Я увірвалася в тимчасовий притулок Гніва й закрокувала сходами. Гнів не промовив жодного слова. Гадаю, він відчув, що емоції вирували в мені, тому вирішив виявити увічливість і дати мені спокій.

Він просто тихо спостерігав за мною, дратівливо звівши одну брову. Я поправила пов’язку на руці й зникла з виду. На третьому поверсі, у кінці елегантного коридору, я знайшла кімнату, що була майже вп’ятеро більша за ту, що ми ділили з Вітторією.

Мабуть, я мала ненавидіти цю кімнату за її чарівність, але не могла. Її стіни були холодного блакитного кольору, прикрашені сонячними гобеленами, посередині стояло ліжко під балдахіном. Воно було таке широке, що я могла тричі перекотитися на ньому й не впасти. Ванна кімната, викладена плиткою, була суміжна зі спальнею. Усередині стояла ванна для купання і дзеркало у повний зріст. Попри те що там було кілька тріщин і відколів, вона була просто чудовою.

Утім, зважаючи на те, якими новими були ліжко й гобелени, дехто заздалегідь здогадався, що кімната мені сподобається. За інших обставин я розлютилася б через те, що Гнів угадав із місцем, але зараз я була занадто виснажена й не могла відчувати нічого. Це був довгий і жахливий день.

Я витягла власну ковдру й розстелила її на матраці, розправивши на ліжку. Потім кинула на нього подушку. Тепер це місце трохи нагадувало мені дім. Адже після страшного погрому, який учинив невідомий, у своїй кімнаті я вже не почувалася затишно й безпечно. Притлумивши бажання знову заплакати, я пішла до ванної та увімкнула воду.

Я вмилася, розчесала волосся і вирішила, що зовсім не зайве трохи подрімати. Повернувшись до кімнати, я завмерла — на моєму ліжку розлігся Гнів. Одна рука лежала в нього на животі, а інша — підпирала його темноволосу голову.

Його поза була оманливо невимушеною, але погляд видавав напруження. Він знову був одягнений в чорне і мав вигляд чоловіка, який звик постійно носити одяг лише цього кольору. Ураховуючи симпатію до цього кольору, мені було цікаво, кому він сьогодні роздаватиме стусани.

— З тобою все гаразд?

Я схрестила руки на грудях і холодно позирнула на нього.

- Ні.

Він примружився, розглядаючи пов’язку на моїй руці.

— Що сталося?

Я знизала плечима. Мені не хотілося відповідати на його запитання, але воліла, щоб він відповів на кілька моїх.

— Жадібність і Заздрощі обоє хочуть Ріг Аїда. Ти, мабуть, теж його хочеш. Чому не забереш його в мене?

Гнів не зреагував на мою пастку, але вираз його обличчя став жорстким, як і тон.

— Чому просто не запитаєш те, що хочеш знати?

— Украли щоденник моєї близнючки. Хтось проник до моєї кімнати й розгромив її, забравши речі сестри.

— І ти думаєш, що я якимось чином причетний до цього? — він окинув мене оцінювальним поглядом. — Це не просто щоденник, чи не так?

— Не просто, — я спантеличено видихнула. — Вона наклала якесь захисне закляття на нього. Я намагалася розвіяти його, але щоденник так і не дав мені відповідей, які я шукала.

Гнів мовчки обмірковував інформацію, якою я поділилася. Це було своєрідним проявом примирення після того, як я зірвалася на ньому і, здавалося, він розумів це.

— Я допоміг би тобі розвіяти закляття, якби ти попросила.

Я перетнула кімнату і плюхнулася на ліжко поряд із ним, ігноруючи його обурений погляд. Я була вкрай стомленою і воліла, щоб цей день якомога швидше закінчився. Після того як з’ясувалося, що ворота пекла більше не стримують деяких його мешканців, моїм наступним бажанням було знайти свій амулет до того, як ще котрийсь із демонів вирветься на волю. Та щоб міркувати розсудливо, мені треба трохи поспати.

— У нас на сьогодні є якісь плани?

— Так.

— Хтось уклав угоду з Гординею?

Він кивнув.

— Ізабелла Кріші.

— Коли виходимо?

— На заході сонця.

Я витягнула подушку з-під нього, поклала її собі під голову й заплющила очі. Минуло аж тридцять

секунд блаженної тиші, а потім Гнів тицьнув пальцем мені під ребра. Я ледь розплющила очі.

— Ще раз це зробиш, і я накладу на тебе стримувальне закляття.

— Що ти робиш?

— Готуюся до війни. Забирайся звідси.

Він пробурмотів щось собі під носа, але я не зрозуміла що. Та й не хотіла. Мені справді треба відпочити й набратися сил, щоб знайти свій корнічелло і приготуватися до інших пекельних випробувань, які могли чекати на мене цього вечора.

Коли я прокинулася за кілька блаженних годин, виявила, що Гнів кудись подівся. Дякувати зіркам. Іноді, особливо коли виснажена, я сплю неспокійно, перевертаюся з боку на бік і розмовляю уві сні. Вітторія завжди дражнила мене з цього приводу, і це присоромлювало мене, але якби те саме відбулося на очах у князя-демона, це було б надзвичайно ніяково.

Я сіла, і ковдра, якою я була акуратно накрита, впала. Я дивилася на неї, нахмурившись, адже була майже впевнена, що заснула поверх неї.

— Агов?!

Оглянувши тиху порожню кімнату, я зрозуміла, що Гніва ніде поблизу не було. Звісно, я й не очікувала, що він десь переховуватиметься. Мені знадобилося кілька секунд, щоб зрозуміти, чому я так подумала. Надворі вже майже стемніло, а він сказав, що ми маємо виходити на заході сонця. Підхопившись із ліжка, я побігла сходами вниз, викрикуючи ім’я демона. Утім навколо було тихо, наче в катакомбах.

Цей негідник кинув мене і подався говорити з відьмою наодинці. Я закрокувала порожнім палацом, мої

емоції закипали. Він мав розбудити мене, адже я мала право бути там, коли він говоритиме з Ізабеллою. Гнів точно не хотів, щоб я відмовила її від угоди з дияволом. Щось не дуже це схоже на партнерство. Я так розлютилася, що хотіла кричати.

Після такого складного дня, який у мене видався, мені треба подіти кудись своє роздратування. Я не могла просто сидіти тут, склавши руки, й чекати, поки хтось щось вирішить. Особливо зараз, коли я відчувала, що невидимі руки наближають час, коли ворота до пекла повністю відчиняться. Не можна витрачати енергію на злість, мені потрібно вирушати на пошуки свого корнічелло. Повернувшись до кімнати, я помітила, що в кутку на стільці лежала якась сукня. Я взяла її до рук. Вона була чорного кольору із золотистою основою, прошитою навколо корсета. Таку я бачила на аркушах ґримуара, за допомогою яких викликала Гніва. Маленькі змійки також були вплетеними в дизайн. Слово «вишукана» й близько не описувало її краси.

Та лише останній негідник може вирішити, що гарна сукня є достатньою компенсацією за порушену обіцянку.

Проте я все-таки її одягла. Вона цілком пасувала моїм планам цього вечора. Я прошепотіла молитву богині удачі, сподіваючись, що вона благословить мене, і фортуна сьогодні буде на моєму боці.

Не знаючи, куди йти, я схопилася за корнічелло сестри й пішла за покликом власних відчуттів. Це спрацювало, коли мені треба було знайти гральний притон Жадібності, тож я вирішила думати про амулет і дивитися, що з цього вийде. Не впевнена

у відчуттях, я пішла за цим покликом, коли він дедалі гучнішав.

Я крокувала крутими вулицями, а потім пробиралася пагорбами, поки опинилася біля моря. Різнокольорові човни, пришвартовані до берега, гойдалися на морських хвилях.

Навколо було спокійно, і я не могла не насолоджуватися буденністю цього світу, частиною якого я вже не була. Світу, до якого я, по суті, ніколи й не належала, але раніше хоча б могла вдавати це.

Я зробила кілька кроків до підніжжя скелі, й шепіт, що кликав мене, раптово затих. Озирнувшись, знову почула його. Я оглянула місцевість, помітивши, що позаду мене спалахнуло багаття. Магія хотіла, щоб я віднайшла щось саме в цьому місці. У бухті між двома стрімчаками почала збиратися група людей. Це місце було майже приховане від сторонніх очей, тож дуже вдале для вечірок біля моря. Я заздрила людям, які були там, адже вони нічого не знали про нічних істот.

Тримаючи корнічелло Вітторії в руці, я заплющила очі, тихо наказуючи йому вести мене до мого амулета. Цей час не для розваг. Я вже хотіла ступити крок, але щось не давало мені зрушити з місця.

Я розплющила очі й подивилася вниз — на вечірку. Якби моя сестра була жива, то перебувала б там зараз і кружляла з ними в танці. Я бачила її, немов на яву, — вона танцювала і сміялася, вона зводила руки догори, щоб подякувати повному місяцеві. Мені вкрай захотілося, щоб вона справді опинилася тут. Я відпустила її амулет і зробила глибокий вдих. Вітторія неодмінно потягнула б мене туди, щоб танцювати, пити й просто жити.

Та вона була мертвою, а я стояла тут на самоті.

Якась могутня магія потекла моїми венами. Я стала лютішою, ніж була досі. Мабуть, саме ця запальна злість і змусила мене забути про пошуки свого корнічелло. У Палермо мешкали відьми з іще дванадцяти родин. Вони також могли б спробувати захистити наш світ від нападу демонів. Проте ніхто цього не робив. Можливо, мені варто брати приклад зі своєї сестри. Я танцюватиму, сміятимуся і принаймні на кілька годин забуду, що світ — самотнє і страшне місце. Завтра жахіття нікуди не подінуться, як і битви, які треба пережити. А сьогодні мені хотілося вдавати, ніби все нормально.

Навіть якщо це було брехнею. Усіх інших, здається, цілком влаштовує життя у вигаданому світі. Не можуть же вони звинувачувати мене в тому, що я теж хочу пожити в ньому хоча б годинку. Хтозна, може, якщо мені вдасться розслабитися, я зможу думати розсудливіше.

Вирішивши, я попрямувала вузькою стежкою, що вела до берега, — туди, де лунали звуки води й веселощів. Обережно спускаючись звивистими сходами, що вели з кручі донизу, я ковзала пальцями по високій траві.

Десь удалині якийсь рибалка подув у морську мушлю. Море шепотіло м’яко, але наполегливо. Хвилі набігали на берег. Чайки кричали. Заледве чутний шепіт супроводжував мене, насміхаючись, десь зовсім поблизу.

Богиня вигукувала застереження.

Я була занурена у думки й не зважала на знаки. Мене накрило відчуття непереборного страху, коли ноги ступили на пісок. Та було запізно, адже я вже стояла перед несамовитим багаттям.