Перечіпаючись, я вибігла з дому на вулицю. Світанок прикрасив небо червоно-золотистими смугами. Я подивилася на них, намагаючись зорієнтуватися у своїй новій реальності. Світ був таким, як завжди, але я відчувала, що він змінився і став геть іншим. Пророцтво, що передбачало катастрофу... Глибокий вдих. Повірити не могла, що нам про це ніхто не розповідав. Знати, що сам факт мого існування міг сигналізувати про кінець світу, було схоже на велику таємницю, яку ліпше зберігати. Особливо, зважаючи на те, що не так багато часу лишилося до того, як ворота до пекла відчиняться навстіж.

Я також не могла повірити, що Нонна вступила в протистояння з князем пекла і перемогла. А ще — ця мітка від Гніва... Усе відбувалося занадто швидко. Мені ледь вдавалося осмислювати цю інформацію. Я подивилася через плече на свій будинок і почула тихе відлуння голосів. Мої батьки опам’яталися, дякувати богині. Я побігла назад сходами й зупинилася перед дверима, схопившись за ручку. Понад усе на світі мені хотілося обійняти батьків і сказати, як сильно я їх люблю, але я не могла зробити цього. На очі навернулися сльози, тож я розвернулася і пішла геть. Мені не хотілося полишати їх, але, якщо те, що Нонна розповіла про пророцтво — правда,

усім буде безпечніше, якщо я триматимуся якомога далі.

Я швидко пішла вулицями, намагаючись спланувати свої подальші дії. Цікаво, чи знала про пророцтво моя сестра. Якщо так, це пояснило б, чому вона вирішила укласти угоду з дияволом. Можливо, вона намагалася врятувати мене. Зважаючи на пророцтво й ворота пекла, які загрожували розсипатися будь-якої миті, їй залишалося лише спробувати будь-якими способами стримати хаос усередині. Я пройшла повз ринок, ігноруючи прилавки продавців, яких я так добре знала, а потім опинилася на крутій вулиці, що вела до моря.

Я багато розмірковувала над тим, що сказала Нонна. А також про те, що любов — найсильніша магія. Я не знаю, чи це насправді так, але любов до моєї сестри точно робила мене сильнішою. Протягом місяців після її вбивства я покинула комфортне життя заради того, щоб упокоїти її душу.

Я викликала демона й зустрілася із чотирма князями пекла. Я билася з гігантською змієподібною демоницею, також мене переслідував і ледь не роздер інший демон. Я пережила все це. Виманила інформацію з Жадібності й навчилася хитрощів від Гніва. Раніше я й не підозрювала, що можу бути справжнім бійцем, а тепер зрозуміла: зроблю будь-що заради людей, яких люблю.

Я потягнулася до амулета Вітторії, бажаючи відчути зв’язок із нею. Шкода, що вона не побачила, як Нонна боролася з князем пекла. Коли тримала корнічелло в руках, мені відкрилася маленька деталь. Не знаю, як саме це спрацювало, але це сталося.

Фенхель. Нонна використала сухий фенхель для того, щоб прогнати Заздрощі. І це було не вперше,

коли я помітила, що його використовують у боротьбі проти Нечестивих. Гнів говорив, що зображення, намальоване на дверях старого рибальського притону, — лапа, яка тримала оберемок фенхелю, а не пшениці, як здавалося мені.

Це означало... Моє серце забилося частіше. Я пригадала інші історії з дитинства. Я знала цей символ, він траплявся мені в щоденнику Вітторії, але не належав жодному князеві пекла. Навпаки. Я не згадувала про легенди від тієї ночі в монастирі, коли Антоніо згадав про них. Він символізував давній орден перевертнів, які боролися зі злом.

Майже кожен мешканець Королівства Італія в дитинстві чув історії про могутніх перевертнів. Поголоски з часом перетворили їх на міф, але це не означало, що вони не могли існувати в реальності. Мешканці одного із сіл, з якими говорив Антоніо, вірили, що перевертні існують, навіть більше — що вони знову збираються разом. Мене охопило сильне хвилювання. Якщо древні воїни населяли Палермо, можливо, саме час дізнатися, чи могли б вони допомогти мені очистити місто від демонічної навали.

Проте я відчула щось надприродне в тій кімнаті з рибальським приладдям. І зараз я збиралася з’ясувати, що ж саме то було.

Усередині занедбаної будівлі, позначеної символом перевертнів, було тихо і спокійно, неначе сама кімната чекала на щось, затамувавши подих, готова розкрити свої секрети. Тут було щось, що я мала знайти. І я знала це. Відчувала.

Я ретельно оглянула різноманітні предмети навколо, не оминаючи увагою жодну паркетну

дощечку, жоден куточок, жодну річ, що там побачила. Рибальські сітки й інше приладдя лежало на тій самій купі. Проте цього разу я вирішила перевірити, чи допоможе мій корнічелло знайти магічні предмети так само, як це робила сестра, коли чула їхній тихий шепіт.

Я трималася за амулет Вітторії й сконцентрувалася, зібравши всі свої здібності й намагаючись змусити проявитися фіолетову ауру. Цього не сталося, але сталося дещо дивне. Що дужче я намагалася зосередитися на луччікаре, то чіткіше вловлювала звуки. Я заплющила очі, прислухаючись до тихого постукування. У ньому було щось знайоме, що я не могла поки збагнути.

Я припинила мислити раціонально й цілком віддалася власним відчуттям.

Коли я зробила крок правобіч, звук припинився. Я глибоко вдихнула, послабила своє зосередження і ступила лівобіч. Постукування повернулось. Я рушила в його напрямку, зупиняючись і переводячи увагу щоразу, коли воно слабшало. Що ближче я підступала, то гучнішим і повторюванішим воно ставало.

Нарешті я зробила останній крок уперед перед тим, як зупинитися.

Я розплющила очі. Усе вказувало на дальню стіну, де охайними рядками висіли рибальські гачки. Я пригадала, як розглядала їх тоді, коли ми з Гнівом проникли всередину. Вони чомусь вабили мене до себе, але я не повірила своїм відчуттям. Я провела рукою по гачках — деякі з них сяяли, деякі вкривали іржа та пил. Дійшовши до кінця стіни, я зупинилася. Здавалося, від одного з гачків линуло ледь уловиме постукування. Коли я відступала — звуки зникали.

Я повернулася й цілком зосередилася на ньому — стукіт знову відновився. Видихнула. Намагалася перейматися питанням, на яке не могла знайти відповіді. Я не знала, що робити, але простягла руку, щоб зняти старий гачок зі стіни. Коли потягнула за нього, то переді мною навстіж відчинилися потаємні двері. Свята Богине! Цього я точно не очікувала.

Я кинула погляд через плече — перевірити, чи стежить за мною якийсь невидимий шпигун, готовий повідомити про все своєму господареві. Обережно оглянувши кімнату, я переконалася, що жодного умбра-демона — із найманців Заздрощів, які заполонили все місто, — тут не було.

Відкинувши всі страхи, я знову повернулася до потаємних дверей. Присягнутися могла, що чула звідти шепіт безлічі голосів. Я згадала про щоденник Вітторії, про рядки, які вона намагалася розшифрувати, схожі на повідомлення із віщування Клавдії.

Я пішла на звуки голосів у печеру, що розташована високо над морем...

Я знайшла її там, закопаною глибоко під землею. Мені вдалося зрозуміти лише один рядок, перш ніж усе це перетворилося на хаос.

Що вона мала на увазі, кажучи «це». Оскільки ми все життя носили частини Рогу Аїда, вона точно згадувала не про амулет. Що ж кликало її з печери високо над морем? Що таке Вітторія відкопала, а потім вирішила знову заховати якнайдалі від Мальваджі?

Я пильно подивилася на таємні двері, роздумуючи, чи вистачить у мене сміливості, щоб перевірити, куди вони ведуть. Шепіт кликав мене, він ставав голоснішим і наполегливішим. Мої долоні спітніли.

Можливо, те, що я носила корнічелло Вітторії, давало мені змогу користуватися її магією? Це означало:

те, що кликало сестру в печеру над морем, тепер кликало й мене.

Якщо я й справді хотіла дізнатися, що сталося з Вітторією, то мала перевірити, що криється за тими дверима. Швидко помолившись богині й міцно тримаючи в руках її амулет, я ступила до таємного проходу.