За дверима були старі сходи, що майже розсипалися під ногами. Спершу я завагалася, дивлячись у темряву внизу. Там не було жодного смолоскипа, що світив би мені, коли я сходила в безодню, лише густе павутиння. Мене не полишало непереборне бажання побігти в протилежному напрямку. Шепіт тут став набагато голоснішим і перекривав усі інші звуки. Якби хтось вирішив простежити й піти за мною, я дізналася б про це тільки тоді, коли вони почали б наступати мені на п’яти.

Великим пальцем я потерла гладенький корнічелло. Я була благословенною богинею-відьмою, що носила на шиї диявольський ріг. Звісно, я могла знайти спосіб запалити світло. Зосередившись на амулеті сестри й уявивши дивне темно-лавандове світло, я помітила невеличке світіння. Дуже слабке світло, але цього було достатньо для того, щоб освітити мій шлях. Зітхнувши, я попрямувала вниз.

Однією рукою я торкалася корнічелло, а іншою — трималася за стіну, щоб упевнитися, що не втрачу рівновагу і не покочуся донизу до вірної смерті. Минуло кілька хвилин, проте я, зрештою, дісталася самого дна. Роззирнувшись навсібіч, упевнилася, що на мене ніхто не думає нападати. Я була в тунелі, який нагадував мені той, де містилося кубло Гадюки. Мороз

пішов шкірою. Я щиро сподівалася, що не наткнуся на неї знову. Відганяючи непрохані страхи, я рушила вперед.

За кілька метрів тунель роздвоювався.

Здавалося, що лівобіч шлях поступово вів донизу, але не було зрозуміло, куди саме. Правобіч він ніби просто вів прямо, а потім завертав убік. Щиро кажучи, жоден із них не передбачав приємної подорожі, але і я тут була не для того, щоб приємно збувати час. Я заплющила очі й прислухалася до магічних вказівок. Правобіч шепіт був голоснішим, щось легко підштовхувало мене саме туди, тому я і обрала цей напрямок.

Я не знала, скільки часу минуло, перш ніж зупинилася. Амулет сестри почав не просто мерехтіти темно-лавандовим світлом, він пульсував від сяйва. Я ніколи не бачила, щоб наші амулети так реагували на щось, тому одразу нашорошилася. Роззирнувшись навколо, щоб зрозуміти, що могло спричинити такі зміни, я помітила чіткий хрест, намальований на стіні. Ймовірно, це місце розташоване під якоюсь церквою. Я вже хотіла відвести погляд, але дещо привернуло мою увагу — з підлоги пробивався сріблистий відблиск, присипаний землею.

Пульс прискорився, я нахилилася, щоб струсити порохи.

Унизу засяяв мій зниклий амулет, ніби радіючи, що його знайшли. Піднявши його, я збиралася надягти на шию, але спинилася, адже Нонна говорила, що амулети не можна поєднувати. Я не знала, чи це й дотепер було актуально, але не хотіла накликати на нас чергову катастрофу. Саме тому і зняла амулет сестри й поклала його до потаємної кишені своєї спідниці. Щойно мій корнічелло торкнувся шкіри, я розслабилася. Геть не помічала, якою напруженою була весь

цей час. Можливо, це і був один із рогів диявола, але він належав мені.

Я підвелась і роззирнулася навсібіч. Очікувала, що знайду таємний сховок перевертнів, але тут не було ніяких дверей чи потаємних кімнат. Роздумуючи, що робити далі, я почула дивний звук, що точно не нагадував шепотіння амулета. Хтось був тут зі мною. Це міг бути хтось, хто намалював на дверях той знак, або хтось набагато гірший.

Мені хотілося кинутися навтьоки, але це не було б мудрим рішенням. Хай ким була ця велика страшна істота, імовірно, погоня тільки роздратує її. Поглянувши вперед, я з полегшенням виявила поворот за кілька метрів від мене. Якщо побіжу, можливо, вдасться відірватися від переслідувача. Не гаючи жодної секунди на роздуми, я пірнула в інший тунель.

Завернувши за ріг, швидко намалювала навколо себе захисне коло й притиснулася до якогось вологого заглиблення у стіні.

Шурхіт камінців свідчив, що мій переслідувач не хотів так просто здаватися. Я затамувала подих, побоюючись, що навіть моє дихання могло видати мене. Він зупинився поряд зі мною, і я могла розгледіти риси його обличчя. Після цього я зайшлася прокльонами.

— Ти вже зовсім...

Гнів затулив мені рота рукою ще до того, як я встигла закінчити речення. Він перетнув моє захисне коло без будь-яких складнощів, що було неможливим, адже я замкнула його своїми силами. Я була так приголомшена, що не могла зміркувати нічого вартого, навіть укусити його.

— Тепер, коли Ріг у тебе, за тобою полюють десятки умбра-демонів. Двадцять із них стежили за тобою тоді,

коли ти вийшла з дому, — він прибрав руку. — Якщо вони нападуть, тікай. Не озирайся і не зупиняйся, зрозуміла?

— Що? — близько сорока невидимих найманців стежили за мною, але це не найстрашніше. Найстрашнішим було уявляти, як десятки демонів прориваються в цей світ і те, що вони роблять із ним... Це було занадто. — Як вони сюди потрапили?

— У мене є кілька здогадок: або ворота дедалі більше руйнуються, або хтось викликав їх усіх, — Гнів сильніше притиснув нас до кам’яної стіни, затуляючи своїм тілом сяйво амулета, що могло видати нас будь-якої миті. — Якщо ти погодишся, я можу перенести нас назад до палацу. Підеш зі мною?

Мене пронизало занепокоєння. Це було дивне відчуття, адже я була не проти того, щоб він магічним чином переніс нас якомога далі від небезпеки. Проте це також було дуже зручно для нього, адже я знала, що на нас полюють тільки з його слів. Однієї цілі Заздрощам вдалося досягнути напевне: посіяти в мені сумнів.

— І як саме це працює?

— Ти просто подорожуватимеш зі мною крізь різні виміри, а потім зупинишся в місці, що я оберу.

— Ти кажеш, що потрібна моя згода. Вона потрібна щоразу на подібне?

— Ні. Ти даєш її раз і назавжди.

Попри те що небезпека прокрадалася дедалі ближче, я не могла ігнорувати дивне відчуття всередині. Можливо, ліпше випробувати долю, борючись із цими демонами-найманцями, ніж погоджуватися на довічну угоду з ним.

- І?

Він завагався, і мене це занепокоїло ще більше.

— Це відчувається так, наче все навколо згорає, поки ми переміщуємося між простором і часом, але це триває всього кілька секунд.

Я пильно подивилася на нього. Вогонь і відьми несумісні так само, як янголи й демони. Вирішено. Я ліпше випробую долю з тими вбивцями.

— Має бути...

— Тікай, Еміліє!

Він різко розвернувся і вдарив щось, що, мабуть, було умбра-демоном. Я не бачила, як він підлітав до нас, але чула якийсь дивний звук. Якщо він був безтілесним, я не дуже розуміла, як саме Гнів міг вдарити його. Потім він кинувся на наступного, після нього на ще одного. Тільки коли вони попадали один за одним, я зрозуміла, що відбувалося. Демонський кинджал Гніва відітнув їм голови. Можливо, саме ця зброя давала йому змогу їх бачити.

Помираючи, вони втрачали свою невидимість. Мені хотілося втекти, проте я не могла поворухнутись. Я просто витріщилася на бліді обличчя з глибокими запалими очима і гострими зубами, що визирали з розкритих чорних ротів. Вони мали вигляд трупів і смерділи так само.

Я не знала, мені стало ліпше чи гірше після того, як я побачила їхні справжні обличчя.

— Бери роги й біжи! — Гнів нахилився вперед і бив невидимих створінь, їхні голови котилися на землю. Він був справжнім уособленням агресії.

Коли я спостерігала за тим, як він нападав і трощив демонів, він здавався мені непереможним. Гнів ударяв їх, затим відбивався, а потім змахував клинком, і їхні голови летіли донизу. Інші частини тіла також котилися на землю, навколо бризкала темна кров. Не було нічого, що могло б зупинити його.

Із тіні вийшов Заздрощі, його очі горіли, наче смарагди.

— Схопити його!

Він клацнув пальцями. І я побачила темні обриси безлічі умбра-демонів, що роїлися, наче дикі оси у вулику. Гнів боровся до останнього, завдаючи ударів навсібіч. Йому вдалося вбити ще кількох із них, але в цьому майже не було ніякого сенсу. Навіть такий могутній боєць, як демон війни, не міг протистояти хвилі невидимих тіл, що не припиняли рухатися в його напрямку. Він міг би щось удіяти, тільки використавши свою силу на повну.

Дивно, але жоден із демонів навіть не дихав у мій бік.

Зрештою, вони схопили Гніва. Його сила загриміла навколо, залунала тунелями, а Заздрощі лише засміявся, коли каміння впало на землю дощем. Мені вдалося відхилитися від величезної брили, коли та впала на місце, де я стояла.

— Продовжуй. Використай усю свою силу, брате. Поховаєш свою відьму живцем.

Оглушливий гуркіт у глибинах землі стих. Заздрощі кинув на мене погляд і посміхнувся.

— Не переймайся, це ніяк не стосується його почуттів, дитинко. Ти — просто спосіб покласти всьому край. Чи не так, брате?

— Якщо ти зробиш це, ти також проклянеш і себе, — навіть бувши скутим і оточеним ворогами, Гнів не здавався заляканим. — Ти й справді цього хочеш?

— Можливо, мені подобається бути проклятим, — Заздрощі струсив зі своїх лацканів уявний бруд. — Можливо, тобі пора пригадати, як це, дорогий брате, коли в тебе відбирають те, чого дуже хочеш. Шкода,

що ти забув, що мене також варто боятися. Дозволь нагадати тобі про це.

Якби не огидний холодний удар і Гнівів тихий стогін, я не зрозуміла б, що щось не так, окрім, звісно, того, що мене оточували невидимі демони-найманці. Я тихо дивилася на те, як кинджал Заздрощів пронизав низ живота Гніва, розпанахуючи його від одного стегна до іншого. Нутрощі випали на землю, коли Гнів схилився із широко розплющеними очима.

— Біжи... — закашлявся він. На його губах виступила кров.

Я не могла відвести погляду від того, що сталося. Думаю, я закричала.

Усі звуки навколо потонули в одному пронизливому крику. В голові шуміло. Мене кидало то в жар, то в холод. Живіт Гніва був суцільною відкритою раною. Щойно він стояв там і бився з ними, а потім... потім навколо було море крові. Я впала на коліна й виблювала.

Заздрощі засміявся, його сміх відлунював стінами печери.

— Я цілу вічність хотів це зробити, брате. Навіть не уявляєш, як приємно дивитися на те, як ти спливаєш кров’ю, — він підвів погляд на мене й закотив верхню губу. — Уважно дивися, дитинко. Це те, як я ставлюся до членів своєї сім’ї. А тепер уяви, як це — бути моїм ворогом. Не думай, що я пробачив те, що ви з твоєю бабусею зробили зі мною.

Він прокрутив клинок, і Гнів закашляв темною кров’ю. Я змусила себе стояти там і спостерігати за цим. Розклеюватися мені не можна. Імовірно, умбра-демони, що тримали демона війни, відпустили його. Гнів упав на підлогу, дивлячись на своє жахливе поранення.

Заздрощі знову підняв свій кинджал, але я не могла більше терпіти цього.

— Зупинися! — я зайшлася криком, коли він, проігнорувавши мої вмовляння, ще раз ударив Гніва кинджалом.

Він зробив крок назад, щоб помилуватися тим, що накоїв. Гнів намагався подивитися в мій бік, але йому було важко зробити це. Не думаю, що йому колись щось не вдавалося, це не було схоже на нього.

— Прошу, Еміліє. Я... — хриплячи, він важко набрав повітря. Він помирав. По-справжньому помирав.

Раптом у мені щось спалахнуло.

Я кинулася до нього й тремтячими руками намагалася зупинити кров.

— Усе добре, все буде добре. Тобі просто треба зцілити себе.

І знову в мене не було ніякого закляття, ніякої магії для того, щоб зцілити його рану. Я була так нажахана, що не могла мислити ясно. У мене були лише власні руки й надія, що він зможе швидко зцілити себе. Він повільно повернувся до мене, світло в його очах згасало, коли він зустрівся з моїм благальним поглядом. Цього не могло бути, я потребувала його.

- Ні!

Зараз іще більше, ніж будь-коли, він потрібен мені. Він мусив підвестися. Я злегка потрясла його. Він неприродно завмер, його очі застигли. Я знала, що це означало, й не могла... Він не міг померти. Цей дурний, самовпевнений демон має бути безсмертним.

— Підводься!

Він має зцілитися. Йому просто треба більше часу. Я могла потримати його рану ще протягом кількох хвилин. Це все, що йому потрібно. Кілька хвилин.

Я могла зробити це. Я могла побути тут, доки він зцілить себе.

Я сиділа на колінах поряд, руки були в кривавому місиві, коли його тіло зникло з цього світу.

На моїх долонях залишилася його кров. Її було дуже багато. Жоден смертний не вижив би, маючи такі рани. Раніше Гнів завжди зцілювався одразу ж.

Його ранили, але він не вмирав.

Із ним сталося те саме, що і з Хтивістю, коли той постраждав від клинка Гніва. Він не міг померти. Адже в цьому сенс безсмертя. Але... я бачила, як життя покинуло його тіло. Це не те, що сталося зі Хтивістю, адже він і досі дихав, коли подався назад до пекла. Раптом я відчула, що не можу дихати. Без нього я...

Я підняла руки — вони тряслися. Я подивилася вниз і наче збоку побачила, як моє тіло також затряслося. Побачити понівечене тіло сестри було жахливо, але стати свідком того, як когось просто випатрали... Я витерла руки об спідницю, але кров нікуди не поділася. Я відтирала і відтирала їі і...

— Досить уже, — Заздрощі схопив моє зап’ястя своїми довгими пальцями, сильно стиснувши його. Ще трохи тиску — і він щось зламає мені. — Усіх цих неприємностей можна було уникнути, якби ти дослухалася до мене. Тобі немає кого звинувачувати, окрім себе самої.

— Він... він житиме?

Заздрощі сів навколішки поряд зі мною, притиснувши гладку частину кинджала до мого підборіддя. Лезо і досі було липким від крові Гніва.

— Молися своїй богині, щоб не вижив. А тепер віддай мені Ріг Аїда, і, можливо, я зжалюся над тобою і прикінчу швидко.

Я відвела погляд від калюжі крові, де лежав Гнів. Він боровся за мене. Став між мною і своїм братом і поплатився за це. Мене наповнила злість, вона очистила мій розум, сповнений горя. Позирнувши на Заздрощі, я швидко просунула руку до потаємної кишені у своїй спідниці, а потім здійняла Ріг Аїда над головою, з’єднавши обидві частинки.

Тишу розколов звук потріскування, що відходив від рогів, коли ті об’єдналися. Моїми венами потекла сила.

— Геть! Геть, доки я тебе не примусила піти!

— Ти робиш жахливу помилку, — Заздрощі не відступив і не втік, але послухав мене. — Я не скоро забуду про твою неслухняність, дитинко. І ти не забувай. Мати князя пекла за ворога — чимала проблема.

Він зібрав своїх невидимих найманців і покинув тунель. Я почекала, доки він піде, а потім впала на підлогу. Після цього вияву сили я не могла поворухнутися. Притиснула коліна до грудей, не знаючи, як рухатися далі після того, що сталося. Гнів зник. Сім’я переховувалася, і ідея про боротьбу проти князів пекла наодинці здавалася неможливою. Щось усередині мене прокинулося, коли я побачила, як Заздрощі понівечив Гніва. Я думала, він — нездоланним. Якими тепер були мої шанси?

Мені хотілося бути сміливою, сильною і розумною, хотілося знищувати ворогів своєю хитрістю. Визнання, що мені треба було багато чого навчитися, здавалося поразкою. Я мала магію і Ріг Аїда, але не мала часу, щоб вивчити темні хитрощі для вправної гри на цьому полі. Нонна казала, що спробує уповільнити відкриття воріт до пекла, але хто ж знає, чи вдасться їй це до того, як спливе наш час.

Те, що я була реалісткою, не означало, що я зазнала поразки. Можливо, мені варто припинити боротися і подивитися, чи захоче диявол мене забрати.

А може, зараз, коли я маю обидва роги, мені треба викликати його й укласти з ним угоду, щоб запобігти подальшим руйнуванням. Я знову поглянула на місце, де лежав Гнів. Мені здалося, наче я знала, як він учинив би. А ще я знала, що обрала б Вітторія. Проте я не була впевненою, чи цього хочу я.

Тому я сиділа біля місця, залитого кров’ю свого найгіршого ворога, і плакала.