— Якщо хочеш, щоб я розмовляв із тобою зараз, увічливо попроси.

Я не назвала б це полегшенням, але в мене з плечей впав тягар, коли я знайшла Гніва ув’язненим у колі для виклику. Він не розлютився, як я очікувала, лише трохи збентежився. Гадаю, він не очікував, що я зажену його в коло відразу після того, як він урятував мені життя. Що, зрештою, було логічно. Щиро кажучи, я також не очікувала, що відплачу йому таким чином.

— Усі демони такі божевільні, чи це лише ти?

Він зітхнув.

— Ти також не найприємніша змія в цьому кублі, чи не так? У моєму світі не дякують ув’язненням за врятоване життя. Не заперечуй, що тобі варто попрацювати над манерами поведінки.

Усі попередні думки про союзництво вмить зникли. Демон, який читає лекції про манери, — найбезглуздіше, що мені колись випадало бачити. Та як він посмів?! Я висловила йому з десяток різних рекомендацій про те, чим йому варто займатися протягом його часу на землі. Фермерство було одним із них.

— Чудово. Мені цікаво, звідки така креативність, можливо, з особистого досвіду?

Суперечки не привели б нас нікуди. Очевидно, Гнів почувався так само. Він примружив очі, пильно розглядаючи мене.

— Що хвилює тебе, відьмо?

— Нічого.

— Якщо це через закляття, що я використав, чи сукню...

— Ні, — з якихось причин зараз, коли я поряд із ним, то не готова попросити допомоги в розкритті вбивства сестри. Мені треба було впевнитися, що це був найліпший спосіб дій. Була одна річ, на яку він міг відповісти й допомогти мені визначитися з рішенням. Звісно, якщо він не вмре від сміху, почувши її. Я заплющила очі й полічила до десяти: — Учора на мою бабусю напав невидимий демон. А перед цим, я думаю, він переслідував мене.

Я очікувала, що він насміхатиметься з мене, запитає, чи вживала я останнім часом забагато алкоголю. Натомість він дуже уважно мене оглянув.

— Воно говорило з тобою?

Я кивнула.

— Воно сказало: «Він наближається».

Гнів закрокував колом із кісток.

— Звучить так, ніби це умбра-демон. Але для того, щоб він був тут і говорив із тобою... Він ще щось казав?

— Я... я не пам’ятаю точно. Уперше він сказав щось про спогади і викрадені серця.

— Уперше? — Гнів повернувся і витріщився на мене. Йому не дуже вдавалося показувати увесь спектр емоцій, імовірно, через те, що він був безсмертним створінням, народженим у пеклі, а не людиною. Проте він був однозначно здивований цією новиною. — Скільки разів ти стикалася з ним?

— Можливо, тричі. Я думала, що за мною стежили, коли я йшла до монастиря... Тієї ночі... я знайшла сестру мертвою і не згадувала про це відчуття, — я почала ходити зовні навколо кола. — Що таке умбра-демон?

— Зазвичай це наймані шпигуни. Вони можуть продати свої послуги будь-якому знатному двору, якщо їм це вигідно. Є ті, які вірні виключно Гордині. Вони здебільшого безтілесні, тому їх дуже важко вбити. Магія не завжди працює на них так, як ти очікуєш.

Важко вбити — не означає, що це неможливо. Що ж, немає злого, щоб на добре не вийшло, якщо тут було хоч щось добре.

— Якщо воно має шпигувати, навіщо розкрило себе?

— От у чому питання, так, відьмо? Зазвичай вони взагалі не розмовляють.

— Думаєш, його найняв Жадібність?

— Чому це я маю так думати?

Я пильно оглянула його, чи обманював він мене. Напевно, він знав, що його брат був тут.

— Може, тому, що я говорила з ним в його гральному сховку саме перед тим, як на бабусю напали? І я обманом виманила в нього більше інформації, ніж він хотів мені надати. Цей гріх — не його спеціалізація, проте, гадаю, це зачепило його королівську гордість.

— Кумедно, — погляд Гніва був позбавлений будь-яких емоцій. — Обманути князя пекла майже неможливо.

— Можливо, якби він не брехав, ким був, то це справді було б важко, — я не знала, чи Гнів вірив мені, проте мені було байдуже. — Ти сказав, що деякі умбра-демони вірні Гордині. Думаєш, він їх послав?

Якщо зважати на той факт, що воно вкрало один із ріжків, це здавалося ймовірним. Та Гнів не знав, що це було причиною, чому я полізла в кубло Гадюки. Мені було цікаво, що він відповість.

— Це можливо, але не напевно. Особливо не тоді, коли я тут. Умбра-демон не може переміститися до потойбіччя. Він може лише подорожувати між світами, якщо котрийсь із князів посилає їх, або ж якщо їх викликають. Та навіть за таких умов таку силу можна використовуватися лише в певні періоди.

— Як працюють подорожі між світами?

— Це ніби висмикувати нитки з полотна часу, а потім вплітати їх в найрізноманітніші місця.

Туманне пояснення.

— Якби хтось намагався викликати диявола, ти міг би це відчути?

Гнів різко позирнув на мене.

— Його неможливо викликати.

— А якби в когось був Ріг Аїда? Тоді можна було б?

Князь-демон затих. Його здивування тривало лише якусь мить, перш ніж крива посмішка повільно розпливлася на його обличчі.

— А ти часу не марнувала.

Так, не марнувала. Я проробила важливу роботу, йдучи кроками сестри, але тепер потребую допомоги. Можливо, Гнів і був моїм ворогом, але він урятував мені життя. Я сподівалася: це означало, що я могла довіряти йому.

Я ретельно обміркувала, що хотіла робити далі. Його відповідь про умбра-демона нагадала мені про близнючку і про те, як вона занотовувала абсолютно все у щоденнику. Це заспокоїло мене. Здалося, ніби Вітторія благословляла це надзвичайно дивне союзництво. Я нагадала собі, що Гнів міг легко забрати

мою душу або торгуватися моїм життям, коли я лежала, помираючи. Та він не зробив жодної з цих речей. Навпаки, він пожертвував частину своїх сил, не очікуючи на плату.

— Ти допоможеш мені дізнатися чи... це сталося?

— Чи хтось викликав Гординю? — запитав він. Я кивнула. Він мав скептичний вигляд: — Нам потрібно знайти місце, де відбувався виклик. І навіть у такому разі немає гарантій. Ріг Аїда був цілісним, чи використовували лише частину?

— Лише частину, — я вдихнула повітря. — І я знаю, з чого почати. Тож ти мені допоможеш?

— Тобі треба конкретизувати, чого ти хочеш, якщо плануєш розвіяти стримувальне закляття. Не забудь використати назву мого двору. Це ввічливо.

Я подивилася вниз на його кинджал, що принесла з дому, а потім поглянула на нього. Він знову всміхнувся. Цього разу усмішка була наповнена щирим вдоволенням.

— Це не я писав правила.

— Князю Гніве, чи погодишся ти покинути коло з кісток і допомогти мені в пошуках того, хто викликав Гординю?

Мені вперше доводилося розвіювати стримувальне закляття і це було дивно. Мені не треба було шепотіти ніяке замовляння, достатньо просто попросити його покинути коло для виклику.

Печеру наповнив електричний заряд, що повільно розростався нею аж доки порушив цілісність кола з кісток. Я почула легке потріскування, а потім усе повернулося до свого звичного стану.

Раптово Гнів здійнявся наді мною.

— Якщо ти цінуєш наше союзництво, ніколи більше не використовуй стримувальне закляття на мені,

відьмо. Довіра — двобічна річ. Мій терпець потроху вривається.

— Гаразд. Якщо ти хочеш моєї довіри, припини допомагати Гордині знайти дружину.

— Не можу.

— Тоді не дивуйся, коли я за потреби захищатиму себе у будь-який спосіб.

Він відійшов якомога далі й запустив руку у своє волосся. Я байдуже дивилася на нього, коли він розвернувся і попрямував у мій бік. У його золотавих очах спалахнула рішучість:

— Дай мені кинджал!

Я кинула на нього недовірливий погляд.

— Він треба мені на секунду. І я не збираюся різати тебе ним.

Хоча, ймовірно, він дуже цього хотів.

Я відв’язала зміїний кинджал, витягла його з чохла, що був пристебнутий до мого стегна, і передала йому.

Гнів став на одне коліно.

— Еміліє Марія Ді Карло, я даю слово, що не завдам шкоди жодній відьмі й не змушу її взяти шлюб із Гординею, — він провів кинджалом по своїй долоні, а потім притиснув свою закривавлену руку до серця. — Своєю кров’ю і короною я клянуся, що моє теперішнє завдання полягає у порятунку душ, а не в їхній згубі.

Він підвівся і повернув мені свій кинджал, розвернувши його руків’ям до мене. Це було ще одним проявом довіри. Я забрала клинок і оглянула його. Рана вже загоїлася.

— Ти не збираєшся попросити мене прийняти угоду на крові, про яку ми говорили раніше?

— Я хотів би, щоб ти прийняла її, але не тиснутиму на тебе. Задоволена моєю присягою?

— Поки так.

— Добре.

Він пройшов повз мене, зупинившись на краю печери. Стримуючи бажання штовхнути його в море, я мовчки пішла слідом, позираючи на сріблясті хвилі, що, сягаючи берега, звивалися, неначе якась гігантська темна істота у світлі повні. Прокляті кістки! Звісно. Повний місяць передбачав іще більше неприємностей. І я мала вже добрячий лантух цих проблем.

— Тримай! — я притиснула сорочку, що купила йому, до його грудей. — Мені байдуже на те, що вона тобі не подобається чи не так пахне, байдуже, що ти занадто знатний для таких сільських речей. Ти одягнеш її, коли ми йтимемо містом, бо останнє, що нам зараз треба, — привертати до тебе увагу.

Ми із Гнівом розмістились у прибудові монастиря, спостерігаючи за тим, як вогники всередині зникали одні за одними. Скоро братство спатиме у своїх спочивальнях.

— Що змусило тебе поклястися мені на крові?

— Я хотів запропонувати гілку довіри.

— Ти маєш на увазі гілку оливи*?

— Це те саме, відьмо, — він підняв обличчя догори, дивлячись на місяць. — Я також хотів би більше тих... смаколиків, що ти приносила. Якби ти померла, мені довелося б їх шукати. Це було б незручно.

— Каннолі? — запитала я, вдаючи недовіру до його спроби пожартувати. — Тобто частково ти врятував мене заради солодкої рикоти?

Гілка оливи — символ перемир’я.

Добре, що він не знав, які вони популярні і що їх легко знайти в будь-якому закладі міста.

— Як думаєш, умбра-демон спостерігає за нами?

Було важко розгледіти його риси в темряві, адже вони були надійно сховані в тіні, але я наче бачила його заперечливий вираз обличчя.

— Ти боїшся?

Чудовий спосіб не відповідати на мої запитання. Я знала, що він говорив про умбра-демона, але Гнів також лякав мене. Кожен, хто не боявся б зайти в одну кімнату з демоном, якого востаннє бачив біля тіла когось зі своїх рідних, був би дурнем.

За кілька вулиць звідси почулися чиїсь гучні голоси. За ними — сміливий і галасливий сміх. Палермо — місто, що поклоняється ночі, так само, як і ніжиться величністю дня. Фестивалі, бенкети — здавалося, що завжди були приводи для святкувань, особливо, коли це стосувалося напоїв та їжі. Я сподівалася зупинити монстра, що хотів зруйнувати все це, перед тим, як він знову нападе.

Минуло кілька тихих хвилин — і останній вогник згас.

— Що ж, час іти, — сказав Гнів, випрямляючись. — Якщо хочеш залишитися тут, то лишайся. Я не заперечуватиму.

Я проігнорувала його й пірнула в тінь, залишаючи його говорити самого із собою. Здавалося, він надзвичайно насолоджувався звучанням власного голосу, тож було б грубо переривати його.

— Я не втішатиму й не прикладатиму нічого до твоїх ран. Ні емоційно, ні в інші способи. Я зневажаю...

Коли двері в сусідньому провулку зі скрипом відчинилися, він замовк. Я кинула на нього різкий погляд,

а потім показала йому, щоб приєднувався до мене. Він просто стояв, насупившись. Я могла присягнутися, що він не почув, як я рухалася. Цікаво, чи багато людей його колись дивувало? Мабуть, небагато, зважаючи на те, як він дратувався, коли якась відьма перевершила його.

— То ти йдеш чи ні, демоне?