— Одягни сорочку. Ніхто не заслуговує дивитися на це всю ніч, демоне.

Гнів схопив сорочку за секунду до того, як та поцілила йому прямісінько в обличчя, і аж відсахнувся від неї. Щиро кажучи, я не могла винити його за це. Це була сорочка із сірої зім’ятої замші з протертими ліктями й перехресними зав’язками на грудях. Він дивився на мене так, наче я притягнула якусь загнилу тушу й сказала йому зняти з неї шкуру та зробити з неї вбрання.

Він зціпив зуби.

- Ні.

— Ні? — я схилила голову так, наче не почула його з першого разу.

— Вона має такий вигляд, наче місяцями жужмом лежала на самому дні шафи, а пахне, ніби ти витерла нею свинячі нутрощі. Він кинув її мені назад. — Принеси мені щось ліпше або терпи мене таким.

— Перепрошую? — я підійшла до кола викладених кісток і без будь-яких вагань переступила їх. Я просто закипала, стоячи впритул до нього. Дикий блиск у моїх очах кидав йому виклик, і він ще раз відмовився. — Надягни сорочку! Негайно!

— Моя оголеність не дає тобі спокою? Чи минулої ночі у твоїй голові виникли гріховні думки, пов’язані

зі мною? — він ліниво усміхнувся. — На цьому зазвичай знається мій брат, але не хвилюйся, кожен із нас має таланти в ліжку.

— Свиня!

— Повалялася б зі мною в калюжі бруду?

Мене розпирало від злості.

— Помрій.

— Не буду.

Я присягнутися могла, у приміщенні стало прохолодніше — температура впала відповідно до його крижаного тону.

— Ви називаєте нас нечестивими, хоча ви самі, відьми, доволі мстиві створіння, позбавлені душі й сумління, — він кивнув у бік свого кинджала, що я носила на стегнах.

Зброя вибивалася на тлі моїх темних спідниці та блузи з рукавами, що розліталися. Але мені було байдуже до цього. Я однаково не віддала б йому кинджал.

— Можеш мене зарізати, але я точно не вдягну на себе це жахіття.

— Ти ж це не серйозно? Це просто сорочка, — я пильно дивилася на нього. Його погляд наповнився чимось новим, тим, що я не до кінця могла зрозуміти. — Тобі нагадати, що ти не в тій ситуації, щоб висувати свої вимоги чи перечити мені?

Його роздратування злилося з моїм у гріховному союзі.

— Відьмо, маленький урок для тебе, бо я бачу, що ти страшенно неосвічена. Викликати — не дорівнює володіти. Моє утримання тут — не вічне.

Він підійшов ближче, тож я мала або лишатися на місці й відчувати на собі тепло, що відходило від його тіла, або ж відступити, щоб дивитися йому прямо

в очі. Мені знадобилося кілька секунд для того, щоб зробити крок назад, — усе-таки я відступила.

Я повірити не могла, що він сперечався про одяг, коли мені доводилося ухилятися від примари з пекла. Звісно, якщо він був справжнім, а не витвором моєї уяви, що викликав мій мозок, щоб переслідувати мене.

— Я можу й перечитиму тобі тоді, коли захочу, — сказав він загрозливо низьким голосом. — Ніколи не вдавайся до помилкового судження про те, що ти маєш наді мною якусь владу, крім тієї, яку передбачено закляттям, хоча навіть ця влада в тебе ненадовго.

Він глибоко вдихнув, наче насолоджуючись злістю, що йшла від мене. Я подумала про те, щоб знову вдарити його, але стрималася.

— Без мене ти не розвієш це закляття, демоне.

— Може, й ні, але стримувальне закляття, як і заклятгя виклику, тривають лише три дні. Опісля я зможу вийти за межі цього кола і робити все, що мені заманеться, — він відійшов назад і сперся на стіну печери, спостерігаючи, як я сприймаю цю інформацію. — Ти прийшла всю ніч сперечатися зі мною чи передумала щодо зв’язку на крові?

— Ні те й ні те. Я прийшла розпитати тебе про мисливців на відьом.

Його сміх захопив мене зненацька, але я швидко оговталася і схрестила руки на грудях.

— Чому ж тобі так смішно?

— Із місця, звідки я прийшов, інформація — це валюта. Ніхто не сподівається отримати щось безкоштовно. Хоч до якого княжого двору ти завітала б із метою отримати інформацію, то негайно знайшла б свою смерть.

Я сподівалася, що він не чув, як билося моє серце, коли я уявляла таку ситуацію.

— А згода на зв’язок на крові не вважається платою? — запитала я. Він випростався, посмішка на його обличчі зникла. Безумовно, я привернула його увагу. — Я вірю, що це рішення свідоме, тому й говорю про обмін основною інформацією. Упевнена, тобі не буде важко погодитися на таке.

Він позирнув на мене так, як хтось міг дивитися на кішку, якби та почала зненацька комусь наказувати.

— Дуже добре, я задовольню твої примхи й відповім на кілька запитань, але добре обміркуй їх перед тим, як поставити.

— Ти колись чув про людей, які збиралися разом для того, щоб полювати на відьом?

Він похитав головою.

— Давно вже про них не чув. Хоча, якщо брати до уваги історію, вони були активними в певний час, тому я вірю, що такі люди існують.

— Хто з твоїх братів укладав угоду з моєю сестрою?

— Гординя.

Я замовкла. У релігії смертних диявол зазвичай асоціювався саме з цим гріхом. Минулої ночі Гнів сказав, що моя сестра уклала угоду з його братом, але не згадав, що це був сам диявол. Це означало...

І саме цієї миті я дещо пригадала. За день до того, як Вітторію вбили, я запитала її, що вона робила біля монастиря.

«Я викликала диявола. Древня книга прошепотіла мені таємниці, тому я вирішила зробити його своїм чоловіком. Я запросила б тебе на весілля, але більш ніж впевнена, що церемонія відбудеться в пеклі».

Прокляті кістки! Вітторія не жартувала. У моїй голові, наче люті бджоли, роїлися запитання.

— Це все, що ти хотіла дізнатися, відьмо? — Гнів нагадав про себе, увірвавшись у мої роздуми.

Сестра сказала мені правду, а я підвела її. Ні про що не допитувалася, не сприйняла її слова серйозно. Мені варто було зрозуміти, адже вона завжди говорила людям найдивніші речі й насолоджувалася тим, що ті думали, буцім вона вигадувала. Якби я не роздратувалася за те, що вона осоромила мене перед Антоніо, то зважила б на це. Я мала звернути на це пильнішу увагу.

Я вдихнула повітря, щоб заспокоїтися. Тепер я почала бачити кожну деталь історії.

— Навіщо Гордині було одружуватися з нею? — запитала я. Вираз обличчя Гніва було важко зрозуміти. Мій терпець увірвався: — Я знаю, що сестра погодилася пошлюбитися з ним. Вона сама мені це сказала.

Він не поворухнувся, але я уявила, як його мозок формулював тисячі різних сценаріїв і підраховував переваги й недоліки надання мені тієї чи тієї інформації. Насправді я не сподівалася нічого почути від нього. На його обличчі не було задоволення, коли він відповідав.

— Гордині потрібно одружитися, щоб розвіяти прокляття, яке на нього наклали.

— Чому ти допомагаєш мені?

Він усміхнувся.

— Мені стало нудно. Вирішив розважитися.

Якщо він не міг брехати мені, це мало бути принаймні частково правдою.

— То що? Твоє завдання — знайти когось, хто взяв би шлюб із Гординею?

— Так. Йому потрібна саме наречена-відьма. Також до моїх завдань входить переконатися, що його наречена безпечно дістанеться до нашого світу, якщо укладе з ним угоду.

— Навіщо йому одружуватися з відьмою?

— Йому потрібен хтось із магічними здібностями, щоб зняти прокляття.

— А якщо вона відмовить?

— То відчує на собі ворожі... сили, які бажатимуть зашкодити їй.

Це був увічливий спосіб сказати про те, що якщо вона відмовить, то ризикує померти.

— Дві попередні жертви також були відьмами. Це означає, що їм запропонували таку саму угоду, що й Вітторії, — я тихо розмірковувала над новою інформацією. Гнів увічливо кивнув. — їх убили перед тим, як ти поговорив із ними, чи після того?

— Після.

— Ти давав їм час обдумати угоду?

— Звісно. їм давали цілий день на роздуми.

Я здивувалася: якби я хотіла, щоб хтось погодився на угоду для зняття прокляття, час — останнє, що я їм давала б. Занадто багато могло б піти не так.

— Як ти обирав відьму?

Гнів подивився на мене з натяком на те, що час запитань добігав кінця.

— Дай відповідь хоча б на це запитання, демоне. Хто з твого світу знає про те, кому ти пропонуєш угоди?

— Тільки Гординя і я.

Я обміркувала цю відповідь. Насправді це розширювало список підозрюваних. Це могло стосуватися не просто якогось шпигуна зі світу Гніва, а уможливлювало ситуації, коли відьми самі розповідали комусь із нашого світу про угоди з дияволом. А потім люди, які дізнавалися про це, могли також розповісти комусь, або ж хтось міг їх підслухати. Цілий день — це багато часу для пліткарів, щоб узятися до роботи й поширити інформацію.

Хоча... була велика проблема з цією теорією. Мисливці на відьом не розбовкували власні секрети. Я знову подумала про них. Здавалося, що Гнів не вважав їх загрозою, але я не почула ніяких доказів їхньої непричетності, тому не могла просто відкинути цю теорію. І все-таки найлогічнішим поясненням було те, що винні саме вони. Можливо, вони якимось чином з’ясували, хто справжні відьми на острові, а угоди з дияволом були випадковим збігом обставин.

— Ти скажеш мені, хто наступна відьма?

- Ні.

Я обдумала варіанти, які мала. Я могла надіслати записки дванадцятьом іншим сім’ям в Палермо, але їх могли б перехопити. Просто з’явитися на порогах їхніх будинків чи на роботі також було б ризикованим рішенням, адже за нами могли стежили, тому такої можливості я не розглядала. У ці неспокійні часи мені треба бути вкрай обережною. Мої добрі наміри можуть коштувати комусь життя. Сподіваюся, що інші сім’ї вжили застережливих заходів після нещодавніх убивств.

Гнів ступив до краю кола з кісток, маючи агресивний вигляд.

— То що? Ти готова стати частиною двору «Гнів»?

— Ні. Поки ти не вирішиш співпрацювати зі мною як із рівною. Я відхиляю твою пропозицію про захист.

Його посмішка була отруйною.

— Ти й не збиралася приймати зв’язок на крові, чи не так?

Я проігнорувала його, підняла свою торбинку з підлоги й попрямувала до виходу з печери. Гнів гукнув:

— Ти куди?

— До монастиря.

— Зараз небезпечні часи. Не варто тобі йти самій.

Звільни мене, і я піду з тобою.

Авжеж! Ніби я погодилася б на таке.

— Іншим разом.

— Benediximus¹⁶. Удачі. Це твоя загибель.

Його темна посмішка переслідувала мене дорогою аж до самого міста.