Для заклинань сміливості намаж червону свічку такими інгредієнтами: кайєнський перець, гвоздика, двічі благословенна олія і повна ложка подрібненого вугілля. Проводити ритуал варто під час молодого місяця, а свічку палити, поки та остаточно не згасне.

ЗАПИСИ ІЗ ҐРИМУАРА ДІ КАРЛО

Двері прочинилися, і я зійшла скрипучими сходами донизу, перш ніж увійти до якогось підземного лігва. Судячи з брудного входу, що вів лише в один бік, я подумала, що всередині сховок Жадібності буде темним і занедбаним. Це справдилося лише частково. Переповнена людьми кімната й справді була темною: цегляні стіни, блискуча барна стійка ебонітового кольору простяглася вздовж усієї зали, кілька столиків зі стільницями, оббитими темно-бордовим оксамитом, стояли на кахельній підлозі темного кольору.

За кожним столом клієнти грали в різні карткові ігри. Скопа* була яскравою грою і привертала найбільше уваги. Чоловіки й жінки зібралися навколо столу, пильно стежачи за грою, сподіваючись, що мали в руках виграшну комбінацію. Я відчувала, що

Одна з трьох національних карткових ігор в Італії.

єдиним переможцем у цій грі був князь-демон, який відповідав за все це.

Гральний сховок був просякнутий обіцянками про багатства. Бажання влади і грошей було таким сильним, що його майже фізично можна було відчути. Я уявила, як воно хапає мене за горло й душить, аж доки я почну жадібно ковтати повітря. Моя увага перескакувала з однієї мальовничої картини на іншу.

Жадібність постала просто переді мною, набуваючи різних форм. Тут була жадібність і до влади, і до багатства, і до уваги, надлишок якої труїв. Та здавалося, що відвідувачі однаково не могли відчути її сповна. Я замислилася, чи знали вони взагалі, котра зараз година, чи знали, що сонце щойно зійшло й вабило їх вийти надвір та жити. Дехто мав виснажений, втомлений вигляд, наче вони не спали кілька днів поспіль, витрачаючи увесь свій час на вияви жадібності, що обрали для себе самі. Навколо також нависав дух насильства, наче свідчення того, що звичайне бажання будь-якої миті могло перетворитися на щось смертоносне. У цій атмосфері було легко уявити, що хтось може зарізати свого противника чи забрати в нього щось силою.

Гострі погляди пронизували кімнату, коли я йшла сходами. Я теж мимохідь стежила за ними. В одному з кутків зали стояв чоловік із десятками дорогих пляшок з алкоголем і розливав напої для всіх, хто насолоджувався розкішшю цього місця. У протилежному боці зали чоловіки й жінки повільно роздягалися, трясучи своїми напівоголеними тілами, сподіваючись захопити жадібні погляди тих, хто був би радий на таке подивитися — увага була їхнім пороком. І хоча брати участь у чомусь, що підживлювало силу Жадібності, було нерозумним, я не могла відірватися від їхнього пристрасного шоу.

Я потрясла головою, щоб вийти із трансу, й почала шукати демона, який, як я підозрювала, був десь поблизу.

З обох боків дверей стояли суворі охоронці у вишуканому одязі. Я могла б закластися, що знайду тут Жадібність. Якби тільки я змогла пройти залою крізь цей натовп. Багатьох присутніх варто обходити надзвичайно обережно. Я спробувала протиснутися крізь групу людей біля гравців у карти, але ледь пролізла між їхніми нерухомими тілами. Офіціанти, які носили срібні таці, наповнені їжею і напоями, ускладнювали моє просування. Проте мені, зрештою, вдалося протиснутися між чергою людей, які доливали у свої келихи просеко. Раптом за моєю спиною почалася бійка.

За найближчим столиком почулися підбадьорливі вигуки і оплески. Я стала навшпиньки, щоб за натовпом розгледіти, що спричинило таку реакцію. До дверей ще було дуже далеко.

Коли я почула ім’я, що різало моє серце наче гостре лезо, то готова була стрибнути на столи й побігти ними.

— Вітторіє!

Я повільно повернулася, поглядом шукаючи тих, хто кликав мою сестру. Мою увагу привернув чоловік віку мого батька, який напівсидів-напівлежав на підлозі. Гральні фішки й порожні келихи недбалими стопками стояли поряд. Він підвів погляд, я різко ковтнула повітря. Доменіко Нуччі-старший.

— Синьйоре Нуччі. Ви...

- Вітторіє, будь хорошою дівчинкою, запитай про мій напій. Можеш це зробити? — він зосередився на наступній карті, яку хтось виклав. — Може, принеси

трохи кальмарів з аррабіатою¹⁸, щоб було їх у що вмочати. Ця гра надовго. А ці ошуканці мене дратують.

Він усміхнувся так, наче в нас був якийсь спільний секрет.

— Я не... Я — Емілія, моя сестра...

Синьйор Нуччі був однозначно п’яним і, ймовірно, подумав, що сидів у «Морі та Вині» й замовляв вечерю. Гострий соус і смажені восьминоги були най-популярнішою стравою нашого закладу. Це також пояснювало, чому він назвав мене Вітгорією, адже вона іноді допомагала татові й дядьку в залі для гостей.

— Я піду подбаю, щоб хтось швиденько приніс вам їжу.

Я повернулась і зіштовхнулася з чиїмось сильним тілом. Зверху на мене дивився один із гарно вдягнених чоловіків, які охороняли двері.

— Господар хоче, щоб ти зайшла до нього. Тобі сюди.

Біль, що я відчувала через те, що хтось переплутав мене із сестрою, раптово замінив страх. Я пішла за м’язистим чоловіком, який розчищав шлях до дверей. Сила просочувалася від тих дверей, чи того, що було за ними. Я знала, що це означало, — там сидів князь пекла. Я намагалася заспокоїтися, хоча все всередині мене дзижчало.

Чоловік недовго підігравав моїй наляканості й відчинив двері переді мною. Він увалився туди не роздумуючи. Я пішла за ним, не маючи іншого вибору.

— Вона тут, синьйоре.

Я не знаю, що очікувала побачити тут. Можливо, дракона, що дихав вогнем, і захищав якусь гору золота

й коштовностей. Можливо, якусь отруйну жабу, що напала б на мене, висолопивши свого язика-батога, вкритого наростами. Але тільки не розкішну кімнату, прикрашену товстими перськими килимами, великі столи, м’які шкіряні стільці й кришталеві люстри, що сліпили очі. Тут було все витончено й затишно. Атмосфера контрастувала з дрижаками, що йшли моїм тілом.

Князь Жадібність сидів за гігантським столом, підпираючи рукою підборіддя. Його охайно різьблені риси обличчя проймала нудьга. Можна сказати, що він схожий на бронзову статую. Своїм темно-каштановим волоссям і глибокими карими очима він нагадував мені мідні монети, що переплавлювали, а потім виливали в людиноподібні образи. Якщо в нього і був кинджал, подібний до тих, якими володіли Гнів і Заздрощі, то він уже давно сховав його. Саме тому я довіряла йому ще менше, ніж його братам.

— Не очікував такої зустрічі, проте дуже радий побачитися, — він посміхнувся. У його посмішці було щось дивне, щось неприродне. — Прошу, сідай.

Він показав на один зі стільців перед собою, але я залишалася стояти біля дверей. Або ж його сили були затьмарені жадібністю, що лилася від його грального сховку, або ж він приборкував їх під час цієї зустрічі. Це була гра демона — симулювати слабкість, щоб заманити здобич, хоча в цій кімнаті йому не треба приховувати, ким він є і звідки походив.

Два демони-охоронці стояли за його спиною зі схрещеними руками, глибоко всередині них щось гарчало. В одного з них була бліда змієподібна шкіра й очі також, як у рептилії. В іншого охоронця шкіра була вкрита короткою шерстю, наче в оленя, він беземоційно позирав своїми водявими очима. З

демонської голови, вкритої шерстю, стирчали і звивалися оленячі роги. Я збентежено дивилася на те, що було дуже схоже на людину, але мало тваринячі шкіру й очі. Я переконувала себе перетнути кімнату, проте не могла змусити себе наблизитися до тих демонів.

- Я...

Увага Жадібності одразу перемикнулася з мене на демонів, на яких я дивилася. Він клацнув пальцями — і вони залишили кімнату. Коли він знову позирнув на мене, в його очах я побачила голод, який вказував на бажання чимось володіти. Князь не хотів звабити мене, він просто хотів володіти мною. Я не була б трофеєм для нього, як для Заздрощів, я була б інструментом влади.

— Еміліє, прошу, — він кивнув на порожній стілець. — Доки ти тут, ніхто тобі не заподіє зла. Обіцяю.

Сказав вовк курочці... Те, що він називав моє ім’я, мене вкрай бентежило. Проте я намагалася впоратися із хвилюванням: я сіла на стілець, стараючись підтримувати непохитний вираз обличчя.

— Сестра сказала тобі моє ім’я?

— Ні. Ти сама сказала. Пробач мені за грубощі, але в мене інформатори у всьому закладі. Вони чули твою розмову з одним із моїх постійних клієнтів, — цього разу його посмішка була майже переконливою.

Цікаво, чи відчував він мій страх? Якщо так, то він міг легко підлаштовувати свої відповіді відповідно до мого стану. Ця думка занепокоїла мене, а я хотіла уникнути хвилювань. Залишитися наодинці з Жадібністю — було вкрай необдуманою ідеєю, але я не знала іншого способу отримати інформацію від нього.

— Насправді Вітторія взагалі про тебе не згадувала, тому це справжня несподіванка.

Він налив дві склянки води з глека, якого я раніше не помічала, і передав одну з них мені. На склянках були вигравіювані короновані жаби. Я взяла воду, але не пила її.

— Чому саме жаба?

— Вони жадібні істоти. їх не вдовольняє ні вода, ні земля. Вони жадають і того, і того.

Це було логічним. Якщо думати, як демон.

— Вітторія викликала тебе?

— У тебе дуже багато запитань, — він уважно подивився на мене. — Це так дивно... те, що ви однакові.

Тон його голосу не видавав емоцій. Він просто висловлював свою думку. Нічого більше. Йому було геть байдуже — жива моя сестра чи мертва.

— Я знаю, що моя сестра приходила сюди перед тим, як її вбили. Я хочу знати, чому. Що їй було треба від тебе?

— Гм-м. Одразу до діла? Сміливий крок, мишко, — він відхилився на спинку крісла. Його погляд був гострим і розважливим. Я робила все можливе, щоб не зламатися від його пильного споглядання. — Здається, у мене є цінна інформація, яку ти бажала б знати. А ти, синьйорино Ді Карло, також маєш дещо цікаве для мене. Я відповім на твої запитання у найліпший спосіб лише в обмін на твій амулет.

Мої руки автоматично схопили корнічелло.

— Навіщо він тобі?

— Ти знаєш, що це?

— Народний оберіг від злого ока.

Якщо вірити Нонні, на відміну від чар malocchio*, що мають деякі смертні, корнічелло був здатний

* «Лихе око» (іт.) — термін для так званого заклинання шкоди.

занурити світ у вічні сутінки за умови, що я з’єднаю його з амулетом сестри. Я вирішила заховати його на випадок, якщо в демона почне текти слина на його охайний костюм.

— Гм-м, — Жадібність дістав із шухляди столу оксамитовий мішечок, із якого вислизнула на його долоню прикраса — золотий ланцюжок із рубіном завбільшки з перепелине яйце, що мерехтів при світлі. У нього була дивна аура, що нагадувала якесь голосне виття вдалині й змушувала мене скреготіти зубами.

Я хотіла, щоб він повернув його туди, звідки витягнув. І негайно!

- Що це?

— Воно зветься «Око темряви» і наділяє кожного, хто його носить, справжнім захистом від усіх створінь зі злостивими намірами. Дай мені свій амулет — і він твій.

Такий подарунок, звісно, має свою ціну.

— Чого ти ще хочеш?

— Щоб ти приєдналася до княжого двору «Жадібність».

Я дивилася на Жадібність і, присягаюся, мені хотілося вистрибнути з власної шкіри від його погляду на мене. Він був гарним за стандартами краси, але в ньому було щось вкрай неприємне. Його очі були позбавлені будь-чого людського, тому він мав відсторонений і неприємний вигляд. Я не вірила, що між ним і моєю сестрою могла бути закоханість чи пристрасть. Це означало, що вона прийшла сюди не через спокусу. Він мав потрібну їй інформацію, і я хотіла знати, які саме відомості вона потребувала.

— Чому ти хочеш, щоб я доєдналася до тебе?

— Бо, думаю, ти будеш дуже корисною мені в майбутньому. Якщо ти станеш королевою, то будеш винна

мені послугу. До того ж дуже важливу послугу — якщо ці чари допоможуть врятувати тобі життя.

Жадібність не був схожим на істоту, що торгується, тож я ще більше вагалася в цій сумнівній пропозиції. Я не планувала ставати Королевою Нечестивих і була б проклята, якби дала йому причини всадити мене на темний трон.

— Моїй сестрі ти також пропонував «Око темряви»?

— Прийми мою пропозицію і дізнаєшся.

— Якщо ти не відповідатимеш на прості запитання, то, боюся, розмову завершено, — я підвелася, готова піти геть від цього князя і цього місця.

— Зачекай! — він хутко поклав ланцюжок назад до мішечка. Я трохи розслабила плечі. — На знак доброї волі я відповім на одне з твоїх запитань.

— В обмін на...

— Ні на що. Обіцяю. Пам’ятай, пропозиція стосується тільки одного запитання, решта вже за плату.

Я знову сіла, обмірковуючи свій наступний крок. Було дуже багато запитань, на які мені потрібно знайти відповідь, але жодне з них не вартувало мого корнічелло. Я подумала про список, що написала вчора вночі, й пригадала деталь, яка найбільше мене хвилювала. Вона щось означала, і я хотіла знати, що саме. Я з точністю підбирала слова:

— Розкажи мені про Ріг Аїда.

Якщо він і був здивований моїм запитанням, то не видав цього.

— Це ключ до воріт пекла.

— Я чула, що він був частиною прокляття і якщо відьма надягне його, то матиме владу над дияволом.

— Легенди відьом просто вражають спотворенням дійсності. Ріг Аїда — це подарунок. Твоя сестра знала правдиву історію про це.

Я безнадійно хотіла запитати його про історію, але є дещо важливіше, що мені треба з’ясувати.

— Як розвіяти демонське закляття, що наклали на певний предмет?

У відповідь Жадібність отруйно посміхнувся.

— Я сказав тобі про Ріг Аїда, решта — за плату. Я не вірю у благодійність.

Я різко посміхнулася у відповідь.

— За твоїми правилами, це було перше запитання.

Він відхилився на спинку крісла, його ніздрі роздулися. Я була майже впевнена, що він хотів схопити мене над столом і обвити руки навколо моєї шиї. Минуло кілька хвилин перед тим, як він заговорив.

— Розумна дівчинка, — він потягнувся до свого келиха й щедро відпив води, його кісточки на пальцях аж побіліли, коли він, ймовірно, обмірковував мої слова. — Пожертвуй частинкою себе.

— Це не чесна відповідь.

— А втім — це відповідь.

Жадібність знову зробив ковток води.

— Хочеш поставити ще одне запитання?

Я хотіла б поставити ще десятки запитань, але витягувати корисну інформацію з князя пекла було важче, ніж я очікувала. Я стиснула губи.

Він задер ноги на стіл і склав пальці рук докупи.

— Дозволь мені бути чесним, синьйорино Ді Карло. Твоя сестра віддала мені свій амулет, знаючи його цінність. Мені потрібні обидва — і її, і твій. Це для того, щоб закляття спрацювало. Дай мені свій амулет — і я присягаюся, що захищатиму твій світ.

Овва! Одразу після того, як він його розграбував і знищив. Мене охопили неабиякі підозри. Моя сестра в жодному разі не віддала б добровільно йому свій корнічелло. Якщо він у нього був, то він забрав його

силою. Я точно знала, що він був на Вітторії в день її смерті. Я важко ковтнула повітря. Усе вказувало на те, що я сиділа навпроти вбивці власної сестри. Я подумки викреслила мисливців на відьом зі списку підозрюваних. Останнім часом всі докази вказували на демонів.

Цікаво, а чи розказав Жадібність таку саму історію моїй сестрі, після чого та йому відмовила? Я була доволі наляканою тим, що може статися, якщо я спробую просто встати й піти. Ймовірно, він відчував, що в мене закрався неабиякий страх, тож я спробувала заховати його якнайглибше всередину себе й блефувати.

— Якщо Вітторія віддала тобі свій амулет, покажи його мені.

— О! — він зробив глибокий вдих. — Це неможливо.

— Неможливо чи ти просто не хочеш мені його показувати?

— І те, і те. У цей світ викликали Viperidae*, Гї кубло розташовано під собором. Такі, як вона, — завжди захищають власний простір. Амулет лишиться там, доки вона захоче його віддати.

Я навіть не намагалася запитати, що то за Гадюка, чи хто її викликав. Я сумнівалася, що він щось розкаже мені після того, як я хитро виманила в нього інформацію.

— І ти лишив амулет там... — я не сподівалася отримати відповідь, а він і не намагався відповісти. Було б дуже дивно, якби він поклав щось, чого так потребував, у якесь недосяжне для нього місце. Та в мене було відчуття, що сестра могла заховати його там. Я ні на секунду не сумнівалася, що Вітторія

* Гадюка.

ніколи добровільно не віддала б нікому свій амулет, тим паче — Мальваджі.

Історія Жадібності не була логічною. Мені дуже хотілося, щоб, попри все, він хоча б частково говорив правду. Проте це була гра, грати в яку я не ризикувала. Хоча він дав мені нову короткострокову ціль — зосередитися на тому, щоб повернути корнічелло сестри, а потім запитати Нонну, чому демони так цікавляться ним.

— То що? — запитав він. — Домовилися, синьйорино Ді Карло?

— Дякую, — сказала я, підводячись. — Та моя відповідь — ні.