— Не зволікай, він шукає тебе.

На мить мені здалося, що Клавдія опам’яталася. А потім вона знову закотила очі й одразу ж закричала. Це було жахливо і невблаганно, у мене захолола кров. Вона була подібна до тварини, що застрягла в пастці, коли хижак був десь поблизу.

Я чимдуж намагалася не затуляти вуха і не розплакатися.

Зробивши кілька швидких вдихів, я змусила себе зібратися. їй потрібне закляття очищення від чарів, хоча б тимчасово. Для нього треба знайти рожевий кварц, сіль, воду і корінь алканету. Всі ці інгредієнти були вдома, а тут знайти їх неможливо.

Двері гуртожитку відчинилися, і з них вибігло кілька членів братства. Я виставила руку, щоб зупинити їх, і вони неохоче спинилися за кілька кроків до нас. Я здригнулася, побачивши брата Карміна, що визирав з натовпу, адже багато років не бачила його.

На поверхню спливли давно забуті дитячі спогади. Коли ми були молодшими, за кілька років після того як Софія Санторіні скористалася чорною магією, він стояв на якомусь ящику посеред ринку й кричав щось про диявола. Ми мусили йти негайно, бо якби він побачив Клавдію в такому стані, подумав би, що вона одержима.

Страх робив із людей монстрів.

Антоніо вийшов із натовпу, вираз його обличчя був наповнений прихованим жахом, коли він наближався до місця, де ми тулилися одна до одної. Він оглянув закудлане волосся Клавдії, а також її розірвану сукню та кроваві плями.

— На неї напали? Що сталося?

Я не могла сказати йому правду про те, що вона загравала з містичними силами у святих стінах монастиря і, можливо, використовувала кістки мертвих під час сеансу віщування для того, щоб дізнатися щось, про що я ще не довідалася. Тож, їй довелося сплатити ціну.

— Я... я не впевнена. — І це не було брехнею.

Клавдія видала пронизливий звук. Антоніо сів на коліна поряд із нею. Вона потягнулася до нього і схопила за сорочку.

— Мені не варто було туди зазирати, але вона наказала мені це зробити. Нам треба знати правду. Заради Валентини. Пацюки бігали туди-сюди. І серед нас дуже багато пацюків. Вони допомогли. Дивні маленькі шкідники, кидаються секретами, наче екскрементами. Тепер воно не полишить нас. Він почав усе це, адже його ненависть і злість запросили його сюди. Вона сказала мені, що ми маємо впевнитися. Він обраний. Він — смерть. Не можна було, щоб він вийшов, такі були правила. Та правила існують для того, щоб їх ламали. Як і кістки. Йому подобається ламати кістки. Думаю, саме вони йому й потрібні.

— Кому «йому»? Хто сказав тобі подивитися? — запитала я.

Антоніо звів брови й оглянув мене. Зрозуміло, що він міг подумати, що я також не при собі, якби я піддавалася на марення Клавдії. Та мені було все одно,

що він міг подумати. Я думала, що знала, кого вона мала на увазі, особливо з урахуванням того, що вона згадала Валентину. Проте мені все-таки треба було більше доказів.

— Це була твоя тітка Кароліна?

— Вона розповідала історії солодкі, наче цукор. Вони були легкими й милими, доки почали пекти, а тепер ми всі згоримо, бо він тут і розлючений, і ворота... ворота... вона сказала охороняти ворота. Але він уже не прикутий до них, правда ж? Отрута була солодкою, і я й досі відчуваю її смак. Він лишився. Він липкий, застиг у моєму горлі й душить мене. У нього є таємниці. Він хоче поглинути когось. Порожні келихи наповнено ним. Ні, порожній келих. Як же він це зробив? Чаша чи амфора? Посудини порожні аж доки їх не наповнюють. Та книга у нього. Серце. Йому треба тіло для того, щоб украсти душу.

Я відчула рух навколо й підвела очі. Ще кілька членів братства підійшло до нас, і тепер ми сиділи в напівколі, що загороджувало нас від монастиря. Деякі стискали в кулаках довгі дерев’яні чотки так, що кісточки пальців побіліли. Інші, здавалося, прагнули вдатися до сили, їхня увага зосередилася на моїй подрузі. Клавдії треба було дістатися безпечного місця, доки вони не почали виганяти з неї демона, якого не існувало.

— Що це за божевілля? — запитав брат Кармін із серйозним обличчям. Моє серце шалено стукотіло. — Вона одержима злом?

— Ні, ні. З нею все гаразд, — махнув йому Антоніо. — Просто випила зайвого.

Я не думала, що члени святого братства обманюють, але раділа, що він зробив це. Антоніо й досі був

на нашому боці, попри те, що могли подумати його брати.

— Відведи, будь ласка, її до мого будинку, думаю, щось сталося з нею. їй треба відпочити й випити чаю. Скажи Нонні дати їй трохи кореня алканету, що є в неї.

Антоніо закусив губу, мабуть, сумніваючись, що цей народний засіб може допомогти, але не сперечався. Він подав їй руку.

— Підеш зі мною, Клавдіє? Ми прогуляємося. Це допоможе тобі очистити думки, адже свіже повітря завжди допомагає.

Вона поглянула на мене занепокоєно, і я усміхнулася.

— Він має рацію. Прогулянка допоможе, а також трав’яний чай і відпочинок. Готова піти?

— Так, але Доменіко не готовий, — Клавдія поклала руку в руку Антоніо й здригнулася. — Він сказав, що він не готовий. І що він не зрушить із місця. Час витікає, як вода крізь пальці. Утім він усе одно чекає. Він не належав їй, щоб обирати. Він знає, що вона це зробить. Скоро. А потім він забере і її серце. І її душу. Він знову хоче вбивати. Найвища ціна.

— Доменіко? — запитала я, повернувшись до Антоніо, коли подруга знову відійшла до свого розламаного світу. — Він був тут раніше?

— Здається... так, але я не можу сказати напевне. Він тут буває майже щодня. Ти ж не думаєш... — він знову поглянув на Клавдію, яка почала бурмотіти щось дивною мовою. Занепокоєння заполонило його обличчя. — Ти ж не думаєш, що це він образив її, чи не так?

— Темно, темно і затхло, смерть підкрадається. Вона спробувала, як це, тепер хоче ще, — Клавдія

швидко кліпнула й раптом здалося, що опам’яталася. — Він і досі тут?

— Ні, — відповів Антоніо, — Доменіко немає.

— Не хвилюйся, — я допомогла їй підвестися. — Я знайду його, — і подивилася на Антоніо: — Знаєш, де він мешкає?

Він заперечно похитав головою. Звісно, це буде непросто — просто не буває ніколи.

— Я піду до їхньої крамнички з аранчіні, можливо, вони працюють допізна.

— Сама? — губи Антоніо стиснулися в тонку лінію, видаючи хвилювання. Темне волосся спало йому на чоло. Він здавався таким молодим і недосвідченим, як порівняти з Гнівом. — Якщо він скоїв щось, можливо, нам ліпше піти туди разом?

Я сподівалася, що мені вдалося видати впевнену усмішку. Звісно, я хотіла, щоб він пішов зі мною до Доменіко, проте я мала запитання, яких не могла б поставити в його присутності. І не тільки тому, що він був смертним, а й тому, що не могла б згадати про чорну магію чи розкидатися звинуваченнями у співпраці з князем-демоном у присутності члена святого братства.

— Зі мною все буде добре. Я не вірю, що Доменіко вчинив щось злостиве, — збрехала я. — Він просто може знати, чи з’їла вона якоїсь дивної їжі, чи випила чогось. Хто ж знає. Можливо, там була якась цвіль чи інші токсичні речовини, через які вона відчуває зневоднення. А можливо, вона випила якусь погану пляшку вина. Імовірно, якщо вона перебрала з алкоголем, це все через смерть Валентини. Убивство прийняти важко.

Здалося, наче ця відповідь заспокоїла Антоніо. Це було логічно. Смертні люблять логіку, особливо, коли вона пояснювала щось, що пояснити неможливо.

— Вона скаржилася на те, що лаврові листи згнили, думаю, вона могла спалити їх у кімнаті для підготовки тіл до поховання.

— От бачиш, — усміхнулась я. — Упевнена, це й стало причиною. Вона надихалася якоїсь цвілі, чи чогось гіршого. Це мине після часу на свіжому повітрі та хорошого сну. От побачиш.

Увічливо кивнувши, він провів Клавдію за межі дворика. Я почекала, доки вони безпечно дістануться вулиці й відійдуть від братства, що нависало поблизу, а потім також пішла. Я намагалася не думати про пекуче звинувачення, яке бачила в очах брата Карміна, коли поспішила покинути подвір’я.

Проте я не знала, де мешкає сім’я Доменіко, і була впевнена, що свою крамничку з аранчіні вони вже давно зачинили на ніч. Тож вирішила, що зустріч із ним почекає до ранку.

Натомість я знала, де шукати тітку Клавдії — Кароліну. Нам із нею треба поспілкуватися. Я розуміла, як горе іноді змушує людей говорити речі, яких вони не сказали б за звичайних обставин. Я молилася богині смерті й люті, а потім викликала демона, але просити когось зробити подібне, коли вона й сама могла на це зважитися... Усе-таки сподівалася, що мені вдасться трохи заспокоїтися до того, як зустріну Кароліну.

Я крокувала в бік її району, знову й знову намагаючись зрозуміти, чому вона змусила племінницю зробити щось таке небезпечне. Я попросила Клавдію використати сильне закляття, щоб захистити наші домівки, бо сама не знала, як зробити це, а ще тому, що це закляття не могло піти не за планом. Утім те, що вчинила Кароліна, було набагато небезпечніше.

Коли я повернула за ріг, то відчула якесь поколювання між лопатками. Я пришвидшила крок. Відчуття

не покидало мене — це означало, що за мною стежили. І хоч ким це створіння було, воно було розлючене. Я змогла пригадати лише одного демона, якого час від часу так дратувала.

Імовірно, Гнів повернувся раніше після свого візиту до когось, кого намагався вразити, і був злий, бо я покинула свою чудову клітку. Добре. Можливо, його вечір також пішов не за планом. Я розвернулася і пильно подивилася в темряву. Я ненавиділа дурне магічне чорнило, що пов’язувало нас і давало йому змогу знайти мене будь-коли, навіть тоді, коли я цього не хотіла. Думала: якщо розвію закляття, яке зв’язувало нас разом, то татуювання зникнуть.

Проте, мабуть, деякі подарунки повернути неможливо.

— Годі підкрадатися, тобі не личить. Якщо хочеш щось сказати, то вперед.

— Відважно як для відьми, — його голос мені не був знайомим, також важко було зрозуміти акцент — схоже на англійський, але навряд чи. Я подивилася на вулицю, серце невпинно стукотіло. За кільки кроків від мене темний силует вийшов із тіні будівлі. Я одразу ж зробила крок назад. Він пішов за мною, його рухи були невимушеними та швидкими. — Твоя кров пахне, як пряне вино. Можна ми спробуємо?

— Хто ти? — я потягнулася до своєї, благословенної місяцем крейди, забувши, що ця сукня була подарунком Гніва і в ній не було однієї із моїх потаємних кишень. — Що тобі треба від мене?

У місячному сяйві чоловік зробив крок уперед. На ньому була довга накидка, що, здавалося, виготовлена із самої нічної темряви. На кожному пальці блищали каблучки. Разом вони скидалися на холодну зброю.

Я оглянула його з ніг до голови: світле волосся, очі, неначе крижинки, зловісно скривлений на один бік рот. Він скидався на людину, доки не посміхнувся, оголивши свої гострі ікла. Вампір. Я не рухалася і затамувала подих. Як відьма, я маю припинити вірити в те, що деякі створіння — породження міфів і легенд.

— Т-ти... — я замовкла, ненавидячи той факт, що затиналася, і це видавало мої емоції. Не схоже, що в мене виходило працювати над тим, щоб приховувати їх від ворогів. Гнів ударив би себе по голові власним клинком, якби побачив мене зараз.

— Я так давно не впивався кров’ю вашого поріддя, — він провів поглядом по моїй шиї й за мить опинився поряд. — Отрута приємна на смак. Принаймні, якщо я вирішу подарувати тобі це. Хочеш подаруночок, відьмочко? Незнане задоволення, доки я питиму твою кров?

Я важко ковтнула повітря.

— Ні, дякую.

Він крутнувся навколо мене, нічний бриз роздував його довгий плащ. Усе всередині мене захололо.

— Добре. Можливо, наступного разу.

Я щиро сподівалася, що наступного разу не буде. Сумнівне задоволення зіткнутися віч-на-віч із вампіром у темному провулку. Одного разу задосить, щоб уселити в мене кошмари на все моє смертне життя. Його плащ торкнувся моєї ноги, і я різко вдихнула повітря. Куточки його губ розширилися, і він підступив ближче. Здавалося, страх задовольняє його.

— Перепрошую. Бачу, моя пропозиція щодо задоволення налякала тебе. — Він зобразив насмішкуватий уклін, але не відвів уваги від мого горла.

Я швидко пригадала історії з дитинства. Відповідно до історій, якими з нами ділилася Нонна,

вампіри не дуже могли контролювати власні імпульси. Я відчула, як моїми венами тече кров, і воліла, щоб це припинилося, що змусило їх пульсувати ще дужче. Мені не хотілося, щоб легка спокуса перетворилася на тваринну потребу.

— Мене звати Алексей. Князь Заздрощі пропонує зустрітися. Його високості є що обговорити з тобою. Та для початку ходімо на невеличку прогулянку — ти і я. Потрібно дати їм трохи часу.

— Кому дати трохи часу й для чого? Заздрощам? — запитала я, не стримавшись. — Годі говорити загадками!

Ікла вампіра заблищали в місячному світлі.

— «Mare е Vitigno»* — яка чудова назва. Просто злітає з язика.

«Море та Вино». Я завмерла. Кров шугонула мені в голову. Заздрощі знав про наш ресторан. Він катуватиме моїх батьків і... Я змусила себе заспокоїтись. Не було причин панікувати, адже Клавдія захистила наші будинки від демонів. Уже було пізно, ресторан був зачинений. Дякувати богині, моя сім’я має бути вдома в цей час і буде захищеною. Легка усмішка з’явилася в куточках моїх уст. Було б непогано, якби демон випробував на собі смертоносну магію.

— Скажи князеві пекла, що я відхиляю його запрошення. Хай лише спробує зайти до мене додому!

— Мій князь сказав: можливо, мені варто згадати, що закляття — як і кістки — легко зламати. Треба просто знати, куди тиснути, або ж у цьому разі — на кого нападати.

Усередині мене все похололо.

— Про що ти?

* «Море та Вино» (іт.).

— Думала, ти можеш надурити князя пекла, відьмочко? Ти й справді вірила, що Заздрощі не поставив шпигунів біля твого будинку? — його посмішка була по-справжньому зловісною. — Захист проти демонів зруйнувати важко, але можливо. Особливо, якщо це робить відьма, що наклала його.

— Це брехня, — я зробила крок назад, заперечливо хитаючи головою. Клавдія була в безпеці. Антоніо відвів її до мене додому. Усе всередині мене перевернулося. На них могли напасти, їх могли перехопити дорогою до будинку. До мого серця прокрався страх. — Це неправда, адже захист...

— Зруйновано, — він знову простягнув мені руку. — Твоя сім’я вже має бути в руках князя. Що більше ти опираєшся, то гірше їм буде. Він не любить, коли його змушують чекати. У Королівстві Нечестивих нудьгу вважають страшною прикрістю.

— Заздрощі зараз у «Морі та Вині» з моєю сім’єю?

Алексей кивнув.

Я не збиралася так просто вірити словам вампіра. Я ненависно посміхнулася, прочитавши заборонене закляття правди. Алексей не був смертним, тому я проігнорувала відчуття незручності через те, що я наклала саме це закляття.

— Заздрощі та Клавдія розвіяли захист, що було накладено на мій дім?

Він посміхнувся, промовляючи правду:

— Так.

— Вони зараз у ресторані моєї сім’ї?

— Так.

Я відпустила амулет сестри, наче той горів у моїх руках. Я згадала, як Заздрощі змусив мене прикласти клинок Гніва до серця, я була готова увігнати його туди. Потім я уявила, як він змушує зробити мою

сім’ю і моїх друзів те саме. Можливо, він уже почав гратися з ними. На нашій кухні багато ножів та інших гострих предметів, які можна використати як зброю або інструменти для тортур. Я подумала, що саме тому він і обрав це місце для нашої зустрічі.

Не втрачаючи більше ні секунди, я побігла.

Я перечіпалася через свої спідниці, звук вампірської насмішки переслідував мене темною вулицею. Я ігнорувала його. Він не мав великого значення. Я зосередилася на «Морі та Вині». Біжучи вузькими провулками і нерівними доріжками, я перестрибувала через відра з відходами й розштовхувала закоханих, які, тримаючись за руки, гуляли під місячним сяйвом.

Здавалося, я пробігла кілометрів зо два всього за кілька секунд і увірвалася до ресторану, важко дихаючи. Швидко оглянувши кімнату, я намагалася побачити кров і сліди насильства чи боротьби.

Моя увага зосередилася на князеві-демонові.

— Люблю пунктуальність, — Заздрощі з характерним звуком закрив кишеньковий годинник. — Ти вчасно, дитинко. Час розпочати шоу.