Зачарована Корона Повії з Сепсисом

Хто погане дівчисько? Ти погане дівчисько!

Це нестабільний предмет!

Це унікальний * предмет!

Додає власникові +5 до Інтелекту, +5 до вміння Добре Перше Враження. Всі атаки, включно з магічними, тепер мають 15% шанс нанести дебаф Сепсис.

Увага! (Це не жарт, тому я повторю ще раз.

УВАГА! Перш ніж надіти її, прочитай це лайно. ) Надівши цю корону ти назавжди потрапиш в королівську лінію престолонаслідування Кривавого Султанату на дев‘ятому поверсі світу підземель. Знявши предмет, ти не зміниш цей статус. Членам королівської сім‘ї Кривавого Султанату потрібно буде вбити Султана і всіх інших членів королівської сім‘ї перш ніж вони зможуть зійти на десятий поверх. Надягай корону тільки якщо ти шалений, кровожерливий психопат.

-- Це… -- сказав я. – Не певен, що тобі було варто надівати її.

-- Вона пурпурна, -- сказала Пончик. – Пурпурний – мій колір. Знаєш, скільки пурпурних стрічок я виграла? Знаєш, як потрібно напрацюватися, щоб отримати пурпурну стрічку?

-- Що означає нестабільний? – запитав я Мордехая. – І чому біля слова “унікальний” зірочка?

За те що вивчила закляття і наділа тіару, Пончик отримала ще кілька боксів. Все низькорівневе зілля і смолоскипи. Вона перебирала предмети і невдоволено шипіла кожного разу, коли отримувала ще один смолоскип.

-- Нестабільний означає, що предмет розсиплеться в пил, як тільки вона його зніме. Якщо це трапиться, то десь в підземеллі буде генерована ще одна корона. Тепер, коли вона вже на ній, не дозволяй їй зняти корону. Якщо інший волоцюга отримає тіару, то буде на одну особу більше, яку тобі потрібно буде вбити, щоб мати змогу залишити той поверх.

Мені якось не спадало на думку, що доведеться битися зі справжніми людьми. Невже дійде до цього? Від цієї думки мені стало погано. Я глянув на Пончик.

-- Що мені тепер в біса робити? – запитав я, хитаючи головою. Навчання закінчилося і я знав це. Нам доведеться повертатися в підземелля.

-- Все доволі просто, -- сказала Пончик. – Ти повинен допомогти мені дійти до 18 рівня, щоб я покинула це пекельне місце і повернула свій законний титул королеви. Я так гадаю, ця щуроподібна істота не зможе подорожувати з нами, -- вона підняла лапу і вказала на мене. – Тож тебе підвищили зі слуги на охоронця. Втаю, Карле.

Принцеса Пончик назвала вашу партію Королівський Двір Принцеси Пончик.

Принцеса Пончик змінила твій титул на Королівський Охоронець.

Принцеса Пончик змінила свій титул на Велика Чемпіонка, Найкраща в Підземеллі.

-- Справді?

Мордехай засміявся.

-- В неї вища сума всіх стат, тому вона призначається лідером партії. І як лідер вона має більший контроль над меню партії. Не переймайся. Титули нічого не означають, -- Він замовк, раптово став серйозним. – Послухай мене, хлопче. Зараз вона значно потужніша за тебе, тому тобі краще триматися з нею. Принаймні, поки не дійдете до дев‘ятого поверху. Там… Там буде важко. Ти завжди можеш залишити партію. Корона в неї на голові, а не в тебе.

Пончик підійшла до дверей і пошкребла в них. Вони самі відчинилися.

[ 8 ]

Час до колапсу рівня: 4 дні, 20 годин.

Без зайвих фанфар ми залишили гільдію і заглибилися в підземелля.

-- Між іншим, -- сказав Мордехай, коли ми виходили. – Тепер, коли я вас обох успішно навчив, якщо ви зайдете в якусь додаткову навчальну гільдію, вас перенесе в мою кімнату. Мене призначено вашим провідником, тож заходьте, не соромтеся, якщо у вас будуть якісь додаткові питання. Ви втратите доступ до мене, коли дійдете до четвертого поверху.

-- Ну, тримайся, -- сказав я. – Хай щастить у всесвіті, коли це все закінчиться.

Мордехай глянув на мене сумно.

-- Ну, вам хай теж щастить.

Він схопив мене за куртку, зустрів мій погляд і прошепотів.

-- Воно того не варте, що б вони тобі не говорили. Аж до 12 поверху, і навіть тоді торгуйся до останнього. Не забудь.

Він грюкнув дверима і в мене голова пішла обертом. Що він хотів цим сказати? Що краще померти, ніж погодитися на вихід, який вони пропонували на 10 і 11 поверхах? Чи це взагалі мало якесь значення? 10 поверх. Кого Мордехай хотів обдурити? За першу годину тут загинуло три мільйони людей. Я не сподівався дожити до часу, коли відкриється наступний поверх…

-- Гаразд, -- сказала Пончик. – Ось що ми зробимо. Ти підеш в той бік, і якщо на нас хтось нападе, будеш мене захищати.

-- Блукати безцільно? Такий в тебе план? – запитав я.

-- В нас приблизно 29 годин до того, як чужі випустять в етер своє шоу. Це означає, що в нас приблизно 29 годин на те, щоб встругнути щось вражаюче. Але, -- додала Пончик. – Спочатку нам потрібно знайти тобі штани. Я не бажаю з‘явитися перед всесвітом в такому вигляді. Я вже бачу коментарі на Марсіанських соціальних медіа. – Вона вдала голос чужого. – Гарна кішка, Блоргу. Але чому її охоронець не має штанів?

Я зітхнув і рушив коридором. Ми пішли назад, туди звідки прийшли, до головної магістралі. Вся зона обгоріла дочорна від вибуху гоблінського бульдозера. Там, де бульдозер переїхав гобліна, залишилася пляма крові. Все інше було знищене вибухом.

-- На тобі взагалі-то теж немає штанів, -- обізвався я через певний час.

-- А ще на мені немає плаща, в якому я виглядаю як переможець заохочувального призу за участь в Комік-Коні для осіб з особливими розумовими здібностями, Карле. Я – кішка. Кішки не носять штанів. Не поводься як блазень.

Ми наблизилися до перехрестя і я обережно виглянув за ріг. Нічого не побачив. Цей коридор був освітлений смолоскипами, а не зеленим лишаєм, тож в ньому було значно світліше. Він виглядав абсолютно порожнім в обох напрямках. Ми вийшли в ширший тунель.

-- Знаю, твій примітивний розум каже тобі просто продовжувати…

-- Гаразд, -- сказав я, повертаючись до кішки. – Раніше я вагався, чи прийняти це рішення, але трансформація, чи що там трапилося, все значно спростила. Я піду туди, -- я вказав на схід. – а ти в будь-якому іншому напрямку. Щасти тобі.

-- Що? – запитала Пончик. – Ти хочеш розділитися? Не розумію.

-- Слухай, -- промовив я. – Мордехай сказав, що ти значно потужніша за мене. Чудово. Це означає, що з тобою все буде гаразд. Краще ніж зі мною. – Я нахилився до неї. – Але я волію, щоб це все закінчилося і мене розчавив гоблінський бульдозер, ніж ще хоча б одну секунду терпіти це лайно. Коти – засранці. Це зрозуміло. Але знаєш чому люди люблять котів, не дивлячись на їхнє засранство? Бо вони, курва, не розмовляють. Якби вони розмовляли і всі були такі як ти, вони б вимерли, бо ми б вас всіх перебили.

Я викликав меню і спробував розібратися, як мені вийти з партії.

-- Зажди, Карле, зажди. Не треба. Пробач. Зажди.

-- Що? – запитав я.

Кішка сіла на землю. Здавалося, що вона здулася.

-- Пробач. Маєш рацію. Я… Я просто… Ти коли-небудь прокидався від довгого сну, в якому був кимось, а тепер коли ти не спиш, тобі займає певний час, щоб зрозуміти – це був не справжній ти?

Я просто дивився на неї.

-- Гаразд, коли я там прокинулася, в мене були всі спогади про весь час, коли я була собою. Про те як я сиділа у вікні, виглядала на вулицю, весь день дивилася телевізор, всі ті години в клітці на задньому сидінні машини міс Беатріси під час подорожі на ті жахливі, і водночас прекрасні виставки, як мені говорили, яка з мене принцеса. А тоді раптово я подумки глянула на все це і зрозуміла, що трапилося. Я велика чемпіонка, Карле. І повинна відповідно поводитися. Але сидіти в тебе на колінах і спостерігати, як тебе раз за разом мочать в Call of Duty? Це мені теж подобалося. Тобто, що ти повний відстій у цій грі, але продовжував грати. Тоді я цього не розуміла, але мені це подобалося.

-- То до чого ти хилиш? Що ти не божевільна, бундючна засранка принцеса?

-- Я таки принцеса, Карле. Але я спробую не бути надто великою засранкою. Я потребую тебе. А ти потребуєш мене. Гаразд? Слухай, мені тут справді страшно. Я не хочу бути одною. І я знаю тебе, ти теж не хочеш бути одним. Днями я бачила, як ти вивчав мапи в себе на комп’ютері, а тоді сайти з орендою квартир.

-- Це ти про що? – запитав я. Але я знав докладно про що вона.

-- Був один день, коли перевал був відкритим. Ти міг відвезти мене до батьків міс Беатріси, але ти не хотів. Ти шукав житло, впевнюючись, що вони дозволяють тримати котів. Ти мав намір закітнапити мене.

Я просто дивився на неї. Саме цим я і займався, але не признавався в цьому навіть перед собою.

-- Так, між іншим, в тебе нічого б не вийшло. Її батько відразу повернув би мене.

Я зітхнув. Це було правдою, її батько був адвокатом з Якіми.

-- Гаразд, -- сказав я. – Давай рухатися.

Ми продовжили нашу подорож. Мінімапа показувала сторони світу, і ми вирушили на схід. Я уважно стежив за особливими кімнатами та іншими точками.

-- Взагалі-то, на мені немає штанів, бо ти вирішила вистрибнути через вікно, -- сказав я після того, як кілька хвилин ми пройшли мовчки. Це дещо нагадало мені і я почав шарити по кишенях. Так! Пачка Marlboro Reds. В мене ще залишалося пів пачки. В мене досі було моє Zippo. А ще я отримав запальничку з гоблінського бокса, тож тепер в мене було дві. Мене охопило нестримне бажання негайно дістати пачку, але я знав, що більше ніколи в житті не отримаю цигарок. Краще приберегти.

-- Якби я не вистрибнула через вікно, ми обоє були б мертві.

-- То навіщо ти взагалі вистрибнула?

-- Стій, -- зашипіла Пончик. – Там щось є.

Ми пройшли повз чисельні перехрестя і провулки. Як наразі все в цьому лабіринті було безликим. Я не бачив жодних ознак життя. Ми зупинилися біля вузького провулка, схожого на той, в якому ховався гоблінський бульдозер. Там панувала цілковита темрява. На моїй мапі провулок вів до наступного перехрестя, далі розходилося ще кілька доріг. Це все, що відкривала мапа, тож я не бачив, що було далі.

Не було ніяких червоних крапок, чи ще чогось такого. Принаймні я не бачив.

-- В чому справа?

Пончик підстрибнула з землі й опинилася в мене на плечі. Я ледь не зойкнув. Вона була зовсім не такою важкою, як раніше, коли так робила. Тоді я пригадав, що тепер я значно сильніший. Вона обхопила мені шию своїм довгим, пухнастим хвостом і лупала очима. З її горла виходив тихий рик.

-- Що? Що ти бачиш?

Бум! Бум!

Одна за одною з очей Пончик вилетіло дві блискавки. Вони виглядали немов вибухи бластера у фантастичному фільмі. Від несподіванки я ледь не гепнув на спину. Замість цього я тільки зробив кілька непевних кроків. Я пригадав, що вона мала закляття Магічна Стріла.

Перша блискавка потрапила в скелясту стіну провулка, посипався град з дрібних камінців, повалив дим. Другою Пончик прицілилася краще, вона довго летіла тунелем перш, ніж вдарила в щось, що завило від болю. Було надто далеко, і я не бачив, що це, але в ту мить, коли в нього потрапила стріла, в мене на мапі з‘явилася червона крапка.

-- Гаразд, он він. Прикінчи його, -- сказала Пончик.

-- Ага, може наступного разу почекай, поки ми не побачимо хто там, перш ніж стріляти навмання. А якби це була людина?

Істота видала з себе глухий звук, наполовину мекання, наполовину ревіння, і помчала провулком до нас. Що б це не було, воно було здоровенним.

-- Цілком очевидно, що це не людина, Карле, -- сказала Пончик.

Лайно, лайно, лайно. Тепер істота летіла немов на крилах.

-- Випусти ще одну стрілу! – сказав я.

Пончик випустила третю магічну стрілу, вона потрапила істоті прямісінько в груди. Істота захиталася і закричала з болю, явно сильно поранена. Але продовжувала наближатися. В ту мить, коли її освітив імпульсний вибух, я чітко побачив, хто це. Мені було так добре видно, що вигулькнуло інформаційне вікно.

Погана лама. Рівень 3.

Це – лама, але вона погана. Якби вона була людиною, то була б вкрита тюремними татухами і тусувалася перед цілодобовим магазином, приставала до чотирнадцятилітніх дівчаток. Може продати тобі щось, якщо в тебе є хороший товар на обмін.

Намагайся уникати її слини.

-- До біса, Пончик! – вигукнув я, відстрибуючи з входу в провулок.

Червона кулька слини, розміром з бейсбольний м‘яч, вилетіла з провулка і з бризками плюхнула на підлогу. Там, де вдарили бризки, підлога зашипіла, а каміння стало багряним.

Лава. Лама плювалася лавою.

Я стиснув кулаки. Мордехай сказав, що мої удари потужніші за будь-яку зброю, яка в мене була, але ідея битися з йобаною ламою на голі руки, здавалася мені сміховинною. В мене були рукавиці без пальців, які я отримав у лут-боксі, але вони не давали броньованого захисту.

-- Мусиш стрельнути ще раз! – крикнув я.

-- Не можу! – Відповіла Пончик. – В мене закінчилася мана!

-- Хіба ти не отримала зілля мани? – крикнув я в той час, як з провулка з‘явилася лама.

Клята лама була навіть більшою, ніж я очікував. Вона була величиною з коня. В неї виступали велетенські жовті зуби. Вона повернула свою обсмалену, жовто-коричневу голову і люто глипнула на мене. Стріла вирвала їй одне око. По морді струмком лилася чорно-червона сукровиця. Над її головою пульсував дебаф Септик. Цей потужний дебаф був схожий на отруєння. Він діяв швидше, але не накопичувався, і на відміну від отруєння, його можна було вилікувати простим лікувальним закляттям або зіллям.