Найбільша насолода для будь-якого князя пекла — сіяти ворожнечу. Перед нападом їхні очі стають темнішими за ніч, на них також з'являються червоні плями, які є свідченням їхнього прагнення крові. Ніколи не намагайтеся битися з ними, адже вам ніколи не перемогти в такій боротьбі.

ЗАПИСКИ ІЗ ҐРИМУАРА ДІ КАРЛО

Високі вигнуті двері зачинилися за мною. Вони майже не видали ніяких звуків, але Гнів миттєво з’явився з темряви закинутого палацу, його обличчя було напівзахованим у тіні. Він зняв піджак, розшитий зміями, його темна сорочка була розстібнута й пом’ята, волосся — сплутане. Мені захотілося провести по ньому руками, і моє серцебиття пришвидшилося.

Так не хотілося вірити Заздрощам, адже Гнів був зі мною, навіть тоді, коли казав, що не буде. Та все ж...

— Щось сталося? У тебе... — його голос затих, коли я повільно підійшла до нього.

Гнів не рухався і, здавалося, не дихав, коли я притиснула його до стіни, схопивши за сорочку. Його золотисті очі горіли й пильно вдивлялися в мої. Я замислилася, чи відчував він мої емоції. І чи впливали вони якось на його власні. Я тримала його там, наче в клітці, притискаючи своїм тілом.

Він міг вирватися з моїх рук будь-якої миті, але не зробив цього.

Я відпустила його сорочку й повільно поклала руки йому на груди. Він подивився на моє обличчя занепокоєним, напруженим поглядом. Уся його увага спрямована на мене, й це було чимось п’янким.

— Я хочу довіряти тобі, — сказала я тихо, дивлячись йому в очі. Його серце впевнено билося під моїм дотиком. — Чому не розкажеш мені, чого ти хочеш насправді? Впусти мене всередину.

Його погляд на мить затримався на моїх губах. Думаю, спалах бажання, що я побачила в його очах, був справжнім. Так само, як і мої емоції.

Я завжди думала, що він міг без вагань затягнути свого ворога до ліжка, якщо це могло б принести йому вигоду. Але тепер мені здавалося, що він відчуває щось інше. Між нами наростало напруження. І Гнів мав такий вигляд, наче був готовий дозволити тому напруженню вибухнути, ніби хотів цього. Можливо, я також цього хотіла.

Я запустила руку під сорочку, торкаючись його шкіри. Його серцебиття видавало реакцію, яку він так старанно намагався приховати. Моя рука повільно ковзнула донизу. Від нього віддавало теплом, силою... Раптом мені захотілося більшого.

Однієї миті я просто стояла, а іншої — мої губи вимогливо і жорстко злилися з його, наче прокляття і порятунок стали одним цілим. Я хотіла цілувати його доти, доки мої злість і страх зникнуть, доки перестану думати про свою сім’ю, яку тримали в заручниках, доки весь демонічний світ перетвориться на попіл і не залишиться нічого, окрім цієї миті суцільного забуття.

Гнів завмер на певний час, але зустрів мій поцілунок із такою самою пожадливістю. Його руки

ковзнули моїми стегнами, тримаючи мене на одному місці, але цього було недостатньо. Я ще дужче пригорнулася до нього. Спершу він був лагідний, а потім, коли я просунула язик йому до рота, не стримався.

Він жадібно цілував мене у відповідь, а потім його зуби торкнулися моєї шиї, на тому самому місці, де він провів язиком тієї ночі, коли читав закляття, що вирвало мене з лап смерті. Тоді я не була впевнена, що це відбулося насправді, та тепер я це знала. На мить я уявила, як він впивається зубами в мою шию. Але страх одразу випарувався, поступившись місцем чистому бажанню.

Я зойкнула від неочікуваного відчуття. Заприсягтися могла, що під шкірою відчула дивне тепло від цієї близькості. Я хотіла, щоб він цілком поглинув мене. Або, можливо, я мріяла повністю поглинути його.

Це відчуття було мені ненависним, адже мені неймовірно подобалося. Я цілувала хлопців і до цього. Це були сп’янілі поцілунки або поцілунки-виклики, іноді вони були цнотливими, іноді — пристрасними, але вони точно не були такими, як ці. Жагучими. Дикими. Солодкими.

І тут я зрозуміла: що більше я віддавала, то більше він повертав. Ми обмінювалися поцілунками, наче ударами. І якби це була битва, важко сказати, хто перемагав. Тепер я розумію, чому казали, що поцілунки з Нечестивими — залежні. Щоразу, коли його язик торкався мого, земля під моїми ногами тремтіла. Наче ми були руйнівним ефектом, якого існувати не мало.

Це змусило мене цілувати його дужче, швидше. Я потягнула за його сорочку, бажаючи зняти її, щоб ніщо не розділяло наші тіла. Ґудзики задзвеніли підлогою, коли я кинула сорочку донизу. Я провела пальцями по міцних м’язах, його руки на моєму тілі

відчувались як справжня магія, що була сильнішою і звабливішою, ніж будь-яке закляття. Я не пам’ятала, щоб ми рухалися, але якимось чином опинилися біля колони. Можливо, тому, що все, що я могла помітити зараз, — це те, як його тіло рухалося поряд із моїм, здіймаючи мене. Мені хотілося зірвати з нього решту одягу й перевірити, на що ще він здатний. Відкрити, які ще почуття він може пробудити в мені. Його руки сповзли до моєї литки, а потім повільно рухалися вгору, підіймаючи мої спідниці. Він не зупинявся — і це саме те, чого я воліла.

Я відхилила голову назад, відкриваючи свою шию, коли він тримав руки на моїх стегнах. Я піддавалася дотикам і хотіла його так, що це забивало мені памороки. Тримаючи руку на його грудях, я відхилилася, щоб запитати:

— Адже Заздрощі брехав, коли сказав, що тобі потрібно забрати ще одну душу для того, щоб отримати свободу?

Він відсахнувся, але я встигла отримати відповідь, почувши глухий стукіт його серця. Мені все стало зрозумілим, коли він змінив вираз свого обличчя і відійшов якомога далі. Злість заповнила простір навколо нас, розгораючись навіть сильніше і яскравіше, ніж наша пристрасть.

— Що це, відьмо? Усе-таки принизилася до поцілунків із тим, кого ненавидиш?

Я дивилася на нього, не моргаючи. Це було правдою. Я не могла сказати нічого, лише злегка похитала головою. На очі навернулися сльози. Заздрощі не збрехав, Гнів і справді полював на душу. Усвідомлення відчулось як справжнісінький удар. Я почувалася дурепою, коли дізналася, що випадково заручила нас, але зараз...

Мене занудило.

Злість Гніва почала танути, коли він помітив вираз мого обличчя. Він зробив крок уперед, випроставши руки, й зупинився тільки після того, як я похитала головою. Він опустив руки.

— Еміліє, я...

— Не треба.

Здавалося, він був готовий заперечити, але слухав. Секунди тяглися, наче вічність. Я зосередилася на тому, щоб уповільнити своє дихання і дозволити розплутатися клубкові моїх почуттів. Я була зла на нього, але більше розлючена на себе. Розуміла, що хотіла довіряти Гнівові, навіть більше, ніж сама собі в цьому зізнавалася.

Навіть попри те, що все розуміла, я воліла, щоб він став моїм принцом серед усього цього кошмару. Я піддалася його чарам, і хоча були моменти, коли його не могла терпіти, усе-таки я насолоджувалася його компанією.

Він відвертав мене від болю втрати сестри, давав мені щось, на чому я могла зосередитися. Він був кимось, кого можна вщипнути, і він відповів би тим самим. А зараз... відчувалося так, наче Хтивість повернувся і знову до останньої краплі висмоктав усю радість із мого життя. Тільки цього разу звинувачувати я мала лише себе. Я дозволила йому це. Мені варто було бути розсудливішою.

— Еміліє...

— Я не можу...

Гнів підпер себе рукою.

— Заздрощі нашепотів тобі на вухо чогось, і тепер усе, що я зробив, стерлося з твоєї пам’яті? Скажи мені, Еміліє, що він зробив тобі? Окрім того, що намагався вирвати твоє серце. Яким благородним вчинком він

заслужив твою довіру? Пролив кров тих, кого ти любиш? Можливо, тобі подобаються погрози? Можливо, мені теж варто поводитися з тобою так само?

Здавалося, земля під ногами тряслася від його гніву.

Він хотів, щоб я добре вивчала своїх ворогів — і це саме те, що я зробила.

— Тоді скажи мені, що це неправда, — промовила я, здивована, що мій голос звучав твердо, а не благально. — Скажи, що Заздрощі брехав, що тобі не потрібна ще одна душа, щоб здобути свободу. Скажи, що ти укладав цю угоду не для того, щоб використовувати відьом на свою користь? А ще ліпше, скажи мені, що ти не думав про те, щоб використати мою душу. Можеш це зробити, чи наш магічний зв’язок унеможливлює це, бо це брехня?

Здавалося, що вперше Гнів не знав, що відповісти. Я думала, він зруйнує залишки покинутого палацу й була здивована, коли цього не сталося.

— Заздрощі уособлює багато різних речей, — сказала я низьким голосом. — Він підлий, егоїстичний, підступний. Та він цього не приховує. Він сказав мені, що тебе цікавить насправді. Він сказав, чого хоче він і що зробить зі мною, якщо я не виконаю його прохання. Він жахливо погрожував мені, маніпулював, але не обманював мене і не вдавав, наче він не такий.

Ось це і сталося. На мене звалився відчай. Гнів збрехав. Можливо, не напряму, але він приховував правду. А це теж було брехнею. Я хотіла накинутися на нього, щоб він відчув увесь біль, який відчувала я. Та замість цього я просто розвернулася і пішла геть.

Нонна намагалася попередити нас щодо брехні Мальваджі. Я мала дослухатися.

Він заступив мені дорогу, рухаючись швидше, ніж я очікувала.

— Невже мої дії не сказали тобі правди? Правильно, забудь кілька останніх тижнів, забудь те, як я врятував твоє життя від Гадюки, забудь неприступний палац, ванни, що я готував. Ти думаєш, мені треба захисні чари, щоб спати в палаці? Мені — тому, кого неможливо вбити?

— У мене немає на це часу, — я покрокувала повз нього до сходів. — Я йду назад додому, щоб провести час із сім’єю. Заздрощі зробив із них заручників. Він сказав іще дещо, що також виявилося правдою.

Він пішов за мною.

- Ні.

— Я не збираюся просити твого дозволу, демоне.

— Заздрощі зажене клинок тобі в спину одразу після того, як отримає те, про що попросив.

— Я тепер твоя заручниця?

— Ні, але я з радістю кину тебе у в’язницю, якщо це те, чого ти хочеш.

Проігнорувавши його слова, я почала мовчки порпатися в старому комоді, у якому час від часу магічним чином з’являлися нові сукні. У Гніва була серйозна одержимість приносити мені нове вбрання.

Я знайшла просту темну сукню, у якій буде легко бігти, і поклала її на ліжко. Повірити не могла, що тепер мала обирати свій одяг, зважаючи на те, чи легко в ньому тікати від демона, вампіра або іншого жахливого нападника.

Гнів схрестив руки на грудях. Якщо він думав, що я вагатимусь, чи переодягатися перед ним, то він іще багато має дізнатися про мене. Я зняла свою сукню, шовкова тканина впала мені до ніг. Гнів байдуже дивився, як я вдягнула іншу.

Тепер, коли я знала, що Заздрощі хоче отримати Ріг Аїда, мені треба було знайти свій амулет. Негайно. Перед тим, як віддати його, я укладу з ним угоду. Я змушу його заприсягтися, що він закриє ворота пекла перед тим, як інші демони зможуть вилізти звідти, а потім він може воювати хоч з усім потойбіччям. Мені було однаково, що станеться в їхньому світі, якщо наш світ буде в безпеці.

Я перев’язала своє довге волосся стрічкою і прикріпила до пояса невеликий мішечок, куди поклала благословенну крейду і сухий деревій. Це все, що я могла поки зробити, щоб захистити себе. Вийшовши з кімнати, я попрямувала до сходів.

Гнів пішов за мною коридором і зупинився біля дверей до саду. Я виставила руку, заблокувавши йому вихід.

— Не йди за мною!

— Еміліє, будь ласка. Не...

— Заприсягаюся на крові, якщо ти підеш за мною, я розірву наш зв’язок і відправлю тебе прямо в пекло.

Гнів стиснув губи, що вказувало на те, що йому все це не подобалося, але не сперечався. Він не зробив жодного кроку за мною. Відчуваючи полегшення, я побігла до виходу із саду і, пробравшись крізь зарості чагарнику, зникла в темряві ночі.