Натовп вирував. Люди проштовхували собі шлях на метушливому ринку, проте всі розступалися перед Гнівом. Мені було цікаво, чи відчувають вони якось, що він належить до іншого світу. Він випромінював тиху впевненість — у собі й у просторі навколо нього. Чоловіки й жінки припиняли пліткувати й проводжали нас поглядами, коли ми проходили повз. Деякі із захопленням, а деякі з відкритою відразою і зневагою. Можливо, причиною цього було вбивство, яке стало темою усіх балачок цього вечора, а Гнів мав такий вигляд, наче міг створити проблеми.
Я подумала, що прогулюватися метушливими звивистими вулицями з пантерою на повідці створювало б таку саму реакцію. Якщо хтось тимчасово втратив глузд — міг відчувати певне захоплення від перебування поряд із чимось таким смертоносним.
Утім я лишалася незворушною. Я знала, що дикого звіра приборкати неможливо, він просто міг створювати ілюзію упокорення, щоб погратися за своїм майбутнім обідом. Вишуканий одяг і виняткові манери були лише частиною блискучої пастки, щоб заманити жертву, змайстрованої ще задовго до того, як людина ступила на землю. Гнів був хижаком — і всередині, і зовні. Я відчувала: якщо забуду про це хоча б на
секунду, він із радістю запустить у мене свої ікла й вирве мені горлянку.
Він помітив, що я дивлюся на нього й звів брову.
— Насолоджуєшся моїм виглядом, відьмо?
— Та я ліпше помру.
— Хочеш померти?
— Не дочекаєшся. — У його очах заграла темна втіха. Звісно, тема смерті його приваблювала. — І хто з продавців, ти кажеш, знає, де сталося вбивство?
Я кивнула в центр ринку — туди, де починалися прилавки з одягом. Тканини і шовки зашуміли від легкого вітерцю, ніби закликаючи нас до себе.
— Сальваторе — один із найліпших пліткарів у місті. Якщо хтось і має надійну інформацію про нашу Джулію, то це він, — я подивилася на сорочку Гніва. — І це він продав мені цю сорочку.
— Ясно. Ми розслідуємо вбивство, а ти привела мене сюди, щоб я ще одне вчинив.
Хороший настрій Гніва швидко пропав. Я приховала усмішку, коли побачила, як його ніздрі роздуваються від злості. Як для мстивого князя пекла, він був аж занадто вразливим щодо одягу. І я була майже впевненою, що він просто жартував, обіцяючи вбити продавця. Принаймні я сподівалася, що це так.
Щиро кажучи, я була здивована, що він взагалі жартує. Після того, як я покинула монастир, одразу прийшла до нього й поділилася новинами. Я була переконана, що він переверне в пошуках усе місто. Та натомість він спокійно розповів усе, що знав про потенційну наречену. Її звали Джулія Санторіні, і йому не вдалося надіслати їй повідомлення минулої ночі. Мені знадобилося кілька секунд, щоб осмислити цю останню інформацію.
Тепер я знову все обміркувала. Я знала її сім’ю, вони торгували прянощами у кварталі Калса. Вітторія часто викликалася сходити до їхньої крамнички й забрати замовлення для «Моря та Вина», коли дядько Ніно й тато не встигали. Бабуся Джулії Софія була відьмою, чия свідомість застрягла між двох світів, перемикаючись між ними з такою швидкістю, що та більше не знала, що було реальністю, а що — видінням.
Як я знала: після того, що сталося із Софією, Санторіні більше ніколи не зверталися до чорної магії. Можливо, я помилялася. Можливо, Джулія вирішила розбудити темні сили, як колись її бабуся. Можливо, вона була тією, хто дав моїй сестрі загадкові аркуші ґримуара.
Від цієї думки всередині мене все завмерло.
Якщо Джулія якось передала сестрі закляття для виклику демона, було логічним те, що вона взяла його із ґримуара своєї бабусі, оскільки Софія була знаною тим, що користувалася чорною магією. Можливо, саме ґримуар був тією ланкою, якої мені бракувало для повноти картинки. Я знову подумала про першу книгу заклять, про магію, якою зачаровано щоденник сестри. Чи були зв’язки між вбивствами? Можливо, це була не чорна магія, а джерело виклику?
— Що сталося? — запитав Гнів, перервавши мої роздуми. — Ти маєш дивний вигляд.
— Ти впевнений, що не запрошував Джулію на зустріч минулої ночі? — запитала я.
Гнів кинув на мене погляд, який свідчив, що він може задушити мене, якщо ми ще хоч раз повернемося до цього питання. Щиро кажучи, я запитала його про це ледь не вдесяте, доки ми йшли до міста.
— Може, ти зрадив Гординю і вбив її.
Він важко зітхнув.
— Це не так. У мене немає причин убивати будь-кого. Як я й казав, моє повідомлення до неї так і не дійшло.
Я знала, що він нікого не зраджував, мені просто подобалося його дражнити.
— Думаєш, її убив котрийсь із твоїх братів?
- Ні.
— От ми й повернулися до однослівних відповідей.
— Обережно, відьмо, інакше я можу подумати, що ти хочеш цивілізовано поспілкуватися, — натяк на усмішку з’явився на його губах, коли я закотила очі. — Прості відповіді не потребують доповнення.
— Чому ти відкидаєш те, що один із твоїх братів міг зробити це?
— Навіщо це їм?
— О, нечестивий, нумо подивімося! — я почала загинати пальці, перелічуючи: — Жадібність може бути зацікавленим у тому, щоб зайшли трон. Заздрощі, можливо, заздрить і прагне більшої влади. Якщо Гординя не одружиться, то лишиться проклятим і не зможе покинути пекло. Це чудовий мотив, якщо хтось із твоїх братів хоче правити цим світом. Мені продовжувати?
Гнів позирнув на мене, але не відповів. Імовірно, йому не подобалися мої звинувачення, але він не міг спростувати їх, назвавши безглуздими теоріями. Ми повернули за ріг — і раптом наштовхнулися на гору ненадійно розставлених дерев’яних ящиків і ледь не настромилися на голову риби-меча. Гнів тихо оглянув усі предмети й кольори навколо. Я замислилася, чи є щось подібне в його світі.
Перейшовши дорогу, ми побачили величезну чергу. Люди, які стояли в черзі по морозиво,
розступилися, щоб пропустити нас, коли ми прямували до прилавків із одягом. Сальваторе був у розпалі суперечки з покупцем, пропонуючи чергову заношену туніку, коли Гнів зупинився біля його прилавка, випромінюючи тиху загрозливість, яка так добре йому вдавалася. Розмова затихла. Покупець, поглянувши на обличчя Гніва, кинувся всередину натовпу, забувши навіть свій одяг.
— Нам із тобою треба в дечому розібратися, крамарю.
— Не думаю, що ми... — увага Саля впала на сорочку, що була на Гнівові, а потім на мене.
Я одним пальцем подала йому знак, намагаючись попередити його, щоб не обмовився про ціну сорочки й умови цієї покупки. Тепер хай розбирається зі злим демоном. Я відчула доволі сильне віяння емоції Гніва, що відповідала його імені. Вона була направлена на Саля, звивалася навколо нього.
Рука продавця затремтіла, коли він поправляв нею своє темне волосся.
— Синьйоре, як гарно. Ця сорочка...
— Обміняється на он ту.
Гнів кивнув у бік ряду з одягом, що висів за прилавком. З огляду на тканину, це був найдорожчий одяг. Саль розтулив рота, потім, обмірявши плечі Гніва, закрив його і натягнув на обличчя велику фальшиву усмішку. Розумний чоловік.
— Домовилися! — Саль аж зіщулився, коли знімав чорну сорочку з вішака й віддавав її демонові. Точніше, він намагався віддати її, стиснувши в руках, але Гнів вихопив її в нього. — Дуже, дуже гарне вбрання, синьйоре. Воно чудово пасує до ваших штанів. Нехай добре носиться.
Я закотила очі. Саль розколовся під тиском демона швидше, ніж яйце, що падає на підлогу. Наступного
разу, коли муситиму торгуватися, я теж насуплюся і зроблю тихий загрозливий погляд.
Умить Гнів позбувся того сільського жахіття і кинув неприємне вбрання в продавця. Якщо князь-демон досі не привертав до себе особливої уваги, то його оголені рельєфні груди зробили це зараз. Він ковзнув у нову сорочку, ймовірно, не усвідомлюючи, як це видовище вплинуло на людей навколо. Його м’язи, пружні та гнучкі, рухалися з легкістю. Його зміїне татуювання також збурило публіку. Хтось навіть прокоментував, яким великим і реалістичним воно видавалося. Дехто почав шептатися про його можливе значення.
Люди, які юрмилися між прилавками з одягом, зупинилися, щоб подивитися, що відбувається.
Я попросила богиню спокою подарувати мені трохи того, на чому вона спеціалізувалася, а потім повернулася до Сальваторе, щоб дізнатися те, заради чого ми сюди прийшли.
— Знаєш щось про Джулію?
— Звісно. Із надійних джерел. Біля причалу я чув, як Біббі розповідав, що говорив із Анджело, який готує рикоту біля палацу. І той сказав, що її серце вирвали з грудей. — Попри те що плітки були доволі жорстокими, Саль все-таки почувався вдоволеним собою. — Її бабця ж була тією, яка трохи збожево... — Він покрутив пальцем біля скроні. Це був образливий жест, що означав божевілля. Я хотіла застерегти його, коли один із членів братства підійшов до прилавка й торкнувся його чола, серця і кожного плеча, ніби малюючи хрест. — Хай там що з нею сталося, але це було зловіще. Анджело казав, уся будівля була закривавлена. Усе мало такий вигляд, наче її звірі роздерли. Йому не пощастило все те прибирати, ті шматки...
— Перепрошую, але де знайшли її тіло? — запитала я, перериваючи його розповідь. Мені вистачало нічних кошмарів, породжених спогадами, тому я не хотіла чути всі ці деталі. — Ти говорив про когось, хто працює неподалік палацу?
— Так. Анджело, який робить рикоту, сказав, що це сталося просто біля його прилавка. Зручне місце, — Саль кивнув підборіддям правобіч. — Поліція й досі там. І натовп також. Якщо поквапитеся, то ще зможете навіть побачити тіло.
Звісно, потрапити на місце злочину було неможливо, хоча інформація Саля загалом була правдивою. Здавалося, він довірив ці новини ще сотням інших, таким, як ми. Гнів збирався проштовхуватися через натовп, але я зупинила його.
— Як близько тобі треба бути, щоб... — я роззирнулася навсібіч: навколо нас було занадто багато людей, тому я не могла говорити про демонів, — ...провести своє особливе розслідування?
Гнів добре знався на мистецтві обману, тож усе зрозумів.
— Мені треба ретельніше все оглянути, але вже зараз можу сказати, що жоден із моїх братів не був десь поблизу.
Я зморщила носа. Його загострений нюх мене бентежив. Я стала навшпиньки, намагаючись побачити хоч щось над головами цікавців. Гнів здивував мене тим, що поклав руку мені на спину, щоб допомогти зберігати рівновагу. Дякувати богині, я не побачила тіла, але мені вдалося помітити священика, який розбризкував святу воду навколо й уявляв, що здійснює якесь сакральне благословення для її душі. Мине
багато часу, поки цей натовп розійдеться, тож немає сенсу чекати тут доти. Ми можемо повернутися сюди завтра ввечері, коли все затихне.
— Іди за мною, — промовила я, повертаючи в один із провулків. Гнів не заперечував і рухався поблизу мене, доки ми виманеврували з густої юрби. Я звернула увагу на маленький кіоск із їжею, що вже зачинився на ніч. На ньому зображено лапу, що стискає стебла пшениці, — щось у цьому малюнку нагадало мені про Жадібність. Я почекала, доки ми відійшли на безпечну відстань, щоб говорити відкрито: — Ти впевнений, що не відчув жодних слідів Жадібності?
— Якщо він не вдався до маскування власної магії, то ні. Його тут не було. Чому ти така впевнена в його провині? У тебе є докази?
— Ні в чому я не впевнена. Просто намагаюся хапатися за можливі зачіпки, — я наштовхнулася на кількох людей, які прямували до місця вбивства й пробурмотіла вибачення, а потім повернула на іншу вулицю. — Щодо доказів, то я спираюся на розмову з ним, на його бажання володіти Рогом Аїда і на напад на мою бабусю одразу після моєї зустрічі з ним. Те, що це Жадібність — найлогічніше пояснення зараз.
Коли ми завернули до вужчої вулиці, я відчула на собі погляд Гніва — це було неначе постійне поколювання між лопатками. Однак він не запитав, як почувалася бабуся, і не перепросив. Щоправда, він був останньою істотою в цьому світі, від якої я хотіла б почути втішання.
Я зупинилася перед поворотом до свого кварталу.
— Хто наступна відьма у твоєму списку?
— Я ще не знаю.
— Але наразі це для нас дуже важливо, — сказала я, дивлячись повз нього. Вулиця в цьому кварталі була
спокійною. — Щойно ти дізнаєшся, хто вона, нам доведеться заховати її в безпечному місці.
Гнів стулив губи, але, зрештою, кивнув на знак згоди.
— Сьогодні увечері я надішлю повідомлення до свого світу. Відповідь маю отримати до ранку.
Надворі не було холодно, але я потерла плечі, — моя сукня була кремового кольору без рукавів. Ідеальна для теплої літньої ночі, але жахлива для боротьби з дрижаками, викликаними страхом. Гнів помітив мої рухи й звернув увагу на моє передпліччя. Тепер польові квіти звивалися і плелися аж до самих ліктів. Мені не треба дивитися на його руки, щоб знати: таке саме татуювання було і в нього. Я подивилася на свою вулицю з полегшенням, коли помітила кількох дітей, які гралися. Мені не хотілося боятися, що Жадібність чи Заздрощі ховаються в тіні, але впоратися зі страхом було важко.
— Гаразд, — сказала я, — тоді побачимося завтра. Де зустрінемося?
— Не переймайся, — Гнів хижо посміхнувся. — Я знайду тебе.
— Ти ж знаєш, що це звучить тривожно, еге ж?
— lucundissima somnial22 — після цих слів він зник.