-- Що ж, гаразд, -- промовив я розпрямляючись, поки створіння гарчало і готувалося знов кинутися на нас.

-- Карле, я не можу позбутися думки, що цього боса помістили тут не просто так, -- сказала Пончик. Вона випустила ще одну магічну стрілу, але цього разу схибила.

-- Про що ти? – запитав я.

Більшість кобольдів були мертвими, але кілька, яких зачепило лише краєм вибухової хвилі – вижило. Один кобольд, залишаючи за собою кривавий слід, підповз до стіни й натиснув кнопку, втоплену в стіну біля воріт в конюшню. Кімнату заповнив голосний гуркіт – це почали відкриватися клітки.

-- Погана ідея, друже, -- крикнув я кобольду.

Динго вийшли зі своїх кліток. Їхні крапки на мінімапі залишилися білими. Вони рухалися, притиснувшись до землі, з глухим гарчанням. Більшість з них були поранені, з явними ознаками болю. Але простий прояв доброти розірвав чари, які утримували їх під контролем їхніх рабовласників – кобольдів.

Один з динго – той, якого ми нагодували першим – стрибнув і накинувся на Ральфа. Все трапилося блискавично. Хвацько клацнувши зубами, одноокий динго за раз проковтнув гризуна цілком. Раз — і боса не стало.

Позаду нас уцілілі кобольди відступили, а динго розвернулися на своїх колишніх хазяїв — накинулися на них і люто рвали на шматки. Кобольди не мали зброї і їх було небагато. З гавкотом і гарчанням, динго прикінчили їх за лічені секунди.

Якби ми не переманили динго на свій бік, бій був би значно важчим. В цьому й полягав “фокус” цієї кімнати боса. Я подумки подякував Мордехаю за пораду. Хай яким несправедливим був цей світ, він усе одно залишався грою. В ньому були загадки і приховані шляхи, щоб вижити, потрібно було тільки не втрачати пильності.

-- Пройшло, як по маслу, -- сказала Пончик. – Чесно кажучи, я трохи розчарована.

Вона озирнулася на динго, який зжер боса.

-- Здається, я помилялася.

Я оглянув кімнату. Всі кобольди були мертві. З головної кімнати боса почали доходити звуки чисельних невідомих істот, що вили, верещали й скавуліли. Звуки не були особливо голосними чи загрозливими, я ледь чув їх на тлі музики. Вони зовсім не були схожими на динго. Тепер, коли дим розвіювався, я бачив, що відбувалося всередині кімнати боса. Як я й очікував, це була невеличка бойова арена. Ще більше кліток тягнулося вздовж далеких стін. З цієї відстані я не міг розгледіти хто в них, але на мінімапі була мішанина з червоних і білих крапок. Якби ми не прикінчили кобольдів так швидко, один з них побіг би і повідкривав всі ті клітки.

Музична тема боса продовжувала грати, усвідомивши це я стривожився.

-- Це ще не кінець, -- сказав я. – Ми щось пропустили.

Я стиснув кулак, готуючись до нападу.

-- І що ти мала на увазі? В чому ти помилялася?

Решта динго нишком відступили. Проходячи повз нас, деякі вишкірили зуби, але не агресивно, а швидше покірливо. Зблизька масивні, 100-кілограмові динго здавалися ще страшнішими. Пащі у всіх були розмальовані білою фарбою, але в кожного – по-іншому. Вони забилися в кінці кімнати, біля зачинених дверей. Динго скребли по них пазурами, як собаки, що просяться надвір.

Одноокий динго, який зжер Ральфа, продовжував стояти там, де проковтнув мініатюрного боса. Він застиг на місці. Істота глянула на нас і почала жалібно вити.

Пончик кинула промовистий погляд на мої ноги.

-- Це дрібний гризун. Твої ніжки сяють. Як полюбляла казати міс Беатріс, “Час розплачуватися з татком.”

-- Зажди. Що? Коли це вона таке казала?

В цю мить голова динго вибухнула.

Істота дивилася на нас, схиливши голову на бік, а тоді – бум. Все навколо заляпало червоне з білим криваве місиво. Досі жива піщанка вирвалася і полетіла просто мені до горла. Бідний, безголовий динго ще не встиг впасти на підлогу, як вона була вже посередині кімнати. Маленька, пухнаста ракета заверещала.

Я був готовий. Я, як Майк Тайсон, влупив її з усієї сили. З нудотним хрускотом піщанка відбилася від підлоги і посунулася, поки не вдарилася об край клітки. Показник здоров’я різко опустився до червоного.

Над її головою з’явився напис Приголомшена і таймер на п'ятнадцять секунд.

Моя рукавиця мала тільки два відсотки шансу приголомшити моба. І досі ніколи, жодного разу, цей дебаф не активувався. Кинувши похмурий погляд на стелю, я зробив два кроки до крихітного, нерухомого тільця. Якусь мить я роздумував, чи не забити його до смерті кулаками.

Час розплачуватися з татком.

-- Якщо тобі від того стане краще, то вона говорила про тебе. Татко – це ти, -- сказала Пончик, дивлячись на майже мертвого боса.

-- Ні, Пончик, -- сказав я. – Мені від того краще не стане. Навпаки, мені тільки гірше.

Я поклав босу праву ногу на маленького монстра.

-- Пробач, Ральфе, -- сказав я.

[ 46 ]

Підземелля застогнало. Воно, блядь, застогнало.

Я зітхнув, витираючи ногу об залізний прут клітки. Все підземелля загуло, немов під час землетрусу. Мій інтерфейс замерехтів. Мене нудило, я почувався брудним. Я тер і тер ногу, але кров не сходила.

Бій з босом офіційно закінчився і далекі двері відчинилися. Тринадцять небезпечних динго вибігли в коридор, рвонули хто куди, ніби вітер їх розніс.

Я залутив мапу кварталу. Коридори заповнювали десятки червоних крапок. Це були новонароджені пузаті гризи. Білі крапки динго мчали до коридору –ї головної артерії, по дорозі хапаючи і вбиваючи гризів. Зграя динго дісталася головного проходу і їхні крапки зникли.

Цікаво, що трапиться, якщо вони натраплять на групу інших волоцюг. Швидше за все, нічого хорошого -- принаймні для волоцюг. Хай там що, більше вони до нас не полізуть.

-- Пішли глянемо, що там в головній кімнаті, -- сказав я.

Ми переступили обгорілі залишки кобольдів, що досі жевріли. Тіла більшості з них були знищені. Я порився в тому, що лишилося, залутив де-не-де кілька шоломів з шипами і золотих монет. Один мав свиток Вилікувати Тваринку і жменю тістечок для домашніх улюбленців.

На підлозі лежала непошкоджена вогнем, невеличка клітка піщанки. Я закинув її в інвентар.

Кобольд, що натиснув на кнопку, щоб відкрити клітку, мав при собі ключ. Я глянув на його властивості.

Універсальний ключ від кліток

Відчиняє індивідуальні клітки бійців та звірів на забій у бійцівській ямі кобольдів. Ключ магічно прив’язаний до раси кобольдів. Якщо ти не кобольд і спробуєш використати цей ключ – він спрацює тільки раз, а тоді зламається.

Обирай з розумом.

Ми вийшли на арену і мене відразу накрив сморід смерті. Маленька, кругла арена була порожня. Утоптана земля була вкрита червоними плямами. Біля лівої стіни лежала купа кісток, яка сягала аж до стелі. Арену оточувало кілька десятків стільців з загартованої деревини. Я зібрав і залутив їх всі, а тоді підійшов до ряду кліток уздовж задньої стіни зали.

Як тільки ми підійшли до кліток – у кожній був інший вид монстра-- вискочили дві ачівки.

Нова ачівка! Ну що ж, беру керамічного далматинця, Пете!

Ти знайшов кімнату з нагородою! Розкидані по всьому підземеллю, кімнати з нагородою пропонують волоцюгам предмети недоступні в лут-боксах. В більшості таких кімнат доступний тільки один вибір. Тому, якщо ти в багатолюдній партії, передай, що я казав – приз повинен отримати ти, а не вони.

Нагорода: Не будь жадібною сукою. Клята кімната і є нагородою.

Нова ачівка! Звіринець!

Ти знайшов кімнату з нагородою – домашнім улюбленцем. Від гусениць, що виділяють горілку, до василиска, що перетворює мобів у камінь, хороший улюбленець може стати вирішальним -- між виживанням і кінцем дороги. Але не забувай, що сталося з Харамбе. Поблизу немає працівників зоопарку, які стрельнуть монстру в сраку, якщо ти відкусиш більше, ніж зможеш проковтнути.

Нагорода: Ти маєш ключ. Він відкриває тільки одні двері. Сам допетрай, Ейнштейне.

-- От лайно, -- сказав я, розглядаючи вибір. – Здається, в нас буде улюбленець.

-- Я вибираю, -- промовила Пончик. – Та штуковина сказала, що приз мій.

-- Ага, Пончик. Мені вона сказала те саме. Вона намагається нас посварити.

-- Справді? Це підло, -- вона ахнула, побачивши здоровенну клітку. – Карле, Карле, дай мені ключ!

В ряду було десять кліток. Жодна з істот мене не вразила. Але з іншого боку та піщанка теж не виглядала надто вражаюче. Проте я підозрював, що оскільки це тільки другий поверх і перша кімната зі скарбами, жоден з цих улюбленців не був суперрідкісним чи цінним.

Тут я завагався. В більшості ігор, в які я грав, можна було мати тільки одного улюбленця. Чи тут буде так само? Якщо так, то наскільки важко буде позбутися цього улюбленця? Я й гадки не мав.

Перша тварина була схожа на папугу з довгим дзьобом – безперечно найгаласливіша серед всіх. Її крапка була червоною. Я глянув на властивості, але система видала мені лише одну інфу — її ім’я: Жовтодзьоб Зламане Крило.

Наступним був зелений слиз, далі йшли щур і фрикаделька на двох ногах з ірокезом на ім’я Болючий Животик. З перших чотирьох, тільки слиз і щур мали білі крапки. Далі тягнувся ряд таких самих жалюгідних тварин, які дивилися на нас знизу вгору, включно з пузатим гризом із білою позначкою. Я пригадав масивних, страхітливих Тигрових Ос і подумав, що це був би непоганий вибір.

Але Пончик не спускала очей з останньої клітки.

Там був куродинозавр з рожевим, пухнастим пір’ям. Монстр загукав до кішки, тихо цвірінькаючи.

Бідолаха виглядав жалюгідно. Я відразу зрозумів, чому він припав до душі Пончик. Він поза всяким сумнівом підпадав під категорію “такий бридкий, що аж милий”. Він мав десь сімнадцять сантиметрів росту. Стояв на двох ногах, схиливши голову в мій бік. Клята тварюка виглядала як сира тушка курки, з якої рандомно стирчало кілька рожевих пір’їнок. Замість крил у нього було дві маленькі лапки, і довгий, зміїний хвіст. Він відкрив дзьобату пащу і пронизливо закричав, показавши ряд дрібних, гострих зубів.

Звали його Монголієнсіс. І він теж був позначений червоним.

-- Це хлопчик чи дівчинка? – запитала Пончик. – Як мені визначити? Якщо це хлопчик, я буду кликати його Монго.

Схожа на курку істота зацвірінькала до Пончик.

-- Якщо дівчинка, я назву її Сіссі.

-- Він виглядає як обід, -- сказав я. – Думаю, краще взяти пузатого гриза.

-- Дай йому тістечко для улюбленця, -- сказала Пончик. – Побачимо чи його крапка стане білою.

Я зітхнув і витягнув тістечко. Спробував закинути його в клітку, але з’явилося блакитне силове поле, і не пустило смаколик. Курка люто закричала і вдарила головою об ґрати. Уздовж усього ряду всі істоти почали пищати й верещати. Я розумів, якщо ми збираємося завести улюбленця, то найкращий варіант – дозволити Пончик обрати цю істоту. Я не був певен, які властивості найбільше впливали на те, щоб вона була задоволена й не прикінчила нас уві сні, але підозрював, що харизма була тут вирішальною. Ну, ще може сила. Пончик обходила мене за обома показниками. Я прикинув, чи варто намагатися переконати її відмовитися.

-- Якщо це дівчинка, ми одягнемо її в платтячко, і вона сидітиме в мене на плечі під час інтерв’ю. Прикинь? Я буду як Періс Хілтон з Тінкербелл.

-- Пончик, -- сказав я. – Думаю…

Увага: Через тридцять секунд клітки закриються назавжди. Переклад: курва, поспішайте.

-- Карле, швидко! Будь ласка, будь ласка, будь ласка! Я більше ніколи нічого в тебе не попрошу. Присягаю!

Я зітхнув.

-- Він нападе на нас. Я схоплю його, а ти спробуй погодувати.

Я взяв ключ і загнав його в замок клітки з Монголієнсісом. Я прочинив двері, й маленький гівнюк рвонув на волю. Я схопив його обома руками. Він почав пручатися і спробував мене вкусити. Він майже нічого не важив.

Я сів на підлогу, поки Пончик витягувала з інвентаря тістечка для улюбленців. Вони з’явилися на землі перед тварюкою. Він продовжував пручатися, але вже з меншим запалом, поглядаючи на їжу. Я трохи послабив хват руками, щоб він міг дзьобнути їжу, мов курка. Він дзьобнув кілька разів, тоді заквокав. Крапка залишалася червоною.

-- Карле, це хлопчик! Все гаразд, Монго. Пробач, що я сказала, що одягну на тебе платтячко. Ми дістанемо для тебе гарненьку краватку-метелик. Хочеш?

Істота сіпнулася вперед і вкусила Пончик просто в ніс. Вона заверещала з болю.

-- Нечемний! Нечемний Монго!

Дитинча динозавра, досі затиснуте в моїх руках, верещало кішці у відповідь, а я ледь не валився з ніг від сміху. Пончик зашипіла і легенько тріснула його по голові. Маленький монстр обурено запищав і вкусив її в мордочку ще раз.

Я переглянув властивості істоти.

Самець Монголієнсіс – рівень 1

Моб класу домашній улюбленець.

Цей улюбленець ще не прив’язався до жодного волоцюги.

Вперті й запальні, Монголієнсіси не з тих, кого можна “приручити”. Найбільше, чого можна очікувати – це взаємна повага. Але навіть тоді, якщо їм заманеться, вони все одно можуть спробувати з’їсти тебе. Хоча, досягнувши повного розвитку на 15 рівні, вони стають надзвичайно потужними, швидкими й люто небезпечними, довести їх до 15 рівня приблизно так само ймовірно, як дочекатися, що чирлідерка з Західної Вірджинії відсвяткує своє вісімнадцятиріччя цнотливою.