Для відьми немає більшої загрози, ніж демон, що прагне її крові. Якщо його спровокувати, він невтомно переслідуватиме об'єкт своєї одержимості й зупиниться тільки після того, як висмокче з неї всю кров. Щоб захиститися від цієї темної енергетики, чіпляйте до одягу мішечок із сушеним деревієм у період кожного молодого місяця.

ЗАПИСИ ІЗ ҐРИМУАРА Ді КАРЛО

Гнів трохи запізнився зі своїм попередженням. Коли я вже не бігла, щоб урятувати власне життя, то подумала про те, чи не були ці слова навмисними з його боку. Я підхопила спідниці й кинулася у вуличні сутінки, мене переслідували звуки гонитви.

Я перебігала з одного темного провулка в інший, перестрибуючи кошики торговців. І не озиралася, бо боялася, що мій темп уповільниться. Я не збиралася через свою допитливість скінчити як жертва якогось кровопивці. Я ухилялася від відчинених дверей і пригиналася, щоб оминути ряди розвішаної білизни, але стукіт тваринячих кроків за моєю спиною не уповільнювався і не зникав.

Я не тільки боялася за себе, а ще й переймалася про можливе невезіння якогось смертного, на якого могла б наткнутися, доки бігла від голодного демона тісними кварталами. Я ледь не перечепилася, коли

усвідомила це. Демон переслідував мене вулицями мого ж міста. Він якось виліз крізь ворота пекла. А що, якщо це ще тільки початок... Я не встигла завершити думку.

Спіткнувшись об порожню діжку, я відштовхнула її на землю, щоб перегородити шлях чудовиську. Потойбічний нападник зупинився лише на секунду, а потім я почула звук розтрощеного дерева. У цьому не було нічого хорошого. Моя відьомська кров надавала мені більше сили, ніж мали смертні, проте істота розтрощила дерев’яну бочку так, наче та була тоненькою гілочкою.

Я опинилася на бруківці й не могла позбутися нездорової цікавості й бажання перейняти ініціативу на себе. Щойно я добігла до якоїсь будівлі, одразу ж озирнулася назад. Я приготувалася завмерти від невблаганного страху смерті, що загнала мене в глухий кут, побачивши широко роззявлену пащеку, готову поглинути мене цілком. Утім позаду мене не було нікого. Я схвильовано роззирнулася навсібіч. Не було жодного демона, що підкрадався б до мене повз розвішану білизну. Нічийого дихання не було чути. Жодних звуків, лише всеохопна й неприродна тиша.

Прокляті кістки.

Моєю шкірою пішли сироти. Неначе в першу ніч, коли я чула примарний голос умбра-демона. Усі звуки життя навколо зникли. Мені не дадуть спокій. І я не розуміла, звідки очікувати небезпеку. Проте я відчувала, що вона наближається, відчувала, як її кігтиста лапа тягнеться до мене з темряви. Імовірно, демони вміли оповивати себе певною чарівністю. Просто чудово.

Я повернулася і чимдуж побігла. Раптом я врізалася в тіло, крижане, немов лід. Я впала на землю

і повільно поповзла задки, намагаючись вловити поглядом свою смерть. Мабуть, я помилялася щодо маскування. Демон зовсім не ховався, він просто рухався занадто швидко, щоб я могла вловити його. Але тепер він завмер. Демон-вепр повністю відповідав описові Гніва й був навіть жахливішим. Його величезна голова справді скидалася на голову дикого кабана й відрізнялася тільки тим, що його очі світилися яскравим червоним кольором. На рай-дужках очей виднілися чорні смуги, вони чимось нагадували очі якогось кота, що вирвався прямо з пекла.

Я заплющила очі й полічила до десяти перед тим, як розплющити їх. Демон і справді був тут і здавався ще страшнішим, ніж коли я побачила його вперше.

Свята богине!

Густі краплі чорної слини стікали з морди, коли його зуби клацнули в очікуванні. Його смердючий подих нагадував болото в спекотний літній день. Хитаючись, я звелася на нестійкі ноги й потихеньку позадкувала від цього злостивого знаряддя смерті. Демон попрямував за мною.

Мої інстинкти кричали про те, що треба бігти, але я не хотіла переривати зоровий контакт із ним. Я відчувала: якщо розвернуся до нього спиною, він накинеться на мене. Не важливо, що мені довелося б зробити для того, щоб вижити, але я збиралася знову побачити свою сім’ю. Демон рухався повільно, коли я вирішила повернути лівобіч, тож я звернула в інший бік.

Ми так повільно й танцювали навколо, доки зайшли в глухий кут. Правобіч від мене були якісь товсті металічні двері з відбитком чиєїсь лапи, що тримає якісь стебла, вибиті на металевій поверхні.

Демон-вепр стояв поряд і винюхував повітря. Бажання крові сяяло в його дивних червоних очах.

Нарешті я згадала про благословенний місячним сяйвом шматок крейди, що лежав у моїй кишені. Я повільно потягнулася до нього. Секунду тому я стояла на ногах, а вже за мить лежала на землі, а його зуби зімкнулися на моїй шиї. Мене пронизав біль, але його затьмарював страх. Тисячі гострих зубів були готові висмоктати мою кров. Гаряче дихання торкалося моєї шкіри, демон стиха протяжно занив. Я запанікувала. Я не помру за таких обставин! Померти так я просто не можу!

Я завзято боролася, але демон був дуже сильним. Він відхилився, готуючись запустити в мене свої ікла, а потім... з нього полився сірий намул.

Кинджал пронизав серце демона. Тіні звивалися навколо рани, наче змії. Я перелякано відповзла вбік, спостерігаючи за тим, як кинджал увібрав у себе тіні, ймовірно, поглинаючи демонічне життя. Вістря зупинилося просто перед моїми грудьми, ледь не впиваючись у них. Я не могла повірити в порятунок і, затамувавши подих, чекала, що смерть не змириться зі втратою чергового трофея і все одно мене забере.

Я підвела очі й поглянула не в обличчя смерті, а в обличчя демона війни.

Гнів відкинув тушу мертвого велетня вбік. Заховавши свій демонічний клинок, він опустився на коліна. Вираз його обличчя був таким самим строгим, як і його тон. Це допомагало, адже я мала зосередитися на чомусь, окрім жаху, що охопив мене.

— Урок перший: коли борешся із демоном, завжди май при собі зброю. Не важливо, чи це заклята крейда, чи захисні чари. Якщо в тебе немає знань захисної магії, зараз саме час ознайомитися з цією частиною

свого спадку. Демони — найстрашніші хижаки. Вони швидші й дужчі за тебе. їхня єдина мета — вбивати. І вони справді знаються на цьому.

Я сперлася на стіну будівлі, важко дихаючи і сподіваючись, що тремтіння припиниться. Якби Гнів не дістався сюди саме цієї миті, моя сім’я поховала б іще одну дочку. Звісно, якби лишилося що ховати. На очі навернулися сльози. Я вплуталася в гру, про яку нічого не знала. І тепер жахливо програвала.

— Підвестися можеш?

Я заледве могла дихати. Але страх поступово відступав, і мені захотілося провалитися крізь землю. Я пильно спостерігала за князем-демоном, який навис наді мною. Затим підвелася й сіла на землю, відхилившись від його руки.

— Ти що, тепер мені вчитель?

— Ідея перетворити це на корисний урок зродилася сама собою. Уроки ніколи не були частиною нашої угоди, тож не дякуй.

Я позирнула на нього, не знаючи, що сказати, коли помітила на його обличчі занепокоєння, яке він не встиг приховати. Схоже, він і справді переймався щодо мене. Я була так подивована, що навіть не змогла відповісти на його слова.

Щоб звестися на ноги, мені знадобилася ще хвилина. Гнів знову окинув мене поглядом.

Землю вкривала желеподібна сіра рідина, яка, ймовірно, була демонськими нутрощами. До того ж довкола ширився жахливий запах, яким просочився і мій одяг. Фантастика! Не думала, що настане день, коли від мене смердітиме гірше, ніж від цибулі й часнику.

— Упізнаєш цей символ? — він кивнув на двері з відбитком лапи.

— Я... — я намагалася відтерти рештки демона зі своєї сукні. — Мені треба трохи часу.

— Хай там як, але я не дозволив би демонові вбити тебе. Хіба що злегка вкусити.

— Ти, як завжди, дуже заспокоюєш.

Я зробила крок в його бік і витріщилася на двері. Мене до смерті нажахав напад демона-вепра, я була зла на Гніва за його імпровізований урок, а тепер знову страх заполонив мої думки. Я й гадки не мала, хто з його братів міг використовувати герб із відбитком лапи, та й не хотіла знати.

— Ця лапа — символ двору Заздрощі? — запитала я. Гнів похитав головою. — Для виклику котрогось із твоїх братів треба стебло пшениці?

— Думаю, це стебло фенхелю.

Я похитала головою. Дивно, але він легко це зрозумів по кострубатому зображенню на дверях. І це припущення допомогло пазлам у моїй голові скластися в суцільну картинку. Нещодавно я вже бачила цей символ, але не могла пригадати, де й коли. Можливо, десь у місті, коли ми блукали вулицями. А може, у щоденнику Вітгорії? На його полях було багато дивних замальовок і символів. Останніми днями я дуже мало спала, що неабияк позначилося на моїй пам’яті. Щойно ми покінчимо з усім і підемо звідси, я одразу попрямую додому й перевірю щоденник.

Гнів окинув мене довгим поглядом.

— Хочеш перевірити, що там усередині?

Я, звісно, не хотіла цього, адже не могла перебороти відчуття незрозумілого жаху, що охопило мене. Можливо, те, що ми опинилися тут, було лише простим збігом, а можливо — частиною якогось хитромудрого й злостивого плану. Хай там як, але мені

здавалося, неначе ми от-от мали вскочити до левового лігва. І я почувалася телям, яке ведуть на бійню. Важко проковтнувши клубок у горлі, я вдихнула свіжого повітря.

— Так.

Гнів іще раз похитав головою, перш ніж відчинити переді мною двері.

— Брехуха.