Ти наче щойно з пекла, відьмо.

Я привіталася з демоном війни поглядом. За кілька швидкоплинних годин він стане вільним. Я не була певна, що він відповість на якісь запитання щойно закляття розвіється. Після жорстокого нападу на Нонну я блукала Палермо, вирішуючи, що робити далі. Я припустилася жахливої помилки — і це ледь не коштувало життя моїй бабусі. Мені не варто було йти додому після зустрічі з Жадібністю. Звісно, він надіслав шпигунів, щоб ті вкрали мій амулет. Було необачно думати, що князь пекла дасть мені так просто піти після того, як я його ошукала.

Тепер, коли я знала, що ми із сестрою носили роги диявола, й усвідомлювала, які силу й небезпеку вони приховували в собі, я мусила повернути їх. Я не знала, де був мій, але завдяки Жадібності я точно знала, де був амулет Вітторії. Та спершу мені треба отримати трохи інформації про Гадюку від Гніва, а потім забрати його.

— Тобі видніше, як там у пеклі, — я мило всміхнулася. — До речі, я зустрілася з двома із твоїх братів. Ще ті самоцвіти.

Не було схоже, що Гнів здивований чи зацікавлений цими новинами. Він сидів, спершись на стіну, випрямивши ноги, і оглядав коло з кісток, що

тримало його всередині. Звісно, він не одягнув сорочку, що я принесла, — вона лежала жужмом на підлозі.

— У мене шестеро братів. Тобі доведеться бути конкретнішою.

— А ти не знаєш, хто з них зараз тут?

Він поглянув на моє стегно, перш ніж знову підвів очі.

— Приповзла благати по допомогу? Я сьогодні не дуже великодушний. Мені не личить ув’язнення.

Демони, що вдираються в моє місто, нападають на мою бабусю і крадуть мій корнічелло, також мені не до душі. Та замість сперечатися, я витягнула каннолі²⁰ з коричневої паперової обгортки, що лежала в моїй торбинці. Нонна завжди говорила, що медом можна приманити більше мух, ніж оцтом. Я подумала, що каннолі чудово підходило для того, щоб приманити князя пекла.

Він здивувався, коли я дала йому цей десерт.

— Що це?

— їжа. Якщо ти тут мух не ловив, то сумніваюся, що їв щось.

— Мені не треба ні їжа для смертних, ні омана, яку вона в собі несе.

Я злякано витріщилася на нього. Після всіх жахіть, що сталися зі мною, це було останньою краплею.

— Ти й справді монстр, чи не так?

— Воно навіть не схоже на щось їстівне, — він затиснув каннолі між двома пальцями й оглянув його: — І що я маю робити з ним?

— Уяви, що це твій ворог.

Він тицьнув на начинку з рикоти.

— Це отрута?

Я зітхнула.

— Просто з’їж цей десерт, о, могутній воїне! Це для того, щоб насолоджуватися, а не страждати. Зробила його сама. Присягаюся, що він не отруйний. Принаймні сьогодні.

Він мав скептичний вигляд, однак обережно відкусив шматочок. Ми зустрілися поглядами, коли він жував. Я не могла приховати усмішку, коли він набив повного рота, а потім витягнув з торбинки ще один каннолі. Він уже майже з’їв друге тістечко, коли помітив, що я спостерігаю за ним, і нахмурився.

- Що?

— «Мені не треба омана, яку несе в собі їжа смертних», — глузувала я. — Проте десертик можна.

Він не виявив бажання відповісти. Замість цього понишпорив рукою в торбинці, хмурячись, що та порожня. Він відклав її і пильно позирнув на мене.

— Гадаю, що ці делікатеси — частина якогось плану, щоб розвіяти мою неприступність. Ти пахнеш чужою кров’ю, волосся сплутане, наче там якась пташка гніздо звила, а потім привела потомство. Також на твоєму стегні немає мого кинджала. Ти схожа на людину, яка готова проклясти увесь світ. Що ти хочеш дізнатися від мене, відьмо? Що так налякало тебе?

Моя рука понишпорила місцем, де раніше був прив’язаний його кинджал. Після того, що він зробив із моєю бабусею, я не могла уявити, що триматиму його в руках. Та зараз мені не вистачало його майже так, як корнічелло.

— Як саме хтось може викликати Гадюку?

— Той, кому дороге життя, — ніяк.

— Можливо, хтось безсмертний і пихатий уже викликав.

— Сумніваюся, — Гнів був незадоволеним моїм описом демонічної верхівки. — Гадюки — унікальні істоти. Якщо вони вирішують захищати щось чи принести щось до свого кубла, жоден мешканець потойбіччя не зможе втрутитися. Вони можуть віддати ту річ тільки за власного бажання.

Я подумки зазначила, що треба приносити йому десерт щоразу, коли потребую якоїсь інформації. Це робило його доволі привітним і говірким.

— На що вона схожа?

— Із назви можна зрозуміти. Як і будь-яка отруйна змія, вона має довгі вигнуті ікла. Удвічі більша за мене й удвічі смертоносніша. Існує лише кілька видів протиотрут від її укусу. Проте, як і будь-яка магія, ця також має свою ціну, яку треба сплатити. Чини на свій розсуд, але знай: якщо потурбуєш якусь із них, то до наступного ранку можеш і не дожити.

Я потерла руки. Не тому, що це попередження налякало мене, а тому, що під моєю шкірою утворилося якесь дратівливе відчуття. Наче хтось туди-сюди шкрябав шпилькою в одному й тому самому місці на моєму тілі. Гнів уловив цей рух і поглянув на свою руку.

Імовірно, наші татуювання знову змінювалися. Навколо змій, що красувалися поряд із двома півмісяцями на руці Гніва, обвивалися польові квіти.

Просто на моїх очах мої змії замерехтіли й укрилися лускою. Я не хотіла визнавати, що це прекрасно, але це так. Заперечити це неможливо. Гнів стиснув руку в кулак. Я не розуміла, чи це було через біль, чи через дивне чорнило, яке постійно змінювало колір. Я вирішила не розвивати цю тему, адже мала ще одне запитання до демона перед тим, як планувала податися на завдання.

— Якщо комусь потрібно було б напасти на Гадюку, яке закляття вони використовували б?

Він перевів погляд із магічного чорнила, що на руці, на мене. І кинув приречений погляд.

— Нікому не варто нападати на Гадюку, але якщо цей хтось — дурна відьма, яка бажає швидше померти, — вона могла б прочитати закляття сну. Це єдиний спосіб прокрастися непоміченою.

— Я... — я ледь стрималася, щоб не подякувати йому.

Якби не він і його жорстокі брати, моя сім’я не опинилася б у цій халепі й не переживала б увесь цей жах. Я зробила глибокий вдих, думаючи про закляття сну. Воно було простим. Мені подобалися прості плани. Це означало, що щось малоймовірно піде не так.

— Востаннє застерігаю тебе, — Гнів підвівся з підлоги й підійшов ближче до мене, стоячи на краю кола з кісток. Я проігнорувала засмаглу золотисту шкіру, що впадала мені в око. — Скоро я буду вільний. Якщо ти така дурна, щоб нападати на таку істоту, я не прийду рятувати тебе.

Я поглянула на нього.

— Чудово!

Якби минулого місяця хтось сказав мені, що я наодинці блукатиму закинутими тунелями під собором, шукаючи древню демонічну гадюку, що охороняє одну з частин священного ключа, який не просто зачиняє ворота пекла, а і є рогами самого диявола, я подумала б, що та людина несповна розуму й потребує допомоги.

Емілія Марія Ді Карло ніколи не ризикувала. Це моя сестра полюбляла пригоди, а я, навпаки, була

задоволена безпечними і простими розвагами. Мені вистачало якогось гарячого роману із забороненим коханням і неймовірними труднощами.

Це були найліпші розваги для мене.

Менш ніж місяць тому я посміялася б разом із сестрою навіть з думки про те, що гігантська потойбічна гадюка — реальна, вважаючи, що такі історії — це Ноннині забобони. Попри те що моїми жилами текла магічна кров, я ніколи повністю не вірила в історії, які вона розповідала. Ці розповіді здавалися занадто фантастичними. Такі безсмертні кровопивці, як Нечестиві просто не могли бути справжніми.

Та тепер я ліпше знала, що було правдою, а що вигадкою. Кожна легенда ґрунтувалася на правдивих подіях.

Я йшла на дивний запах зіпсованих яєць і на шматочки зміїної шкіри, що скинула гадюка, шкодуючи, що я так і не подолала відразу від Гнівового кинджала і не взяла його із собою. Світло деінде просочувалося решітками над головою, але здебільшого мій шлях пролягав крізь темряву.

Я зважала на найменші зміни навколо, дозволяючи інстинктам вести мене. Підозрювала, що демониця не хотіла привертати увагу до себе, чи до свого скарбу.

До того ж я вже знала, де було її кубло, адже Жадібність сказав, що воно містилося під собором. Швидко наближаючись до того місця, я зупинилася на розі, щоб зібратися із силами.

Я прокручувала свій план у голові, й зараз, коли майже дивилася в очі своєму ворогові, здавалося, що цей план був аж занадто простим для того, щоб бути дієвим. Можливо, Гнів вирішив відправити мене на зустріч смерті з планом, утілити який було неможливо? Чортів демон.

Я глибоко вдихнула. У мене все вийде. Мені просто треба швидко рухатися. Що довше я тут стояла, роздумуючи, то дужчим ставав мій страх. Я уявила, що робила б сестра, якби була в цій ситуації замість мене. Вона без вагань пішла б уперед, щоб урятувати всіх навколо, — так, як вона зробила, уклавши угоду з дияволом. Звісно, це було не наймудріше рішення, проте їй вистачило сміливості принаймні спробувати. Якщо порівнювати те, що зробила вона, з тим, що мала зробити я, то прочитати закляття сну і забрати амулет не так і складно.

Я видихнула й визирнула із закутка. Бурштинове світло лилося зверху на залу, де лежала демониця у вигляді змії. Гнів не обманював, коли говорив, що Гадюка більша за нього. Темна масна луска вкривала тіло, що лежало в самому центрі тунелю. Навіть у згорнутому вигляді вона займала майже увесь простір. Навіть лежачи, вона була вищою за мене на голову чи навіть дві. Якби вона збентежилась і піднялася... Я не хотіла б опинитися в такій ситуації.

Із кишені спідниці я дістала оберемок сушеного листя ромашки й запропонувала його богині ночі й дрімоти, прошепотівши: «Somnum»\

Рівне дихання вказувало на те, що потвора спала глибоким сном. Це був дарунок від богині. Я зітхнула. Тепер мені треба лише знайти амулет і прокрастися туди, звідки я прийшла. Гадюка повернута в інший бік, її голова вдвічі більша за нашу найбільшу плиту на кухні. Мені не треба бачити її ікла, щоб упевнитися в тому, що вона може проколоти мене одним махом.

Я оглянула кубло й ледь переможно не скрикнула, коли помітила знайомий предмет рогоподібної

* Сон (лат.).

форми. Амулет сестри блищав на підлозі поряд зі звірюкою. За щасливим збігом обставин корнічелло лежав із мого боку тунелю. Здавалося, не було нічого складного в тому, щоб прокрастися, схопити його і відійти, не розбудивши демоницю. Я роззирнулася навсібіч, запам’ятовуючи кожен вихід, що приглушено освітлювався і яким я могла скористатися. Два інші тунелі утворили відгалуження у формі букви «У». Це не має бути складно.

І це справді не було б складно, якби всюди на підлозі не валялося каміння і сміття. Один неправильний крок — і навіть не зважаючи на закляття сну, Гадюка вмить накинеться на мене. Я ще раз прочитала молитву богині, сподіваючись, що та чує мене і зайшла до тунелю.

Я намагалася не дихати глибоко й боялася видати навіть найменший звук. Неприродна тиша вкрила залу, наче щойно опалий сніг. Одного разу, коли ми були ще зовсім малими, Нонна повезла нас на північ Італії, щоб зустрітися з однією з її подруг. Я вже не пригадаю, за яких обставин все це сталося, але ніколи не забуду задушливу тишу снігу.

Я вже була напівдорозі до амулета, коли помітила, що потвора припинила рівно дихати. Я зупинилася, з ногою, що зависла у повітрі, й приготувалася зустріти смерть. Проблема закляття сну полягала в тому, що заклинання гарантувало — хтось засне, але не гарантувало — що не прокинеться.

Гадюка не рухалася, тому я вирішила закінчити те, що почала. Якщо вона літала десь між сном і пробудженням, цей стан триватиме недовго. Моя увага змістилася на підлогу, я намагалася не видати жодного звуку, навіть малесенького камінчика не можна було зрушити з місця.

Нарешті, після, здавалося, тисячі проклятущих років я дісталася до амулета й повільно та старанно нахилилася, щоб узяти його до рук. Я дивилася на демоницю, і це було жахливою помилкою. Щойно мої пальці торкнулися корнічелло, ланцюжок задзвенів підлогою.

Гадюка прокинулася.

Вона змахнула хвостом, збивши мене з ніг швидким помахом. Однією рукою я схопила амулет Вітторії, іншою — каміння і землю. Я почекала, доки демониця повністю навалиться на мене перед тим, як кинути їй в очі цей бруд. Гадюка пронизливо закричала, й у мене мороз пішов поза шкірою.

Свята богине, я лише роздратувала її. Змієподібна демониця звивалася навколо себе самої, шипіла й хитаючись. Шматки каміння безладною лавиною сипалися зі стін. Хмари пилу наповнили повітря, я задихалася. Вхід в один із тунелів завалило. Мені треба було тікати, але я не могла.

Я трималася якнайдалі від неї, намагаючись повзти стіною. Вона рухалася з надзвичайною швидкістю, і я не могла допустити, щоб вона вдарила мене хвостом.

Іще трохи — і вона обтрусить увесь пісок із очей. Могутнє тіло Гадюки звалилося на тунель правобіч, я не могла проґавити єдину нагоду втекти. Я пробігла повз неї, серце невпинно калатало. Коли з’явилася можливість, я зробила крок до тунелю. Раптом ікло завбільшки з меч впилося мені в поперек. Укус був надзвичайно швидким, я навіть не встигла видати ні звуку. Я зупинилася, усе моє тіло здригнулося і похололо. Моїх знань трав’яної народної медицини було достатньо для того, щоб розпізнати ознаки шоку. Іноді потрібно кілька секунд, щоб сигнал про серйозні травми дійшов до нервових рецепторів мозку. Так, як

я і передбачала, біль відчувся трохи пізніше. Він був гарячим, пекучим і всеохопним.

Я впала на підлогу і обернулася саме вчасно — демониця наближалася, щоб убити мене. Я відхилилася за секунду до того, як та ледь не розірвала мені горлянку. Раптовий рух змусив рану надірватися і запульсувати. Усе навколо мене було заляпане кров’ю, і я намагалася не думати про те, що демониця вже завдала мені смертельного удару. Вона знову повернулася, цього разу я дозволила їй підібратися ближче, щоб побачити власне відображення в її вузьких очах. Серце вискакувало з грудей, я ігнорувала жахливий біль у тілі. Я чекала і чекала... Вона нахилила голову, готуючись вп’ястися в мене іклами.

Я миттєво чимдуж загнала амулет Вітторії просто в одне з її очей. Моєю рукою розтеклася тепла речовина, коли Гадюка востаннє скрикнула. Я увігнала амулет ще глибше, щоб переконатися, що дістала до самого мозку.

Я не перевіряла, чи була вона мертвою, чи просто сильно пораненою. Розвернувшись, я побігла геть.

Однак бігла я не довго, адже перебіг подальший подій визначала отрута.