Ми зайшли до великої кімнати, заповненої ящиками й рибальськими снастями. З іржавих цвяхів на стіні звисали мотузки. Дерев’яна підлога рипіла під нашими ногами з кожним кроком. Зазвичай я не боялася незнайомих будівель, але тут щось було, що мене непокоїло. Дивне тихе дзижчання ще сильніше рознервувало мене. У місячному світлі кружляли пилинки.

Я сподівалася, що демони, причаївшись, на нас тут не чекають. Дуже не хотілося зустріти ще одне створіння, схоже на мертвого демона, що лежав надворі. Гнів був дратівливо байдужим. Він рухався впевнено й безтурботно, знаючи, що в кімнаті немає небезпечнішого за нього хижака. Оглянувши всі рибальські снасті, він штовхнув ногою іржавий якір, що валявся біля чорного виходу.

— Схоже, тут уже давненько нікого не було, — сказав він.

— Думаєш, це просто випадковість, що демон-вепр привів мене саме сюди?

Він знизав плечима.

— Ти впізнаєш щось тут?

- Я...

Я пильно оглянула приміщення. Рибальські сітки, мотузки, різноманітні гачки дивних форм, прибиті до

стіни, дротяні пастки для риби. Не було в цьому нічого дивного. Крім якогось відчуття всередині мене, що я не могла описати. Воно було мені знайомим. Я повільно пройшла периметром, зупиняючись біля кожної снасті. Мала бути якась причина, чому ми опинилися тут. І, здається, я підступалася до розгадки.

Я взяла до рук іржавий гачок, оглянула й кинула його об стіну. У цьому також не було нічого незвичного.

Я видихнула. Не хотілося гаяти час, обмацуючи кожне іржаве рибальське приладдя, особливо зважаючи на те, що розгадка чекала на мене вдома, у щоденнику Вітторії. Однак я не могла позбутися якогось поштовху всередині себе, тому ще раз оглянула кімнату, але не помітила нічого, що впадало б в око. Здавалося, що напад демона-вепра і ця дивна кімната не мали жодного зв’язку.

— То що? — запитав Гнів. — Щось упізнаєш?

Нічого, крім символу, який — як я гадала — сестра намалювала у щоденнику. Я заперечно похитала головою, хотілося повернутися додому, щоб узяти щоденник і перевірити свій здогад.

— Нічого.

— Гаразд, тоді ходімо додому.

Я не стала говорити, що його вкрадений зруйнований палац ніколи не був моїм домом і ніколи ним не стане.

— Мені потрібно повернутися до свого дому, щоб забрати власні речі, — сказала я. — Побачимося в палаці. Тобі треба позбутися мертвого демона надворі.

І перш ніж він міг зупинити мене, я вибігла надвір і попрямувала до свого дому.

Спершись на двері своєї кімнати, я роздивлялася вчинений погром. Дошки підлоги вирвано й поламано, уламки дерева розкидано на маленькому килимку, що Нонна сплела для нас із Вітторією, коли ми були дітьми. Пір’я кружляло по кімнаті через легкий вітерець, що увірвався через розбиту шибку. Хтось добряче виплеснув свою лють, пошматувавши мій матрац. А може, не тільки лють.

Гнів казав, що князям пекла потрібне запрошення, щоб увійти до будинку смертних, але, як я нещодавно дізналася, це правило діє не для всіх демонів. Нижча каста демонів, імовірно, могла робити, що їй заманеться. Умбра-демон проник у мій будинок, попри наші захисні чари, ніхто його офіційно не запрошував. Гнів також згадував, що магія не працює на них так, як на матеріальних створіннях. Мабуть, через це наш магічний захист не спрацював.

Однак це не втішало.

Навіть не зайшовши до кімнати, я вже знала, що щоденника сестри годі й шукати — він зник разом з усіма секретами, які містив. Найімовірнішим виконавцем цього пограбування був умбра-демон. Це знову поставило Жадібність на перше місце у списку підозрюваних. Він був єдиним князем пекла, який використовував цих істот у своїх цілях.

Я згадала про ті ночі, коли мені здавалося, що хтось спостерігає за мною, коли я лягаю спати. Було вкрай неприємно через те, що особисті моменти стають видовищем для цікавих очей. Щоразу, коли я перевдягалася чи сумувала й плакала, виражаючи свої емоції, то була впевнена, що перебуваю в кімнаті одна. Мої емоції були справжніми, я не знала, що хтось

спостерігає за мною. Я визирнула у вікно й подумала, чи був зараз тут хтось, хто бачив це жахіття.

Я потерла плечі, намагаючись відігнати від себе дрижаки. Якби моя кімната не розташовувалась на другому поверсі й мені не доводилося проходити весь будинок, щоб потрапити до неї, я подумала б, що обшукали весь будинок. Та решта кімнат, крім моєї розгромленої спальні, залишилися неторканими, як і моя сім’я. Якимось чином Нонна не почула нічого дивного, адже мирно спала у своїй кімнаті внизу. Інші були в «Морі та Вині» й подавали клієнтам вечерю. Дякувати богині, це було так.

Щоб упорядкувати думки, я обережно пройшла між дерев’яними друзками й подивилася на старий сховок Вітторії. Аркуші ґримуара, які я заховала туди після виклику Гніва, були пошматованими, її парфуми розбитими, а любовні листи зникли разом зі щоденником.

Одна сльоза впала на підлогу, за нею ще одна. Здавалося, що за ними впаду і я сама. Мене знову охопив невимовний смуток, здавалось, я знову загублюся у своєму горі. Бачити речі Вітторії розтрощеними й зіпсованими — це занадто.

Пройшовши повз залишки того, що колись ми називали нашим безпечним раєм, я підійшла до свого розтерзаного ліжка. І провалилася в ньому, сівши на один бік у якійсь неправильній позі, подібно до всього мого життя зараз.

Я заплакала. Що дужче я намагалася контролювати свої емоції, то голоснішим ставав мій плач. Якою дурепою я була, коли думала, що мені більше нічого втрачати. Демони прийшли сюди й довели помилковість моїх міркувань. Навіть якщо я наведу тут лад, усе ніколи вже не буде таким, як раніше.

Речі сестри, як і все, що вона любила, було знищено.

Вони стерли Вітторію з мого світу. І я не знала, куди рухатися далі. Я просто лягла й, підібгавши ноги під себе, плакала. Мені було абсолютно байдуже, якщо за мною спостерігав якийсь примарний демон. Байдуже, якщо це був якийсь мисливець на відьом, чи князь пекла, чи якийсь смертний садист, який радів моєму болю. Я втратила те, що ніколи вже не повернеться й оплакувала його.

Якщо демон-вепр був лише початком того, що на нас чекало, місто ще проведе багато ночей, оплакуючи вкрадені життя дорогих людей. Я почувалася такою безпомічною, такою розгубленою і самотньою. Як мені зупинити цих сильних створінь? Ситуація здавалася до неможливості безвихідною. Я обманювала себе, коли переконувала, що маю шанс розкрити таємницю вбивств і врятувати життя інших. Я хотіла допомогти, але моїх сил було недостатньо. Я хрипіла й схлипувала, доки сліз взагалі не лишилося. Цей світ, який так змінився, був мені ненависним.

Минув деякий час, поки я нарешті витерла сльози. Демони вкрали життя моєї сестри й продовжуватимуть вбивати інших дівчат. їх треба зупинити! Та де взяти відповіді на всі запитання? Втім я зроблю все необхідне для того, щоб ворота в пекло не відчинилися. З мене досить!

Я змусила себе підвестися. Підбадьорена киплячою всередині злістю, взяла перо й чорнило. Я написала невелику записку своїй сім’ї, у якій зазначила, що люблю їх, і пообіцяла, що зі мною все буде добре. Я не могла більше залишатися тут. Також поклялася, що триматиму їх у безпеці, попри все.

Демони не заберуть більше нікого з тих, кого я люблю!

Я використаю найчорнішу магію для того, щоб цього досягти.

— Як ти? — запитала я Клавдію.

Її обличчя вкрилося плямами, а очі опухли від сліз.

— Заходь, — вона відчинила двері до свого дому, і я зайшла всередину.

Усі фіранки були щільно завішені, блискучі чорні свічки мерехтливо стояли майже всюди, випаровуючи гострий аромат. Невеликий комод, що стояв у вітальні, прикрашав вівтар із купою тваринячих кісток і пучками сушених трав. Позаду нього стояло дзеркало, що спиралося на стіну, воно відображало цю моторошну картину. Я вже майже забула, що бідну Валентину вбили. Мені здавалося, це сталося рік тому, а не вчора.

— З тобою все гаразд?

— Не знаю. Емоції змішалися всередині, — голос Клавдії був тихим, вона жестом запросила мене сісти на потертий диванчик біля вівтаря скорботи. — Спочатку я почувалася так, наче хтось і моє серце вирвав із грудей, а потім, наче я завмерла, а зараз... — вона шморгнула й похитала головою, уникаючи дивитися на мене.

— Тепер ти хочеш помститися.

Вона різко підвела погляд і втерла носа.

— Це погано?

— Ні. Раніше я думала, що це так, але все змінилося, — спершись на подушку, я взяла її за руку. — У тебе є закляття, що створило б такий сильний захист, який убив би демона, якщо той задумає порушити його?

Клавдія сильніше стисла мою руку, зціпивши зуби.

— Має бути.

— Воно подіє навіть на когось невидимого?

— Так.

— Гаразд, — відповіла я. — Негайно наклади захист на свій дім, а якщо можеш, то і на мій. Тобі треба кров для закляття?

Вона знову опустила погляд і кивнула. Я знала, що треба. Чорна магія вимагала плати. Я відпустила її руку й закотила один із прозорих рукавів своєї блузи.

— Мені треба ніж, дві маленькі пляшечки, трохи лавандової олії і щось, щоб перев’язати рану.

— Еміліє, ти не можеш...

— Можу, — сказала я впевнено. — Я хочу допомогти.

— Гаразд, — подруга підвелася. Її сум, напевно, замінило інше відчуття — наповнене гостротою і люттю. Те саме відбувалося і зі мною. — Я принесу клинок.