Свічки темряви можна використовувати лише за крайньої потреби. Запаліть блакитну чи темно-фіолетову свічку, насипавши селітрового порошку під неї, а потім покличте сили зла з північних і південних глибин.
ЗАПИСКИ ІЗ ҐРИМУАРА Ді КАРЛО
Місячне світло розлилося по дахах будинків, наче срібляста кров, і закапало донизу. Ще було не дуже пізно, тому багато людей гуляло вулицями. Хтось ніс продукти з базару, а хтось втомлений після важкого робочого дня просто поспішав додому.
Завдяки відновлювальній ванні з природними добавками я не почувалася виснаженою чи знесиленою, хоча кілька останніх тижнів все-таки не минули безслідно. Коли перед виходом із палацу я закріплювала у волоссі кілька квіток апельсина, то помітила, як загострилися риси мого обличчя, а погляд став жорсткішим. Це була та сама Емілія, але обережніша й передбачливіша. Я знову згадала останні тижні сестри і здивувалася: якщо вона й справді зустріла котрогось із князів пекла, як саме їй вдалося приховати це від нас.
Можливо, вона також хвилювалася і тремтіла від страху. Можливо, саме через це Нонна й зауважувала всі знаки, що подавала богиня. Вона знала, що буря
поряд. А я просто занадто зосереджувалася на тому, щоб спростувати ті фантастичні твердження.
Я побігла вулицями, радіючи, що була тут не одна. Мені не хотілося наткнутися ні на яких демонів — ні шляхетних, ні звичайних. Залишатися в захищеному магією палаці було б розумним рішенням, проте я не могла вічно ховатися від своїх ворогів. Сидіння в палаці також не допомогло б мені відточити власні навички, і я не могла б спостерігати за іншими й помічати їхню брехню. Кожні день і вечір, що минали, могли принести нове вбивство котроїсь із відьом. Щойно я вирвалася з лап демонічного відчаю, одразу ж подумала, що саме могла проґавити в усій цій ситуації. Що я могла не помітити раніше малозначуще, але водночас те, що могло б пов’язати всі події докупи? Монастир!
Мене мучило питання, чому сестра була там саме два вечори поспіль. Після того як Вітторія відмовилася від думки про те, що могла б готувати тіла до поховання, вона дуже рідко бувала в цьому місці. Я згадала коло для виклику в тій залі, де загинула моя сестра. Якщо вона не створювала його, це означало, що це зробив хтось інший. Той, хто відповідальним за виклик Жадібності й Заздрощів. Можливо, я могла б зловити цю людину під час створення нового кола. Звісно, це не було хорошим планом, однак це вже щось.
Через демонічний вплив Хтивості я втратила аж два тижні і...
Клавдія крокувала маленьким двориком, що проліг між спочивальнями братства і монастирем. Її обличчям текли сльози, й вона смикала власне волосся, бурмочучи щось собі під носа. Її спідниці були брудними і порваними, темно-руді плями вкривали її
корсет. Я кинулася до неї, але, здавалося, вона цього не помітила. Вона була в жахливому стані, що, звісно, не дивувало, зважаючи на вбивство її двоюрідної сестри кілька тижнів тому.
— Клавдіє, — я обережно потягнулася до неї. Вона не хотіла підводити очі. — 3 тобою все гаразд?
— Вони сказали ніколи не використовувати їх. Ніколи не використовувати їх.
— Не використовувати що?
— Кістки і чорні дзеркала. Чорні дзеркала й кістки. Стоси тіл і попіл палих. Кістки мертвих, мертві — попіл, я бачила крила ворона, що тріпотіли у світлі молодого місяця. Місяць — ікло, що чекає на те, щоб пронизати всіх нас. Поглинути нас. Поглинути кров і кістки, доки ми не перетворимося на пил.
Вона впала на коліна, намагаючись схопити каміння на вулиці. Під її нігтями зібралася засохла кров. Вони були поламаними і зчесаними ледь не до основи.
— Я чую це. Воно промовляє до мене й іноді так голосно, що я навіть не можу думати.
Я подивилася вниз, налякана тим, що на землі було кілька довгих товстих ліній, ніби вона повзла сюди певний час.
— Клавдіє, будь ласка, — я нахилилася, щоб покласти свої руки на її, але вона відсахнулася і зашипіла, наче диявольське створіння, її очі не впізнавали мене. Я відхилилася. — Що сталося?
— Пил, пил. Ми всього лише дзеркала й пил. Ми просто черепи без плоті, кістки без основи. Смерть. Запросимо смерть. Нікого не запросимо. І тебе, — її погляд впав на мене. — Ти горітимеш, горітимеш, місяць помститься, сонце цілком поглине нас, від нас нічого не лишиться. Зірки. Зірки згасли, вони падають вниз, наче пір’я могутнього ворона, адже він прагне
його м’яса, вона хоче нагодувати його, наситити, але йому завжди буде мало. Він — утілення гріха, і він цьому радіє.
Чорні дзеркала використовували для віщувань, деякі люди також залучали кістки тварин, хоча Нонна й застерігала використовувати предмети, яких торкнулася смерть. Вона відстоювала думку, що майбутнє в руках живих і те, що гниє глибоко під землею, перетворюється на щось інше, покидає цей світ і більше не стосується того, що буде далі.
Як я знала, Клавдія користувалася лише дорогоцінним камінням і свічками для заклять.
Вона хиталася з боку в бік, шепочучи щось безладне. У її словах була шалена паніка. Вона говорила не лише італійською, і я не розуміла половини з того, що вона промовляла. Я не могла не боятися, що вона повторювала якісь послання від істот, з якими я ніколи не хотіла б стикатися. Я знову потягнулася до неї, не бажаючи лишати її тут із цим кошмаром.
Вона намагалася вирватися, але я міцно стиснула її у своїх обіймах, розгладивши мокре волосся на її лобі.
— Тсс, тсс... Зірки не згасли, ми в безпеці.
— У безпеці. У безпеці, на ланцюгу, під замком, у чорних дзеркалах, до яких немає ключів, — Клавдія похитувалася з боку в бік у моїх руках. — Я чую це, чую їх. Важко описати. Вони всі говорять водночас — кістки мертвих і зірковий пил, і всепоглинний місяць зі своєю злостивою посмішкою. Богиня, хоч ким вона є, втілює помсту.
У мене раптом виникла жахлива підозра.
— Ти використовувала людські кістки?
— Воно сказало, що я дізнаюся правду, що вони розкажуть мені. У мертвих немає свідомості, бажань, пам’яті. Наша свідомість існує для того, щоб потім
канути в забуття. Але ключі не підходять до замка. Я використала кістки тільки тому, що воно сказало мені зробити це. Чарівні зірки мали освітлювати шлях, вести мене до себе. Я хотіла допомогти. Вони не припиняють кричати... Змусь їх замовчати!
— Хто кричить?
— Прокляті! Вони думають, що горять, але є гірші долі, ніж бути поглинутими вогнем і попелом.
Я збентежилася, адже ці слова були дуже схожими на ті, що нещодавно сказав Гнів.
Клавдія відкинула голову назад і закричала, сироти вкрили моє тіло. У спочивальнях біля монастиря увімкнули світло. Я міцно притиснула її до себе, намагаючись уберегти її від падіння. Вона мала заспокоїтися до того, як братство прибіжить сюди.
— Усе добре, все гаразд, дихай.
— Чорні дзеркала. Очі горять. Смерть приходить і поховає дружбу. І в цьому світі, і в іншому. Книзі потрібна кров, вона прагне її. Кров розгорне її, — вона відмахнулася від мене й почала крутитися. — Заховай своє серце. Заховай, доки... — вона торкнулася мене й захитала головою. Її обличчям потекли сльози. — Занадто пізно. Вони схопили сердечко і сховали його під каменем і землею. Смерть. Кістки, пил і крики. їх немає. Насуваються зміни.
— Які зміни ти бачиш?
— Angelus mortis28. Він приходить і йде, він — лукавий крадій, який вкрав зірки і знищив їх. Він забере тебе, тебе вже немає. Зрештою, ти обиратимеш, але він обраний. Я оплакуватиму, я вже сумую. Я — наче листя на вітрі, — Клавдія підібрала із землі те, що, на мою думку, вона вважала листям, і потім здмухнула
його зі своєї долоні. — Янгол смерті вже позначив тебе. Він змінив тебе. Ти тут, але не там, але ти будеш там, із твоїм життям покінчено. Воно таке, як було, але водночас інше. І тепер це назавжди.
Я достатньо розумілася на віщуванні, аби зрозуміти, що її застороги — не просто порожні слова чи ознака божевілля. Це схоже на те, що сталося зі старою Софією Санторіні, коли її сеанс віщування пішов не за планом вісімнадцять років тому. Звучало все це так, наче моя подруга застрягла між світами, тепер вона чула сотні різних голосів водночас. Це просто жахливо: розум ув’язнений у в’язницю без жодної надії на спасіння. Я сподівалася, що це не сталося через закляття, яке я попросила її накласти. Якщо ж це було так...
Я обережно взяла руку Клавдії у свою.
— А ходімо до Нонни.
— Вони всі говорять водночас. Важко зрозуміти. Важко слухати. Один і той самий голос говорить голосніше за всіх. Він владний, ніжний, наче шовк, солодкий, наче мед. Він каже: «Вибирай». Я хотіла спробувати, але це була отрута. Я не мала знати. Він іде. Ні, ні, ні. Він тут, там його вже немає, а тут є. Він ходить між нами, ховаючись у тіні, наче смерть.
— Нонна знає, як тобі зарадити. Нам треба негайно піти до неї.
Вона боляче вп’ялася нігтями в мою руку — так, що я здригнулася, — а потім прошепотіла:
— Тікай.