Приблизно ¾ здоров‘я лами вже зникло. Коли лама стала на диби, щоб плюнути ще раз, Пончик зойкнула і зістрибнула з мого плеча. Шия істоти засяяла червоним.

Аперкотом і лівим хуком я лупнув її прямісінько в морду. Відчув, як хрустять кістки. Моя ліва рука вибухнула болем, я не був певен, чи кістки хруснули на морді лами, в моїй руці, чи там і там. Швидше і там і там.

Від несподіванки вона фиркнула і випустила свій плювок в ту мить, коли її голова відверталася від мене. Я відчув жар, коли куля лави пролетіла в мене над плечем. Я наблизився і лупнув ще раз. Правим джебом прямісінько в сяюче горло.

Істота звалилася як мішок картоплі. Вона намагалася щось крикнути, але в неї виходило тільки булькання. Я відстрибнув в ту мить, коли хутро і шкіра в неї навколо шиї вибухнули червоним полум‘ям.

Я порвав щось, що там в біса в неї в горлі виготовляло лаву.

Лама продовжувала булькати і видавати з себе жалюгідні звуки, в той час, як її здоров‘я різко зменшувалося. За якусь мить вона була мертвою.

Лава навколо її горла почала швидко застигати, заповнюючи коридор гострим, схожим на запах сірки смородом.

Моя ліва рука була зламана. Вона пульсувала від болю, але завдяки моїй здатності до регенерації, вже почала зрощуватися. Я викликав своє меню здоров‘я і глянув на кругову діаграму. Я міг зблизити до конкретного пошкодження, і вона видавала мені докладне пояснення всього, що відбувалося. Моє вміння регенерації відсортувало рани і спочатку лікувало найважливіші. Це була ліва рука і подряпини на правій. Я міг підлаштувати меню і віддати перевагу лікуванню інших частин тіла. За якусь хвилину я був як новенький.

-- Я завдала 71% пошкоджень, -- сказала Пончик. – Мені кажуть, що я повинна першою обирати лут.

Труп блимнув і вигулькнуло інформаційне вікно.

Труп з лутом. Погана Лама. Рівень 3. Вбита Волоцюгою Велика Чемпіонка, Найкраща в Підземеллі Принцеса Пончик з допомогою Волоцюги Королівський Охоронець Карл.

Шкіра бідолашної лами.

Сирий стейк з лами X2.

Торбинка низькоякісного метамфетаміну X2.

Шкіра зникла з меню інвентаря разом з одним стейком. Шкіра з трупа зникла, залишилася тільки огидна купа м‘язів.

-- Твоя черга, -- сказала Пончик.

-- Мет? – запитав я. Це було настільки абсурдним, що я засміявся. Предмети, що залишилися, я додав у свій інвентар. В інвентарі з‘явилося два нових меню: Харчі та Фармацевтика.

В мене була пара нових ачівок. Одну за мародерство і одну за поділ досвіду. Я отримав пару Бронзових Боксів Шукача Пригод. У Пончик було те саме плюс кілька додаткових ачівок за те, що вона кинула своє перше закляття і нарешті вбила когось, а ще за вбивство моба вищого за неї рівня.

-- Це було не дуже добре, -- заявила Пончик, коли ми продовжили наш шлях на схід. – Недбало. Ти не можеш отримувати рани кожного разу, коли ми потрапляємо в якусь дрібну сутичку.

-- Дрібну сутичку? Нам потрібно бути обережнішими, -- сказав я. – Ми не можемо просто блукати навмання.

-- Нам потрібно розкачатися, -- сказала Пончик. – І то швидко. Мені починає здаватися, що ця головна дорога – не найкращий варіант, щоб подорожувати чи битися.

Вона навмання стрибнула в якийсь прохід і мені довелося поспішити за нею. Кілька поворотів і ми опинилися далеко від головної магістралі. Тут проходи були вужчі, а стелі набагато нижчі. Все буквально сяяло зеленим від лишаю на стінах. Деякі коридори вигиналися і закінчувалися глухим кутом. Але завдяки мапі, що розросталася в міру того як ми йшли, нам вдавалося не заблукати повністю.

Все місце було моторошно порожнім. Час від часу я чув вдалині якийсь скрегіт, а одного разу почув щось, що нагадувало чийсь крик на все горло, а тоді звуки пострілів. Але це було далеко і я не міг визначити де саме. Здавалося, ми подорожували так годинами, не зустрічаючи нікого і нічого, за винятком кількох рандомних навчальних гільдій. І туалетів. Туалети були повсюди.

Це була найдивніша річ. Приблизно майже кожних пів кілометра були двері в туалет. Кожні двері були різними і скидалося на те, що їх взяли зі справжніх туалетів у ресторанах, барах і будинках по всьому світі. На деяких були символи чоловіків і жінок. На одних був вручну намальований, схожий на корейський знак. Ще на одних була записка, в якій говорилося, що вхід тільки для клієнтів, які щось замовили.

Я відчинив перших чотири туалети, на які ми натрапили, і всередині вони всі були однакові. Срібний туалет і рулон туалетного паперу. Без умивальника чи дзеркала. Тільки туалет і місце, якого ледь вистарчало, щоб сісти. Не мало значення наскільки широкими чи вузькими були двері, кожного разу кімната була така сама. Після третьої кімнати я почав підозрювати, що це та сама кімната. Щоб перевірити це, я взяв рулон туалетного паперу і розмотав його, зануривши кінчик в унітаз, в якому не було води. Коли ми проходили повз наступний, я відчинив його, і звісно ж, кінчик туалетного паперу залишався в унітазі. Я зачинив двері й попросив Пончик відчинити їх. Вона одним поглядом могла відчиняти і зачиняти двері, якщо тільки була до них достатньо близько. Вона відчинила двері, в яких я щойно був, але цим разом це була кабінка, висотою мені по коліна, з лотком всередині.

-- Чудово. Мені треба попісяти, -- сказала Пончик, зайшла в кімнату і зачинила двері. Вона з‘явилася через тридцять секунд, залишаючи повсюди за собою сліди з піску. Озирнулася на мене через плече. – Ти теж повинен сходити. Думаю, тобі це піде на користь.

Насправді мені на користь пішло б трохи поспати. Початковий викид адреналіну від всього цього нарешті пішов на спад і я був виснажений. Минулої ночі, перш ніж прокинутися, я проспав всього лиш десь годину. Минулої ночі? Не минуло й п‘яти годин. В моєму меню здоров‘я було вказано, що я Зморений. Моєю регенерацією воно само не вилікується. Нам потрібно знайти зону відпочинку. Мордехай казав, що вони повсюди. Ми могли обладнати там тимчасову оперативну базу, повільно і обережно дослідити зону. Раніше чи пізніше це безцільне блукання приведе нас до поважних клопотів.

Через кілька хвилин нас оточила зграя щурів другого рівня. Їх було п‘ятеро, вони пищали, шипіли і були розміром десь з половину Пончик. Монстри були не дуже великі, але як на щурів, падлюки були велетенськими. Вони кусали і дряпали, а один навіть наніс мені дебаф Отрута, який ледь протривав секунду перш ніж мій плащ ліквідував його.

Зрештою я переміг їх, одного за одним копняком відправляючи до стіни. Вони ляскали об стіну і вибухали як кульки з водою. Їхня смерть була якоюсь театральною, надто кривавою, так наче в їхніх тілах було вдвічі більше крові, ніж повинно бути.

Після битви з ламою Пончик піднялася на другий рівень. Скидалося на те, що ми отримували експу відповідно до нашого внеску в битву. Але цифри не відповідали докладно нанесеним нами пошкодженням. Я підозрював, що підтримка, така як танкування і лікування, також враховувалася, проте нам бракувало даних, щоб вичислити правда це чи ні. Виявилося, що просто перебувати з кимось в партії та бути присутнім під час битви, давало чисто символічну кількість експи. Зі щурами я отримав майже достатньо, щоб піднятися на третій рівень.

Пончик, яка навіть лапою не поворухнула, щоб допомогти мені, провела наступних п‘ять хвилин ниючи про те, що її “менторство” повинно було принести більше експи.

Кішка явно намагалася бути менш нестерпною, але вона залишалася кішкою. В неї була бунтарська жилка і гострий язик, вона часто відпускала шпильки ще до того, як розуміла, що вона сказала. Але вона також проявляла дуже котячі ознаки прихильності. Одного разу, коли я зупинився і сперся на стіну, щоб перепочити, вона весь цей час муркотіла і терлася мені об ногу. Я глянув на неї, а вона подивилася на мене у відповідь.

-- Що? – запитала вона.

Поки ми нарешті знайшли безпечну кімнату, ми провели ще десять сутичок, всі проти щурів і істот схожих на величезних тарганів, званих Смиками. Розміром і формою ці жуки нагадували буханку хліба. Ми не отримали жодного додаткового цікавого луту, якщо не рахувати чисельних щурячих шкір і один Панцир Смика, який додався мені до меню Предмети для Крафта. Я вбив їх всіх своїми босими ногами. Я копав щурів і стрибав зверху на тарганів. Моби-жуки хрустіли в мене під ногами, як картопляні чіпси.

Хоча бився переважно я, Пончик з безпечного місця в мене на плечі намагалася під час кожної сутички випустити принаймні одну магічну стрілу. Рівень володіння цим закляттям зріс в неї до трьох. Певний час я вивчав її стату. В мене був обмежений доступ, але я бачив, що зараз інтелект в неї був 17, а це давало їй 17 очок мани. Кожен постріл її закляття коштував п‘ять очок мани. В мене очки закляття регенерувалися дуже, дуже повільно, що робило магію майже непридатною. Пончик відновлювала їх значно швидше, приблизно одне очко за хвилину. Я не знав, чому вона відновлювала очки значно швидше, але одне очко за хвилину все одно було дуже повільно. Доля більшості з цих сутичок вирішувалася за секунди.

Я досяг третього рівня і отримав вміння Босий Піхотинець, і ще одне – Хрусь.

Босий Піхотинець збільшував пошкодження, які я завдавав копняками.

Хрусь було чимось… цілковито іншим.

Голос, що читав опис цього вміння, був глибшим, більш хриплим ніж зазвичай. Чувак дихав так, наче дрочив в той самий час, коли читав.

Хрусь: вміння третього рівня.

Вбивство ногами. Твоїми прекрасними, босими ногами.

Підняти твою босу ногу, покласти її на живу, свідому істоту і з любов‘ю тиснути поки її життя не припиниться, хіба існує шляхетніший спосіб вбивства?

З кожним рівнем цього вміння сила, з якою ти можеш тиснути босою ногою на ворога, зростає на 10%.

Я пригадав дивне повідомлення, яке отримав, коли стрибнув на гоблінського інженера. Я гадав, що як і більшість описів, це був одноразовий жарт. А виявилося, що АІ – чи хто там контролював ігрові повідомлення – мав фут-фетиш. Якась чудернацька хуйня.

-- То тобі вже не потрібні черевики, -- сказала Пончик після того, як я зробив помилку і описав кішці вміння.

-- Потрібні. І то якомога швидше, -- відповів я.

-- Мені здається комп'ютер закохався в тебе, -- сказала Пончик. – А принаймні в твої ноги. Ми повинні скористатися цим. Якщо система нас любить, то може проявити деяку поблажливість.

-- Це викликає у мене дискомфорт, -- сказав я.

-- У мене викликає дискомфорт те, що мене може зжерти якесь страховисько, Карле. Тож якщо твій любчик, який закохано поглядає на твої ніжки, буде посилати на нас цих нешкідливих жучків, а не лам, що плюються лавою, то візьми себе в руки, переступи через свою людську, чоловічу гордість і пожертвуй собою заради своєї принцеси.

-- Пожертвуй собою заради своєї принцеси, -- пробурмотів я і вона зайшлася реготом.

Я побачив, як на краю мінімапи сяє зеленим безпечна кімната і ми повернули туди, не припиняючи сварку.

Смики попадалися нам щоразу то частіше, я здогадався, що десь поблизу їхнє головне гніздо. Принаймні я сподівався, що це так, і що Пончик помилялася. Коли ми наблизилися, самотній тарган четвертого рівня накивав п‘ятами і зник у великій, круглій печері, відразу за входом у безпечну кімнату. Ми вирішили не переслідувати його і вирушили в бік безпеки.

Ми зайшли в безпечну кімнату.

[ 9 ]

Вхід у безпечну кімнату.

Ми зайшли в кімнату і завмерли з відвислими щелепами.

-- Що це за чарівне місце? –- запитала Пончик, зістрибуючи мені з плеча, вона збуджено вимахувала хвостом. – Я ще не бачила такого великого котячого дерева!

-- Це не котяче дерево, -- сказав я. – Це ігровий майданчик.

Ми були в ресторані швидкого харчування. Майже як МакДональдз, але все було не жовтим та червоним, а білим і блакитним. Ігровий майданчик з величезною гіркою, системою тунелів і басейном з м‘ячиками був живцем взятий з мого дитинства. Знаки на стінах були чудернацькою мовою. Можливо польською. Малюнки пластичних іграшок з якогось мультфільму вказували на призи всередині їхніх Нарру Meals. Я не пам‘ятав назви мультфільму, але впізнав гіпопотама і істоту схожу на тхора. Мультфільм був новим, його щойно випустили.

Вони взяли цілий, неушкоджений ресторан швидкого харчування з якоїсь випадкової країни і помістили його тут, під землею.

Ми зайшли через головний вхід. Порожній ресторан з чотирьох боків мав великі вікна, але за склом не було видно нічого, крім суцільної стіни. Прямо над прилавком, де в нормальних ресторанах було меню, стояло три велетенських екрани.

Замість меню на екранах містилася інформація про гру на Синдикатській спільній мові. Поки я читав написане на екранах, Пончик стрибнула в ігрову зону і зникла в кольоровому дитячому лабіринті.

Перший показував відлік часу до обвалу рівня. Який настане через чотири дні й 17 годин. Нижче було написано:

Часу до прем‘єри Світу Волоцюг по Підземеллях: Земля.

23 години, 42 хвилини.

Волоцюг залишилося:

4,322,395.

Побачивши це, я заморгав. Хай йому дідько. Ще кілька годин тому нас було 10 мільйонів. На моїх очах ця цифра щоразу то зменшувалася.

Я глянув на ноги, скривавлені та вкриті шматками хітину і білим слизом, що виходив з більших жуків. Наразі нам щастило. Ми знайшли хороше спорядження і вціліли після кількох атак. Хіба інші люди не співпрацювали? Надто багато людей загинуло. Я здригнувся.