— Я думала приготувати завтра касату²³ на десерт.

Мама повернулася до мене зі змученим виразом обличчя, але все-таки з надією в очах. Мені якось вдалося приховати емоції, що швидко проступили на обличчі. Бісквітний торт із солодкою рикотою був нашим із Вітторією улюбленим десертом. Щороку на наш день народження ми просили маму приготувати його, і вона ніколи не відмовляла. Вона розкатувала тонкий шар марципану, покриваючи ним увесь торт, а потім прикрашала його яскравими цукатами. Мені подобалося, як цей трохи в’язкуватий верхній шар доповнював м’який і смачний вологий бісквіт усередині.

Не впевнена, що колись знову зможу їсти його, не відчуваючи хвилю суму, але не хотіла засмучувати маму. Коли я усміхнулася — це було щиро.

— Звучить смачно.

Мама підійшла до шафки для сухого посуду. Було видно, що вона виснажилася цією короткою розмовою. Діставши з шафки миску, вона насипала туди цукру, а потім додала інші продукти для торта. Сьогодні в неї поганий день. Я спостерігала за мамою, а потім

дістала з духовки sarde a beccafico²⁴ і вдихнула аромат фаршированих сардин.

Рецепт Нонни передбачав додавання в начинку золотистих родзинок, кедрових горіхів і паніруваль-них сухарів. Вона також зазвичай скроплювала страву олією шавлії та посипала чебрецем, а ще перекладала тушки лавровими листками — щоб запах риби не перебивав аромат начинки, коли все це запікалося. Зрештою, виходила справжня симфонія смаків, які робили страву надзвичайно смачною і поживною.

Не встигла я викласти рибу на таріль, як до кухні зайшов тато, розмахуючи якоюсь складеною запискою. Він вправно підхопив шматочок начинки, що випала зі страви, й усміхнувся. Я похитала головою, усміхаючись йому у відповідь. Тато завжди був дуже корисним на кухні, коли «дегустував нові страви й перевіряв, чи ті якісно приготовані». Принаймні так він це називав.

— Сальваторе лишив це тобі, Еміліє, — промовив він із набитим їжею ротом. — Він сказав, що твій друг попросив його передати тобі особисто.

Мама, як й інші смертні, носила із собою чотки, і я уявила, як вона припадає до них і промовляє молитви, коли дізнається, ким насправді був мій «друг». Я швидко вихопила записку, доки цього не сталося.

— Дякую, татку.

Тато приставив стілець і почав викладати їжу на тарілку, привертаючи цим увагу мами. Я скористалася тим, що вони відвернулися і вибігла в коридор, щоб прочитати повідомлення.

Я не впізнала ретельну охайну каліграфію, але від неї віяло королівською пихою, і в мене аж засмоктало під ложечкою. Палац Зіса розташований у занедбаній місцині. Це величезний мавританський палац, і наразі був майже зруйнований. Короля, який звів його, називали Il Malo, що означало «поганець». Тож не дивно, що князь-демон вирішив тимчасово залишитися саме там.

Я скрутила записку, просунула її під корсет і повернулася на кухню. У мене було задосить часу, щоб завершити накривати столи до вечері й дістатися до палацу до темряви.

Я зайшла на територію замкнутого палацу через задній дворик, поблукавши по кількох занедбаних, утім оздоблених кімнатах. Нарешті я опинилася біля головного входу, де знайшла ще одну записку. Це було останнє місце, у якому я могла очікувати таємну зустріч. Я подивилася на галявину біля дзеркального озерця і похитала головою.

Очевидно, мистецтво переховуватися було незнаним демонові. Хоча, мабуть, оскільки він був найбільшим і найстрашнішим хижаком у всьому місті, то йому не було чого боятися.

Я глибоко зітхнула. Цей палац було побудовано так, що прохолодне повітря провітрювало його, наче якийсь льодовник. Але, звісно, істота з пекла була б рада нестерпній спеці. З мене стікав піт, і я була вкрай злою, доки дісталася до верхньої сходинки.

Швидко крокуючи дахом, я готова була здерти шкуру ³ того демона живцем, але раптово зупинилася.

Гнів лежав на спині, заклавши руки за голову, і ніжився в останніх променях сонця, яке ширяло над обрієм вдалині. Захід сонця золотив своїм світлом його профіль, а він, повернувши обличчя до сонця, усміхався його теплу. Гнів поки не помітив мене, і я з полегшенням зітхнула.

Вираз його обличчя був безтурботним — я ніколи не бачила його таким. Попри те що його тіло було розслабленим, прихована напруженість залишалася — здавалося, наче він міг миттєво скочити на ноги й напасти. Він нагадував змію, що грілася в променях сонця — смертельно небезпечну, прекрасну й цілковито недоторкану.

Мені захотілося вдарити його за те, що він захоплював своєю небезпечністю. Він повернувся в мій бік, наші погляди зустрілися. На мить я забула, як дихати.

— Щось сталося дорогою сюди?

- Ні.

— Тоді чому ти така збентежена?

— Я думала, що ти не зносиш сонячного світла.

— Чому ж це?

Я закотила очі. Питає, наче не знає.

— Бо сонячне світло перетворює Мальваджі на попіл. От чому ми завжди зустрічаємося після заходу сонця.

Він здивовано подивився на мене.

— Що ще ти чула про Нечестивих?

Я знизала плечима. Усі знали ці легенди. Якщо вони турбували його, то не думаю, що він абсолютно нічого не знав.

— Ви — кровожерні демони, ваші очі поплямовані червоним кольором, шкіра, мов крига, а поцілунки викликають залежність і можуть змусити будь-кого продати за них душу.

На його губах проступила замріяна усмішка.

— Мені подобається, що я такий привабливий на твою думку, але я не один із цих демонів. У мене не червоні очі. Якщо хочеш перевірити, що моя шкіра зовсім не крижана, можемо влаштувати.

Щоб підтвердити свої слова, він розстібнув кілька верхніх ґудзиків на сорочці, оголюючи трохи засмаглої шкіри. Відблиск спітнілої шкіри виклично засяяв. Мої щоки запалали, але зовсім не від сонця.

— Я працюю на кухні й можу зламати хребет курці менш ніж за три хвилини. Не думаю, що з тобою буде важче.

— Запевняю, в тих історіях немає жодного слова правди, — його очі зрадливо засяяли. — Хоча не можу пообіцяти, що мої поцілунки не будуть по-гріховному хорошими.

— Я думала, що ми маємо зустрітися пізніше сьогодні ввечері. Щось сталося — і ти змінив плани?

Гнів пильно подивився на мене, і я затамувала подих. Він мав такий вигляд, наче хотів сказати щось інше, і наче всередині нього йшла якась боротьба. Нарешті, він знову відкинувся назад, повернувши обличчя до сонця і заплющивши очі. Я видихнула.

— Ні, нічого особливого.

— Ти знаєш, хто наступна відьма?

— Ще ні.

Я стояла там, чекаючи, поки він продовжить, але, здавалося, що йому було байдуже. Я підійшла ближче й пильно дивилася на нього доти, доки він розплющив очі, затуляючи обличчя долонею.

— Якщо ти нічого не знаєш про наступну відьму, нащо покликав мене?

— Я... — він примружився, — захистив будівлю своєю магією, тож ніхто зі смертних, моїх братів чи інших надприродних істот не зможе увійти без запрошення. Я не знав, які в тебе плани на цей вечір, тому подумав, що ти хотіла б побачити місце, у якому ми перебуватимемо. Я буду відсутній певний час, тому, прошу, оглянь усе, зручно влаштуйся і принеси сюди свої речі.

Я дивилася на нього, ігноруючи ці розповіді у стилі «ми з'їжджаємося».

— Куди це ти?

— На зустріч з одним із посланців Гордині.

— Це один із тих, хто повідомив тобі ім’я Джулії?

Гнів кивнув.

— Мій помічник стежив за ним від учорашньої ночі й бачив, що сьогодні він передавав інформацію комусь у каптурі. Я думаю: той, із ким він говорив, і є нашим убивцею.

— Чому твій помічник не пішов за вбивцею у каптурі?

— Він намагався. Коли підійшов ближче, той зайшов до натовпу й розчинився в ньому.

Я видихнула. Звісно.

— Який у тебе план?

— Мені треба зустрітися з посланцем Гордині, щоб отримати ім’я наступної дівчини. Замість цього я допитаю його і, сподіваюся, з’ясую особу злочинця.

— А я могла б скористатися закляттям правди.

— Це занадто небезпечно. До того ж ти якраз можеш піти по свої речі. Я хутко впораюся і повернусь.

— Гаразд, — щось у моєму тоні змусило його знову сісти з настороженим виразом обличчя. Що ж, можливо, він і справді розумний демон. — Ти ж знаєш, що я не лишуся тут, якщо є шанс дізнатися, хто вбив мою сестру, — сказала я. — Або йдемо вдвох, або я все одно піду за тобою слідом.

Він довго дивився на мене, а потім зітхнув.

— Ну все, я втомився бути добрим. Я піду на зустріч, а потім розповім тобі про неї. Обіцяю, що не вистежуватиму вбивцю без тебе.

— Тобто ти хочеш сказати, що до цього ти був добрим? — пирхнула я. — Що ж, мені дуже шкода твоїх ворогів.

Неприязно посміхнувшись, він промовив:

— Це, мабуть, наймудріший із усіх твоїх висновків, відьмо.

Годинник на площі міста пробив годину. Він підвівся й оцінювально пробігся своїм золотавим поглядом по моїй сукні.

— Ми виходимо за сорок хвилин. Одягни щось не таке... простецьке. Хоча ліпше я надішлю щось відповідніше тобі додому.

Я подивилася на своє вбрання і насупилася. Це була скромна бавовняна сукня, що я того літа

пофарбувала в темний лавандовий колір. На ній не було корсета, що мені надзвичайно подобалося, але вона все одно добре тримала форму. Мені подобалося, як сукня прилягала до грудей і талії, мрійливо спадаючи до самих кісточок. Не була вона ніякою простецькою, але все ж...

— А що, коли я не захочу вдягати твої вишукані вбрання?

Він навіть не захотів відповісти.

Я підвела погляд, збираючись дорікнути демону через його грубість, але він зник. Дорогою додому я проклинала його, розмірковуючи, чому мені трапився такий схиблений на одязі демон-сноб.

Імовірно, Нонна мала рацію щодо ціни за використання темних мистецтв. Бути пов’язаною заклинанням із Гнівом, безсумнівно, і є моє покарання за використання чорної магії.

Я була такою роздратованою, що мені знадобилося чимало часу, щоб зосередилася на найважливішій деталі з усіх, що він наговорив. Гнів знав, де я мешкала.