Коли сонце першими промінцями освітило море, я вже була одягнена для битви. Я стояла біля дзеркала й доплітала навколо голови косу-корону. Іншу частину волосся я лишила розплетеною. Зверху прикрасила зачіску двома великими оливковими гілочками, оздобленими діамантами, що пасували до моєї нової каблучки. Губи нафарбувала винним кольором, а повіки підвела вугільно-чорним.
Зробивши крок назад, я помилувалася власним виглядом. І здавалася небезпечною. Моя сукня була темно-ягідного кольору з короткими рукавами, розшита золотистими нитками. Вона була достатньо темною, щоб приховати кров, але не чорною, як раніше. Мені загалом подобається чорний колір, проте не сьогодні, бо він ніби вказував на те, що я переживаю горе. А мені й так вистачало того суму, що я вже відчувала.
Гнів говорив, що в мене є вибір: я можу бути жертвою або ж переможницею. І хоча мені не хотілося визнавати це, він мав рацію. Завжди знайдуться ті, хто намагатиметься зламати мене, вказати мені на моє місце. Люди часто використовують слова як зброю, але вони мають силу, лише доки ти прислухаєшся до них, замість довіряти собі.
Якщо мої вороги хочуть посіяти в мені сумніви, я віритиму у свої здібності ще сильніше. Навіть якщо
для цього мені доведеться вдавати, поки це стане реальністю.
Я покинула Дзісу, обігнула старе місто й попрямувала до самого його серця, повернувши до ринку Балларо. Навколо королівського палацу встановлено продуктові крамнички. Я не здивувалася, що біля Нуччі вже зібрався невеликий натовп, що чекав на аранчіні й панеллу30. Нутові млинці були не менш популярною вуличною їжею, ніж смажені рисові кульки.
Доменіко-старший витер чоло рушником і простягнув комусь пакет із їжею. Я була рада бачити його поза межами грального притону Жадібності. Це значно полегшило мій план.
Я спостерігала, як черга потроху зменшується, люди поспішали додому з торбами, повними їжі. Від її вигляду й запаху в мене забурчало в животі, і я вирішила щось замовити, аби мати привід поговорити. До того ж мені все одно треба перекусити.
— Вітаю, синьйорино Ді Карло. Чого бажаєте?
— Панеллу зі шматочками лимона, будь ласка.
Старший Нуччі чудово обсмажив млинці, кинув трохи морської солі, а потім поклав їх до паперової обгортки, додавши кілька шматочків лимона. Я заплатила й відступила до того боку прилавка, де було трохи тіні.
— Як поживає Доменіко-молодший?
— Із ним щось сталося?
Я не знала, як на це відповідати, тому скористалася одним із найліпших прийомів Гніва і просто проігнорувала ці слова.
— Моя сестра багато говорила про нього за життя. І я чула, що вій багато часу збуває в монастирі. Мабуть, йому складно, адже він втратив дороіу людину.
Доменіко-старший перевів погляд па людину, яка стояла в черзі за мною. Він простягнув їй аранчіні, а потім поклав іще кілька кульок на пательню.
— Із ним усе гаразд. Уранці він поїхав до Калабрії, щоб допомогти кузенові.
Я припинила жувати млинець. Дивно, Доменіко обрав не найліпший час покинути місто. Я змінила тактику.
— Ви й досі буваєте в тому гральному закладі? — запитала я, сподіваючись, що це не прозвучало грубо. — Мені треба знайти його якнайшвидше.
Він заперечно похитав головою.
— Боюся, що не зможу допомогти, я чув, що той, хто керує ним, зник.
Усередині мене все закричало, і я лаяла богиню, адже втрачено таку можливість. Я вже збиралася йти, аж раптом помітила дивне татуювання на його руці. Це була лапа, що тримала оберемок фенхелю. Потім мій погляд впав на його прилавок — на ньому зображено той самий символ. Я помилилася, я ніколи не бачила цього малюнка у щоденнику сестри. Я бачила його того дня, коли ми з Гнівом намагалися розслідувати вбивство Джулії Санторіні. Коли я второпала значення відкриття, то застигла на місці. Синьйор Нуччі був перевертнем.
Я ковтнула повітря і підняла очі. Доменіко-старший помітив, що я розглядала його татуювання і квапливо опустив рукави, попри те що надворі було надзвичайно спекотно. Його реакція підтвердила мої припущення.
Я знову пригадала щоденник сестри. У ньому було багато написано про Доменіко Нуччі. Проте ніколи не було згадки про те, який саме Доменіко.
— Це ви, — промовила я, випустивши з рук пакет із млинцями. — У щоденнику Вітторія писала про вас, це ніяк не стосувалося Доменіко-молодшого. ЇЇ вбили ви? Бо вона дізналася, хто ви?
— Це не так... Не викрикуй такі обвинувачення. Дай мені кілька секунд.
Доменіко змінив вивіску на «Зачинено» й жестом показав мені йти за ним за ріг, де ходило менше людей. Мені не хотілося відходити від натовпу, і, схоже, він це добре розумів. Він зупинився там, де й досі були люди, але в такому місці, де нас не підслухали б.
— Твоя сестра розносила напої у гральному сховку Жадібності.
Моє серце шалено забилося. Нарешті, після всіх цих місяців безплідних пошуків я здобула ще одну крупинку інформації про те, чим займалася Вітторія перед смертю.
— І? Вона знала, хто ви?
Він кивнув.
— Ви бачили її поряд із Жадібністю?
— Так. Одного вечора вона прийшла до нього з якоюсь ідеєю. Вони працювали над планом, у який обоє вірили.
— Як ви виявилися втягнутими в це?
Здавалося, він не дуже хотів відповідати на це запитання, тому я витягла зі свого корсета прихований кинджал і дозволила сонцю освітити лезо. Від демона війни я навчилася багатьох корисних речей.
— Я отримаю інформацію в той чи той спосіб, синьйоре. Яким він буде — обирати вам.
— Гаразд, гаразд, — він важко ковтнув повітря і роззирнувся навколо. — Ти знаєш про бенанданті?
Я кивнула. Про них знали всі.
— Це своєрідні перевертні. їхні душі набувають астральної форми чотири рази на рік, щоб подорожувати. Вони також беруть участь у нічних битвах.
— Так, це бенанданті. Ми і вони — різні, просто вони також використовують нашим символ, тому нас плутають. Ми можемо фізично перетворюватися тоді, коли самі цього забажаємо. Нас називають попелястими вовками. Бенанданті — люди, а ми ні. Принаймні, частково. Більшість називає нас перевертнями.
— Перевертні, — повторила я. — Ви фізично здатні перетворюватися на вовків?
Доменіко-старший кивнув.
Мені знадобилося кілька секунд, щоб опам’ятатися. Я ніколи не чула про попелястих вовків. Проте існувало багато легенд про перевертнів. Відповідно до старих історій, відомих мені, вовки завжди трималися своєї зграї й були вірними одні одним. Однак я не розуміла, чому і як саме він пов’язаний із демонами.
— Чому ви були із Жадібністю?
Він опустив очі.
— Ми уклали угоду.
Тут я згадала купки фішок перед Домініко-старшим у гральному притоні. І почала розуміти, до чого він хилить.
— Він пообіцяв пробачити вам борги, якщо допоможете йому?
Він кивнув.
— Я думав, що обдурив його, але потім дізнався про його справжні наміри. Він сказав, що все, чого він хоче, — щоб вовки билися на боці диявола тоді,
коли настане час. Але ми не перетворювалися вже близько двадцяти років, тому я не думав, що угода дійсна і досі.
— Чому ви не змінювали форму?
Він знизав плечима.
— Ніхто не знає. Одного дня все було добре, а іншого — ми просто втратили цю здатність.
— Але нещодавно все змінилося, чи не так? — запитала я. — Хтось почав перетворюватися?
— Коли хлопець святкує свій двадцятий день народження, він зазвичай вперше перетворюється.
Закластися можу: в Доменіко нещодавно був день народження, і він точно здивувався, перетворившись на вовка.
— Ви не розповідали синові, ким ви були?
Він повільно похитав головою.
— Ми вже так давно не... Я не думав, що це станеться. Коли Доменіко перетворився, я знав, що ми потрапили в біду. Я розповів йому про те, що пообіцяв, — він витер сльозу, яка стікала його щокою. — Я був ладен померти, коли побачив розчарування в очах сина. Я прирік нашу сім’ю на вічний сором. Вовки не борються ні за кого, крім своєї зграї. Тепер Доменіко молиться в монастирі за мене і за себе, сподіваючись, що наші гріхи буде прощено.
— Як моя сестра дізналася про те, хто ви?
Він міркував над цим кілька секунд.
— Я не впевнений, але це саме вона сказала Жадібності укласти угоду зі мною. Коли ми домовилися, вона змусила мене пообіцяти, що я дотримаю свого слова.
— Вітторія організувала угоду між вами й Жадібністю? — запитала я, серце вискакувало з грудей. — Ви впевнений, що це була її ідея, а не його?
— Упевнений, — відповів синьйор Нуччі. — Це було частиною її плану. Та вона ніколи не розповідала мені про нього, тому, боюся, не зможу тут тобі зарадити. Мені просто сказали бути готовим тоді, коли нас покличуть.
Я повільно видихнула. Вітторія знайшла спосіб змусити двох ворогів діяти спільно. Об’єднатися, щоб боротися проти ворога. Ворога, який досі залишався таємницею. Я поволі обдумала цю інформацію. Сестра вірила у Жадібність, а я вірила у Гніва. Заздрощі був убивцею, хоча... він не хизувався тим, що вирвав серце комусь із грудей, а також не крав мій амулет. Це означало, що вбивця й досі міг вільно ходити десь поряд.
— Насправді Доменіко нікуди не поїхав, так?
— Так, — зізнався синьйор Нуччі, шморгаючи. — Він у монастирі.
Усі дороги знову вели до монастиря. І я вже не вірила у збіги.
Тіло сестри знайдено саме там.
Сеанс віщування Клавдії також пішов не за планом саме там.
Доменіко молився там майже щодня, якщо вірити Клавдії, він також спілкувався з членами братства. Готова присягнути, що він довірився не тій людині, особливо, якщо зважити те, як брати поводилися в ніч, коли я знайшла Клавдію.
Я розпрощалась із синьйором Нуччі й поспішила на пошуки нової підказки.
Перед тим, як Вітторія загинула, а мій світ перетворився на пекло, Нонна говорила, що поблизу були мисливці на відьом, які старанно шукали жертву на острові. Я відкинула теорію про них, коли викликала Гніва і зрозуміла: ще три князі пекла ходять по Землі. Але, можливо, я поквапилася з висновками.
Якщо хтось хотів убивати відьом, святе братство чудово підпадало під опис підозрюваних. Хто може дужче хотіти очистити цей світ від зла, ніж Божі намісники?
Я пригадала ніч, коли зустріла Клавдію. Пригадала брата Карміна і смертельно небезпечний блиск у його очах. Як він зробив крок уперед, гнаний бажанням крові. Я знала, що він зневажає відьом, але він уже роками не виголошував своїх агресивних промов на ринку. Я тільки уявити могла, як же сильно йому кортіло знову стати на якийсь ящик і сіяти навколо себе ненависть.
Його відкрите презирство до тих, хто практикує магію, робило його головним підозрюваним у полюванні на відьом.
Сьогодні так чи інак, але я відкрию секрет, який приховує святе братство.