Диявол не приїхав на вогнедишному коні й не прибув сюди в розпал несамовитого шторму. Насправді той, хто до мене прийшов, зовсім і не був королем демонів.

Гнів ступив у коло мерехтливого світла. Він мав холодний і небезпечний вигляд. Я несвідомо зробила крок назустріч йому, а потім зупинилася. Печерою пролунало тихе гарчання. Це був не він, а якась тварина, що сиділа глибоко в тіні печери. Не було сумнівів, що це було попередження від богині.

Щось було не так...

Я подивилася на Гніва, стоячи на безпечній відстані. Цей демон був мені зовсім не знайомий. Не важко здогадатися, якому світу він належить. Він був найнечестивіший із усіх Мальваджі.

Зрадлива частина мене раділа, що він був живий. Попри те що я знала про його безсмертя, усе ж не вірила, що він вижив після жахливого нападу Заздрощів. Інша, мудріша частина мене, не хотіла вірити, що він прийшов для того, щоб забрати мою душу. Я почувалася зрадженою.

Дивно очікувати чогось іншого від підлого князя пекла.

На очі навернулися сльози злості. Нонна мала рацію. Нечестиві були вмілими брехунами. Жодних

сумніву, що Гнів надурив мене своїми діями. Він примусив мене вірити в те, що загинув, а ще в те, що йому було не байдуже. Мабуть, йому було дуже весело спостерігати за тим, як я підпадаю під його чари. Наївна, одинока відьма, яка перебувала в такому відчаї, що вирішила шукати допомоги свого заклятого ворога.

А наш поцілунок... Здавалось, я відчула пристрасть, жагу. Це була ще одна ілюзія, навіяна чарами ворога.

Мороз пішов шкірою, коли він обвів мене поглядом. Усе, що колись яскраво горіло в ньому, тепер було крижаним. Неможливо вгадати, що він думав. Схоже, що його не вражала майбутня королева. Мені відчайдушно хотілося вірити, що це було всього лише грою, що він насправді не був таким холодним і жорстоким. Він не вимовив жодного слова, а вираз обличчя залишався байдужим. Заздрощі, Жадібність і Хтивість видавалися мені людянішими, ніж цей незнайомець, який стояв переді мною.

На ньому був костюм, що дуже пасував його королівському статусу. Він тримав руки в кишенях. Його голову прикрашала чорна корона з рубіновими шипами. Якщо їх перевернути, вони скидалися на краплі крові, що стікали донизу. Його вбрання було вугільного-чорного кольору із золотою вишивкою. Його виготовлено із шовку й оксамиту. Якщо не придивлятися, він більше скидався на янгола, ніж на темного князя.

Я підняла підборіддя, дозволяючи йому роздивитися мої амулети на шиї.

— Демоне!

— Відьмо!

— Я думала, ти загинув.

— На жаль, мушу тебе розчарувати.

Він звернув увагу на стримувальне коло, у якому уповільнено кружляв Антоніо. Тіні на стінах відростили пазурі. Я майже чула їхній грубий скрегіт об камінь. Гнів ніяк не відреагував, але я подумала, що він точно не сподівався побачити магічно ув’язненого смертного. Я не намагалася приховати насмішку. Хай подивиться, на що я здатна.

Він байдуже позирнув на мене.

— Готова продати душу?

Кілька хвилин я просто пильно дивилася на нього, намагаючись прийняти цю його версію. Я ніколи не помічала, скільки разів Гнівів погляд палав вогнем, коли він дивився на мене. І тільки зараз, коли він сповнений крижаної байдужості, я це зрозуміла. Хай хто стояв переді мною, він точно не був тим самим демоном, якого, як мені здавалося, я знала. Мені хотілося триматися від нього якомога далі. Утекти геть.

— Що ж? — його тон був різким. Демон переможно дивився на мене.

Не було ніякого розчарування чи бажання, не було ніякої вистражданої поваги. Я просто була способом покласти всьому край. Ще однією потенційною королевою-відьмою у довгому списку тих, кого вбили ще до того, як вони мали змогу стати під вінець. Я намагалася не думати про свою непевну долю. Навіть якщо це означало життя наперекір усьому, я поклялася вижити, незалежно від того, хто прийде по мою душу. Я не сумнівалася, що моє життя було в небезпеці. Гнів казав, що монстри обов’язково прийдуть по мене, і я вірила в це. Один із них уже стояв переді мною.

— Ти вирішила?

— Майже.

Він окинув мене поглядом і трохи насупився. Можливо, був розчарований, що я не була заляканою його королівською присутністю і владністю. Я не хотіла вдавати, наче розуміла те, як він почувався чи чого хотів. Не така вже я й дурепа, щоб вірити, що він закохався в мене. Проте могла заприсягтися: ми обоє перейшли від холодності до чогось теплішого між нами. Я взялася за Ріг Аїда, коли зважувала свої можливості. Легке магічне поколювання мало заспокійливий ефект, воно було немов обійми бабусі. Якщо я лишуся тут, ворота пекла послабляться і згодом відчиняться, руйнуючи все, що важливе для мене. Я вже зустрічалася з умбра-демонами і демонами-вепрами, з Гадюкою і чотирма жахливими князями пекла.

Мені пощастило втекти і зберегти життя. Убити мене виявилося не так просто, як інших. Світ смертних не був готовий протидіяти кровопролиттю, яке принесуть орди демонів, якщо ворота розчиняться. Я уявила Нонну в червоному кривавому намисті з порожніми затуманеними очима. Я побачила, як тата і маму вбивають у нашому ресторані. Побачила, як тіла смертних нашого міста лежать на купі й розкладаються на сонці.

Я вже втратила сестру, але більше не втрачу нікого!

— Я погоджуюся. Та є дві умови.

Щось нове запалало в його очах. Окрім злості, я помітила щось розумне, проте лукаве.

— Гаразд,говори.

Я пишалася тим, що мій голос звучав твердо.

— Від цього часу ніхто й ніколи не полюватиме на жодну відьму і також не нападатиме на смертних. Я хочу, щоб кожен князь пекла тримався якнайдалі від цього світу. А Антоніо буде моїм в’язнем, з яким

я зроблю те, що вважаю за потрібне. Інакше я не приєднаюся до двору Гордині.

— Говориш як справжня королева пекла, — його посмішка була надзвичайно гострою. Здавалося, він був трохи самовдоволеним, наче знав якусь таємницю. — Ти впевнена, що це те, чого ти волієш?

Я кивнула. Гнів затримав погляд на мені, наче хотів спепелити мене на місці.

— Домовилися.

Із нізвідки матеріалізувався сувій і вороняче перо, що здавалося гострішим за будь-яке лезо. Чорнило так і не з’явилося, і я зрозуміла, чому. Серце шалено калатало. Якщо я не втечу прямо зараз, вороття назад не буде. Деякі угоди неможливо розірвати.

Я обережно прочитала те, що написано на пергаменті.

Усе було так просто. Здавалося, у цьому не було ніяких хитрощів. І саме це мене непокоїло. Продавати душу не могло бути чимось таким простим. Мені

набагато важче сперечатися з продавцями щодо одягу на ринку. Частина мене хотіла просто засміятися з усього цього. На жаль, у цій печері мало місця для гумору.

Не видавши жодного звуку, я проколола палець і підписалася кров’ю, що продаю власну душу дияволові, підтверджуючи, що тепер цей сувій назавжди зв’язує мене з ним. Щойно я це зробила, навколо піднявся дим, і сувій одразу зник. Я пильно спостерігала, як зникав запах сірки, й боролася з відчуттям паніки, що наростала.

— Щось іще? — запитала я.

Якесь дивне відчуття накрило мене полудою. Гнів кивнув на мої амулети. Звісно ж, диявол хотів назад свої роги. Я зняла їх із шиї та кинула на підлогу. їхня відсутність також здавалася мукою.

Вони зникли.

Я глибоко вдихнула. Мені більше не треба перейматися про переховування від Мальваджі, адже Нечестиві вже знайшли мене. Тож усе добре — я також знайшла їх. Я сподівалася, що вони пожалкують про той день, коли посягнули на мене й на те, що належало мені. Дуже скоро я опинюся в їхньому світі й буду в чудовій позиції для того, щоб розкрити справжніх гравців, які стояли за вбивствами, а також дізнатися, яку мету вони переслідували.

А потім я спланую їхнє знищення. Звісно, якщо вони перші не дістануться до мене.

Я пройшла повз Гніва, дійшла до краю печери й подивилася вниз. Можливо, це було востаннє, коли я бачила цей світ, тому мені хотілося запам’ятати його. Несамовита хвиля розбилася об скелі, розбризкуючи піну. Я пильно вдивлялася у хвилі кольору чорнила, намагаючись заспокоїти своє шалене серцебиття. Хвилі скидалися на срібні леза, що виблискували

в місячному світлі. Нонна стверджувала, що вони означали, буцім наближається щось підступне. Цього разу не погодитись я не могла.

Земля раптом затремтіла, навколо посипалося каміння, кажани покинули печеру. Я обвила себе обома руками, відчуваючи цей приплив магії та боячись, що печеру може завалити.

Я розвернулася й почала очима шукати Антоніо, але його вже там не було. Убивця Вітторії зник. На його місці магічні сили Гніва звивалися, неначе хвіст якоїсь могутньої зміюки. Я побачила його вищир, коли він усміхнувся. Ми більше не були магічно зв’язані, його сила приголомшувала, вона здавалася безмірною. Однак я не хотіла показувати свій страх.

Демонська посмішка зникла з його обличчя, і він просто простягнув мені руку.

— Підеш зі мною?

Я знала, що він увічливо запитував тільки для дотримання демонського етикету. Мені не хотілося погоджуватися, мені навіть не хотілося торкатися до нього знову, але я знала, що без його чорної магії не знайду шляху до потойбіччя.

— Так.

Перед тим як мої емоції могли зрадити мене, я взяла його за руку, й наші пальці переплелися. У нашому зв’язку була якась вбивча сила. Шкірою ніби пішов струм. Я не встигла ні про що подумати, коли нас огорнув дим, а за ним відчувся пекучий біль. Здавалося, все моє тіло горіло, я захлиналася криком. Гнів іще дужче стиснув мою руку у своїй. Землі не було під ногами, не було також ніякого зв’язку з реальним світом, не відчувалося нічого, крім руки князя, якого я тепер ненавиділа більше за всіх інших князів пекла разом узятих.

Біль тривав лише якусь секунду, а потім перетворився на нове відчуття, що вселило в мене ще більше страху. Ми знову стояли на землі, що означало...

Свята богине, я ледь дихала. Мені хотілося назавжди зімкнути очі.

Натомість я подивилася перед себе, вирівнялася і почекала, доки дим навколо розсіється.

Я сподівалася, що Королівство Нечестивих було готовим зустрічати свою нову мстиву королеву.