«Невдовзі» тривало тиждень. Я майже не помічала, як спливав час. Залишаючись у ліжку, я ховалася від сонця і відмовлялася ходити до ванної. У мене було мало енергії та ще менше причин перейматися щодо цього. Я не навідувалася ні до своєї сім’ї, ні до нашого ресторану, не шукала амулет і не думала про ворота в пекло. А ще — майже не спала, а коли вдавалось, я чула дивний голос, який розповідав про щось, що я забувала, коли прокидалася.

Мені було байдуже, адже це не мало ніякого значення.

Здавалося, наче світ руйнується навколо мене. Іноді я задихалася, годинами не в змозі вдихнути на повні груди. Кожну мить життя завдавало болю. Усе задоволення й радість зникли. Усе, що колись мало хоч якесь значення, також забулося, було поховане глибоко всередині — у тій порожнечі, заповнити яку мені було нічим. Сестра стала далеким спогадом. Помста — теж своєрідна пристрасть, а в мене її більше не залишилося.

Якщо Гнів і злився чи дратувався моєю нездатністю оправитися від чарів його брата, то цього не показував. Принаймні, як я цього очікувала.

Він, звісно, не був найтерплячішою чи найлюб’язнішою нянькою, але ніколи не відходив далеко,

завжди залишався неподалік тимчасово зайнятої мною кімнати в зруйнованому палаці. Іноді, перебуваючи між сном і реальністю, я бачила його на стільці біля свого ліжка. Його волосся було скуйовдженим, а одяг пом’ятим. Одного разу мені здалося, що він тримав мене за руку, але щойно я отямилася, його вже не було поряд. Гнів приносив їжу тричі на день, а коли я відмовлялася від неї, він сідав поруч і не рухався з місця, доки я не здавалася. Сперечання з ним забирало би багато енергії, тому я їла.

Іноді я просто розглядала акуратні лінії татуювань на його руках. Зблизька його змія, що звивалася від зап’ястя до плеча правої руки, була справжнім шедевром, кожна її лусочка виблискувала. Але вона не була просто золотистою, можна було також розгледіти сріблястий і вугільний кольори, що нагадували світло й темряву. Я непорушно дивилася на неї, коли він приніс мені їжу, й думала, чи деталізуються наші татуювання із часом. Утім тепер це не має значення.

Він приніс іще більше їжі.

Малина й великі кетяги червоного винограду, шматки твердого сиру, тепле молоко з прянощами й медом, вудженина й інші продукти, які не викликали в мене апетиту. Він був могутнім мисливцем, що приносив додому здобич. Я подумала: коли він здасться і дасть мені спокій?

— Коли ти зможеш дбати про себе сама.

Не думаю, що виголосила це питання. Утім мені було байдуже, якщо він читав мої думки. Я відштовхнула запропонований мені виноград і повернулася на інший бік. Світ довкола мене знову зник.

Звідкись здалеку пролунав голос Гніва. Він розповідав мені історію про відьму. Одного дня її серце вирвали з грудей, але не фізично, а радше —

метафорично. Вона заповнювала порожнечу, тільки полюючи на помсту, і навіть тоді її горе нікуди не зникало. А потім, коли вона була близька до розгадки однієї давньої таємниці, то зустріла жахливого князя. Він отримував задоволення, коли забирав у неї маленькі радощі, за які та трималася, залишаючи її спустошеною і вразливою.

Я обернулася на голос Гніва. Історія мене не цікавила, я й так знала, чим вона закінчиться.

Вітторія була мертвою. Я намагалася боротися із горем і болем від її втрати всіма можливими способами. Жадала справедливості, неначе це був єдиний спосіб примиритися з реальністю.

А тепер, коли все це відійшло, у мене більше нічого не залишилося.

За два тижні терпець Гніва, імовірно, урвався. Одного ранку чи вечора — я не помічала вже, коли саме, — я підвелася з ліжка й просто в одязі стрибнула у ванну. Виринувши з води, я прибрала мокре волосся з обличчя і подивилася на демона. Він позирнув на мене у відповідь і, нарешті, у мені спалахнула крихітна іскорка злості.

— Ти що? Уже зовсім втратив...

Я передумала сваритися, коли помітила дивну картину навколо нас. Свічки, що розташовані довкола, пускали воскові сльози, їхнє горіння випромінювало м’яке сяйво на тлі сутінок чи світанку надворі. Вікна відчинено навстіж, і свіже повітря гуляло ванною кімнатою. Гнів їх завісив, поки я приходила до тями. Тепер гарні тонкі полотнища тріпотіли на вітрі.

Ванна стояла в центрі кола з піску, на якому лежали ароматні квіти плюмерії та апельсину, — мої

улюблені. Я кинула на нього звинувачувальний погляд.

- Що це?

— Репрезентація кожного елемента, — він кивнув на розкладені по колу предмети. — Земля, повітря, вогонь і вода. Гадаю, далі не треба пояснювати?

Він мав рацію — я чудово знала, що це означає. Це були пропозиції для богині, щоб та допомогла дочці Місяця вибратися з темряви. Я знову оглянула кімнату й трохи заспокоїлася. Звісно, квіти апельсину і плюмерії не були обов’язковими, для репрезентації землі вистачило б і піску. Але я нічого не сказала про це. Я була навіть... здивована, що демон так багато знає про наші ритуали. Сидячи у ванні, я розслабилася і заплющила очі, дозволяючи магії елементів проникнути в мою душу. Глибоко всередині з’явилося відчуття умиротворення.

Я почула кроки, що віддалялися і сказала йому вслід:

— Дякую!

Гадаю, він мене почув, бо я сказала це голосно, а в кімнаті було тихо, попри відчинені вікна. Та замість відповіді я почула лише м’яке клацання, з яким зачинилися двері. Я вдихнула приємні пахощі апельсинового цвіту й забула про все. Затим підняла кілька квіточок і вплела у волосся. Занурюючись дедалі глибше у воду, я зрозуміла, чому він приніс квіти. Не для ритуалу, а для мене.

їхні пахощі — перше задоволення, що я відчула після того, як у мене вкрали всі радощі.