Усе навколо вертілося, наче тоді, коли ми разом із Вітторією і Клавдією трохи перебрали вина. Хитаючись, я шкутильгала тунелем аж доки впала біля ґрат, через які сюди й потрапила. До жаданого виходу звідси лишалося зовсім трохи, але водночас цей шлях здавався недосяжним. Мені треба зібратися із силами й підвестися. Я поклялася, що зроблю це... щойно полишать мене запаморочення і нудота.

Поряд мене щось загуркотіло, я почула, як відбірні прокляття посипалися у мій бік. Якби я не знала, що, розтуливши рота, мене знудить, то розсміялася б із цих яскравих голосінь. Тієї миті я не могла пригадати його імені, але пам’ятала, що такі пориви зазвичай не були йому притаманні. З якихось причин ця ситуація здалася мені смішною, хоча смішного в ній точно було мало.

Я відчула раптовий біль у голові, він був таким сильним і гострим, що здавалося, наче тисячі голок одночасно пронизували мій мозок. Я застогнала, що погіршило ситуацію.

— Де ти поранена? — його голос звучав занадто голосно. Я відштовхувала його, але він був надокучливо наполегливим чортом. — Зосередься! Вона тебе вкусила, відьмо?

— Відчепися!

Він намагався намацати рану. Його руки бігали моєю головою, шиєю, а потім завагалися на зоні декольте. Якимось чином мені вдалося протягнути амулет Вітгорії через голову. Він поклав мене на бік, і я ледь не знепритомніла від чергової хвилі агонії. Звісно ж, йому не було діла до моїх болю і страждань. Можливо, він навіть насолоджувався ними. Я туманно пригадала, як ненавиділа його. Тепер знала, чому саме.

Він зупинився на якусь мить, і я почула звук тканини, що рветься, а потім відчула, наче брила льоду розколола мою спину. Це було повітря, що обдувало мою розірвану плоть. Цей біль засліплював своєю люттю. Думаю, я закричала.

— От дідько!

Він підняв мене двома сильними руками, притиснувши до свого тіла, яке, здавалося, було сталеве, а не складалося з м’язів і кісток. Ми рухалися повільно, його кроки були плавними і граційними. Добре, що він ішов саме так, адже якби хитався, мене знудило б просто на нього. Не думаю, що йому це сподобалося б.

Вітер розвівав моє волосся, коли ми йшли вулицями міста з неймовірною швидкістю. Я зробила помилку, подивившись на будівлі, що неначе пролітали повз нас одна за одною, і одразу про це пошкодувала. Я притулилася до його теплих грудей і заплющила очі. Біль — це все, що я знала в ту мить.

— Ми майже на місці.

Мої зуби нестримно цокотіли. Я не знала, що означало «на місці», але сподівалася, що в тому місці були ковдри й вогнище. Мене пронизував всеохопний жахливий холод. І було таке жаске відчуття, що я більше ніколи не відчую комфорту тепла. Це було

дивно, адже надворі був надзвичайно спекотний день. Крижане заціпеніння повільно розтікалося моїми ногами. Двері з гуркотом відчинилися, а потім ще голосніше грюкнули за нами. Здалося, що ми зійшли сходами кудись нагору, затим він поклав мене на м’який матрац.

Навколо мене лунали крики. Було важко відрізнити приглушені голоси. Звук води повернув мене до свідомості. Я відчула запах диму, який неможливо сплутати ні з чим, і ворухнулася. Напівпритомна я все ж розуміла, що дим означав небезпеку.

— Не переймайся, — почувся інший голос. Чоловічий. Незнайомий. — Він знає, що робить і скоро повернеться. — Мене так щільно загорнули в ковдри, що я ледь дихала. Мабуть, я зойкнула. Теплі руки оповили моє чоло. — Тсс... не крутися. Інакше отрута швидше поширюватиметься тілом.

Час стиснувся і став украй плитким. Я відчувала тільки випадкові секунди й невблаганну агонію. Серце калатало так сильно, що ледь не вискакувало з грудей. Час минав, біль лишався. Вогнище затріщало, я знову відчула запах диму, і Гнів повернувся, намагаючись змусити мене розплющити очі.

— Я все виправлю. Тобі просто треба дати мені дозвіл. Ти дозволяєш?

Я спробувала кивнути, але не могла рухатися. Він став за мною, поклавши руки мені на голову, і повторив запитання. Мабуть, цього разу він відчув ледь помітний порух мого тіла, саме перед наступною хвилею болю. Він не знав, за що йому хапатися.

— Дивися за периметром і не заважай нам, хай що станеться, — він гаркнув комусь, кого я не бачила. Я знову запанікувала. За периметром? Я у пеклі? Він підхопив мене на руки, двері за нами зачинилися,

і його голос став помітно лагіднішим. — Нам обом треба у воду, добре?

Я спробувала сказати «так», але моє горло оніміло. Гадаю, Гнів усе-таки побачив відповідь на моєму обличчі. Здалося, він прошепотів щось схоже на: «Живи достатньо довго, щоб зненавидіти мене за це».

Після цього я відчула тепло — ніби літала на хмаринці біля сонця. Він щось зашепотів мені на вухо незрозумілою для мене мовою. Його губи гладили мою шкіру. Це було останнє приємне відчуття, яке я відчула перед тим, як провалитися в темряву.

— Пий.

Я хотіла. Хотіла цього більше, ніж будь-чого, але не могла. Він нахилив мою голову й розтулив губи, а потім влив нектар мені до рота. Я спробувала відхилитися від цього терпкого смаку, такого солодкого й насиченого, що ледь не вдавилася, але я давно втратила змогу рухатися самотужки.

Моєю щокою покотилася сльоза, сильні пальці витерли її з обличчя. Вода хлюпала. Мене оповили різні теплі відчуття. М’які, лагідні губи зімкнулися в поцілунку з моїми. Це було схоже на шепіт, обіцянку, непорушну присягу. Цей поцілунок розтрощив біль, огорнувши мене відчуттям дому. Здається, я не хотіла, щоб це закінчувалося, та він зупинився, а потім почав тихо нашіптувати якісь чужі для мене слова.

Спалахнуло яскраве світло, що стало початком мого особистого пекла.

Тихий звук розбудив мене з найгіршого сну, що мені доводилося бачити. Я розплющила очі, хоча продовжувала дихати глибоко й рівно. Я лежала у ванній.

На мить мені здалося, що я не розуміла, як потрапила сюди.

Потім я почала пригадувати. І не могла відрізнити сни від спогадів.

Металева змія, вибита чорнилами на руці, схилилася над моїм тілом. Не з бажанням заволодіти, радше — допомогти. Вона, як і Гнів, ішла за мною моїми нічними кошмарами, билася зі смертю і витягнула мене з її лап.

Якоїсь миті мені здалося, що його язик виписує невидиму «S» на моїй шкірі. Я пам’ятала кожен нерв, шипіння кожної молекули, що вказували на те, куди я хотіла б, щоб ці губи рухалися далі. Я присягнутися могла, що й досі відчувала тепло, яке висіло в повітрі від короткого контакту. Я здивувалася, адже точно не ненавиділа те, що сталося.

Коли я заплющила очі, переді мною спливло ще більше зображень. Гігантська гадюка. Смертоносна битва. Ікла. Кров. Перерізана шия бабусі. Напій, густіший за мед і такий солодкий, що викликав нудоту. Дивні слова, які він несамовито промовляв. І поцілунок у сліпучому світлі.

Потім почалися жахіття.

Вереск демонів, шкрябання кігтів, прокляття незнайомої жінки з опівнічними очима й душею, наповненою вогнем. Місто вогню і льоду. Обсидіанова тронна зала. Корона, кована димом і вогнем. Величезні ворота з кісток, на яких здіймаються шкірясті крила, що відчинялися. Зрада.

Я відкинула ці образи зі своєї голови й зосередилася на тому, що оточувало мене, про що потім пошкодувала. Я туманно пригадувала його теплу мокру шкіру на моїй, його міцні ноги і відчуття цілковитої безпеки. Я не знала, це було правдою чи вигадкою.

Я знову заплющила очі й рахувала, доки мій пульс вирівнявся. Мені знадобилося кілька секунд, щоб усвідомити, що рана повністю зцілилася.

Гнів попрацював над надзвичайно сильним закляттям. Я відчула себе перезарядженою і ледь не вібрувала від надмірної енергії. Я була просто порожньою посудиною, доки в мене по вінця налили життя. Мені хотілося підскочити й танцювати, битися чи кохатися. А можливо, все одночасно.

Щоб не думати про заборонені поцілунки, лежачи оголеною, я зосередилася на кімнаті. Я лежала в купальній залі, що була вигадливо прикрашеною, проте вже пошарпаною. Розколота мармурова ванна — прекрасна, білого кольору із золотими прожилками. Мозаїчна плитка вкривала стіни, на них зображено крилатих створінь і поля з квітами.

Мою увагу привернув легкий шелест лівобіч. Гнів підвівся, стоячи спиною до мене, ніби пропонуючи мені трохи особистого простору. Струмочки води стікали його засмаглою оголеною спиною. Нехай простить мене богиня, але йому було варто надягнути сорочку. Негайно.

А поки він цього не зробив, я швидко глянула на татуювання на його тілі, що бачила першого дня, коли викликала його. Мерехтливі золоті й вугільно-чорні тату розповзалися з одного плеча на інше. Здавалося, то написи латиною, але я була занадто слабка, щоб хоч щось розібрати. Я важко ковтнула повітря й відвернулася. Здавалося, що він виліз із ванни одразу після мого пробудження. Це означає, що туманні уривки з минулої ночі були спогадами, а не снами. Моє обличчя почервоніло. Імовірно, він знав, що я вже прокинулася і чекав, що я щось скажу. Це було... до болю незручно.

Не бажаючи відкладати неминуче, я прокашлялася. Він повернувся, і ми подивилися одне одному в очі. Через скуйовджене мокре волосся він іще більше скидався на смертного. Проте енергія, що струменіла від нього, руйнувала цю ілюзію. Це було наче купатися у ванній, коли десь поряд спалахнула блискавиця. Він був насторожений і зосереджений. Бачити його за межами кола для виклику було чимось дивним. Ще дивнішим було те, що він мене врятував. Я не знала, що це означало, якщо взагалі означало щось. Я сіла на край ванни і глибоко вдихнула.

Попри його попередження, що не рятуватиме мене, він все-таки не дав мені померти.

Я не знала, які сили він розбудив для того, щоб повернути мене, майже мертву, до життя, але він віддав усе, що міг. Я не думала, що закляття захисту було єдиною причиною мого порятунку. Минулої ночі я відчула дещо інтимніше, ніж збути ніч в одному ліжку. На якусь мить мені здалося, що ми залізли в голови одне одному. Те, що я побачила там, глибоко, де він не міг нічого приховати, не було просто ненавистю до мене. Почуття були набагато сплутанішими.

Крізь арочне вікно проливалися сонячні промені, підкреслюючи витончені риси його обличчя. Якби я не знала, ким він був насправді, могла б сплутати його з янголом, і почасти, мабуть, це було б правдою. Мені цікавило, яке зло він міг учинити, щоб його вигнали з небес, та не запитала. Сумнівалася, що він захоче зізнатися в усіх своїх гріхах.

Він подивився на мене, але вираз його обличчя був незрозумілим. Мене пробрав холод.

— У мене були ці... сни, — сказала я обережно. — Чи спогади. Можливо, й те, й те. Ти скористався

потужною магією минулої ночі. — Я дивилася на нього з насторогою. Він не рухався і не опускав очі. Якоїсь миті я навіть подумала, чи заціпенів він. Потім він схилив голову, вичікуючи. — Перед тим, як я пішла до Гадюки, ти сказав, що за протиотруту доведеться сплатити високу ціну.

Я подивилася вниз на воду й згадала, як ми сиділи, — його ноги, руки, тіло притиснуті до мого. Колись я бачила такі малюнки. Лише деякі ритуали вимагали подібного контакту: ті, що стосувалися своєрідного переродження. Наприклад, якщо він за допомогою води передав частинку своїх сил мені. До таких ритуалів варто підходити серйозно. Я не впевненою, що його магія схожа на відьомську, але розуміла, що вони близькі.

Я знову зосередилася на ньому.

— Яку ціну ти сплатив, щоб урятувати мене?

Здалося, що навколо стало спекотніше. Він витримав мій погляд, затим повільно став крокувати кімнатою. Його золотаві очі виблискували невблаганною злістю.

— Тебе більше має хвилювати ціна, яку тобі доведеться сплатити. Сподіваюся, це того варте.

Він розвернувся, щоб піти. Я одразу ж вискочила з ванни й заступила йому дорогу.

— Ти не можеш просто сказати це й піти. Яку ціну ти сплатив?

— Ти хочеш говорити про це у ванній?

— А що таке? Раптово засоромився?

Він випромінював щось протилежне сорому. Щиро кажучи, з таким тілом і всією силою, якою він володів, його впевненість не дивувала мене. Він схрестив руки на широких грудях. Зблизька татуювання у вигляді золотої змії заворожувало.

— Ти хочеш поговорити, відьмо? Що ж, я почну. Вчора ти зробила вибір, що мав катастрофічні наслідки. Якби не я, ти була б уже мертва.

Це була прикра правда.

— Повернути амулет сестри варте всього, що я за нього сплатила. І якби мені довелося зробити це знову, то я зробила би без вагань.

— Це доводить, що ти або безрозсудна, або дурна, або взагалі й те, й те.

— Якщо я така безрозсудна й дурна, навіщо мене рятувати? — я підняла руку: — І не намагайся виправдатися, що це через захисне закляття. Ми обоє знаємо, що це неправда. — Він розтулив рота, але я одразу ж перебила його: — Я не знаю, яке саме закляття ти використав, але я достатньо знаю про певні ритуали й вимоги до них, тому можу уявити. Кажи, навіщо врятував мене. Негайно.

Він звів брову.

— Ще накази будуть, ваша світлосте? Чи я вже можу піти?

— Будуть. Ти використав закляття переродження на мені? — Він похитав головою. — Тоді чому на нас не було одягу?

У куточках його губ повільно проявилася усмішка. Його вираз обличчя вказував на те, що він був надзвичайно радий і по-чоловічому самовдоволений.

— Бо ти зірвала з мене одяг, наче якась пекельна тварина у шлюбний період.

Я кинула на нього хтивий погляд. Він зітхнув, видавши звук, схожий на сміх. Оскільки він не міг брехати мені, це мало хоча б частково бути правдою. Я закотила очі. Я тоді була не при собі й уже сказала про це.

— Окрім того, дія отрути Гадюки — крижана, нам треба було швидко протидіяти їй. Тепло наших тіл

і гаряча вода були найефективнішими і найшвидшими способами протистояти переохолодженню і врятувати тебе.

Це було правдою, але я також чула, як він нашіптував щось дивною мовою. Гнів не брехав, але тримав щось у секреті.

— Ти поцілував мене.

Він швидко відвів погляд.

— У гарячкових снів є наслідки.

Я широко посміхнулася. Можливо, я і не знала всього закляття, але точно була впевнена, що цей чистий поцілунок був частиною магії, якою він скористався. Він або хотів використати її, або не мав іншого вибору.

Та я раділа, що йому довелося все це витерпіти, інакше я була б мертвою.

Коли я залізла йому в голову минулої ночі, там не було любові, лише страх. Попри його намагання не допустити мене туди, я була наче скалка, що повільно вганялася в його безсмертну шкіру. Одного дня я зайду так глибоко, що проколю його кам’яне серце. Недарма він боявся.

Хоч яку частину своїх сил він віддав би мені, я ніколи не забуду, хто він насправді. Він — пихатий демон, що повинен захистити свій власний світ, удаючись до всіх можливих способів. Насправді йому не було діла ні до цього світу, ні до вбитих відьом. Його цікавило те, як це впливало на нього самого. Страх у його серці, що я побачила, не мав стосунку особисто до мене, і був радше загальними емоційними перипетіями. Це був страх смерті.

Адже смертю він був сам і волів бути.

Князі пекла були вірними лише самі собі. Гнів, не роздумуючи вклав би ворога до себе в ліжко, якби

це допомогло отримати інформацію чи владу. І сумніваюся, що йому це не сподобалося б.

Я підійшла так близько, що наші тіла ледь не торкалися. Він не відхилився, але й не підійшов. Його поведінка не була викликана добротою чи дружбою, чи навіть хіттю, вона натякала тільки на вигоду. Я просто поки не розуміла, навіщо я потрібна йому живою. Проте я готова зробити все, щоб дізнатися його справжні наміри.

Його погляд ковзнув до моїх вуст. Але в ньому не було нічого приємного й узагалі нічого доброго. Заприсягнутися можу: коли він на мене дивився, я інколи відчувала, що під цією маскою ховається справжній звір. Невгамовний дикий звір. У мене було відчуття, що він тримав того звіра зачиненим десь глибоко всередині себе, але той завжди був напоготові, щоб вискочити. У мене аж сироти повиступали на шкірі. Я не хотіла б бути поряд, коли його внутрішній звір вийде зі своєї клітки.

Глузлива посмішка викривила його губи.

— Це та частина, де ти цілуєш мене в знак подяки?

— Навіть і не мрій. Я не така, як ти, демоне. Я не цілую тих, кого ненавиджу, й ніколи не цілуватиму.

— Ніколи? Упевнена, що готова зробити таку заяву?

Проте в цю мить я ні в чому не була впевнена. Я була розгублена і аж вібрувала від магії, що лише частково була моєю. Я пережила добову подорож у пекло, адже спочатку був напад на Нонну, потім я ледь не померла, а насамкінець мене врятував ворог. Мною текла його сила, вона наповнювала мене. На секунду мені захотілося, щоб він потягнувся до мене, а потім оповив моє тіло своїми руками. Не знаю, що зі мною. Адже я думати не могла, коли він стояв так близько. Мені вкрай потрібно хоч би хвилину побути на

самоті — для того, щоб зібратися з думками й вирішити, куди рухатися далі. Я не могла зробити все це, коли напівоголений демон переповнював мій простір. Сила запульсувала моїми венами.

Щоб Гніву не вдалося засліпити мене іншими чарами, я прошепотіла стримувальне закляття, яке, ймовірно, підживлювалося ще і його демонічною магією, адже воно пішло не за планом. Секунду тому він стояв тут, а наступної — його вже не було. Припинив існувати. Це сталося все дуже швидко, проте я встигла мигцем побачити його обличчя перед цим. На ньому зчитувалася... зрада.

Мене переслідував вихор різних емоцій, адже він був моїм ворогом навіть попри те, що врятував мене. Один вияв його добра не змінював цього факту. Проте я не була впевнена, на що сподівалася: що відправила його до потойбіччя чи знову ув’язнила у печері. Мене не мало хвилювати, де він був.

Почуття провини, яке я злегка відчувала за використання його ж магії проти нього самого, не мало затьмарювати мої судження. У нього було своє завдання, а в мене — своє. Усе просто. Я оглянула підлогу, але не побачила свого одягу. Чортів демон. З усіх можливих способів помститися — змусити мене блукати вулицями міста голою — останнє, чого я очікувала від нього.

Я підвела очі, готова учергове проклясти Гніва й відправити до пекла, коли помітила нову сукню, охайно складену в кутку кімнати, де він стояв. Я взяла її до рук, дивуючись її красі. Золоті блискітки зі смаком прикрашали темні спідниці. Колір був доволі схожим на луччікаре його аури. Чорні прозорі рукави витончено спадали з топа з відкритими плечима. Золотистий корсет із шипами та крильцями на спині

доповнювали образ. Я забула, що мій одяг розірвала Гадюка під час нападу. Відчуття, на яких я не хотіла зосереджуватися, виникли всередині мене, коли я тримала в руках це вбрання. Я відмахнулася від них.

Магія князя-демона тріщала під моєю шкірою, труїла душу. Я не хотіла симпатизувати тому, якою живою вона змушувала мене почуватися.

Я швидко одягнулася, потребуючи якогось буденного заняття, щоб відвернутися від почуттів, що кидалися з однієї крайнощі в іншу. Після того, як Гнів пішов, думати стало трішки легше. Але здебільшого думками я поверталася до нього, до виразу його обличчя. Я образила його і це... хвилювало мене. Яка безглузда перипетія. Його сім’я надіслала невидимих демонів, щоб ті напали на мою бабусю і вкрали мій корнічелло, а я погано почувалася через те, що, ймовірно, відправила демона назад у пекло — пекло, у якому він жив і правив. Мабуть, навіть щасливо, у розквіті демонічної розкоші, спостерігаючи за вічними муками і слухаючи оркестр загублених душ.

Проте, можливо, я погарячкувала. Адже попри всі образи, Гнів міг би бути корисним у моїй боротьбі за справедливість. Я була більш ніж впевнена, що в нього є приховані мотиви зв’язку зі мною, адже коли я справді потребувала його, він був поряд. Цей вчинок, попри все, був доволі показовим.

Із ним моя душа була у безпеці.

Це означало, що ми можемо відкинути наші розбіжності й діяти разом для того, щоб розкрити вбивство Вітторії. Жодному з нас ця ідея не сподобалася б, утім, принаймні я могла б повірити, що він мене не вб’є. Наразі всі докази вказували на те, що відповідальність за вбивства лежить на котромусь із князів пекла, і аж ніяк не на мисливцях на відьом. Після того,

що сталося з Жадібністю, і після нападу на Нонну я потребувала Гніва на своєму боці.

Я важко видихнула, сподіваючись, що це рішення правильне. Свята богине, тепер мені треба з’ясувати, куди ж я відправила князя Гніва. Схопивши його сорочку, я побігла містом у пошуках свого зниклого князя пекла.