Ледве переступивши поріг, я відразу зрозуміла, що помилилися. Здавалось, повітря обвило мене, змушуючи завмерти на місці. Я намагалася прорватися назад до дверей, але марно. Тепер я лишуся в цій кімнаті до того часу, як той, хто наклав закляття стримування, вирішить випустити мене звідси.

Шепіт, який я чула весь цей час, тепер не вщухав ні на мить. Навколо було так багато голосів, так багато перегукувань, що я ледь чула власні думки.

— Вона тут.

— Вона прийшла.

— Розгорни її.

— Випусти її на волю.

Я затулила вуха руками і спробувала знайти якийсь вихід чи розвіяти закляття. Мені хотілося, щоб ці звуки припинилися. Негайно. Раптом гомін ущух, наче дослухався до моїх бажань, і я ще раз оглянула кімнату. Стіни вкривали написи латиною. Рядок за рядком. Деякі слова написано великими літерами, а деякі — меншими, але вони покривали кожен сантиметр кімнати від стелі до підлоги. Хтось добряче постарався. Я ще ніколи не бачила такої магії.

Літери злегка сяяли й пульсували так, наче були частиною чогось живого. Мені хотілося впасти на

коліна. Я знала, що розвіяти таке сильне закляття буде непросто. Однак здаватись я не збиралася. Я не помітила ознак засідки й зрозуміла, що в кімнаті немає нікого й нічого, крім мене і книги.

Моє серцебиття сповільнилося. Це має бути саме «щось», що Вітторія описувала в щоденнику.

Коли я зосередила увагу на книзі, голоси знову загули. Вони звучали м’якше й привабливіше. Ледь дихаючи, я повільно прибрала руки від своїх вух. Тепер я знала, що це й була та таємниця, заради збереження якої загинула моя сестра.

Один-єдиний промінь світла падав на великий старий шкіряний фоліант, що лежав на витесаному з обсидіану п’єдесталі. Я ще ніколи не бачила такий великий шматок дорогоцінного каміння, тому обережно покрокувала вперед і стала біля таємничої книги. Голоси затихли.

Обкладинку прикрашав потрійний символ у вигляді місяця, вилитий із олова. Проте назви у книги не було, тому зрозуміти, про що в ній ішлося, було неможливо. Та вона точно магічна, адже від її сторінок відбивалася магія. Гі також оточувало фіолетове світло. Воно нагадало мені ауру, яка притаманна людям, і мало той самий відтінок, що й моє татуювання. Я не знала, що вона означала, але точно знала, чим вона є. Це була перша книга заклять. Цього не могло бути, але, напевно, Вітторія віднайшла ґримуар Першої Відьми.

Усе було так просто, однак сестра заплатила за це високу ціну.

Мені раптово захотілося спалити книгу.

Вона була завбільшки як і будь-яка інша старовинна книга, але від неї віяло такою силою, яку я навряд чи колись відчувала. Обкладинка подекуди була

потертою, а це свідчило, що її розгортали мільйони разів.

Я відчувала якийсь тихий наполегливий потяг усередині себе — такий самий, як і в ніч смерті сестри. Цього разу він закликав мене розгорнути книгу, щоб глянути на закляття, які ледь не просочувалися назовні. Я повільно потягнулася до неї й розгорнула на сторінці, де лежала закладка у вигляді стрічки.

Я натрапила на вже знані чорні аркуші із золотистими краями. Я оглянула сторінку й помітила, що це закляття виклику ранкової зірки. Я закрила книгу і зробила крок назад.

Хтось викликав диявола або планував це зробити.

Я видихнула, намагаючись заспокоїти думки. Переді мною був той самий таємничий ґримуар, із якого сестра вирвала сторінки. Якимось чином її магія привела її до першої книги заклять, і вона забрала із собою закляття для виклику демонів. Я точно знала, що вона не приносила цю книгу додому, адже я і Нонна одразу відчули б її наявність, тож, імовірно, Вітторія ховала її тут. Але чому вона вважала, що в стінах братства безпечніше... Тут має бути якийсь зв’язок. Мені просто треба його віднайти.

— Нарешті.

Я відскочила, побачивши на порозі кімнати постать у каптурі, і потягнулася до свого шматочка крейди. Імовірно, це і є людина, якій посланець передавав інформацію. Готова заприсягтися, що це був брат Кармін. Скільки ж іронії було в тому, що мисливець на відьом створив пастку за допомогою магії. Постать відкинула каптур — і я завмерла, готуючись до нападу цього відьмоненависника. Антоніо швидко вибив крейду із моїх рук так, наче та могла відростити пазурі й нашкодити мені. Я побачила,

як крейда впала на підлогу й розсипалася на дрібні шматочки, а потім я повернулася до реальності. Я відчула полегшення.

— Антоніо, ти живий! Я думала... — підвівши погляд, я раптом помітила вираз його обличчя. Він не був схвильованим. Його очі палали ненавистю. Моє серце шалено закалатало, і я зробила кілька кроків назад. — Що сталося? Заздрощі скривдив тебе?

— Янгол Господній ніколи мене не скривдить, — його губи скривилися в посмішці, вона не була приємною чи сором’язливою, яку я пам’ятала. — А тебе — може.

Я ледве дихала, але тепер усе нарешті стало на свої місця. Заздрощі не кривдив його, не тримав у заручниках, навпаки, Антоніо добровільно доправив Клавдію прямо до рук мого ворога. Він знав, що вона була відьмою і...

— Це ти... Ти вбив мою сестру, — мій голос затремтів. — Чому?

— Невже й справді так важко в це повірити? Що я, побожна людина, хочу очистити світ від скверни?

— Ти кажеш, як Кармін, — я стиснула кулаки, намагаючись відчути, як нігті впиваються в шкіру для того, щоб не знепритомніти. — А вбивати невинних жінок — це не зло?

— Найліпші янголи — завзяті воїни, Еміліє. Іноді для того, щоб досягти вищого добра, ми мусимо стати лезом справедливості і наскрізь пронизати наших ворогів. Тобі цього не зрозуміти. Це не щось, на що ти спроможна, відьмо.

Цієї миті я повністю втратила контроль.

— Ти навіть не уявляєш, на що я спроможна.

— Можливо, та якщо ти використаєш на мені магію зараз, доведеш мою правоту, — він кивнув у бік мого

з’єднаного амулета, що яскраво світився. — Усі відьми народжені лихими.

Усе навколо заполонили мої злість і біль. Я ступила вперед і вивільнила всю ту лють, що сиділа в мені від моменту вбивства сестри.

— Ти помиляєшся, ми не народжуємося лихими. Деякі з нас стають такими через ненависть, яку відчувають.

Пасма мого волосся здуло за спину раптовим поривом вітру. Наближалася буря, і вона не належала до цього світу. Святі слова, що були викарбувані на стінах кімнати, запульсували ще дужче. Магія заполонила простір навколо, у моїй свідомості спливали заклинання, яких я раніше не знала. Можливо, мою силу підживлювали роги диявола, або ж книга заклять Першої Відьми наповнювала мене своїми чарами.

А може, це була темрява всередині мене. Проте мене це вже не хвилювало.

Я схопила Ріг Аїда і промовила таке страшне закляття, слова якого обпікали мені вуста. Я підняла руку й намалювала нею півколо над собою. Невидимі кігті роздерли ризу Антоніо.

Поки що я не зачепила його тіло.

В очах Антоніо я помітила страх. Він повільно позадкував, піднявши руки, наче бажаючи зупинити мене.

— Боїшся? — підступила я до нього. — Маєш бути наляканим, бо я тільки почала.

Я здійняла руку — і він відсахнувся. Його голос тремтів.

— Змилуйся, Еміліє. Пр-рошу.

— Тепер хочеш помилування? — чиста, гаряча злість запалала в моїй душі. — Скажи, моя сестра благала про помилування?

Я згадала її груди, чорну діру, де колись було її серце. Це з нею зробив Антоніо. Наш друг. Я змахнула рукою і розрізала його груди. Око за око. Хай здійсниться справедливість. Він приклав пальці до рани, побачив кров і зробив кілька кроків назад. Ця рана була лише подряпиною. Але лють штовхала мене вперед.

— Ти помилував Вітторію, коли вона благала зберегти їй життя? А Валентину? Скільки дівчат благало тебе помилувати їх? Де ж тоді було твоє милосердя?

Антоніо впав на коліна й почав молитися. Я чекала, але Бог так і не з’явився. Натомість прийшла богиня смерті й люті. Я також стала навколішки з палаючими очима й змусила його подивитися на мене. Я хотіла, щоб він побачив обличчя сестри в мені. Його щоками потекли сльози. Я ледь стримувалася, щоб не розкроїти його череп, а потім спостерігати за тим, як життя покидає його сповнені ненависті очі.

Утім смерть була б виявом доброти, а я не була налаштована на милість.

— Коли я нарешті вб’ю тебе, Антоніо, ти будеш щасливий, що позбувся страждань, — я подивилася на свій палець, сконцентрувавшись на невидимому лезі, що проколювало його. На ньому виступила крапелька крові. — Клянуся на своїй крові, що ти ніколи більше не відчуєш себе щасливим і не знатимеш спокою. Я проклинаю тебе, і тепер твоє серце розбиватиметься щоразу, коли ти забуватимеш про свої гріхи. Щоразу, коли ти сміятимешся, я буду поряд, щоб нагадати тобі про них.

Я збиралася закріпити клятву кров’ю, аж раптом відчула запах сечі, що пробудив у мені спогад. Я й справді налякала Антоніо так, як Гнів, коли ви-

бивав інформацію з... Я зробила кілька кроків назад і опустила руки.

Гнів — князь пекла — виявив милосердя.

Знаючи, яку силу він мав, я не розуміла, як йому вдалося стриматися. У цій ситуації мені хотілося бути схожою на нього, але я не почувалася так.

— Нові правила. Ти розкажеш мені правду про все, що сталося, і лише тоді я подумаю над тим, щоб зберегти тобі життя. Ти мене зрозумів?

— Т-так, — він кивнув кілька разів і зробив глибокий вдих. — Що т-ти хочеш з-знати?

— Твоїй зустрічі з тим «янголом смерті» передувала якась подія, чи не так? Скажи мені, що лихе сталося з тобою, що ти так змінився?

— Я н-не... — він похитав головою. — Г-гаразд. За тиждень до того як померла моя мати, я відвіз її до жінки, яка вдавалася до народної магії і молилася для зцілення. Але виявилося, що вона — відьма, — Антоніо глухо засміявся. Але я кинула на нього такий погляд, що він поперхнувся й закашлявся. — Вона винна у смерті моєї матері. Тоді я поклявся служити Господу і пообіцяв: коли зустріну ще хоч одну відьму, то відразу відправлю її до пекла, де їй і місце. Тоді я й отримав відповіді на свої молитви.

— Які відповіді?

— Незабаром після цього до мене зійшов янгол і розповів про диявольське прокляття. Він сказав, щоб розвіяти його, дияволові треба одружитися з відьмою. Янгол наголосив, що цього допустити не можна, інакше диявола буде звільнено. Він говорив, що даватиме мені імена потенційних наречених і все, що я маю робити, щоб урятувати нас від справжнього зла, — убивати їх.

Я кинула погляд на книгу заклять Першої Відьми і знову подумала про сестру.

— Цей янгол дав тобі ім’я моєї сестри?

Він опустив погляд.

— Смерть твоєї сестри була... Я не хотів... Я навіть просив янгола зберегти їй життя, але він сказав: якщо залишити бодай одну насінину зла, вона обов’язково проросте. Певний час я намагався боротися з цим, я навіть сперечався з ним про те, що вона не була відьмою і він помилявся, а потім вона... — Антоніо намагався уникати мого погляду. — Потім вона почала говорити про виклик диявола тієї ночі в монастирі, і я більше не міг заперечувати правду. Її треба було зупинити.

Я намагалася стримувати свою лють. Вітторія завжди жартувала про виклики диявола, про прокляття або інші дурниці перед смертними. Зазвичай вони сміялися, думаючи, що вона жартує. Я переймалася, що одного дня хтось може замислитися над такими розмовами. Та ніколи не думала, що це буде така близька людина.

— Ти зрадив її. Мене.

— А хіба ти не зробила те саме? — запитав він. Його голос став різкішим, доки він не схаменувся. — Ти проказала закляття, щоб змусити мене закохатися в тебе. Ти щодня брехала мені в обличчя, приховуючи те, ким є насправді.

Попри мій нещодавній вияв сили, його обличчя спотворив гнів.

— Твоє місце в пеклі, поряд з іншими проклятими душами. Ти навіть не людина. Ти мені огидна.

— Я ніколи не вдавалася до магії, щоб привернути тебе.

— Ти можеш заприсягтися, що донині ніколи не використовувала на мені магію? Ти виняток із правил?

— Звісно, ні. Я... — я замовкла, згадавши: коли ми були дітьми, я використала на ньому заборонене закляття правди. Я порушила його право на свободу волі. Те, що я зробила, було неправильно, але це не давало йому право вбивати дівчат, щоб відплатити за це. — Як же ти збирався зупинити диявола, якби той захотів знайти відьму в іншому місті?

— Викликавши його.

— Ти, побожна людина, виконував роботу нібито якихось янголів і хотів викликати диявола?

— Я не хотів робити цього, Еміліє. Але я зроблю те, що має бути зроблено. Він має дивитися, коли я знищуватиму його роги.

Моя рука накрила амулет.

— Як ти..?

— Як я дізнався, що ти носиш справжні роги диявола? — засміявся він. — Це все мій янгол смерті. Спочатку ми знищимо кожну відьму, а потім викличемо диявола й заженемо клинок йому в серце.

— Як звуть цього янгола?

Антоніо знизав плечима.

— Він не сказав мені, але було в ньому щось, що випромінювало... силу. Я знав, що він говорить правду. Тільки той, кого надіслали самі небеса, міг уособлювати таку велич.

Вірив Антоніо в те чи ні, я могла заприсягтися, що він потрапив під вплив котрогось із князів пекла. І, думаю, я чудово розуміла, хто влаштував усе це: Заздрощі. Демон-зрадник. Мені просто потрібні докази, а потім я знищу його.

— До чого тут серця?

Він здивовано подивився на мене.

— Серця?

Ніби він не знав. Очевидно, його співпраця зі мною закінчилася, а можливо, він не міг визнати деякі факти своїх звірств. Я припинила думати про Антоніо й узялася обмірковувати, що робити далі. Подумала про сестру, про її план викликати диявола. Вона хотіла укласти з ним угоду.

Можливо, вона знала, що Заздрощі чи якийсь інший князь пекла намагалися гратися з долею, тому вирішила, що єдиний спосіб зупинити його — допомогти Гордині розвіяти прокляття. Це пояснювало, чому вона хотіла, щоб перевертні й Жадібність діяли спільно. Хоч якими були причини, вона вважала, що найліпше рішення — це потрапити в потойбіччя. Антоніо був виконавцем цих убивств, він обрав учинити ці звірства, але діяв він точно не сам.

Тепер я хотіла дізнатися, хто допоміг йому вбити мою сестру.

У моїй голові виникла дика, божевільна ідея. Якщо Антоніо справді спромігся б викликати диявола, це могло б зіграти мені на руку. Сестра вірила, що правити в пеклі — найліпший із можливих варіантів.

Імовірно, це також найліпший варіант і для мене.

— Якщо ти хочеш викликати диявола, то чого чекаєш?

— Ти викличеш його, — посміхнувся Антоніо. — А я вб’ю його після того, як ти це зробиш.

Хотілося б побачити, як він це робитиме. Я вказала на напіввикладене коло для виклику й торкнулася амулетів у своїй руці.

— Запали свічки.

Він зробив так, як я сказала, і швидко завершив коло. Замість тваринячих кісток він розмістив біля кожної свічки квітку аконіту. Я пильно подивилася на біло-фіолетові квітки у формі шолома. Я й не

подумала, що хтось може використовувати щось подібне для виклику Гордині.

Поклавши на місце останню квітку, він зробив крок назад і пробурмотів запрошення латиною. Його «янгол» добре його навчив.

Як і того разу, коли я викликала Гніва, коло наповнив дим. Над нами розкотилася блискавиця. Простір навколо загуркотів так, наче ми перебували в центрі жахливого шторму. Я очікувала побачити перед собою красивого чоловіка, але точно не сподівалася побачити Антоніо. Його очі були сріблясто-блакитними, й це було єдиною ознакою того, що це не він був тим хлопцем, який виріс у сусідньому будинку.

Він подивився навколо, його рухи не були природними. Я ледь трималася на ногах, коли він оглянув мене. Гординя заволодів тілом Антоніо. І перш ніж я встигла впоратися з емоціями, що відбилися на моєму обличчі, він підійшов ближче. Мені перехопило подих. Його погляд зупинився на прикрашених діамантами шпильках, уплетених у моє волосся.

— У мене є подарунок для тебе, Зоряна Відьмо.

Його голос був прекрасним. Після того всього, що я нещодавно дізналася про добро і зло, не знаю, чому очікувала, що він буде монотонним і верескливим.

— І чого мені коштуватиме цей подарунок?

Його посмішка точно не була сповненою ніжності.

— Звісно, лише твоєї душі.

Я усміхнулася йому у відповідь. Своєму новоспеченому нареченому. Він навіть і гадки не мав, що скоро на пекло чекає буря.

— Ти захопив мою увагу, Гордине. Здивуй мене.

Він поволі окинув мене поглядом від голови до ніг і клацнув пальцями. Магічний розряд пронизав

простір над нами. Умить щось гучно затріщало, й нізвідки з’явилося чудове вбрання.

Воно висіло в повітрі на чомусь невидимому, спідниці розвівалися. Корсет металевого кольору повністю було вишито колючою виноградною лозою, стегна обрамлювала чорна шаль, що спадала легкими опівнічними хвилями на підлогу. Кожен із шарів прикрашали крихітні мерехтливі димчасті камінці, що нагадують подрібнений гематит. Блискучі чорні змії звивалися вигадливими вузлами прямо на талії, утворюючи своєрідний пояс.

Я й не очікувала чогось менш драматичного для майбутньої королеви пекла. Водночас я раділа, що мій план спрацьовував, проте була нажаханою, адже дороги назад уже не було.

Вбрання розвівалось і колихалося само собою, ніби вдягнене на якусь невидиму істоту. Я нерухомо стояла, воно наблизилося до мене, огорнуло моє тіло, нестримно закручуючись навколо нього аж доти, доки я заплющила очі. Мені не подобалося це, оскільки дуже нагадувало вечірку, яку влаштував Хтивість. Щиро кажучи, я просто ненавиділа це відчуття.

Та раптом усе це зупинилось. Я подивилася вниз, здивована тим, що моя сукня ягідного кольору зникла, а на її місці з’явилася ця темна краса, що обвивала мій стан.

Я зойкнула, коли вона щільніше притиснула мене.

Диявол схилив свою голову.

— Вітайте нову королеву!

Моє серце підскочило.

— Я ще не коронована.

— Ох, але обов’язково станеш, — просто з повітря в його руках з’явився кинджал із головою лева, і він

направив його на своє серце, на серце Антоніо. — Ваша величносте, я чув про те, що ви шукаєте помсти. Прийміть цю людську жертву як подарунок від двору «Гординя».

- Ні!

Я прокричала це єдине слово дивним голосом, ніби моїм і водночас якимось чужим. Клинок упився у шкіру Антоніо, але не проколов її.

Я різко вдихнула.

— Зустрінемося з тобою чи твоїм представником за годину в тій печері, де я вперше викликала Гніва. Мені треба дещо зробити перед тим, як відповісти остаточно.

Диявол зосередився на мені.

— Домовилися.

— Somnus, — прошепотіла я, відправляючи Антоніо у магічний сон. Якщо хтось і метатиметься йому, то його покарає моя рука.

Серце вискакувало з грудей, коли я поглянула на першу книгу заклять. Я потребувала кількох хвилин, аби погортати її і спробувати знайти термінове закляття, щоб сховати її від Нечестивих, але книги вже не було.

Нічого, я зроблю це в інший спосіб. Я покинула кімнату, не озираючись, із рогами диявола на грудях і в новій сукні. Мій пульс пришвидшувався з кожним кроком. До кінця цього дня я укладу угоду з Гординею, що, як мені хочеться вірити, стане кінцем його світу.

Я тихо поклялася сестрі, що не заспокоюся, доки всі ті, хто винні в її смерті, не будуть покарані.