Ритуали дочок Місяця відбуваються щоповні. Щоб позбутися того, що вам уже не потрібно, знадобиться блідо-блакитна свічка, горнятко води, перо, папір і жменя шавлії для підпалу.

ЗАПИСКИ ІЗ ҐРИМУАРА Ді КАРЛО

Усе почалося невинно, наче задоволення набуло людської форми й провело холодними пальцями по моїй спині, малюючи маленькі кола на розчервонілій шкірі. Я підняла руки й вигнулася від насолоди. Мене наповнило щастя — справжнє, променисте і всеохопне.

Якщо кілька хвилин тому я була сердита, стоячи на скелі, це відчуття одразу ж забулося, щойно я ступила на пісок. Якщо мене й хвилювали демонські напади, то я більше не пам’ятала, чому. Усе, що я наразі відчувала, — суцільне блаженство.

Я була так поглинена своїм щастям, що хотіла просто танцювати, крутити стегнами й відчувати, як інше тіло рухається синхронно з моїм. Ритмічно, радісно, розкуто. Це було так, наче мої бажання викликали партнера для танців. Невидимі руки поповзли моїм корсетом, а потім моєю талією і спустилися нижче.

Я затамувала подих, але не відштовхнула свого зухвалого партнера — адже він робив те, що мені подобалося.

Музика і сміх лунали звідусіль, вібруючи життям. Це заманювало й закликало до моїх первинних відьомських інстинктів. Я рухалася, ні про що не думаючи, цілковито віддаючись природі та власним відчуттям. Я крутнулася від свого невидимого партнера, мої спідниці й волосся розліталися навсібіч.

Моя сукня, розшита змійками, нагадувала мені про щось дике. Я відкинула голову, вбираючи промені вечірнього сонця. Мені здавалося, що я покинула своє тіло й перетворилася на хмаринку. Так добре було просто бути вільною, рухатися і забути про все. Саме тут, біля вогнища, що потріскувало, і біля невидимих людей, я не думала про вбивства, прокляття, потойбічних створінь чи роги диявола. Не думала про вкрадений амулет і щоденник.

Танцюючи тут, на пляжі, я відчувала лише умиротворення, радість і задоволення. Мені не треба було ні про що хвилюватися. Я могла лишитися тут назавжди, перестрибуючи від одного задоволення до іншого. Але він ішов по мене. Мій король, моє прокляття. Не знаю, чому я була так упевнена в цьому. Просто відчувала.

Баланс. Світло й темрява. Сонце й місяць. Добро і зло. Змія звивалася навколо польових квітів. Вона пропонувала мені спробувати на смак заборонений плід. Терези правосуддя гойдалися, і я мала зробити вибір. Я мала виправити зло чи проклясти всіх нас.

Далекий тихий голос застережливо вигукував, що все це було неправильно, але його заглушували музика й рухи. Шепіт став голоснішим, божевільнішим. Я відмахнулася від нього.

Мабуть, я зняла взуття, адже мої п’яти ковзали теплим піском, і це відчуття було сильнішим за

мене саму. Це було чудово і дуже приємно, наче мої рецептори, що відповідали за задоволення, були в сотні разів сильнішими. Я не знала, що здатна відчувати так.

Я відчувала пальцями ніг кожну піщинку, що лоскотала і гладила їх. Хтось дав мені келих вина, і я щедро надпила. Воно було солодким і міцним. Із медових яблук, благословенних зірками. Це було найсмачніше вино, яке я колись куштувала. Воно точно сподобалося б Вітторії. Я випила ще, можливо, щоб забутися, а можливо, просто цього хотіла.

Раптом келих кудись зник, і я знову почала танцювати.

Мені хотілося навічно залишитися тут, загубитися в цих приємних відчуттях. Здавалося, це вже сталося. Мені не треба відчувати горе, коли я тут, мені не треба оплакувати себе, адже я могла просто жити.

Минали хвилини, а можливо, години чи навіть дні. Час не мав значення. Я рухалась і кружляла, заплющивши очі, прислухаючись до чарівливого шепоту хвиль, шуму голосів людей, яких не бачила. Невидимі руки були зухвалими, вони мандрували незвіданою територією — моїм тілом. Вони увесь час спускалися дедалі нижче.

— Пам’ятай, — шепотів мені дивний голос: — Inferus sicut superus²⁷.

І в цьому світі — і в іншому. Тут було заховано спогад, що крутився в моїй голові.

Раптом мою руку пронизав біль, холодний і гострий, він вивів мене із трансу. Я розплющила очі. Страх знову простягнув до мене свої крижані щупальця, але він зник так швидко, як і з’явився. Його знову

змінило задоволення. Я навіть сказала б захоплення, цілковита свобода від будь-яких думок. Мені подобалося тут, у коконі забуття.

А потім я побачила його.

Він розтинав натовп на пляжі, немов лезо. Його лють зводила нанівець мирну насолоду навколо. Мій невидимий партнер зник, але я майже не помітила цього. Адже до мене наближалося набагато цікавіше створіння. Найстрашніше і найлютіше. Я невиразно відчула бажання втекти якомога далі. Здалося, що він був хижим звіром, а я — ягням, що наразилося на небезпеку. Серед тіней він помітно вирізнявся. Він був єдиним, хто не ховався.

Я подумала про вогонь, про стовпи диму і язики полум’я, що лижуть повітря. І мені несподівано захотілося доторкнутися язиком до нього, перевірити, чи він такий самий гарячий, як енергія, яку він випромінював. Били барабани, і моє серце їм вторувало. Я воліла відчути всеможливе задоволення.

Мені хотілося накласти закляття, що законсервувало б це відчуття, і я змогла б насолоджуватися ним будь-якої миті.

Магія — це життя, а щоб створити життя, треба кохатися і відчувати радість. Саме так наші тіла завжди нагадують нам про те, що треба жити. Останні кілька тижнів я була поглинута смертями й руйнуваннями. Мені потрібен був баланс, я заслуговувала цього. І в цьому світі — і в іншому.

Він зупинився біля мене з дивним виразом обличчям.

— Час іти, відьмо.

Сумнівно. Я відвернулася, але він схопив мене за руку, крутнувши мною так, що я навалилася на нього своїм тілом. Від нього пашіло теплом, воно огортало

мене. А в мене було дивне відчуття, наче я маю ненавидіти те, що відбувається.

— Привіт, демоне! Потанцюємо?

— Тобі треба йти звідси. Негайно!

— Чому?

— Бо ти вже зриваєш із себе одяг і дивишся на мене так, наче я наступний.

Я подивилася на себе й несподівано засміялася. Намагалася розв’язати свій корсет, але він зупинив мене. Його татуйовані руки прикрили мої. Я підвела погляд і здійняла брову.

— Хіба ти не хочеш побачити мене голою?

— Уже бачив.

- І?

— Якщо захочеш зірвати із себе одяг, коли повернемося додому, тоді і обговоримо це.

Болюче крижане поколювання в моїй руці погасило полум’я бажання. Я відмовилася від спроб зняти сукню й зосередилася на ній. Затим потягнулася до ґудзика на його штанах, але він спритно відхилився і зробив крок назад. Яке вперте створіння! Я поклала руки йому на груди й ковзнула донизу. Під моїми долонями пульсувала сила, вона відповідала мені й затуманювала свідомість.

— Для живого втілення гріха ти не такий уже й грішник.

Я підійшла до нього ближче. Барабани гриміли, моя пристрасть кипіла. Він заплющив очі. Я притискалася до нього щораз наполегливіше, мріючи про те, що він підхопить мене на руки й затанцює зі мною посеред хмар. Та впертий демон не рухався.

— Чому не торкнешся мене? — я провела пальцями по вигину його губ, він обережно зупинив мене, тримаючи мою руку. Якщо він так намагався мене

заспокоїти, то це не спрацювало. Він розплющив очі — й мене приголомшила їхня краса. — Це тому, що я відьма?

Він провів своїми міцними руками по моїх, я схилилася, чекаючи, коли його губи зіллються в поцілунку з моїми. Раптом десь глибоко в моїй пам’яті винирнув спогад, як він запевняв мене, що настане день — і я благатиму його про поцілунок. І що, подобатиметься мені це чи ні, я прагнутиму цього. Він не помилився. Я ненавиділа його за те, що відштовхував мене. Очікування ставало болісним, а коли він, зрештою, дотягнувся руками до моїх зап’ясть, то замість притягти мене до себе, він, навпаки, відштовхнув мене й тримав на відстані.

— На це є багато причин. Одна з них — той факт, що ти перебуваєш під впливом мого брата, — він подивився через моє плече з неприступним виразом обличчя. — Хтивість.

Заінтригована, я повільно розвернулася. Бажання затьмарило всі інші відчуття. Князь Хтивість був засмаглим, темноволосим і мав тіло, яким Мікеланджело, ймовірно, надихався для створення своїх скульптур. Я не просто хотіла його, я його потребувала. Жадала його уваги й дотиків.

— Вітаю, синьйорино Ді Карло. Ти просто неперевершена!

Його голос був неземним. Задоволення змішувалося з болем. Я була в захваті й наляканою водночас. Але руку раптом скувало кригою. Це було те набридливе відчуття, що переслідувало мене. Воно приглушувало мої емоції доволі довго, і я не могла второпати, що відбувалося. Не могла зрозуміти, що він робив.

Хтивість використовував на мені свої сили. І це було ще гірше, ніж у випадку із Заздрощами. Він

змусив мене почуватися щасливою і так добре, що я геть забула, ким була й чого воліла. А головне — забути те, що ненавиділа найбільше. Утім, можливо, я не цілком забула про свою ненависть. Утім вона просто більше не хвилювала мене. Пристрасне полум’я затьмарило мою свідомість, і мене охопили тваринні інстинкти. Я воліла життя, веселощів, задоволень...

Князь-демон обійшов навколо мене. На ньому був розстебнутий сріблястий піджак, під яким не виявилося сорочки, і штани такого самого кольору з низькою посадкою на стегнах. Від цієї краси можна збожеволіти. Його голову прикрашала вогняна діадема, а очі були вуглистого кольору, погляд — надзвичайно проникливим. Я бачила в ньому бездонне море бажання, тому й воліла зірвати на собі одяг і пірнути туди якнайглибше.

Я зробила крок до нього, але хтось схопив мене за талію. Я не намагалася вирватися, навпаки — зосередилася на відчутті тепла позаду мене. Міцна стіна, сила. Я мало не забула, як сильно жадала його.

Хтивість, імовірно, відчув зміну в моїх емоціях. Він перевів погляд із мене на брата — зчитати вираз його обличчя було неможливо. Він почав говорити, але я була надто захоплена почуттями. Його голос, теплий бриз, запах Гніва і його сильні руки, що тримали мене. Хтивість продовжував говорити, і я спробувала зосередитися на його словах, а не на формі його губ. Він зробив крок уперед. Руки Гніва зімкнулися на мені, наче сталеві.

— Знаєш, що це все означає, відьмо?

Я звела брови. Його посмішка була ніби з прекрасних нічних жахіть.

— Іди, танцюй. Насолоджуйся вечіркою. Це звичай перед Вовчим бенкетом.

До мене долинув знайомий запах. Лаванда і шавлія. Вітторія! Вона була тут... Якщо я танцюватиму, то зможу знайти...

«Зупинися, — знову прошепотів той самий голос у мене в голові. — Це обман. Вітторія мертва».

- Ні.

Я була такою ж приголомшеною своєю відмовою, як і Хтивість. Замість бажання на його обличчі з’явилася лють.

Він клацнув пальцями, і його вплив на мене припинився. У мене підкосилися ноги, і якби Гнів не тримав мене, я упала б. Усі щастя і задоволення, які я відчувала, одразу зникли. Я почувалася спустошеною і тремтіла. Мене знову заполонив страх. Що він наробив... те, що я відчувала. Мені хотілося просто вистрибнути із власної шкіри. А можливо, просто впитися нігтями в нього — в істоту, що полонила мої емоції. Істоту, яка змусила мене забутись і хотіти речей, яких мені варто боятися. Раптом вино, що я пила, нагадало про себе. Мене почало нудити, і я виблювала його. Але Гнів не відпускав мене.

— Що ти тут робиш? — голос Гніва був тихим і низьким. Моєю спиною пробіг мороз.

— Доправляю тобі повідомлення, брате. Ти потрібен удома, негайно, — він перевів погляд на мене. — Не переймайся, я припильную твою маленьку подружку. Маю що їй розказати. Є багато історій про демонів і відьом, лиходіїв і героїв, прокляття і королівські помсти...

— Ні! — мої пальці дужче стиснули руки Гніва. — П-прошу.

Не знаю, чи це сталося через те, як прозвучав мій голос, чи він просто чекав нагоди, але однієї миті Гнів тримав мене у своїх обіймах, іншої — я вже була за його спиною, а його клинок миттєво опинився

глибоко в грудях Хтивості. Кістки демона захрустіли. Гнів прокрутив клинок — і з рани потекла чорна кров.

— Більше не з’являйся тут. Я повернуся додому тоді, коли буду готовий, — він висмикнув кинджал, витер його об свої штани і після паузи промовив: — Побачимося в пеклі, брате.

Не знаю, що бентежило мене більше: холодна байдужість, із якою Гнів дивився на те, як помирає його брат, чи те, з якою жорстокістю він на нього напав.

Я знала, що він небезпечний, але бачити таке на власні очі...

Хтивість закашлявся, ковзнув поглядом по смертельній рані на грудях і раптом зник. Просто розтанув у повітрі, неначе його тут ніколи й не було.

Я впала на пісок, витріщаючись на те місце, на якому щойно був князь-демон. По обличчю заструменіли сльози. Мене знову знудило, Гнів дивився на це байдуже. Щойно я припинила блювати, він опустився навколішки біля мене. Я не могла змусити себе подивитися йому в очі.

— Він мертвий?

— Ні. Якщо його вдарити клинком, що належить до певного двору, це лише розриває зв’язки між княжими дворами. Він повернувся до свого князівства й не зможе користуватися своїми силами протягом певного часу.

Ну хоч щось приємне на тлі загальної катастрофи.

— Гаразд.

Гнів дав мені хустинку, щоб витерти обличчя. Я не знала, звідки він дістав її, проте мені було байдуже.

— Хтивість бере твої приємні емоції й запалює їх, тому зараз ти можеш відчувати спустошеність. Це як криниця з водою — його вплив вичерпує її. Ти відчуєш абсолютно протилежні емоції до тих, коли була щасливою і радісною. І цей контраст відчувається

особливо гостро. Це теж своєрідне пекло — дарувати комусь найвище задоволення лише для того, щоб одразу відібрати його, не давши насолодитися ним удосталь. Якщо робити це доволі часто, це доводить смертних до божевілля. Проте тобі незабаром поліпшає.

— Він би не... — я стиснула руки в кулаки, — не змусив мене...

Гнів заперечно похитав головою.

- Ні.

— Але ж я відчувала на собі невидимі руки.

Я також не забула, як сильно мені хотілося зняти одяг, коли я стояла перед Гнівом. І як сильно я хотіла, щоб він торкнувся мене.

— Це лише вияв твоїх бажань. Вони просто були частиною тебе самої, а не вплив когось чи чогось.

Це трохи заспокоювало. Хоч Хтивість і не торкався мене фізично, але такі психологічні маніпуляції нічим не ліпші. Він так викривив прекрасне, перетворивши його на щось жахливе. Гнів мав рацію. Я й справді почувалася спустошеною і розбитою — так, ніби літала, й раптом вітер стих, змусивши мене впасти в крижані морські глибини. Ніби неосяжна порожнеча поглинула мене.

Мені хотілося скрутитися калачиком і заснути назавжди. Прокляття залишилося десь далеко позаду разом із наполегливим відчуттям, що я дізналася про щось важливе. Я більше не переймалася вбивством сестри і помстою. Нічого більше не мало сенсу.

Імовірно, я сказала це вголос.

Гнів простягнув руку й легенько погладив забрудненими кров’ю кісточками пальців мою шию. Саме те місце, у яке він поцілував мене в ніч нападу Гадюки. Я здригнулася, і він опустив руку.

— Зберися із силами, невдовзі сенс повернеться.