Гнів обернувся й нахилився вперед — так, що вістря кинджала втиснулося в його груди. Я й оком не змигнула, як крапля крові розтеклася металом, ледь відблискуючи на ньому. Я мовчки спостерігала за тим, як рана демона швидко загоювалася на моїх очах.

Він схилив голову. Варто було одному з нас поворухнутися, й наші губи доторкнулися б. Я боялася навіть дихати.

— Клинок у саме серце — це боляче, але, відьмо, повір, щоб знищити князя пекла, тобі доведеться зробити набагато більше. Якщо ти думаєш, що я брешу, то не вагайся, простроми мене кинджалом.

Якась несамовита частина мене хотіла зробити це просто, щоб перевірити, чи каже він правду. А інша — спокійніша, що й досі була переповненою горем, хотіла віддати йому кинджал і подивитися, чи справді працює захисне закляття. Та я вирішила, що наразі не час безглуздих ризиків і сховала зброю. Я зробила крок назад, сподіваючись, що він не сприйме це як мій відступ. Проте він не зробив жодного руху, щоб зупинити мене, лише спостерігав, як я відійшла.

— Розкажи мені хоча б про прокляття. Гадаю, ми могли б...

Гнів поставив свічку на кам’яний вівтар і вже за мить опинився поряд. Він стояв занадто близько —

його спина торкнулася моїх грудей. Я вже підняла руки, щоб відштовхнути його, аж раптом почула слабкі звуки кроків, що рухалися в нашому напрямку.

— Ти казала комусь, що ми будемо тут? — запитав Гнів.

Я заперечно похитала головою, нажахана думкою про те, що Жадібність чи Заздрощі вистежили нас. Гнів напружився і був готовим до нападу. Я намагалася вгамувати своє серцебиття.

— Хто тут! — знайомий низький голос озвався з коридору.

— Прокляті кістки! — я відхилила голову назад і важко зітхнула. — Тільки не зараз.

Гнів кинув на мене через плече.

— Ти його знаєш?

Я кивнула, і демон розслабив свою напружену стійку. Нежданого гостя, голос якого ми чули, супроводжувало світло ліхтаря. А я про себе проклинала це несподіване вторгнення. Гнів відступив убік і, здавалося, його тішило моє роздратування. Я проігнорувала його. За мить до кімнати зайшов Антоніо й різко зупинився.

— Еміліє, — погляд Антоніо пом’якшав, коли зупинився на мені. Та коли зрозумів, що я не одна, він примружився, позираючи то на мене, то на мого грізного супутника, не знаючи, що сказати. — Я почув голоси... — він зосередився на Гнівові, його погляд зупинився на зміїному татуюванні на демоновій руці, що звивалося зап’ястком і зникало за рукавом сорочки. Потім він поглянув на однакове чорнило на наших руках. Важко було зрозуміти, що він думав. Антоніо випростався. — Усе добре?

Гнів глянув на Антоніо так, що моїм тілом пішли сироти.

Я швидко стала між ними й невинно всміхнулася своєму старому другові.

— Вибач, якщо ми дуже галасували. Я попросила... — я завагалася, бо не могла назвати свого супутника «Гнів». Князь-демон піймав мій погляд і ледь помітно похитав головою. Важко було зрозуміти, чи це було попередження не називати його ім’я, чи він просто хотів ліпше роздивитися мою зніяковілість. — До мене приїхав друг Самаель, і ми хотіли запалити свічку в пам’ять про Вітгорію.

Антоніо, схоже, не повірив. Воно й зрозуміло, адже акторка я ніяка. Проте дуже сподівалася, що він більше не ставитиме запитань. Та брехати святому чоловікові в місці служіння Богу, та ще й у присутності демона, який був тут на секретному завданні диявола, — точно не на добро.

— Незвичайне ім’я, — нарешті мовив Антоніо. — Звідки, ти кажеш, він приїхав?

— Вона не казала. Може, запропонуєш нам трохи церковного вина, і тоді вже попорпаємося в моєму походженні? — Гнів кинув хижий погляд. — Я теж не проти познайомитися з тобою ближче, якщо ти такий хороший друг моєї Емілії.

Гнів так промовив слово «друг», наче Антоніо точно ним не був. Я аж відкрила рота. Проте з геть іншої причини — я не розуміла, чому Гнів назвав мене «моя Емілія». Щиро кажучи, я навіть не була впевнена, чи пам’ятав він моє ім’я, адже завжди кидав мені зневажливе «відьмо».

Здавалося, Антоніо був не менш здивованим.

— Твоя...

— Вибач, Антоніо, — я швидко оговталася і кинула на Гніва застережливий погляд, а сама взяла Антоніо за лікоть і поволі повела його до дверей. Я могла

заприсягтися, що Гнів просто намагався роздратувати мого друга, щоб увібрати в себе його емоції, як це робив зі мною Заздрощі. — Вибач йому грубуватість. У нього була довга нелегка подорож, що минула не найліпше.

Рука Антоніо, схована під ризою, була несподівано мускулистою, але він не намагався зупинити мене, коли я вела його до коридору.

— Нічого, якщо ми залишимося тут іще на кілька хвилин, щоб помолитися?

Антоніо поглянув мені в очі — вираз його обличчя пом’якшав.

— Звісно. Якщо раптом знадоблюся вам, знай: я в наступному коридорі поблизу склепу.

— Дякую.

Я видихнула, коли він повільно пішов коридором до кімнати бальзамування тіл, і почекала, доки світло його ліхтаря повністю зникло, а потім зайшла назад до кімнати. Гнів сперся на вівтар і дивився на мене, звівши брову. Мабуть, це був найлюдяніший вираз, який я колись бачила на його обличчі.

— Самаель, кажеш? І це найліпше, що ти могла вигадати?

— Це ім’я князя Римської Імперії і янгола смерті. Як на мене, цілком підходить. Утім я воліла б почути твоє справжнє ім’я, тоді тобі не довелося б ламати голову через мої вигадки.

Він кинувся до мене, зупинившись за кілька сантиметрів.

— Ніколи не називай мене так більше! Запам’ятай, відьмо, я — не янгол!

— Не сумніваюся. Але мене надихнуло те, що більшість людей вважали Самаеля дияволом, — я пройшла повз нього й повернулася до крапель воску, що лишилися від кола виклику Вітторії.

— Ви із цим смертним колись ділили ліжко?

Я різко розвернулася — він застав мене зненацька з цим запитанням. Я очікувала побачити насмішку чи глузування на його обличчі, проте здивувалася, угледівши щиру цікавість. Хай там як, але я не знаю, що було гірше.

— По-перше, це не твоя справа, а по-друге, навіщо ти взагалі ставиш таке дурне запитання? Якщо ти не помітив, то він — слуга Господа.

— Але ж він не завжди був таким.

Я замовкла. Він нещодавно став членом братства, і через це я припинила упадати за ним. Щиро кажучи, я завжди мріяла, щоб він вкрив мою шию цілунками, запустив руки в моє волосся і, взагалі, обрав мене замість свого святого братства.

До того, як Антоніо присягнувся на служіння Господу, мені здавалося, що в нас починався роман. Він зупинявся біля «Моря та Вина», пропонував провести мене додому й чекав на мене біля дверей. Я була цілком упевнена, що кілька разів він розмірковував над тим, щоб зважитися на поцілунок. Антоніо з хвилюванням розповідав мені про улюблені книжки. Вітторія зазвичай поводила бровами й забігала до будинку, щоб залишити нас наодинці, але він ніколи не підходив надто близько.

А тепер все це не мало значення з багатьох причин.

— Ти можеш знайти тут щось, що змогло б кинути світло на вбивство Вітторії?

— Твій пульс шалено зачастив, — Гнів потягнувся до артерії на моїй шиї, але засоромився торкнутися моєї шкіри й зупинився. — Так само, як у того смертного, коли я сказав, що ти моя. Дивно, що такий побожний чоловік так ревнує.

Його погляд ковзнув по моєму обличчю, затримавшись на очах і губах, оглянув кожен вигин та завиток татуювання, що мої широкі рукави не могли приховати. На наших руках зацвіли польові квіти та яскраві бутони плюмерії. Мабуть, вони з’явилися після того, як він скористався закляттям, щоб урятувати мене. Він уважно вивчав мене, наче намагаючись розгледіти в мені те, що бачив Антоніо, — із цікавістю оглядав мене з голови до ніг, а потім так само повільно назад. Я не сумнівалася, що він запам’ятовував найдрібніші деталі, щоб пізніше їх проаналізувати. Можливо, він вираховував, яка домовина підійде мені за розміром.

Я наказала своєму серцю заспокоїтися.

— У тому, що ти зараз робиш, є якийсь сенс, чи ти просто намагаєшся знову роздратувати мене?

— У всьому є сенс, відьмо. Ми просто маємо з’ясувати, як усе це пов’язано. Не викреслюй свого друга зі списку підозрюваних тільки тому, що він смертний. Емоції мають надзвичайну силу. Люди часто вбивають за мотивами і менш значними, ніж жадібність чи заздрощі.

Я спробувала уявити, як Антоніо блукає ночами і вбиває молодих дівчат. Гнів, напевно, помиляється, проте я доволі добре знала людей, щоб розуміти — будь-хто з них здатен на будь-які речі. Звісно, я не вважала, що в Антоніо були якісь мотиви, проте вирішила про всяк випадок не відкидати жодних припущень. Із того, що було мені відомо, він, загалом, міг бігати й викликати демонів, а потім виривати серця між молебнями.

— Якщо ми не можемо знайти докази того, що Вітторія викликала Гординю, — мовила я, — що нам робити далі?

Він затримав на мені погляд перед тим, як відвернутися.

— Я надішлю повідомлення наступній потенційній нареченій. Сподіваюся, що вона зможе зустрітися з нами завтра, і ми з цим покінчимо.

На мить світ довкола завмер. Я подивилася на нього, обдумуючи інформацію про те, що ще одна відьма уклала угоду, і він про це знав.

— Ти обіцяв припинити допомагати Гордині, але все-таки знав про іншу відьму?

Він кивнув.

— І чому ти кажеш мені про це тільки зараз?

— По-перше, я просто пообіцяв не шкодити жодній відьмі й не примушувати її укладати угоду. По-друге, я збирався поділитися цією інформацією після нападу Гадюки, але ти відправила мене в коло для виклику, коли я й слова промовити не встиг.

Як зручно.

— Ти повертався до свого світу, щоб отримати цю інформацію?

— Ні, якщо ти викликала мене, то я не можу повернутися до свого світу, поки ти не відправиш мене назад. Або поки наш зв’язок не буде розірвано демонським клинком.

— А як же те трансве... як його там?

— «Трансвеніо». Мої зв’язки з тобою не дають мені змоги вільно подорожувати між світами. Зате вони дають мені змогу залишатися тут довше, ніж я міг би. Інакше кажучи, наш зв’язок тримає мене тут.

— Тоді як ти отримав інформацію про нову угоду?

— Гординя надіслав мені повідомлення.

Це була занадто проста відповідь, щоб заспокоїти мене. Мені не подобалося, що диявол міг надсилати повідомлення між світами. Це змусило мене згадати

умбра-демона і те, з якою легкістю той приставив клинок до шиї моєї бабусі. Можливо, дияволу набридло, що відьми носять його роги.

— Якщо ти можеш залишити цей світ тільки тоді, коли я відпущу тебе, як же ти збираєшся доправити наречену в пекло?

У його очах спалахнула іскра захоплення.

— Завтра я лише поговорю з нею. Я не казав, що доправлятиму її до пекла, — він позирнув на мене, і я замислилася, чи вбачав він у мені гідну суперницю. — Сьогодні мені потрібно знайти відповідне приміщення. Щойно я знайду підхоже місце, дам тобі знати, де мене шукати. Якщо не отримаєш звістки від мене до заходу сонця, зустрінемося в печері.