Тієї ночі я знайшла першу підказку, заховану під дошками підлоги власної кімнати. Як і на більшість неважливих, на перший позір, деталей, я не звернула увагу на гральну фішку, коли вперше побачила її. Адже я була дуже занепокоєна щоденником і загадковими аркушами з ґримуара, щоб зважати на інші дрібнички, що зібрала сестра. Особливо, на такі маленькі й незначні, як гральна фішка.
Я обережно перевернула її та прочитала напис латиною, що був викарбуваний на зворотному боці, — «AVARITIA». Жадібність. Я поклала фішку й роздивилася короновану жабу, зображену на лицьовому боці. Ще місяць тому я не помітила б нічого дивного в короні чи латині. Але тепер, коли я мала нещастя зустріти двох із семи князів пекла, мене не покидала нав’язлива підозра, що власник цієї гральної фішки був іще однією жахливою істотою, зустрічі з якою я воліла б уникнути.
Якщо він був схожим на Заздрощі, мені вкрай не хотілося б на нього десь наштовхнутися. Неможливо передбачити, які жахіття він міг би принести в моє життя. Проте... ймовірно, Вітторія натрапила на нього, якщо мала цю фішку. Та хай якими були б їхні зв’язки, добре, що вона залишила хоч щось, що належало йому, і тепер його можливо знайти. Поки
я ще остаточно не відкинула імовірність причетності до вбивств мисливців на відьом, але доказів, що вказували б саме на них, також не знайшла.
Наразі мені треба зосередитися на підказці, що я мала, і відкинути підозри вбік.
Я позирнула у вікно, з якого виднілися зорі, що в темряві то мерехтливо з’являлися, то зникали, коли хмари пропливали повз них. Мені шкода, що моя близнючка не довірила мені свої таємниці. Та бажання далеко нікого не заведуть, варто спиратися тільки на вчинки. Я дістала з нашої спільної шафки шматок пергаменту, взяла перо і чорнило й сіла за стіл. Якщо я запишу свої думки з метою проаналізувати події — це може допомогти знайти якусь зачіпку. Теорія про Нечестивих була хорошою, але мене не покидало відчуття, що я чогось не помічаю.
Мав бути якийсь зв’язок, що об’єднував би всі факти в одне ціле.
Я переглянула записи. Нічого не впало в око. Крім... я згадала, коли саме Вітторія почала дивно поводитися. Це сталося приблизно за три тижні до її смерті. Саме тоді, коли нам виповнилося вісімнадцять. Я припускала, що це пов’язано з її таємним романом із Доменіко, але тепер, найімовірніше, це був саме той час, коли вона почала викликати демонів.
За тиждень сталося вбивство у Шаці. Потім, за кілька днів по тому, загинула відьма в Палермо. А за тиждень після другого вбивства загинула вона сама. Я не знала, чи захоче Гнів поділитися зі мною детальною інформацією про угоди, та існувала ймовірність, що перші виклики демонів, якими займалася сестра, припали на час, коли диявол відчайдушно забажав розвіяти прокляття.
Можливо, використання нею демонічної магії пробудило в потойбічні щось, що дрімало там роками. Якщо їй вдалося викликати князя пекла, усе могло статися. А може, це все було неправдою? Якщо вона не викликала демона чи не знайшла першу книгу заклять, можливо, вона відшукала Ріг Аїда, і саме це відкриття стало початком усіх цих подій?
Я відкинула всі ці роздуми й зосередилася на початковій теорії. Теорії мисливців на відьом. Вони були смертними, але смертні використовували народну магію як частину своєї релігії, в яку вірували в усьому Королівстві Італія. Можливо, вони у якийсь спосіб відчували, коли хтось застосовував таку чорну магією.
Я зітхнула. Теорія про мисливців на відьом не зовсім вписувалася в усе, що відбувалося, хоч я відчайдушно хотіла знайти в ній сенс. Однак імовірнішим був зв’язок між викликами демонів, угодами з дияволом і подальшими вбивствами. Я викликала князя пекла, тож, імовірно, Вітторія також здійснила неможливе.
Проте виникало питання, де вона взагалі взяла закляття виклику. Я продовжила писати.
Я припинила писати й почала обдумувати останній пункт. А що як Вітторія не викликала демона від початку... Можливо, хтось із них уже був тут, наприклад Гнів. Якщо цей князь пекла дав сестрі аркуші ґримуара, чи могло б це означати, що він утягнув її в якийсь нечестивий план? Та навіщо князю-демону гнівати диявола, вбиваючи його наречених? Неважливо, які секрети приховувала від мене сестра, але я точно знала, що вона не допомагала б тому, хто вбивав відьом.
Я взяла до рук гральну фішку... А може, Вітторія не просто взяла її в когось, а раптом їй її подарували. Можливо, вона була символом добрих намірів або ж... Мені треба припинити припускати й почати полювати. Тож на ранок я готувала для себе новий план дій. Від думки про нього у мене все всередині зводило.
— Ти таке колись бачив? — я дала Сальваторе поглянути на гральну фішку. Можливо, він і здавався звичайним продавцем одягу, проте цей хлопець був винятковим джерелом знань.
Я прокинулася на світанку й подалася з дому, перш ніж Нонна встигла б знову влаштувати мені допит про диявола. Поки що він не полював на мене. Та я однозначно намагалася знайти його і його жалюгідних братів.
Моєю шиєю струмів цівками піт після жвавої пробіжки до ринку. Ймовірно, я мала трохи дикуватий вигляд зі своїми розпущеними, вологими кучерями. Сподіваюся, Саль не придивлятиметься до мене надто пильно, коли перед ним буде набагато цікавіша річ, на яку варто звернути свою увагу. В усьому місті не знайдеш такого пліткаря, як Сальваторе.
Він був найбільше схильний до того, щоб поділитися кожною дрібничкою з будь-ким, хто запитував його про щось.
— Це... — примружившись, він сперся на купу складених сорочок. — Це він, так! Це те місце, про яке зараз усі шепочуться. Воно дуже таємниче. Назви в нього немає. Там просто на дверях зображено жабу. Я чув, що вони увесь час змінюють місце розташування. І щоб туди потрапити, потрібна ця фішка.
Він почав нишпорити в купі одягу й витягнув звідти гарну багряну сукню. Вона була одним із найгарніших убрань із його товару. Я одразу щось запідозрила.
— Торгуємося? Я дам тобі цю сукню за фішку. Це хороша угода.
— Дякую. Але я поки лишу її собі, — я засунула гральну фішку собі під корсет. — Знаєш, де востаннє розташовувався той гральний сховок?
— Десь біля собору, але це було кілька днів тому. Ймовірно, його там уже давно немає. Якщо тобі не пощастить із пошуками, запитай старого Джованні, який продає Граніту17 біля входу на ринок. Він полюбляє азартні ігри.
Я вирішила спершу спробувати щастя й піти до собору. Не менше ніж півгодини я ходила всіма
можливими провулками й доріжками і навіть наштовхнулася на чоловіка, який справляв нужду біля пальмового дерева, але таємничого грального сховку так і не виявила. Я пошукала його ще кілька хвилин перед тим, як піти на пошуки старого Джованні. На його прилавку красувалася на гранітній підставці табличка — «Зачинено».
Імовірно, він був у гральному сховку...
Я вже збиралася здатися і піти спробувати щастя деінде, як раптом відчула жагучу потребу схопитися за свій амулет. Може, богиня смерті й люті й досі скеровувала мене, а може, десь глибоко всередині себе, там, куди я не хотіла зазирати, я відчула легке віяння демонічної магії.
Можу заприсягтися, що чула слабке наспівування, яке вказувало мені шлях. Я не знала, чи це вже я віддавалася на поталу примарам, чи відчувала одну з прихованих раніше можливостей, що відкривалися переді мною, коли тримала свій корнічелло і концентрувалась. Я не знала причини, просто розуміла, що мала дозволити своїм інстинктам вести мене вперед.
Після кількох хвилин блукання доріжками, які, немов павутиння, звивалися навколо собору, я зупинилася перед дверима з вигравіюваною на них коронованою жабою. Я це зробила!
Я відчувала якесь запаморочення, а потім відпустила амулет і обдумала свій наступний крок. Я могла розвернутись і піти назад до «Моря та Вина» й забути про увесь цей жах. Залишити князів пекла комусь, хто ліпше знається на взаємодії з ними. Або ж я могла спробувати бути більше схожою на Вітторію.
Я дістала гральну фішку з корсета й підняла її перед собою, стоячи навпроти дверей. Я сподівалася, що не йду слідами своєї сестри.