїна, хоча й був одягнений, як охайний джентльмен.
Та в ньому було щось, що змушувало мене ховатися в тіні, щоби бути не надто помітною.
Він нависав над покритим тілом, і мій мозок почав вигадувати десятки різних історій. Можливо, його кохана загинула передчасно, й вони не мали можливості прожити омріяне життя разом, тому він був злий на увесь світ. Можливо, вона спокійно померла уві сні. А можливо, вона була відьмою, яку вбили нещодавно, однією з тих, чиї тіла знайшли в місті, саме тією, про яку Нонна вчора згадувала.
Мене наче обдало крижаною водою, коли я подумала про це. Я припинила фантазувати й зосередилася на тому, що відбувалося перед моїми очима. Наполовину розплавлені свічки були обережно розставлені навколо кам’яного вівтаря, на якому й лежало тіло. Я знову вловила запах чебрецю.
Чому б це звичайний смертний розставляв свічки й палив трави? Я згадала запах чебрецю, що відчула минулого вечора, й замислилася, чи був він тут, коли ми з Антоніо готували вечерю кількома залами нижче.
Серце моє шалено калатало. Я дивилася на чоловіка, намагаючись зрозуміти, чи від нього йшла магія, що привела мене сюди. Ні, це не так. Мене не приваблював він, мене приваблювала ця кімната. Раптом повітря почало тиснути, здавалося, ніби простір навколо нас викривився, навіть тіні стояли поступливо схилившись.
Гаразд, ця думка була безглуздою. Спершу невидимі привиди-демони переслідували мене коридором, а зараз я стою тут. Не було нічого страшного в тому, що хлопець хотів попрощатися з дівчиною, яку любив. Свічки, розташовані навколо тіла, також не були чимось незвичним. Багато людей запалює їх, коли молиться Богу. Знову ж таки, моє...
Він раптом зігнувся над тілом, його руки нависали над її грудьми, я чекала, що він підніме тканину й востаннє поцілує її. Коли він витягнув руки з-під накидки, я побачила на них кров. Повільно, наче в якомусь диявольському трансі, він підніс пальці до рота і облизав їх. Певний час я просто дивилася на все це й не могла усвідомити, що саме побачила.
Усе всередині мене перевернулося і завмерло. Коли я зрозуміла, як помилялась у своїх здогадках, страх і гнів закипіли в мені. І хоча застереження про
кровожерливих демонів лунали в моїй голові, я була надзвичайно обурена. Він не був опівнічним створінням, народженим темрявою і місячним сяйвом, як розповідала Нонна. Цей аж занадто людиноподібний монстр прокрався до катакомб і вчинив найогидніший зі злочинів. Він випив кров мерця. Перед тим, як я могла хоча б подумати про те, щоб узяти до уваги застороги бабусі, я вже вибігла зі свого сховку й кричала, наче якась здичавіла нічна істота.
— Припини!!!
Чи то від несподіванки, чи від пронизливості мого голосу незнайомець із надзвичайною швидкістю відстрибнув від тіла на кілька кроків. Але я й досі мала дуже дивне відчуття... Узявши до рук свій амулет, я зосередилася на його аурі. Його луччікаре не було лавандовим, воно було темним мерехтінням із золотими вкрапленнями. Цей колір нагадав мені Ноннин титановий кварц. Я ніколи не бачила нічого подібного.
Він перевів погляд із кухонного ножа, який я тримала в руці, на тіло на столі, ймовірно, обдумуючи свій наступний крок. Уперше за весь час я помітила, що він тримав кинджал. Навколо його руків’я звивалася, оголюючи ікла, золотиста змія з лавандовими очима. Це було прекрасно, нечестиво й смертоносно.
Спочатку я подумала, що він поцілить цим кинджалом просто мені в серце.
— Відійди від неї! — застерегла його я, зробивши маленький крок до нього. — Інакше я закричу так, що сюди збіжиться все братство.
Я брехала, адже братства тут не було — усі поїхали виконувати свої обов’язки до свята Розалії. Як мені було відомо, наразі в цьому монастирі єдиними живими істотами були я і він. Якби він накинувся на мене, ніхто не почув би моїх криків, адже ми були
глибоко всередині катакомб. Та все-таки я не була беззахисною.
Моя рука відпустила корнічелло і потягнулася до благословенного місячним сяйвом шматочка крейди, що Нонна змушувала нас носити в таємних кишенях наших спідниць. Я була готовою впасти на коліна й намалювати захисне коло. Воно захистило б від смертного так само, як і від будь-якого надприродного створіння. Я вагалася, бо не знала, чи був він мисливцем на відьом і чи застосування магії не видасть мій секрет.
Він розтулив рота, щоб сказати те, що могла сказати людина, яку зловили на розпиванні крові мерця, аж раптом його погляд зосередився на моїх грудях. Жага, з якою він дивився на мене, ледь не пропалювала сукню. Він уже спробував кров на смак, а зараз смів дивитися на мене так, наче я була делікатесом й існувала лише для того, щоб задовольнити його бажання. Можливо...
— Брешеш! — його голос був глибоким, грубим і елегантним водночас, наче гостре лезо, обгорнуте у шовк.
Волосся на моїх руках стало дибки. Перш ніж я мала змогу зайтися прокляттями, він зробив те, на що я точно не очікувала: схопився й чимдуж дременув геть. Він так поспішав, що впустив на підлогу свій зміїний кинджал — або не помітив цієї втрати, або ж йому було байдуже. Я чекала, важко дихаючи й тримаючи кухонний ніж попереду себе. Я не чула його кроків, лише тихе потріскування, що схоже на звук вогнища. Він зник занадто швидко, щоб я була впевнена, що все сталося насправді.
Якби він стрибнув на мене з тіні, я захищалася б усіма можливими способами, попри те що сама думка
про це викликала в мене нудоту. Минула хвилина, потім іще одна, моє серце вискакувало з грудей, але я не чула ніяких звуків, що нагадували б кроки. Нічого, крім мого шаленого серцебиття.
Він не повернувся. Я роздумувала над тим, щоб побігти за ним, але зрозуміла: ні моє дихання, ні мої ноги не здатні на це. Я подивилася донизу, намагаючись зрозуміти, що змусило його так напружитися, і помітила, що мій амулет світився в темряві. Як...
Тихий голос повернувся, закликаючи мене слухати уважно. Я вслухалася в шепотіння, не відволікаючись. Мені знадобилося кілька хвилин, щоб уповільнити власний пульс і усвідомити, що тіло на вівтарі не було там, куди братство зазвичай приносило тіла для того, щоб обмити і приготувати їх до муміфікації.
Схоже, цю кімнату взагалі ні для чого не використовували. Я уважно оглянула приміщення й помітила товстий шар пилу довкруж. Це була маленька кімната, зроблена з вапняку, якщо не зважати на кам’яний вівтар. Не було тут ніяких полиць, ящиків чи запасів. Це місце пахло пліснявою і затхлістю так, наче стояло зачиненим сотні років, і його відчинили зовсім нещодавно. Цей запах був набагато виразнішим, ніж ледь вловний аромат чебрецю, який я відчувала раніше.
Відчуття поколювання пішло моїм тілом: від спини до кінчиків пальців. Зараз, коли незнайомець утік, я не сумнівалася, що мене кликало саме тіло. Це був недобрий знак. Я й раніше не любила говорити з мертвими, та й зараз мені це не здавалося хорошою ідеєю. Я хотіла побігти геть, у мене не було бажання заглядати під накидку, але я не могла просто втекти.
Я обхопила свій ніж і змусила себе підійти до тіла, дослухаючись до наполегливого потягу, що пронизував мою свідомість, доки я йшла. Перед тим як
подивитися на тіло, я підняла кинджал незнайомця з підлоги й замінила ним свій ненадійний кухонний ніж. Я трохи заспокоїлася, тримаючи його в руках. Якби збоченець-кровопивця повернувся, я мала б набагато ліпшу зброю для того, щоб протистояти йому.
Заспокоївшись так, як спромоглась, я повернулася до накритого тканиною тіла, нарешті відповідаючи на його поклик. Я не дозволила страху заполонити моє серце, коли відгортала накидку з обличчя тіла. Навколо було тихо, доки мій крик не заповнив собою спокій монастиря.
Магія—справжня жива істота, вона живиться вашою енергією. Вона, як і всі сили природи, не стоїть на боці добра чи зла. Те, на якому боці буде магія, залежатиме від того, хто її практикуватиме. Якщо даватимете їй любов, вона розквітатиме й зростатиме. А якщо живитимете її ненавистю, вона поверне вам її вдесятеро.
ЗАПИСКИ ІЗ ҐРИМУАРА ДІ КАРЛО
Мені здалося, що я дивлюся в дзеркало. Я бачила карі очі, темне каштанове волосся, засмаглу оливкову шкіру, отриману в спадок від наших предків. Я нахилилася ближче й несвідомо прибрала пасмо волосся з чола Вітторії, а потім швидко відсмикнула руку, відчувши тепло від тіла.
— Вітторіє, рухатися можеш?
ЇЇ очі дивилися в одну точку й були порожніми. Я чекала, що вона кліпне, а потім зайдеться сміхом. Вона ніколи не могла довго триматися, не засміявшись.
Вітторія не поворухнулась. Я також, здавалося, не дихала. Просто стояла там, дивлячись на неї згори, перебуваючи десь між запереченням і жахом. Я не могла сповна усвідомити те, що бачила перед собою. Смикнула себе за волосся. Я ж бачила її лише годину чи дві тому! Це ніщо інше, як її чергова безглузда витівка.
— Вітторіє, — прошепотіла я, сподіваючись почути відповідь.
Секунди здавалися хвилинами, а вона все непорушно дивилася кудись. Можливо, вона була непритомна. Я нахилилась і злегка потрясла її.
— Будь ласка, поворухнися!
Навіть із розплющеними очима вона здавалася надзвичайно умиротвореною, накрита накидкою аж по саме підборіддя. Вона лежала так, ніби була в глибокому зачарованому трансі, і якийсь принц мав прийти й поцілувати її для того, щоб вона прокинулася. Щось усередині мене зламалося. Це не казка, й ніхто не прийде зняти чари смерті. Це я мушу бути тут, щоб урятувати свою сестру.
Якби ж я пішла з ресторану раніше, можливо, змогла б урятувати її. Можливо, цей монстр-убивця натомість забрав би моє життя. А може, я мала наполягти на тому, щоб вона дослухалася до Нонни й залишилася вдома. Чи могла б розповісти бабусі про амулети. Я мала з чого обрати, але не зробила нічого! Можливо, якби... Я заплющила очі, щоб утамувати темряву, яка наскрізь пронизувала мене. Усе стало ще гірше.
Це радше моя чергова жахливо правдоподібна фантазія, це не могло статися в реальності! Однак, коли я розплющила очі, не було сумніву в тому, що Вітторія мертва.
Рівномірне крапання перервало мої думки. Цей звук здавався таким дивним і буденним, що я вирішила зосередитися на ньому. Він відвертав від настирливого шуму й шепотіння, які я чула й досі. Можливо, до мене підкрадалося божевілля?
Крапання уповільнилося. Це означало, що воно припиняється. Але я не могла про це думати зараз.
Дивне шепотіння стало тихим, майже нечутним, наче те, що кликало мене й зникло.
Плач порушив тишу, що наростала. Мені знадобилося кілька секунд для того, щоб усвідомити, що це плакала я.
У голові запаморочилося, кімната пішла обертом, і я ледь не впала. Моя близнючка, моя найліпша подруга. Мертва... Ми ніколи більше не питимемо вина й не сміятимемося, не плануватимемо наше майбутнє. Вона ніколи вже не глузуватиме з Нонниних забобонів і не вискакуватиме зі свого сховку. Ми більше не сваритимемося і не миритимемося. Вона не підштовхуватиме мене бути сміливішою і не радитиме хапатися за власні мрії. Я не знала, як бути без неї, як жити далі.
— Ні-ні-ні!
Я захитала головою, відмовляючись вірити в те, що відбувається. Це все якась магія, якісь фокуси. Вітторія не могла померти, адже була молодою, енергійною і сповненою життя. Вітторія завжди найзавзятіше танцювала на святах, найголосніше молилася місяцеві та богині ночі й зірок, завжди змушувала людей навколо почуватися її найліпшими друзями. Я не знала цю нерухому, мовчазну людину, що лежала переді мною.
Плачучи, я повністю зняла з неї накидку. На ній була біла сукня. Це все схоже на якесь жертвопринесення. Сукня шовкова з мереживними вставками. Я ніколи її не бачила. Ми не були бідними, але точно не могли дозволити собі таку. Звісно, якщо сестра не збирала два роки грошей.
Витончений корсет був розірваний, на ній не було її амулета, а її... Я закричала. ЇЇ серце було вирвано з грудей, на його місці багряною прірвою зяяла чорна рвана діра. Це все мало такий неприродний вигляд,
що я знала: навіть якби мені довелося жити понад тисячу років, то ніколи не забула б цього видовища. Я дивилася на кров, нарешті зрозумівши, звідки безперервно крапало. Кров збиралася під її тілом і стікала вівтарем.
Там було так багато крові, що я впала на коліна й відчула, що мене нудить. Я блювала доти, доки нічого всередині мене не лишилося.
Коли я заплющила очі, переді мною постала ще жахливіша картина. Я намагалася глибоко дихати, але це не вгамувало запаморочення. Після того як я побачила так багато крові, то відчувала лише металевий запах смерті. Він був усюди, проникав у кожну шпарину. Мене то кидало в жар, то обдавало холодом.
Я ковзнула вперед і розпласталася на камені. Спробувала підвестися і знову впала. Я була вся в крові своєї сестри. Перевернувшись на бік, сильно затремтіла. Це був страшний сон. Я скоро прокинуся, скоро прокинуся, я мушу прокинутися. Страшні сни не тривають вічність, мені просто потрібно дочекатися ранку. А потім усе буде добре.
Я не знала, як довго пробула там, тремтячи і схлипуючи на підлозі, але минуло принаймні годину, а може, й дві. Мені потрібно покликати когось на допомогу.
Звісно, надії врятувати Вітторію вже не було.
Я відчувала слабкість у руках, але мені все-таки вдалося спертися на них і підвестися. Дивлячись знову на сестру, я ніяк не могла повірити в те, що бачила.
Її вбили. Ці слова відлунювали в моїй голові мертвим дзвоном. Страх затьмарив мій відчай. Мою сестру вбили, і мені потрібна допомога, мені потрібно убезпечити себе, мені потрібно... Я провела лезом
кинджала незнайомця по своїй долоні і, тримаючи скривавлену руку над тілом сестри, промовила: «Я присягаюся своїм життям, що змушу заплатити того, хто зробив це з тобою, Вітторіє».
Я востаннє поглянула на неї, а потім побігла так, наче сам диявол гнався за мною, щоб забрати мою прокляту душу наступною.