На щастя, у залі, де померла Вітторія, не було чутно ніяких надприродних шепотінь, що чекали на мене. Як і ніяких наполегливих поривів викликати когось чи магічних запитів із іншого світу. Навколо була тільки тиша й легке шаркання чобіт Гніва в темряві. На його тихе, але грубувате прохання, я вручила свою торбинку з припасами. Була вдячна, що маю трохи часу для того, щоб зібратися із силами, доки він нишпорив у ній у пошуках свічок.

Якщо вірити Гніву, то в нас було лише кілька хвилин, щоб він відчув сліди будь-якої магії виклику. Він застеріг мене, що може не бути ніяких результатів, адже минуло вже понад місяць. Я не була в цій залі звідтоді, як знайшла тут понівечене тіло сестри. Якби я мала вибір, то ніколи не ступила б на територію цього монастиря. Я знала, що Вітторії тут немає, але той вечір примарою переслідував мене. Я заплющила очі, коли згадала розірвану плоть, цілковите заціпеніння смерті. І кров...

Я потерла плечі, хоча повітря було приємно теплим. Як дивно — яким іноді непередбачуваним може бути життя. Місяць тому я навіть не могла й уявити, що повернуся сюди з істотою, яка злизувала зі своїх рук кров моєї сестри. А тепер ми тут. І діємо разом.

Я раптово припинила занурюватись у своє горе. Мене осяяло: з усіма останніми подіями, я геть забула про цю хворобливу деталь зі злизуванням крові.

— Щоб ти розумів: я дозволила тобі покинути коло для ув’язнення тільки для своєї вигоди. Це рішення не означає, що ти мені подобаєшся.

— А я подумав, що магічне зв’язування на вічність — це прояв великої дружби.

— Ти так і не пояснив, чому злизував із рук кров моєї сестри.

Він припинив копирсатися в моїй торбинці й запалив сірник. Спалахнуло світло, освітлюючи його обличчя. Тіні затемнювали його погляд, але не приховали мерехтіння райдужок. Я помітила: його увага зосередилася на кинджалі. Він так часто витріщався на нього під час нашого походу сюди, що я починала замислюватися, чи замишляє він підступні способи повернути його собі.

Я відігнала дрижаки, коли знайоме відчуття небезпеки повернулося. Іноді, особливо після того, як він погодився допомогти, було легко забути той факт, що він один із Нечестивих.

— Ти не питала.

— Я впевнена, що питала.

— Ти сказала: «Ти стояв над її тілом і злизував із пальців її кров, мерзенний ти монстре».

Що ж, він однозначно запам’ятав мої слова. Він запалив свічки й простягнув мені одну. Я уникала його пальців, і він робив те саме.

— Нічого не чіпай тут, відьмо. Ми не хочемо перебити запахи, що ще лишилися.

— Мені варто знати, що ти маєш на увазі, коли говориш «запахи, що ще лишилися». Чи це якийсь факт для створінь із пекла, який ліпше залишити уяві?

— Хоч як це може бути спокусливо, але ліпше мене не уявляти взагалі.

Я закотила очі. Якщо він не хотів розповідати — що ж, нехай так. Мені не було діла до його безцінних демонських відчуттів, але мені було діло до Вітторії.

— Гаразд. Чому ти злизував її кров?

Він підняв свічку й розвернувся на місці, оглядаючи залу.

— Я перевіряв її.

Я глибоко вдихнула й помолилася богині сили й мудрості, щоб та вберегла мене від прагнення вбити його тут і зараз.

— Слухай, це маленьке союзництво функціонуватиме набагато ліпше, якщо мені не доведеться увесь час витягувати з тебе інформацію силою. Уяви, що я взагалі нічого не знаю про твої нечестиві справи. Для чого ти перевіряв її кров?

— Вибачте мені, ваша величносте, — легка усмішка заграла на його губах. — Я перевіряв її на ознаки демонічного двору, з яким вона могла зв’язати себе.

— Подібно до обміну на крові, що ти пропонував мені?

Він кивнув.

— І що ти зрозумів, перевіривши кров Вітторії?

— Вона не зв’язала себе ні з ким. Та це не означало, що вона не контактувала з якимось із князів пекла.

— Тож, навіть попри те, що я викликала тебе сюди, ніхто не знав би, що ти і я... працюємо разом... якби ми не уклали угоду на крові, правильно?

— Так.

Прокляті кістки! Це означало, що Вітторія могла викликати Жадібність чи Заздрощі, але не погодитися на угоду на крові, й не було ніякого способу відсте-жити це.

— Як ти думаєш, Жадібність або Заздрощі могли б хотіти перешкодити Гордині одружитися?

Він замислився.

— Жадібності подобається керувати своїм двором, тому — ні. Заздрощі не вчиняв би нічого, що могло б зумовити війну для його двору. Він більше схильний роздумувати над тим, чого в нього немає і що йому хотілося мати, але бракує амбітності отримати.

Розмову закінчено. Гнів відійшов зі свічкою в руках. Я ж звернула увагу на дещо: нахилившись, нігтем зішкребла застиглі крапельки воску. Віск був блідо-рожевого кольору. Раптом я пригадала свічки, що стояли тут тієї жахливої ночі. Я наче малювала півколо світлом на підлозі, рухаючись повільно. І тут побачила ще одну маленьку краплю воску — вона була сірого кольору. Я розвернулася, намагаючись ще віднайти залишки такого самого кольору.

Це однозначно було місце, де Вітторія створила коло для виклику.

— Заздрощі сказав, що інші прийдуть по мене. Він мав на увазі твоїх братів?

— Думаю, так.

— А може, він говорив про умбра-демонів?

— Можливо.

Я дивилася на нього, направляючи кинджал. Після того як він урятував моє життя у свій спосіб, мені хотілося кричати від його коротких відповідей. Я знову пригадала, що він не здатний обманювати мене і примружила очі.

— Що він мав на увазі, коли казав, що не знає, що чекає на нас у майбутньому?

— Мене там не було. Я не знаю, на що саме він натякав, — Гнів уникав мого погляду. — Він міг просто

використовувати ці слова як тактику залякування, щоб проникнути до тебе в голову.

— Що таке тіньова відьма?

Він перемістив увагу на мене. У його погляді я прочитала: якщо я ще не знаю про це, то він не буде тим, хто мені це розповість. Я кинула на нього довгий жорстокий погляд, що обіцяв смерть, якщо він не почне говорити.

— У тобі тече трохи більше демонської крові, ніж в інших відьмах.

— Це не можливо. Ти... — я замовкла. Він не міг брехати, але це не могло бути правдою. Наша сім’я благословенна богинею, ми — не дочки темряви. — Як таке взагалі можливо?

Він звів брову.

— Ти ж знаєш, звідки беруться діти, чи не так?

— Звісно, знаю.

— Це добре. Мені не доведеться розповідати тобі, як хтось із твоїх предків добряче погецав із демоном і народив дитину. Мабуть, це було не так давно, якщо Заздрощі зміг зрозуміти, просто... поглянувши на тебе.

— Бабуся говорила, що ми охоронниці між світами. І тіньовими відьмами нас зневажливо прозвали Нечестиві.

Він зосередився на мені, й раптом я зрозуміла, що не хочу, щоб він знав хоч щось про таємну історію моєї сім’ї. Я кивнула на віск від свічок, змінюючи тему.

— Пам’ятаю, мені тоді здалося, що в повітрі витав запах чебрецю. І парафіну. Чи може це бути доказом того, що вона викликала Гординю?

— Ні. Блідо-рожеві й сірі свічки використовує двір «Жадібність», — він обійшов залу. — Чебрець і мідь також потрібні для виклику демона, що належить до цього князівства.

— Демонів можна викликати тільки за умови, що використовуєш свічки відповідного кольору?

— Так, проте не тільки. Демонічні королівства поділяються на сім знатних княжих дворів, кожен із яких має свої ритуали й вимоги. Серед них кольори свічок, трави, певний час доби, цільові предмети, а також різні метали.

Я показала на предмети навколо.

— Нічого з цього не могли використати, щоб викликати Гординю? Чи, може, наявність Рогу Аїда скасовує вимоги закляття виклику?

— Навіть якби у твоєї сестри були обидва ріжки, нічого не спрацювало би без свічок потрібного кольору, відповідного металу і трав, — він підняв свою свічку. — Хай що сталося в цій залі тієї ночі, я знаю: твоя сестра не викликала Гординю. І не схоже, що вона навіть намагалася це зробити.

— Вона сказала мені, що намагалася.

Гнів уважно подивився на мене.

— Неможливо сказати, якими були її наміри. Вона могла хотіти викликати його, а в процесі передумала. Можливо, навіть якщо й робила спроби виклику, це було зовсім не тут.

Я зібралася попри відчай, що наростав у мені. Якщо вона не викликала Гординю, це означало, що винним був Жадібність. Це мав бути він. Я подумала про напад на Нонну і його бажання володіти Рогом Аїда. Те, що Жадібність не задовольнявся лише статусом князя пекла, коли міг стати правителем усіх демонів, було логічним. Адже, вічне невдоволення і постійне прагнення більшого були частиною його гріха. Йому також було байдуже, хто або що постраждає у процесі гонитви за його цілями.

У мені запалала неочікувана лють, вона огорнула собою кожен куточок зали. Вона була такою сильною, що я ледь стояла на ногах.

— Я присягаюся на крові, що знищу демона, який зробив це з Вітторією, і зроблю це із задоволенням.

Гнів різко глянув на мене й, судячи з того, як спалахнуло його здивування, я могла тільки уявити, яка темрява оповила мій погляд. Мої емоції дедалі сильнішали, вони просто чорніли. Я пояснювала це тим, що була поряд із князем-воїном. Якщо Заздрощі розпалював у мені завидливість, то не дивно, що Гнів, свідомо чи ні, підживлював мою злість.

— Ти допоможеш мені знову допитати Жадібність. І якщо я не зможу вбити його, то це зробиш ти.

Амулет моєї сестри засяяв темно-лавандовим кольором. Гнів поглянув на нього, а потім перевів погляд на мене. Я знову надягла його після того, як викрала в Гадюки — поки ворота пекла не розчинилися, та і Гнів не намагався зірвати його з моєї шиї.

— Попри твою войовничість, я не починатиму ні з ким війни. Як і ти. Принаймні не без неспростовних доказів. Імовірність того, що це був Жадібність, незначна.

— Тоді як він тут опинився? Хтось викликав його? — я змахнула рукою, показуючи на залу. — Усе вказує на те, що його викликали саме в цій залі.

— Необов’язково. Князі пекла, крім Гордині, звісно, можуть подорожувати світами самостійно. До того ж немає доказів, що Жадібність застосовував силу в цій залі. Якщо твоя сестра не мала предмета, що належав йому, то найімовірніше, вона сама або хтось інший, провів такий ритуал, викликав когось із його підданих. А підданих у нього тисячі.

— Але тільки один демон, що належить до цього двору, зараз перебуває в Палермо. Щось я не бачу, щоб тисячі інших демонів бігали містом, а ти?

— Це риторичне запитання, чи ти хочеш почути відповідь?

Я розкрила рота й одразу ж стулила його. У мене було ще багато запитань про світ демонів, але я бачила, що Гнів просто з нетерплячкою чекав, щоб я їх поставила. Однак я вирішила, що сьогодні не його день.

— Який предмет знадобився б їй, щоб викликати Жадібність? Кинджал, схожий на твій? — я не пригадувала, щоб на ньому був якийсь клинок, коли навідувалася до грального сховку. Дедалі більше доказів вказувало на те, що його викликали. — Можливо, він і досі в нашій кімнаті?

— Гадаю, що ні, — Гнів похитав головою. — Він був би тут у ніч убивства. Хай хто убивця, він, напевно, забрав його із собою, коли тікав. Але тут немає запаху, що можна було б відстежити. Якщо це демон, мені доведеться відстежувати його іншим чином.

— Або ж ти мав рацію, коли говорив, що, можливо, вона не викликала демона, — міркувала я вголос. — А може, вона наштовхнулася на когось, хто намагався викликати Жадібність, і цей хтось убив її. А може, хтось викликав демона нижчого рівня і той напав.

Бо те, яким чином її серце вирвали з грудей... тільки найжахливіша з істот була здатна на таке. Я ніколи не забуду, що знала лише одного демона, який був у цій залі поряд із моєю вбитою сестрою за кільки секунд після того, як вона втратила своє життя.

— Це можливо, але я не вірю, що це був демон, — він подивився на вівтар, де лежало тіло моєї

близнючки. — Демон нижчого рівня просто перерізав би горло, а не націлювався на якийсь один орган. Особливо, щось таке значне і здатне так жорстоко понівечити тіло, як вирване серце.

Ні Гордині, ні Жадібності, ніяких підказок, тим паче доказів. Ця вилазка точно не йшла за планом.

Я подумала про аркуші ґримуара, що знайшла. Гнів згадав, що для виклику демона того чи того двору потрібні відповідні предмети й свічки певного кольору. Проблема полягала в тому, що на жодному із двох аркушів Вітгорії не йшлося нічого про рожеві чи сірі свічки. Усередині мене знову почала наростати злість, яку треба було спрямувати кудись. Або ж на когось.

— Так от, — повітря було теплим, але лезо, що я притиснула до спини Гніва, було крижаним, наче лід. Він затамував подих. — Ти не можеш обманювати мене, і я вірю: те, що ти кажеш — частково правда. Та чому ж я не можу знайти жодних доказів твоєї невинуватості?!

— Ти хочеш, щоб я прокоментував твою очевидну некомпетентність?

— Ти розташував свічки як докази тієї ночі для того, щоб звинуватити Жадібність? Мабуть, ти зрозумів, що сестра мала закляття виклику саме для твого двору і вони вкажуть на твою причетність.

— Я не знав, що ти викликала мене, використавши якесь закляття, окрім власного. Я ніколи не вступав у контакт із твоєю сестрою, окрім ночі, коли виявив її тіло. Ти ж пам’ятаєш, що мені також потрібно знайти вбивцю відьом, чи не так? Можливо, навіть більше за тебе.

— Навіщо? Через прокляття?

— Якщо говорити простими словами, то так.

— Розкажи мені все про нього. Я хочу знати, хто прокляв диявола й чому. І чому це важливо для мене в цьому світі.

Він кинув через плече на мене такий погляд, який свідчив, що на ці питання я не отримаю відповідей, навіть попри притиснутий до його спини кинджал. Мені дуже хотілося засадити в нього ножа, але, це призвело б до того, що він не відповів би на будь-які інші запитання.

— Ти прикидався, що моє закляття захисту працює?

— Якби я прикидався, чому досі не скрутив тобі шию чи не використав на тобі свої сили? Це точно не через те, що я надзвичайно насолоджуюся твоєю чарівливою компанією.

— Назви мені хоч одну причину не заганяти це лезо прямо тобі в серце. Я ж можу вбити тебе ним, чи не так? Твоєю власною зброєю. Лише одним рухом.

— Сумнівно.

— Ти впевнений? — я притиснула вістря клинка до його хребта. — Мені здається, ти уникаєш правди. Знаєш, чому?

— Просвіти мене.

— Я відчуваю твій погляд, коли ти думаєш, що я не помічаю тебе. Ти відстежуєш кинджал із кожним моїм порухом. Ти хочеш знати, де він. Тому Заздрощі й був здивований, що він у мене. Ти майже безсмертний, за винятком цієї маленької слабкості. Тож, о, великий князю Гніве, якщо ти не хочеш померти сьогодні вночі, скажи мені, навіщо Гординя послав тебе сюди.