Нонна Марія метушилася кухнею так, неначе до останньої краплі випила все еспресо в нашому ресторані. Вона здавалася несамовито завзятою. Моя сестра запізнювалася на вечерю, і бабуся, звісно, вбачала в цьому недобрий знак, особливо після того, як Вітто-рії не було вдома ввечері перед святом. Хай богиня її простить.
Місяць був не просто повний, він світився їдким жовтим сяйвом. Із цього приводу Нонна увесь час бурмотіла такі застороги, що зазвичай змушували мого батька замикати двері на засув. На щастя, він і дядько Ніно сиділи в залі ресторану з крижаною пляшкою limoncello*, розливаючи відвідувачам напої після вечері. Ніхто не пішов із «Моря та Вина», не відсьорбнувши десертного лікеру й не відчувши блаженного задоволення після смачної вечері.
— Глузуйте з мене, доки завгодно, але зараз це небезпечно, бо демони нишпорять вулицями в пошуках душ.
Нонна нарізала зубчики часнику для скампі**. Її ніж майже літав над старою дощечкою. Якби вона не була обережною, то могла б лишитися без пальців.
Італійський лимонний лікер.
Італійська назва великої морської креветки з довгими тонкими клешнями.
— Дурницю твоя сестра вчиняє, вештаючись увечері.
Вона раптом застигла, зосередившись на маленькому рогоподібному амулеті в мене на шиї. Стурбованість проступила глибокими лініями навколо її очей та рота.
— Еміліє, вона хоч корнічелло свій носить?
Я нічого не відповіла. Ми ніколи не знімали свої амулети, навіть під час купання. Сестра порушувала всі правила, крім цього. Особливо після того, що сталося тоді, коли нам було по вісім. Я на мить заплющила очі, відганяючи спогади. Нонна не знала про luccicare — мерехтіння, яке я бачила навколо смертних, тримаючи в руках свій корнічелло. Я сподівалася, що Нонна не дізнається ніколи.
— Мамо, ну, годі, — моя мама поглянула на стелю так, наче богиня неба могла громовицею відповісти на її молитви. Тільки я не знала, кого саме мало побити тією громовицею — бабусю чи маму. — Нумо спершу накриємо столи, а потім думатимемо про Нечестивих. Наразі у нас є нагальніші справи, — вона кивнула на пательню. — Часник уже підгоряє.
Нонна пробурмотіла щось на кшталт: «Якщо ми їх не врятуємо, їхні душі приречені, Ніколетто». Я закусила губу для того, щоб не розсміятися.
— Щось не так, я відчуваю це нутром. Якщо Вітторія найближчим часом не прийде додому, я сама піду на її пошуки. Мальваджі не наважаться вкрасти її душу прямо в мене під носом.
Нонна змахнула кухонною сокиркою й різко опустила її на невинну скумбрію, що безтурботно лежала на дошці, — голова рибини покотилася вапняковою підлогою.
Я зітхнула. Ми ж могли б використати її для бульйону. Нонна була сама не своя. Саме вона вчила нас
цінності кожної частини тушки будь-якої тварини. Звісно, крім кісток, бо їх можна використовувати лише для бульйонів, але не для заклинань. Принаймні це були правила, за якими жили Ді Карло. Le arti oscure8 була геть забороненою. Я кинула риб’ячу голову до миски, щоб пізніше віддати її котам-безхатькам, відганяючи від себе думки про чорну магію.
Я налила Нонні охолодженого вина, додавши скибочки апельсина і зацукрованої цедри, щоб підсолодити напій. На склі келиха миттєво розцвів візерунок від конденсату. Липневе повітря у Палермо задушливе навіть тоді, коли ми намагаємося зловити легкий вітерець, прочиняючи вікна навстіж. Особливо спекотно було на кухні. Піч так нагрівала приміщення, що мені доводилося зав’язувати волосся навіть у найхолодніші місяці року.
«Море та Вино» — сімейна тратторія Ді Карло. Вона добре відома в Сицилії своєю «гріховно»-смачною їжею. Щовечора всі столи зайнято голодними відвідувачами, які чекають на страви, приготовані за рецептами Нонни. Зазвичай черги утворюються вже по обіді за будь-якої погоди. Нонна казала, що її секретом були прості інгредієнти з легкою домішкою магії. І це правда.
— Тримай, Нонно!
Вдаватися до магії за межами дому небажано, але я все-таки прошепотіла коротке закляттячко. Келих вина був холодним і вологим, тому легко прослизнув прилавком просто до рук Нонни. На секунду заспокоївшись, вона відсьорбнула солодкого червоного вина. Коли бабуся відвернулася, мамині губи прошепотіли слова вдячності, тож я всміхнулася.
Я не знала, чому Нонна така схвильована сьогодні. За останні кілька тижнів, саме після нашого вісімнадцятого дня народження, сестра пропустила чимало вечерь. Вона прокрадалася додому вже після заходу сонця з розчервонілими щоками й очима, що сяяли. Щось у ній змінилося. І я підозрювала, що з цим точно був якось пов’язаний один молодий продавець на ринку — Доменіко Нуччі-молодший.
Одного разу я без дозволу зазирнула в її щоденник і побачила його ім’я, написане на полях. Та відразу після цього мене охопило надзвичайне почуття провини, тому я поклала щоденник назад під паркетну дошку, де сестра його й зберігала. Ми все ще жили у спільній кімнаті на другому поверсі нашого маленького, людного будиночка, тож, на щастя, вона не помітила, що я там порпалася.
— Із Вітторією усе гаразд, Нонно, — я подала їй свіжої зелені петрушки, щоб прикрасити креветки. — Адже я розповідала тобі, що вона фліртує з хлопцем із родини Нуччі — з тим, що продає аранчіні9 біля замку. Впевнена, він сьогодні зайнятий підготовкою до свята. Та я можу закластися, що вона там роздає смажені рисові кульки всіляким ненажерам. Треба ж їм чимось заїдати те церковне вино, що вони п’ють, — я підморгнула, але тривожність бабусі нікуди не зникла. Я поклала петрушку й міцно її обняла: — Жоден демон не вкраде її душі й не виїсть її серця. Я обіцяю. Вона незабаром повернеться.
— Дитинко, я сподіваюся, що одного дня ти почнеш серйозно ставитися до знаків, які тобі надсилатимуть богині.
Можливо, «одного дня». Проте я протягом життя повсякчас чула історії про червонооких демонічних князів, але й досі жодного не зустріла. Тож я не дуже переймалася, що все раптово зміниться зараз. Хоч куди там Нечестиві зникли, це, здавалося, вже назавжди. Я боялася їх так само, як і переймалася тим, що динозаври повернуться на землю і заполонять Палермо. Я полишила скампі на Нонну й усміхнулася, коли до звуків різання ножів і брязкання ложок додалися звуки музики. Це була моя улюблена симфонія, вона давала мені змогу цілком зосередитися на задоволенні від творчого процесу.
Я вдихнула аромат часнику й олії. Приготування їжі було поєднанням музики і магії. Мушлі потріскували, панчета10 шипіла на розжареній пательні, віничок для збивання ніжно бряжчав об стінки металевої миски, а ніж ритмічно стукотів по дерев’яній дощечці. Я насолоджувалася кожною хвилиною на кухні зі своєю сім’єю. Це був для мене найпрекрасніший спосіб провести будь-який вечір.
Тратторія «Море та Вино» була моїм перспективним майбутнім, наповненим світлом і любов’ю. Особливо, якщо мені вдасться накопичити трохи грошиків і купити сусідню будівлю, щоб розширити сімейний бізнес. Я вже певний час експериментувала з різними смаками італійської кухні й планувала одного дня створити власне меню.
Мама наспівувала, ліплячи марципани у формі фруктів, затим мовила:
— Доменіко — хороший хлопець. Він буде Вітторії гарною парою. І мама в нього доволі приємна.
Нонна змахнула рукою в борошні так, наче ідея заручин Нуччі й Вітторії пахла гірше, ніж сусідні вулички рибного ринку:
— Геть! Вона занадто молода, щоб думати про шлюб. І він до того ж не сицилієць.
Ми з мамою похитали головами. У мене було відчуття, що його тосканське коріння не мало ніякого стосунку до несхвалення Нонни. Якби Ноннина воля, ми жили б у родинному будинку маленького кварталу Палермо аж до самої смерті. Вона не вірила, що хтось міг наглядати за нами ліпше за неї. Особливо якийсь звичайний смертний. Доменіко не походив із відьомської сім’ї, як мій тато, тож Нонна вважала, що йому не можна довіряти нашу таємницю.
— Він тут народився, його мати з цього краю, тож я впевнена, що це робить його сицилійцем, — сказала я. — Не будь такою сварливою. Такій милій і добрій людині, як ти, така поведінка геть не личить.
Вона мугикнула, ігноруючи мою відверту спробу задобрити її. Уперта, наче ослиця, як сказав би мій дідусь. Бабуся взяла до рук різьблену дерев’яну ложку й спрямувала її в мій бік:
— Сардини викинуло на берег, а чайки навіть не торкнулися їх. Ти знаєш, що це означає? Це означає, що птахи не дурні. Диявол сіє неспокій морем, а вони не хочуть мати нічого спільного з його жертвами.
— Мамо! — простогнала мама, відклавши мигдалеву пасту. — Минулої ночі корабель, що перевозив гас, розбився об скелі. Паливо розтеклося по воді, через нього й померла риба.
Нонна кинула на маму погляд, від якого міг і мороз шкірою піти:
— Ніколетто, ти не гірше за мене знаєш: це знак того, що Мальваджі вже тут. Вони прийшли по душі.
Ти ж чула про тіла. Усе відбувається відповідно до пророцтва. Чи це теж збіг, га?
— Тіла? — мій голос піднявся на кілька октав. — Про що ви говорите?
Нонна одразу замовкла. Мама крутнула головою, зовсім забувши про марципани. Вони обмінялися такими глибокими й багатозначними поглядами, що мою шкіру вкрили сироти.
— Про які тіла ви говорите? — уже гучніше нагадала я. — І що там пророкували?
У нашому ресторані було велелюдніше, ніж зазвичай, оскільки ми готувалися до напливу гостей у зв’язку із завтрашнім святом, тож я днями слухала різні плітки на ринку. Та ніхто не говорив ні про які тіла.
Мама позирнула на бабусю так, наче очима промовила, що, оскільки та завела цю розмову, їй і закінчувати її, й повернулася до своїх солодощів. Нонна вмостилася у своєму кріслі біля вікна, міцно обхопивши руками келих вина. Нестерпну спеку розбавив легкий вітерець — Нонна заплющила очі, ніби вбираючи його в себе. Вона мала виснажений вигляд. І хай там що відбувалося, це точно було щось погане.
— Нонно, будь ласка, скажи, що сталося?
— Того тижня вбили двох дівчат. Одну — в Шаці, а іншу тут — у Палермо.
Шакка — портове містечко біля Середземного моря, що розкинулося на південь від нас. Воно було справжньою коштовністю, що тішила око. Я навіть уявити не могла, що там могли скоїти вбивство. Звісно, це звучить безглуздо, адже смерть не перебирає.
— Це жахливо, — я поклала ножа, серце вискакувало з грудей. Я подивилася на бабусю: — Вони були смертними?
Сумний погляд Нонни сказав усе — вони були streghe11. Я важко проковтнула. Не дивно, що вона весь час повторювала, що Нечестиві повернулися. Вона уявляла, що одну з нас уб’ють і лишать лежати на холодному камені, що вбиратиме в себе нашу кров, а з нею і нашу магію, уявляла, як демони в пеклі катуватимуть наші душі. Я здригнулася, на чолі виступив піт. Я не знала, що й думати про ці вбивства.
Нонна завжди докоряла мені за те, що я надто скептична, але я поки не була впевнена, що до цього були причетні Мальваджі. За легендою, цілями Нечестивих були не вбивства, а угоди з людьми в обмін на їхні душі для диявола. До того ж ніхто не бачив їх на землі щонайменше сотню років.
Проте смертні вбивали одні одних постійно і, звісно, нападали на нас, коли дізнавалися, ким ми були. Чутки про нових мисливців на відьом доходили до нас іще того тижня, але ми не бачили жодних підтверджень їхньої присутності. Та все змінилося. Зараз, коли я знаю про вбивства відьом, то схильна вірити, що в цьому винні смертні фанатики. Нам потрібно бути ще обережнішими, щоб не викрити себе. Про прості закляття, під час читання яких нас могли побачити, не могло навіть бути й мови. Я завжди була обережною, але сказати те саме про сестру не можу. Для неї найліпшою формою приховати магію було вільно її практикувати. Можливо, хвилювання Нонни виправдані.
— Що ти мала на увазі, коли сказала, що Мальваджі повернулися по душі? — запитала я. — Саме про це говорить пророцтво?
Нонні не подобалося, що я розпитую, але вона помітила в моїх очах наполегливість і знала, що я не відступлюся. Вона зітхнула.
— Існують історії, які стверджують, що з цього часу Нечестиві повертатимуться до Сицилії щокілька тижнів на пошуки того, що колись вкрадено у самого диявола.
Цієї легенди я ще не чула.
— І що ж украдено?
Мама припинила ліпити марципани й заціпеніла. Нонна обережно відпила вина, подивившись у келих так, наче могла бачити в ньому майбутнє, що плавало на поверхні.
— Кривавий борг.
Я звела брови. Це не прозвучало зловісно. Перш ніж я встигла розпитати Нонну далі, в бокові двері біля комори постукали. Посеред розмови в маленькій залі ресторану мій тато покликав дядька Ніно й попросив порозважати гостей. Звуки чиїхось кроків залунали залою, і двері зі скрипом відчинилися.
— Buonasera12, синьйори Ді Карло! А Емілія тут?
Цей низький голос був мені знайомий, і я знала, про що саме він хотів мене запитати. Була лише одна причина, з якої Антоніо Вінченцо Бернардо — ново-навернений член святого братства — міг потурбувати мене. Монастир, що розташований неподалік, значно залежав від пожертв і благодійності, тож кілька разів на місяць я влаштовувала для них вечері від нашого сімейного ресторану.
Нонна хитала головою, дивлячись, як я витирала руки рушником і знімала фартух. Я розгладила свою темну спідницю і зніяковіло струснула із себе
борошно. Упевнена, я була схожа на якусь королеву попелу й пахла часником. Я зітхнула. Мені вісімнадцять, і я невиправно романтична.
— Еміліє... будь ласка...
— Нонно, на вулиці купа людей, усі святкують у переддень фестивалю. Обіцяю, що йтиму лише центральною дорогою, швидко приготую вечерю і на шляху назад заберу Вітторію. Ти й оком змигнути не встигнеш, як ми вже будемо вдома.
— Ні, — Нонна підвелася з крісла й почала підганяти мене назад до кухонної дощечки, наче норовливу курку. — Ти не можеш піти звідси, Еміліє. Тільки не сьогодні, — з благальним виразом обличчя вона вхопилася за власний амулет. — Хай хтось інший пожертвує їжу сьогодні, інакше доєднаєшся до мерців у монастирі.
— Мамо! — скрикнула моя мама. — Що ти таке говориш?!
Не переймайся, Нонно, — відповіла я, — я ще довго не збираюся помирати.
Я поцілувала бабусю і, поцупивши з тарілки наполовину зліплений мамин марципан, закинула його до рота. Поки жувала, я наповнювала кошик помідорами, свіжим базиліком, домашньою моцарелою, часником, оливковою олією і бальзамічним оцтом, який дядько Ніно привіз нещодавно з Модени. Оцет не був традиційним інгредієнтом, але я експериментувала зі смаками й мені подобалося додавати його до страви. Також прихопила сіль, хрусткий буханець хліба, який ми нещодавно спекли, і хутенько вислизнула з кухні, перш ніж ув’язатися в суперечку.
Я тепло усміхнулася брату Антоніо, сподіваючись, що він не чув Ноннині обурення щодо нього і монастиря, які вона виголошувала. Він був молодим і
красивим як для члена братства, а ще — лише на три роки старшим за нас із Вітторією. Його очі були кольору розтопленого шоколаду, а губи завжди натякали на наймилішу у світі усмішку. Він виріс по сусідству з нами, і був час, коли я мріяла вийти за нього заміж. Шкода, звісно, що він вирішив присвятити себе непорочності. Упевнена, щонайменше половина дівчат Королівства Італії були б не проти поцілувати ці чудові губи. Зокрема і я.
— Buonasera, брате Антоніо!
Я тримала в руках кошик із продуктами й проігнорувала дивне відчуття, що виникло, коли я назвала його «братом», адже насправді мала щодо нього не зовсім сестринські думки.
— Я знову експериментувала з їжею, тож сьогодні готуватиму для братства своєрідне поєднання капрезе і брускетту*. Як тобі така ідея?
Я сподівалася, що він погодиться зі мною, адже страва є простою і швидкою у приготуванні. Хліб набагато смачніший, коли його скропити оливковою олією і злегка підсмажити.
— Це звучить божественно! І прошу, називай мене Антоніо. Подрузі дитинства не треба бути такою урочистою зі мною, — він сором’язливо кивнув у мій бік: — У тебе гарна зачіска.
— Дякую, — я потягнулася рукою і торкнулася квітки на своїй голові.
Коли ми були молодшими, я вплітала у волосся апельсиновий цвіт і плюмерію для того, щоб нас із сестрою було легше розрізнити. Я нагадала собі, що
* Капрезе — салат із томатів, моцарели й базиліку, заправлений оливковою олією. Брускетта — популярна італійська закуска, яку традиційно подають перед основними стравами.
Антоніо тепер належав Всевишньому і в жодному разі не фліртував зі мною.
Хоча дуже часто мені хотілося, щоб усе було інакше.
Доки він увічливо ігнорував звуки каструлі, що впала на кам’яну підлогу, мене аж пересмикнуло, бо я припускала, що Нонна може кинути ще одну.
— Більша частина братства повернеться до монастиря пізніше, лише до вечері, — сказав він. — Але я можу допомогти тобі, якщо ти не проти.
Істерика Нонни ставала голоснішою. Антоніо був дуже увічливим і вдавав, що не чув її жахливих попереджень про демонів, які вбивають молодих дівчат у Сицилії, крадучи їхні душі. Я усміхнулася якомога приязніше, сподіваючись, що це не схоже на кривляння.
— Так, я була б рада.
Він відвернувся від розмови й нахмурив чоло, коли до нас долинули крики Нонни. Зазвичай вона була дуже обачною у присутності відвідувачів, тож якби вона почала кричати про чорну магію і захисні заклинання так, щоб він міг почути, наш гамірний сімейний ресторан було б зруйновано. Якщо смертні й боялися когось так сильно, як Мальваджі, то це, безсумнівно, відьом.
Коли ми увійшли до монастиря, я не думала про диявола чи про Нечестивих — демонів-шукачів душ, які, як Нонна присягалася, знову блукали на землі. І хоча дивитися на Антоніо було надзвичайно приємно, вигини його губ геть не відвертали мене. Я навіть не зважала на пасмо каштанового волосся, що спадало на його чоло, коли він дивився на мене, а потім швидко відводив погляд.
З усіх речей на світі я наразі думала лише про оливкову олію.
У коридорі відчувався слабкий запах чебрецю, і це змусило мене замислитися про те, як олія з додаванням приправи смакувала б у поєднанні з кростіні*. Я знову почала мріяти про власний ресторан і про меню, яке довела б до бездоганності. Кростіні було б чудовою закускою. Я поклала б на тост нарізані гриби, обсмажені у вершковому маслі з додаванням часнику і білого вина. Можливо, я навіть присипала б страву тертим пекоріно** і подрібненою петрушкою — щоб довершити її смак.
Традиційна італійська закуска у вигляді маленьких скибочок підсмаженого хліба. Подають їх у різних варіантах з будь-якими інгредієнтами: сиром, м’ясом, овочами, морепродуктами, рибою, зеленню тощо.
Назва великого сімейства італійських твердих сирів, які виробляють з овечого молока.
Коли ми увійшли до кімнати з кухонним начинням, я одразу відклала ці думки до «теки рецептів» у своїй голові й зосередилася на поточному завданні Діставши дві дощечки для нарізання і велику миску, я розклала все на маленькому столі.
— Я наріжу помідори, а ти — моцарелу.
— Як накажете, синьйорино.
Ми обоє потягнулися до мого кошика — й руки Антоніо торкнулися моїх. Я хутко підхопила помідори і вдала, ніби не відчула захоплення від нашого раптового контакту. Готувати наодинці з Антоніо в напівтемному залі в майже забутому куточку будівлі було доволі непоганим способом збути час. Якби він не вирішив присвятити своє життя Богові, можливо, це було б початком чогось більшого між нами.
Антоніо навіть не підозрював, що ми були ворогами.
Він належав до церкви, а я була відьмою. Не просто смертною strega*, яка використовувала традиційну магію проти злого ока й молилася католицьким святим. Моя сім’я була чимось іншим, чимось надлюдським. Наших сил боялися, а не поважали. Ми були дочками богині місяця разом з іншими дванадцятьма сім’ями, які мешкали в Палермо, зберігаючи таку саму таємницю. Ми всі були нащадками богині. Такі сім’ї жили по всьому острову, але задля безпеки кожного ми не спілкувалися між собою.
Наша магія була особливою, адже передавалася лише по жіночій лінії, проте проявлялася не в усіх жінок нашої сім’ї. Наприклад, моя мама не мала ніяких надприродних сил, якщо не враховувати її кулінарні здібності, які, на мою думку, були справді
* Відьма (іт.).
надприродними. Лише людина, благословенна богинею, могла створювати такі десерти.
Раніше існувала відповідна рада, що складалася зі старійшин із кожної сім’ї. Нонна була лідеркою в Палермо, але шабаш розпався одразу після нашого з Вітторією народження. Історії про причини розпаду були дещо туманні, але, як я зрозуміла, Софія Санторіні скористалася чорною магією — і щось пішло не так. Ця подія розколола її свідомість. Подейкували, що вона проводила сеанс віщування за допомогою людського черепа й використовувала чорне дзеркало. Хоч би що там було, усі погоджувалися з тим, що після цієї події її свідомість застрягла між двох світів.
Смертні підозріло ставилися до історії про її раптове божевілля. Почали пліткувати про диявола. Справжнім відьмам стало небезпечно збиратися разом навіть таємно. Тож тринадцять сімей у Палермо ухвалили суворий кодекс мовчання, якого всі неухильно дотримувалися.
Люди мали звичку — звинувачувати диявола в усіх бідах. А нас вони називали злом, тимчасом як самі отримували насолоду, спалюючи нас.
— Отже, крім того факту, що демони вторглися в наше місто, як справи загалом? — Антоніо навіть не намагався приховати свою насмішку. — Добре, що поряд із тобою є член святого братства, який може наглянути за твоєю трепетною душею.
— Ти жахлива людина.
— Це правда, але ти ж насправді так не думаєш? — його темні очі заблищали, коли я з почервонілим обличчям кинула в його бік шматочок помідора. Він із легкістю ухилився. — Або принаймні, я сподіваюся, що ти так не думаєш.
— Ти ніколи не дізнаєшся.
Я зосередила увагу на апетитних помідорах, які нарізала. Коли ми були молодшими, я наклала на нього закляття правди, щоб побачити, чи розділяє він мої почуття. На моє щастя, він їх розділяв. Світ став ліпшим місцем для мене після цього відкриття. Коли я розказала Нонні про те, що зробила, вона змусила мене протягом місяця чистити до блиску всю кухню.
Я не очікувала на таку реакцію. Нонна сказала, що закляття правди не належали до чорної магії, але їх не можна застосовувати на смертних, оскільки на них накладено заборону. Забороненими були лише кілька заклять, але вони мали серйозні наслідки.
Свобода волі — один із фундаментальних законів природи цього світу. Вона перебуває за межами білої та чорної магій, і з нею в жодному разі не можна гратися. Саме через це застосування закляття правди навіть не обговорювалося. Щоразу, коли ми намагалися кинути виклик суворим правилам, бабуся використовувала приклад Софії Санторіні — як застереження.
Утім не всі відьми нашої спільноти поділяли погляди Нонни. Після розпаду шабашу деякі сім’ї — наприклад, сім’я моєї подруги Клавдії, — почали відкрито практикувати чорну магію. Вони вважали, що магія є магією і будь-яка відьма може використовувати її так, як сама цього хоче. Відьми, які практикували чорну магію, наголошували, що кістки і кров були цінними засобами. Коли нам було по п’ятнадцять, Вітторія намагалася знайти логіку в такому баченні й довести щось Нонні. Усе закінчилося тим, що вона стала прибиральницею вбиральні аж на тиждень.
— Не плануєш утекти з ресторану на певний час завтра, щоб відсвяткувати? — Антоніо нарізав кубиками моцарелу й перейшов до подрібнення свіжого базиліку.
— Можливо. Це залежить від кількості відвідувачів і від того, як довго вони загостюються в ресторані. Якщо відверто, то я можу просто піти додому готувати за новими рецептами або почитати.
— О, яка побожна молода дівчина читатиме «Книгу добра».
— Гм, — я усміхнулася, дивлячись на свою дощечку.
Книжка, яку я читала, справді була доброю, але це не була «Книга добра». Я стрималася, щоб не згадати розділ, який прочитала напередодні. У ньому головний герой виявляв свою любов у дуже яскравий і, я навіть сказала б, спокусливий спосіб. Наполегливість, із якою він описував ті сцени, можна назвати дивовижною. Після прочитання я стала вірянкою із завищеними очікуваннями.
— А ви розважатиметеся з братством?
— Розваги — дуже суб’єктивна річ. Найімовірніше, ми будемо поряд зі святковою платформою. Займатимемося дуже серйозними святими речами.
У цьому я точно не сумнівалася. Минулого літа, після раптової смерті матері, Антоніо здивував усіх своїм рішенням покинути дім і почати релігійне життя. Зосередженість на суворих правилах допомогла йому пережити горе. Зараз він почувався набагато ліпше, і я раділа за нього, навіть попри те що це означало — нам ніколи не бути разом.
— Тримай, — я подала йому шматок хліба. — Наріж його, а я до страви додам приправи.
Я кинула нарізані помідори до миски й додала моцарелу і базилік. Також швидко влила оливкової олії, приправила подрібненим часником і легенько посолила. Оскільки я не підсмажувала хліб і знала, що братство не їстиме страву одразу, додала трішки бальзамічного оцту й перемішала всі інгредієнти.
Я зосередила увагу на апетитних помідорах, які нарізала. Коли ми були молодшими, я наклала на нього закляття правди, щоб побачити, чи розділяє він мої почуття. На моє щастя, він їх розділяв. Світ став ліпшим місцем для мене після цього відкриття. Коли я розказала Нонні про те, що зробила, вона змусила мене протягом місяця чистити до блиску всю кухню.
Я не очікувала на таку реакцію. Нонна сказала, що закляття правди не належали до чорної магії, але їх не можна застосовувати на смертних, оскільки на них накладено заборону. Забороненими були лише кілька заклять, але вони мали серйозні наслідки.
Свобода волі — один із фундаментальних законів природи цього світу. Вона перебуває за межами білої та чорної магій, і з нею в жодному разі не можна гратися. Саме через це застосування закляття правди навіть не обговорювалося. Щоразу, коли ми намагалися кинути виклик суворим правилам, бабуся використовувала приклад Софії Санторіні — як застереження.
Утім не всі відьми нашої спільноти поділяли погляди Нонни. Після розпаду шабашу деякі сім’ї — наприклад, сім’я моєї подруги Клавдії, — почали відкрито практикувати чорну магію. Вони вважали, що магія є магією і будь-яка відьма може використовувати її так, як сама цього хоче. Відьми, які практикували чорну магію, наголошували, що кістки і кров були цінними засобами. Коли нам було по п’ятнадцять, Вітторія намагалася знайти логіку в такому баченні й довести щось Нонні. Усе закінчилося тим, що вона стала прибиральницею вбиральні аж на тиждень.
— Не плануєш утекти з ресторану на певний час завтра, щоб відсвяткувати? — Антоніо нарізав кубиками моцарелу й перейшов до подрібнення свіжого базиліку.
— Можливо. Це залежить від кількості відвідувачів і від того, як довго вони загостюються в ресторані. Якщо відверто, то я можу просто піти додому готувати за новими рецептами або почитати.
— О, яка побожна молода дівчина читатиме «Книгу добра».
— Гм, — я усміхнулася, дивлячись на свою дощечку.
Книжка, яку я читала, справді була доброю, але це не була «Книга добра». Я стрималася, щоб не згадати розділ, який прочитала напередодні. У ньому головний герой виявляв свою любов у дуже яскравий і, я навіть сказала б, спокусливий спосіб. Наполегливість, із якою він описував ті сцени, можна назвати дивовижною. Після прочитання я стала вірянкою із завищеними очікуваннями.
— А ви розважатиметеся з братством?
— Розваги — дуже суб’єктивна річ. Найімовірніше, ми будемо поряд зі святковою платформою. Займатимемося дуже серйозними святими речами.
У цьому я точно не сумнівалася. Минулого літа, після раптової смерті матері, Антоніо здивував усіх своїм рішенням покинути дім і почати релігійне життя. Зосередженість на суворих правилах допомогла йому пережити горе. Зараз він почувався набагато ліпше, і я раділа за нього, навіть попри те що це означало — нам ніколи не бути разом.
— Тримай, — я подала йому шматок хліба. — Наріж його, а я до страви додам приправи.
Я кинула нарізані помідори до миски й додала моцарелу і базилік. Також швидко влила оливкової олії, приправила подрібненим часником і легенько посолила. Оскільки я не підсмажувала хліб і знала, що братство не їстиме страву одразу, додала трішки бальзамічного оцту й перемішала всі інгредієнти.
Презентація їжі вийшла не ідеальною, але головне було — зробити страву смачною і не дати хлібові розмокнути.
— Як ти з’їздив? — запитала я. — Чула, що тобі довелося вгамовувати плітки про перевертнів.
— О, так, єретики, які переїхали сюди з Фріулі після інквізиції, розповідають цікаві історії. Зокрема про те, що повернулися могутні воїни, які для того, щоб захистити врожай від злих сил, обертаються на тварин, але водночас мають людські душі, — він засміявся. — Принаймні це історії, які розповідали в селі, куди мене скерували. Вони переконані в існуванні духовного зібрання, де богиня навчає їх захищатися від зла. Дуже важко зламати старі вірування, — він зустрів мій погляд і його очі наповнилися занепокоєнням: — Твоя Нонна не єдина, хто вважає, що демони повернулися.
- Я...
Коридором пролунав голос, він був надто низьким і нерозбірливим. Антоніо підніс палець до губ. Хоч хто то був, він заговорив знову, але трішки голосніше. Я й досі не зрозуміла, про що йшлося, але цей голос точно не був приязним. Я намацала ніж. Фігура в каптурі вийшла з тіні до зали, повільно розвівши руки в наш бік.
— Відступники!
Здалося, ніби все моє тіло вкрили сироти. Ноннине побивання щодо демонів затьмарив мій страх перед мисливцями на відьом. Страх, що вони знайшли мене. Я не змогла б скористатися магією в їхній присутності чи присутності Антоніо, не видавши своєї таємниці.
Я так швидко відскочила назад, що наступила на власну спідницю і гепнулася на кошик із продуктами. Срібна посудина полетіла на підлогу, й пляшка мого особливого бальзамічного оцту розбилася.
Антоніо схопився за дерев’яні чотки, які ховав під своєю ризою, зробив крок уперед і став між мною і непроханим гостем.
— Іменем Ісуса Христа, я наказую тобі зникнути, демоне!
Постать нахилилася вперед і... розсміялася. Страх поступово замінила лють. Я відійшла від стіни й поглянула на зловмисника.
— Вітторія... — видихнула я.
Сестра припинила сміятися і відкинула свій каптур:
— Не зважайте на мене, я просто згадую ваші обличчя, і вони здаються мені такими смішними, коли я їх побачила.
Антоніо повільно відійшов якомога далі, нахмурившись через безлад із розбитим склом і оцтом. Я глибоко вдихнула й полічила до десяти:
— Щось мені не смішно. Я через тебе розбила свій оцет.
Вітторія скривилася, поглянувши на скалки на підлозі.
— Ох, Еміліє, мені шкода, — вона пройшла маленькою кімнатою і стиснула мене у своїх міцних обіймах. — Коли ми прийдемо додому, то можеш відплатити, розбивши мої парфуми з ароматом шавлії та лаванди.
Я видихнула з полегшенням, адже знала, що вона говорила це серйозно. Сестра з радістю віддала б мені пляшечку парфумів і дивилася, як я вщент розбиваю її, але я ніколи не обрала б помсту.
— Я ліпше вип’ю лимончелло з вином, які ти мені приготуєш.
— Та я тобі цілу карафку зроблю! — вона голосно поцілувала мене в щоки й кивнула на Антоніо: — Ви дуже страхітливий зі своїми наказами від імені Бога,
брате Антоніо. Якби я була демоном, то точно подалася б назад у пекло.
— Наступного разу я окроплю тебе святою водою, щоб точно вигнати з тебе диявола.
— Гм-м-м, тобі може знадобитися цілий глек святої води для того, щоб це спрацювало, особливо якщо я прикличу диявола сюди.
Він похитав головою, потім повернувся до мене:
— Мені треба йти. Братство потребує моєї допомоги в підготовці до завтрашнього свята. Не переймайся через розлитий оцет, я повернуся пізніше й приберу його. Ще раз дякую за їжу, Еміліє. Після фестивалю я знову подорожуватиму з метою розвіяти марновірські забобонні плітки, але сподіваюся, що побачу тебе після повернення.
Не встигла я навіть кліпнути, як він залишив нас. Сестра почала блазнювати й танцювати кімнатою, удаючи, що цілує когось, що — як я зрозуміла — правило за Антоніо.
— О, Еміліє, сподіваюся, що побачу тебе після повернення! Бажано оголеною, у моєму ліжку і з ім’ям Господа на вустах.
— Припини! — я ляснула її перелякано. — Він може почути тебе.
— Чудово, — вона багатообіцяльно закопилила губи. — Може, напоумити його на дещо? Адже йому ще не пізно залишити братство. Немає ніякого правила, відповідно до якого він не може зараз покинути його. Існує багато інших способів для чоловіка знайти релігію. Може, скупаєшся у святій воді й покажеш йому?
— Ти безнадійна богохульниця.
— А ти червона, як помідор. Чому не скажеш йому про свої почуття? Може, тобі варто просто поцілувати
його? З огляду на те, як він на тебе дивиться, сумніваюся, що він опиратиметься. До того ж найгірше, що може статися, — це якщо він защебече свої релігійні приписи й тобі доведеться задушити його чотками.
— Усе, годі, Венеро! Ти достатньо насваталася на сьогодні.
Я взяла її за руку, й ми швидко покинули кімнату. Побачивши, що коридор порожній, я полегшено зітхнула. Дякувати богині, не було ні Антоніо, ні інших членів братства. Ми побігли темними залами й зупинилися аж тоді, коли монастир виднівся маленькою цяточкою вдалині.
У затишку домашньої кухні Вітторія збирала помаранчеві апельсини, лимончелло, червоне вино і пляшку просеко. Я відсторонено дивилася, як вона послідовно додавала до карафки інгредієнти: склянку одного, крапельку іншого, зацукровану цедру. Зілля і парфуми вдавалися їй найліпше, те саме можна сказати й про напої. Готуючи їх, вона ставала серйозною, і мені подобалося спостерігати, як вона поринала в задоволення.
У мене потекла слинка, коли сестра нарізала апельсини. Цей напій був моїм улюбленим. Вітторія надихалася сангрією, що останніми роками також набула популярності у Франції й Англії. Деякі англійські сім’ї, переїхавши до Палермо, привезли із собою власні рецепти, роблячи цим внесок у нашу багату історію. Нонна говорила, що на іспанців вплинули ще древні римляни, які пили пряне вино — гіпокрас. Неважливо, звідки воно походить, я просто обожнюю смак апельсинового соку в поєднанні з вином і шипучими бульбашками просеко.
Вітторія занурила ложку в суміш і жваво змішала. Перед тим як налити мені в склянку, покуштувала. Вона запропонувала зійти сходами вгору до кімнати, прихопивши із собою пляшку лимончелло.
— Швидше, Еміліє, доки ніхто не прокинувся!
— Де ти була? — я тихенько причинила за нами двері в кімнату. — Нонна ледь не використала всю оливкову олію для того, щоб подивитися, чи диявол не сидів за якимось столиком у «Морі та Вині», або взагалі перевірити за змоги весь острів.
Вітторія гепнулася на свій матрац, тримаючи в руці пляшку лимончелло й весело сміючись.
— Я викликала диявола. Древня книга прошепотіла мені таємниці, тому я вирішила зробити його своїм чоловіком. Я запросила б тебе на весілля, але більш ніж впевнена, що церемонія пройде в пеклі.
Я пильно зиркнула на неї. Якщо не хотіла казати мені правду, то добре, могла б будь-скільки тримати в секреті свій роман із Доменіко.
— Тобі варто припинити привертати увагу до себе.
— Інакше що? Мальваджі прийдуть вкрасти мою душу? Може, я сама їм її продам.
— Інакше для нашої сім’ї все скінчиться погано. Минулого тижня вбили двох дівчат, обидві були відьмами. Антоніо сказав, що люди в селі, до якого він їздив, говорили про перевертнів. Зараз точно не час жартувати про диявола. Ти знаєш, чого можна очікувати від людей. Спочатку говорять про демонів, потім перевертнів, а там і до відьом недалеко.
— Я знаю, — Вітторія важко зітхнула й відвела погляд убік.
Я тільки відкрила рота, щоб запитати, що вона робила біля монастиря, але сестра повернулася і грайливо поглянула на мене.
— То що, нещодавно ніяких особливих напоїв не пила?
Я полишила свій допит. «Особливі напої» були її кодовими словами для «надприродних відьомських відчуттів». Вона завжди вдавалася до кодових слів, щоб обговорити теми, які ми хотіли приховати від якихось смертних або надокучливих бабусь. Я сперлася спиною на подушку й підняла коліна. Перед тим як розповісти історію, я прошепотіла закляття тиші, щоб приховати звуки наших голосів.
— Що ж, тої ночі мені снився привид...
— Чекай! — Вітторія поставила лимончелло на підлогу й витягла свій щоденник, перову ручку і чорнило, що вже лежали напохваті. — Розкажи мені все до останньої дрібнички. Який вигляд мав той привид? Ти бачила якесь світіння чи тінь, чи це скидалося на щось, що ти радше відчула? Він щось говорив? Коли це сталося — одразу коли ти лягла спати, чи пізніше вночі?
— Це сталося ближче до ранку. Спершу я взагалі думала, що не сплю.
Я відпила свій напій і розказала їй про дивний сон, про безликий голос, що шепотів занадто тихо, промовляючи до мене абсурдною мовою снів. Я щиро вірила, що цей сон був породжений лише моєю жвавою уявою, а не тим жахом, що чекав на всіх нас.