Я подивилася на свою нову, гарно оздоблену сукню і нахмурилася, позирнувши на чорні складки спідниці.
— Чому поганці завжди носять чорне?
— Воно просто добре приховує плями крові, відьмо.
Я глянула на демона, який стояв у провулку поряд зі мною, і подумала, що ця відповідь багато пояснює про його стиль. Цікаво, як багато крові він планує пролити сьогодні ввечері, якщо вирішив одягнути нас обох у чорне з ніг до голови. І я навіть занепокоїлася щодо того, що ця думка мене більше не лякає.
— Із ким ми зустрічаємося? Зі смертним, демоном чи перевертнем?
— Перевертні — звичайні цуценята. Остерігатися треба скажених гончаків, — Гнів хмикнув, помітивши жах на моєму обличчі. — Ми зустрінемося зі смертним, який продав власну душу. До речі, поверни мені мій кинджал, поки він не прийшов.
Я пильно подивилася на нього. Озброювати демона — для мене не надто гарна ідея. А з іншого боку, я ж була для нього цінним якорем у цьому світі. Він раніше сам сказав мені про це. А дорогою сюди ще поділився детальною інформацією щодо цього. Тож я віддала йому клинок.
— Якщо я помру, через який час твої сили почнуть згасати?
— Залежить від того, як багато магії я витрачу. Якщо я не послуговуватимуся нею часто, то мені вдасться зберегти сили на певний час.
Певний час для безсмертного, імовірно, триває десятиліття, не менше.
— А хтось інший може бути твоїм якорем?
Він видихнув.
— Технічно, так. Будь-яка людина з цього світу може укласти угоду й погодитися стати якорем для демона. Але таке стається рідко й зазвичай не варте часу, що витрачається для того, щоб знайти когось і домовитися на умовах, що влаштовували б обидві сторони.
Минуло кілька мовчазних хвилин, я постукувала пальцями по холодному каменю. Ми ховалися в маленькій ніші неподалік соборної площі — здавалося, що ми роками чекали, доки з’явиться таємничий посланець. За п’ять хвилин очікування я зрозуміла, що мені не дуже подобається ось так нерухомо сидіти, адже я могла думати лише про сестру.
— Чому демони крадуть душі? Вони вам потрібні для чогось особливого?
Я відчула тяжкий погляд Гніва, коли він зосередився на мені. Поглянувши на нього, я з подивом виявила недовіру на його обличчі, яку він навіть не намагався приховати. Звісно ж, він не надто прагне говорити про викрадання душ зі своїм ворогом. Я заспокійливо здійняла руки на знак примирення і відвернулася. Але з незрозумілих мені причин я за мить знову повернулася до нього:
— Як думаєш, чому у жертв вирізають саме серця?
— Ти спеціально ставиш так багато запитань, щоб відлякати посланця ще до того, як я зможу витягти з нього інформацію?
— Просто хочу знати твою думку.
Пауза виявилася такою довгою, що я вже й не сподівалася отримати від нього відповідь.
— У нас немає достатньо інформації, щоб робити якісь висновки. До того ж нерозумно щось висновувати, не маючи жодних певних фактів.
— Ти гадаєш, комусь вони потрібні, щоб...
— З’їсти їх? Так. Купа створінь вважає свіжі серця найсмачнішим делікатесом, відьмо. Крім того, убивства можуть мати ритуальний характер. Це можуть бути жертвопринесення, певні виклики демонів або просто звичайний садизм, який притаманний багатьом. Тож ми знову повернулися туди, звідки починали.
Мене знудило.
— Відповідь «так» була б достатньою, — тихо мовила я.
— Ти просто хочеш, щоб я сказав тобі щось утішне, — його голос став сталевим, коли він повернувся до мене. — Якщо я брехатиму й казатиму, що твоя сестра не відчувала болю, тобі від того не поліпшає. Гадаю, незалежно від причини, той, хто вирвав їй серце з грудей, зробив це, ще коли вона була жива й навіть притомна. Та запевняю тебе, немає жодного сенсу зациклюватися на душевному болю, перетвори свої гнів і горе на зброю або повертайся додому й ридай там, доки монстри не прийдуть і по тебе. Адже вони точно прийдуть.
— Я не боюся монстрів.
— Це ти зараз так думаєш, та мої брати отримують задоволення від зв’язування волі таких створінь, як ти. Вони годуватимуть тебе своїми власними емоціями, ти просякнеш ними і вже не знатимеш, де закінчуються їхні й починаються твої. Пекло набуває різних форм.
Молися своїй богині, щоб тобі не довелося відчути їх на собі. Ти завжди маєш бути зосередженою, сильною і насторожі, інакше помреш так само, як інші.
На очі навернулися сльози. Проте вони не були виявом смутку — їх викликала всеохопна лють.
— Я зосереджена. Годі вже годувати мене цим лайном. Усе, про що я мрію, — помститися за сестру. І не смій звинувачувати мене в тому, що я занадто емоційна. Я знищу кожного, хто стане на моєму шляху, навіть тебе. І мені геть не лячно! Бо якби я боялася, то ніколи не викликала б тебе!
— Але ти маєш боятися, — його погляд скував мене на одному місці. — Помста — потужна емоція, яка робить тебе легкою здобиччю і для людей, і для демонів. Ніколи й нікому не говори про свою справжню мету, бо якщо вони дізнаються, чого ти жадаєш понад усього на світі, то виллють на тебе купу солодкої брехні чи напівправди, щоб маніпулювати тобою. Вони знатимуть напевно, на що тиснути, що запропонувати, а також те, від чого ти ніколи не зможеш відмовитися, і таким чином візьмуть гору. Твоя головна мета — це вижити. А з рештою проблем розберешся у процесі.
— Ти знаєш мою справжню мету.
— Так, знаю. І це надзвичайно безглузда помилка з твого боку — розповісти мені про неї. Виявилося, що дуже просто витягнути з тебе цю інформацію. Потрібно лише трохи роздратувати, трохи спровокувати тебе — і ти одразу розлютишся, а твоя лють може заманити тебе до пастки. У пориві гніву ти розповіла мені все, що я хотів знати про твої бажання, — він похитав головою. — Що ти могла б пообіцяти мені за виконання твоїх найпотаємніших бажань, Еміліє? На що ти здатна піти, аби відновити справедливість і помститися за улюблену сестру? Тепер я знаю, що
немає ціни, яку ти не готова була б сплатити. Я можу попросити про будь-що — і ти даси мені це.
Ми стояли дуже близько одне до одного, важко дихаючи. Він мав рацію, і я ненавиділа його за це. Гнів навіть не маніпулював моїми емоціями, як це робив Заздрощі, у нього не було такої потреби. Він просто простимулював мене розповісти про свої бажання, вивільнивши емоції через лють. Йому лише треба було трохи підштовхнути мене, щоб я зірвалася. Я злилася на себе, що мене обхитрував демон, і зробила найліпший вибір у цій ситуації — збрехала.
Я чимдуж тицьнула пальцем Гніву в груди.
— Якщо ти думаєш, що мене тільки це мотивує, то, на жаль, ти помиляєшся, демоне. І яка тобі взагалі різниця?
Він повільно обхопив мої пальці, зупиняючи мене й притискаючи мою руку до своїх грудей. У мене промайнуло: чи зрозумів він, що я припинила тицяти в нього пальцем тієї миті, коли доторкнулася до його жагучої шкіри. Він тримав мою руку на своїх грудях, його серце шалено калатало під моїм дотиком.
І я не чинила опір. Але, отямившись, зробила крок назад.
— Ти збрехала мені вчетверте, відьмо.
Він і справді розлютився. Я награно усміхнулася.
— Можливо, тобі варто більше розповісти мені про прокляття. Я хотіла б почути саме про нього.
— Гаразд. Хочеш знати криваві подробиці? Прокляття...
— Синьйоре, я... Можливо, мені ліпше прийти пізніше? — чоловік тридцяти-сорока років стояв за кілька кроків від нас, стискаючи в руках якийсь лист. — Ваш брат сказав...
Гнів миттєво підняв посланця над собою і притиснув до стіни. Його рука стискала тому горло — з носа посланця закапала кров на туніку, а демон заплющив очі, неначе був у цілковитому захопленні від того, що відбувалося.
— Привіт, Франческо. Вибачай за мою грубість, але я чув, що ти торгуєш моїми таємницями. Якби ми були в місті-фортеці, ти вже був би мертвим. Уважай це моєю послугою тобі.
Я завмерла на місці, шокована й нажахана. Гнів переповнився люттю, перш ніж я встигла оком змигнути.
— Я колись розповідав тобі, відьмо, що скаженію від запаху крові? Ваше поріддя думає, що ми прагнемо спробувати її на смак, утім князі пекла зазвичай не п’ють крові. Ми п’яніємо саме від сили, яку вона несе. Що довше хтось стікає кров’ю поряд, то більшу владу я маю над їхнім життям.
Я кліпнула. Я заледве могла сформувати якусь послідовну думку. Через наші жарти я забула, ким насправді був Гнів. Мені здавалося, я бачила лише маленьку частинку того, на що він здатний.
Він іще дужче притиснув смертного, чиє обличчя вже стало темно-фіолетовим. Якби Гнів натиснув хоч трохи сильніше, чоловік загинув би. Я зробила крок уперед, потім зупинилася.
— Я прагну влади більше за гроші, кров чи пристрасть. І немає більшої влади, ніж мати вибір. Я збрехав би заради нього, украв, зрадив, скалічив і вбив би. Я знову продав би душу за нього, відьмо.
— Продав... — я похитала головою. Демони були бездушними істотами.
Гнів широко розплющив очі й повернувся до мене, його золотисті райдужки яскраво світилися в темряві.
У них не було нічого людського. Я зрозуміла, що цю свою частину він тримав під замком. Дехто вважав, що Нечестиві були ангелами, які, вчинивши непоправні гріхи, були вигнані з раю. Тепер я зрозуміла, як з’явилися ці історії. Погляд Гніва палав небесним вогнем. Він був своєрідним гнівним правосудцям: чистим, швидким і вкрай безжальним.
Попри страх, що поступово зростав у мені, я обміркувала його зізнання і зрозуміла, що він мав на увазі. Гнів пропонував мені вибір: у мене була можливість піти геть, щоб не бачити того, що він збирався зробити, або ж лишитися і взяти в цьому участь.
Я згадала понівечене тіло сестри, а також інших відьом, які загинули так само жорстоко через те, що цей чоловік розкривав відому йому інформацію про повідомлення. Гнів казав, що збирався налякати посланця, щоб дізнатися, кому той видавав таємниці. Його раптовий вияв насилля не мав шокувати мене. Я майже непомітно кивнула, але демон зрозумів мене.
Гнів знову повернувся до посланця.
— Хто заплатив тобі, щоб ти розкрив мого листа, Франческо?
Посланець подивився на мене, намагаючись знайти в мені союзницю. Гнів знову повільно оглянув мене, вичікуючи. Франческо зробив вибір. Тепер була моя черга зробити свій.
— Князь поставив тобі просте запитання, Франческо. Я ще раз повторю тобі його, а потім дозволю йому запитати так, як він вважає за потрібне. Упевнена, ти знаєш, що це буде не надто приємно, — тон мого голосу звучав безжально, як і Гнівів, чоловік здригнувся. — Хто заплатив тобі, щоб ти розкрив його листа?
Гнів дивився на мене. І хоча його вираз обличчя анітрохи не змінився, я могла заприсягтися, що
відчувала його згоду. Мені звело живіт, і мене ледь не знудило. Не думаю, що почувалася б так, якби вчинила правильно.
Франческо захрипів і пошкрябав руку, що й досі була притиснута до його горла. Він пальцями вчепився в демонський манжет. Я сподівалася, що Гнів не задушить його до того, як ми отримаємо відповіді.
Князь-демон, імовірно, раптово послабив руку, бо Франческо почав жадібно хапати ротом повітря, немов риба, що викинулася з води на берег.
— Тобі буде легше говорити з моїм клинком біля твого горла?
Засмагла шкіра Франческо поблідла, але я помітила, що він стиснув руки в кулаки. Гнів використовував на ньому свої сили, тому посланець почав злитися. Його груди то підіймалися, то опускалися.
— Роби що хочеш, але я не скажу тобі нічого, демонська свиня.
— Справді? — Гнів посміхнувся, показуючи вищир, який ледь не змусив Франческо напудити в штани, навіть попри його нещодавній вияв люті. — Нумо перевіримо, смертний. На кого працюєш?
— Господи! — чоловік плюнув демонові в обличчя, плювок повільно стікав на землю. Кинджал Гніва миттєво опинився під підборіддям смертного, клинок впивався в шкіру і кров стікала лезом. Здавалося, йому знадобилася вся сила волі, щоб не увігнати кинджал у цього смертного по самісіньке руків’я, розрізаючи навпіл його хребет. Якоїсь миті я не була впевнена, що демон війни не покінчить із ним тут і зараз.
— Вибачай, Франческо, але мій терпець уривається. Твої дії спричинили смерть чотирьох дівчат. Думаєш, я не змушу тебе зустріти свою так само?
— Уперед! Убий мене, але я не розкажу нічого, — голова Франческо тріснула, коли Гнів ударив нею об кам’яну стіну позаду. З рота смертного полилася кров і він засміявся, радіючи насильству. Коли він посміхався, його зуби були червоними від неї. — Сподіваюся, ви згниєте в пеклі.
Я відчула, як лють Гніва почала закипати. Хоче він того чи ні, але скоро уб’є Франческо. І ми втратимо найбільшу можливість дізнатися, хто ж насправді вбив мою сестру. Застереження Нонни і Гніва лунали в моїй голові, але це вже не мало значення.
У нас закінчувалися варіанти, і злість, що вирувала навколо нас, набувала нечуваних масштабів. Ще трохи — і Гнів зірвався б. Я поєднала його емоції зі своїми, використовуючи їх для того, щоб підживити закляття правди, тримаючись за амулет сестри.
— Ти розкривав листа? — запитала я, мій голос був пронизаний магічним наказом.
Гнів миттєво зосередив увагу на мені, і якби я зовсім не знала його, подумала б, що на його обличчі проступив страх.
Франческо кивнув перед тим, як відповісти.
— Т-так.
— Хто заплатив тобі, Франческо? Жадібність?
- Ні.
— Тоді скажи, хто?
— Я не знаю його імені.
— Він смертний?
Він знизав плечима.
— На ньому був каптур. Я не бачив обличчя.
— Ти сказав йому, де буде Джулія в ніч її вбивства?
Він важко ковтнув повітря.
— Так.
— Ти зустрічався з ним сьогодні?
— Так.
Злість спалахнула в мені.
— Що ти розповів йому?
— П-п-про іншу адресу. А та-а-акож час зустрічі. Цього разу в мене не б-б-було імені, присягаюся.
— Які час і адресу ти вказав, Франческо?
— П-п-площа Вільєна. Оп-півночі.
Я подивилася на Гніва, очікуючи подальших вказівок, але він лише похитав головою. Закляття правди потроху розвіювалося. З носа смертного потекла кров, а погляд став скляним. Якби я ще хоч трохи натиснула на нього, він помер би. Я глянула донизу й помітила, що все моє тіло затремтіло. Гнів підступив до чоловіка ще ближче.
— Якщо ще раз розбовкаєш мої секрети, я відріжу тобі язика, а потім вирву серце. Ти зрозумів? — той ледь помітно кивнув Гнівові, так обережно, щоб не порізати собі горло клинком. З його голови шиєю стікав піт. Він мав кепський вигляд. — Наступного разу, коли тобі доручать передати мені повідомлення, не дозволяй допитливості чи жадібності затьмарити твій розум. Ці риси зазвичай доводять до смерті.
Я не могла не помітити, як цівка сечі стікала ногами чоловіка, коли демон опустив зброю. Він дивився то на Гніва, то на мене, нахмуривши брови, затим повільно кліпнув, наче прокинувся після сну або нічного жахіття.
— Х-хто, хто ви такі? Що я тут роблю? Б-будь ласка, не чіпайте мене. Якщо вам треба гроші, то в мене їх немає, — він вивернув кишені. Там і справді було порожньо. — Бачте?
Мені знову стало зле, й мене ледь не знудило. Я забралася в його свідомість і, ймовірно, знищила нещодавні спогади. Чорна магія вимагала плати. Ця плата
не завжди відбувалася так, як хтось очікував. Мене охопило відчуття провини. Те, що я мала певні сили, не означало, що можна зловживати ними.
— Ви... — Гнів застережливо позирнув на мене. — Ви — синьйор Франческо Пареллі, й ви прямуєте додому. Ви дуже багато випили. Ліпше покваптеся додому, доки Анжеліка знову не розсердилася. Пам’ятаєте, куди йти?
Франческо заплакав і заперечно похитав головою. Він мав дуже вразливий і загублений вигляд. Через мене, адже саме я зробила з ним це. Не якийсь демон чи інша жахлива істота із самого пекла. Це була я. Я порушила одне з найважливіших правил цього світу. Я забрала в нього свободу волі й підпорядкувала її своїй.
Гнів направив Франческо в бік собору, давши йому мішечок із монетами і прошепотівши щось на вухо.
Я дивилася демонові вслід, серце калатало. Гнів міг би просто залишити смертного наодинці з його новими проблемами, але не зробив цього. Так само, як і міг попросити продати душу за справедливість для моєї близнючки. Він знав, чого я хотіла й чим могла пожертвувати заради цього. Проте не попросив ні про що. Я не думала, що в пеклі існує помилування. Хоча, можливо, помилялася.
Гнів усміхнувся.
- Що?
— Ти міг би його вбити.
— Не треба. Я побив його, а ти вкрала в нього свободу волі. Його спогади з часом повернуться, але частинка душі, відповідальна за це, вже ні. Я вибив би з нього інформацію без застосування магії. Є одна стара приказка про дурнів, що біжать туди, куди ангели бояться навіть ступити. Відтепер я раджу тобі
дотримуватися засторог. Пішли, — він ступив глибше в тінь. — Нам треба дістатися до Кватро Канті.
Те, що він не хотів обговорювати заборонену магію, за допомогою якої я витягнула інформацію зі смертного, мене не хвилювало. Адже я вже й так почувалася, наче моєю шкірою повзають могильні хробаки.
— Навіщо нам туди?
— Там на нас чекає справжній посланець.
Перш ніж пройти на саму площу в стилі бароко, Гнів наполіг, щоб ми перед зустріччю спочатку поспостерігали за тим, що там відбувається, з провулку. За його словами, він зробив це для того, щоб ліпше зрозуміти ситуацію і виявити ймовірні пастки, організовані іншими демонами, наприклад Жадібністю чи Заздрощами. Він увічливо попросив мене почекати осторонь, поки сам пішов поговорити до якогось чоловіка зі шрамом через всю праву щоку. Оскільки він попросив мене увічливо, я погодилася, принаймні тимчасово. Дозволивши йому піти вперед, я отримала змогу наодинці спостерігати за ним і за посланцем.
Чоловік інтригував. Приголомшливе поєднання його темної шкіри і мигдалеподібних очей натякало на те, що він мав північноафриканські й азійські корені. Він не помічав, як я нишком розглядаю його, залишаючись у тіні. Він сперся на будівлю, виколупуючи уявний бруд із-під коротких нігтів гострим ножем. Здавалося, він нудьгував, та його погляд, схожий на погляд хижака, відстежував кожен рух навколо. Помітив він і князя-демона.
Гнів підійшов до нього без будь-яких вагань, але я стояла надто далеко, щоб почути їхню розмову. З огляду на те як багато разів смертний закочував очі,
схоже, що Гнів вичитував нотації йому. Я тихенько підібралася ближче.
— ...підозрює правду, Аніре. Певен, інші також незабаром усе зрозуміють.
— Занадто пізно шкодувати про щось, — сказав смертний Анір. Його голос був мені знайомим, але я просто не могла згадати, кому він належить. — Через усе, що відбувається... це було б непоганим вибором. Я маю на увазі, ви сам хочете провести ритуал. Правильно? Невже все так погано?
— Вона відьма, проклята демонічною кров’ю. А ти як думаєш?
Невже вони говорили про мене? Я стиснула кулаки так, що нігті лишили відбитки маленьких півмісяців на моїх долонях. Зверхній, пихатий, жахливий демон із самого пекла. Але ж я не обговорюю його найнепривабливіші риси, чи не так? Звісно, ні. Я достатньо розсудлива, щоб відсунути неприязнь убік і співпрацювати разом, аби зупинити вбивцю і не дозволити йому загубити ще більше відьом.
— Схоже, вона дуже мила дівчина. Може, познайомиш нас? Вам усього лише треба...
Гнів схопив Аніра за комір, піднявши на кілька сантиметрів над землею. Я злегка набрала повітря. Здається, підняти над собою такого чолов’ягу не становило князю-демону жодних труднощів.
— Договори свою думку, і отримаєш іще один шрам на другій щоці — для симетрії.
— Вибачте, я зачепив вас за живе? — Анір здійняв руки в глузливій покорі, навіть не намагаючись приховати свою посмішку. В ньому геть не було страху, тому я подумала: якби не була такою роздратованою, то він міг би мені сподобатися. Схоже, цей хлоп був
або доволі хоробрим, або дурним, якщо дозволяє собі глузувати з демона війни.
— Не дратуйтеся, це поки тимчасово, до того ж вона...
— Позаду нас, — Гнів відпустив смертного, і той граційно приземлився. — Еміліє, це Анір — мій найнадійніший помічник. Він знає, хто наступна дівчина, яка погодилася на шлюб із Гординею.
Я вийшла з тіні й оглянула молодого чоловіка.
— Ти був там тієї ночі, коли на мене напала Гадюка?
— Так, — Анір здавався невпевненим у тому, чим йому можна ділитися, а чим ні.
Я повернулася до Гніва.
— Він смертний.
— А ти дуже кмітлива.
Я глибоко вдихнула й почекала, доки зникне непереборне бажання знову відправити його до кола для виклику.
— Я маю на увазі, якщо в тебе смертний помічник, чому він не може бути твоїм якорем? Якби щось сталося зі мною, ти був би в порядку.
Гнів розтулив рота й одразу закрив. Я звела брову в очікуванні.
— Анір не вважає світ смертних своїм, отже, він не може бути таким... корисним, як ти.
Анір пирснув і швидко спробував приховати сміх, коли Гнів пронизав його крижаним поглядом.
— Це точно одна з причин.
— Про що він? — запитала я, пильно дивлячись на демона. — Чого ти не договорюєш?
Гнів позирнув на мене так, наче поглядом казав: «багато чого», але не зволив сказати це вголос. Замість цього він мовив:
— Аніру вже треба йти, він чекав, щоб побачити, чи прийшов чоловік у каптурі, але його тут не було. Тепер у нього є дворові справи, яким йому треба дати раду.
— Хто ця бідна дівчина?
— Валентина Россі.
Усе моє тіло заніміло, коли я усвідомила інформацію. Валентина була двоюрідною сестрою Клавдії. Якщо хтось і міг із радістю погодитися стати королевою пекла, Валентина носила б це темне звання із гордістю. Вона не була поганою, просто видавалася занадто королівською і наче призначеною для чогось більшого, ніж просто життя на нашому маленькому острові. Я не здивувалася, що вона була зацікавлена в угоді з дияволом.
Я попрямувала в бік будинку Валентини — потрібно попередити її, поки ще не пізно. Але Гнів перегородив мені шлях.
— Що трапилося?
— Я знаю її.
— І що далі?
— Я не розумію, чому він обирає відьом, пов’язаних із чорною магією?
— Ну... — почав Анір, — це тому, що...
Гнів перервав його:
— Нам уже час.
Анір переводив погляд із мене на князя-демона і назад, вишкірившись, ніби вовк, який має здобич і от-от візьметься її поглинати.
— Мабуть, я ліпше затримаюся тут. Весілля демонів не для людей зі слабкими нервами. Окрім того, вам знадобляться додаткові очі й вуха, коли ви розмовлятимете з дівчиною. Раптом незнайомець у каптурі вирішить простежити за нами.
Він підморгнув мені, ніби ми були давніми друзями й маємо свої секрети.
Гнів свердлив його поглядом доти, доки той знизав плечима й попрямував на площу. Дочекавшись, коли він відійшов доволі далеко, я повернулася до Гніва:
— Ти хочеш спробувати переконати Валентину вирушити з тобою у підземний світ?
— Я поклявся, що лише пропонуватиму угоду, і дотримаю свого слова. Однак щойно ми відведемо її в безпечне місце, я хотів би дізнатися, чи готова вона допомогти нам виявити вбивцю.
— Хочеш використати її як приманку?
— Так. Хтось намагається завадити дияволові зняти прокляття, і я наміряюсь дізнатися, хто він і чому це робить, раніше, ніж загине ще одна дівчина. А потім я зроблю відплату так, як її уявляю.
Я здригнулася. Це було не зовсім те, на що я очікувала, але його відвертість видалася мені цінною.
— Я дуже добре знаю сім’ю Валентини. Тож хочу переконати її відмовитися від угоди з дияволом, — зауважила я. — Сподіваюся, ти мене розумієш.
Наші погляди зустрілися.
— Роби те, що маєш робити. Остаточне рішення однаково за нею.
Ми негайно вирушили до будинку Валентини. Дорогою Анір розповів мені про своє життя до того, як він вирішив покинути цей світ заради того, що він називав Королівством Нечестивих. Він був єдиною дитиною в сім’ї батька-тунісця й матері-китаянки. Його тато став свідком злочину й збирався розповісти правоохоронцям про те, що бачив, але
не встиг, — його разом із дружиною жорстоко вбили. Маленький Анір у цей час грався в тіні оливкового дерева.
Анір розповів, що шрам у нього з’явився пізніше, коли він сам став молодиком, якого варто було остерігатися. Гнів знайшов його побитим і закривавленим під час подорожі Південною Америкою, де Анір брав участь у підпільних боях. Такі герці часто ставали битвою до смерті, і їх дуже добре оплачували. Анір був чемпіоном уже майже понад рік, коли йому запропонували роботу в княжому дворі Гнів.
Якоїсь миті мені набридло слухати їхню суперечку про те, скільки років минуло звідтоді. Ймовірно, у світі демонів час рухався в іншому темпі. Ми пройшли вулицею і повернули до темного й вузького провулка. Раптом дивний потяг, який я відчувала раніше, заполонив мене й манив до сусідньої вулички.
Роззирнувшись навсібіч, я впізнала район. І тут мене охопило жахливе передчуття. Зробивши ще кілька кроків, я зупинилася, не дивуючись реакції свого тіла. Я почувалася кепсько ще до того, як ми звернули за ріг. Схилений силует підтвердив мої побоювання. Я оглянула місцевість.
Над нашими головами на мотузках, натягнутих від одного будинку до іншого, висіла прана білизна. Вона нагадувала ряди зубів. Раніше ця картина могла б налякати мене, а зараз це місце здавалося ідеальним для злочину. Жодних свідків. Нічого не треба підгадувати. Убивця міг легко прокрастися всередину, а потім спокійно вийти, залишивши спотворене тіло жертви.
Раптом Гнів зупинився. Анір помітив тіло за мить до того, як наткнувся просто на нього. Він кинув на
демона роздратований погляд і переступив величезну калюжу крові, що розтікалася.
— Наступного разу було б добре, якби мене попередили.
— Наступного разу було б непогано виявити трохи більше покори, тоді, можливо, я буду погідливішим і увічливішим.
Анір примружив свої темні очі. Від цього поруху шрам на його щоці став ще помітнішим. Гнів уже зібрався підійти до тіла, коли помічник різко зупинив його. Я дивилася на все так, наче це була якась вистава на сцені, наче події відбувалися десь далеко від мене. Я повірити не могла: ще одне тіло лежало понівечене просто у нас під ногами. Калюжа крові все розпливалася. Гнів здавався абсолютно незворушним, ніби він щодня оглядав понівечені тіла.
Демон розвернувся, прикипівши поглядом до руки смертного.
- Що?
Анір ткнув пальцем на охололе тіло.
— Ми не покличемо на допомогу?
— Що ти пропонуєш? Людей викликати на поміч? — Гнів не дав Аніру можливість відповісти. — Якби ти був на їхньому місці, ти повірив би нам на слово, ніби ми якісь добрі самаряни, і відпустив би нас? Чи ти звернув би увагу на демонський клинок, подібний до того, що тримаєш у руці, й на мою пекельну поведінку, а потім кинув нас у якусь лайняну в’язницю, викинувши ключі?
Анір стиснув іуби, але нічого не промовив.
— Ще якісь шляхетні пропозиції будуть чи можемо йти?
— Іноді ти й справді безсердечний покидьок.
Гнів позирнув на мене, звівши брови.
— З тобою все гаразд?
Ні, звісно ж, зі мною нічого не гаразд. Адже, тіло ще однієї жертви лежало просто біля наших ніг. Я побачила її обличчя. Вона була двоюрідною сестрою моєї найліпшої подруги. У жахливій тиші я витріщилася на її понівечене тіло. Я не могла усвідомити, що все це відбувалося в реальності. Від цього шоку в мене запаморочилося в голові. Клавдія не була близькою зі своєю двоюрідною сестрою, але, безсумнівно, вона важко переживатиме втрату. Я закрила очі долонями.
— Еміліє?
Я відсахнулася від дотику Гніва.
— Це... це ж Валентина Россі.
— Як я розумію, так.
Я повірити не могла, що ще одній відьмі вирвали серце. Це означало, що вже загинуло п’ятеро дівчат. До горла знову почала підступати нудота. Бачити такі жахіття... Я ніколи до такого не звикну.
Франческо — зрадливий смертний посланець — не знав ім’я наступної дівчини. Він знав лише місце зустрічі з Аніром. Я сумнівалася, що Анір міг зрадити Гніва. Це означало, що інформація витікала якимось іншим шляхом. Насправді мене нудило з кількох причин, однією з яких був той факт, що я даремно катувала смертного.
— Виходить, шпигун у самому королівстві, — сказав Анір, буквально озвучуючи мої думки.
Гадаю, він уже бачив не мало звірств, але теж був шокований. Він зібрав своє темне волосся на потилиці й зав’язав його шкіряною стрічкою, що зняв із зап’ястя.
Гнів закрокував провулком, обережно уникаючи калюжі крові. Я відвернулася від того місива. Нам треба сповістити владу міста про те, що сталося.
Не можна залишити Валентину лежати просто тут на холоді. Демон став близько біля мене, затуляючи собою тіло на землі.
— До цієї справи якимось чином причетний котрийсь із моїх братів.
Я одразу згадала свої зустрічі з його братами.
— Жадібність і Заздрощі зараз у цьому місті.
Гнів похитав головою.
— Заздрощі не наважився б протистояти мені, а Жадібність... Сумніваюся, що він поставить під загрозу свій двір після того, як неймовірно довго працював над його зміцненням, побудувавши там справжню фортецю.
— У будь-якому разі наслідки зради серед сімох... Забудьте про прокляття, ваша високосте, — сказав Анір. — Відкиньте особисті почуття до відьом убік, завершіть шлюбний зв’язок з Емілією, щоб захистити ваш власний двір до початку війни. Хоч хто стоїть за цим, він точно вбив дружину Гордині.
Здалося, наче на мене вилили відро крижаної води.
— Який шлюбний зв’язок?
Анір не вловив нотку паніки в моєму голосі.
— Той, який ти сама ж створила, прив’язавши князя до себе.
Гнів завмер. Навіть припинив дихати, коли я стояла з відкритим від жаху ротом. Час неначе зупинився, а я дедалі продовжувала прокручувати в голові слова Аніра. Я хотіла закричати, що це неправда, але реакція Гніва вказувала на протилежне. Князь-демон не відводив від мене погляду.
- Як?
— Залиш нас, — ледь чутно прошепотів Гнів. Утім Анір одразу виконав наказ. Щойно той зник, демон кивнув на наші однакові татуювання: — Твої захисні
чари не були захисним зв’язком, що існує між захисником і його підопічної. «Aevitas ligati» у перекладі з латини означає «пов’язані назавжди», тобто пов’язані священним шлюбним зв’язком. Тобі не треба було говорити цих слів, щоб виклик спрацював.
— Ми... Ти хочеш сказати, що ми заручені? — я чекала на відповідь, серце шалено калатало, але Гнів не промовив ані слова. Йому не треба було цього робити. Я бачила відповідь у його очах. Увесь цей час він знав, що я накоїла. Не дивно, що він був такий наляканий тієї ночі. Я буквально витягла його з пекла і примусила заручитися зі мною. Назавжди. — І коли ж ти збирався розказати про це мені?
Він озвався до мене незвично м’яким голосом:
— Це нічого не змінює...
— Це змінює все! — я нестримно здригнулася, коли демон дивився на мене, не відводячи погляду. Це було занадто. Тіло сестри моєї найліпшої подруги, мої ненавмисні заручини з Гнівом. — Що станеться, якщо я не захочу пошлюбитися з тобою? Ти змусиш мене правити пеклом разом із тобою?
— Еміліє.
— Не смій! — я похитала головою. — Ти змусиш мене відправитися туди?
- Ні.
Звісно ж! Адже демонічні правила базуються на цивілізованості. Примус когось до шлюбу, ймовірно, порушував якесь із їхніх строгих правил. Однак я ладна закластися, що він підлаштує якусь нечестиву угоду, що буде такою вигідною і спокусливою для мене, що я точно не скажу йому «ні». Особливо, якщо шлюбний зв’язок допоможе йому отримати більше влади, як сказав Анір. Я взяла руки в боки.
— Що мав на увазі Анір, коли сказав про захист твого двору перед війною?
Його щелепи напружилися.
— Не можу поділитися цією інформацією з тобою.
— Тоді всьому кінець! — я схопила амулет сестри. — «Те libero!»25 Я відпускаю тебе, попри зв’язок між нами. Я візьму шлюб лише з любові. Не з любові до влади чи інших порочних речей, яких ти так прагнеш. Кохання — це те, про що ви, бездушні та підлі створіння, не знаєте абсолютно нічого!
Не знаю, чи кликав він мене, чи намагався наздогнати, я відвернулася й кинулася геть, щоб хутчіше опинитися якомога далі від князя-демона й нової жертви вбивства. Я не хотіла мати більше нічого спільного з цими проклятими створіннями, які принесли так багато страждань моїй сім’ї та моєму місту.
Відтепер я шукатиму вбивцю сестри самотужки. А Гнів може повзти назад у пекло і гнити там разом з усіма іншими його мешканцями.