-- Ти що, питаєш, чи я їбав того орка?

-- Стривай-но, секс-відео? З Карлом і Маестро? – перепитала Пончик. Вона ледь не впала з крісла зі сміху. – А я була певна, що його серце вкраде болотна відьма.

-- В цьому навіть є щось кумедне, -- сказала Зев. – Але Імперія Черепів точно не знайде в цьому нічого смішного. Вони ще не відреагували, принаймні офіційно. Вони не з тих, хто сприймає образи спокійно.

-- Але хіба це образа? – запитав я. – Я не гей, але яка різниця? Здається, ікландці доволі відкриті на… е… всякі схиблені штуки. Невже людям не байдуже?

-- Справа не в цьому, -- відповіла Зев. – Маєш рацію, більшості байдуже. Але це принц Імперії Черепів. А відео відверте і принизливе. Ви двоє… такого один одному наговорили.

-- Можна подивитися? – запитала Пончик. – Я хочу подивитися!

-- Таке, мабуть, трапляється весь час, -- сказав я. – Принц ще той довбойоб. Думаю, інтергалактичний інтернет завалений такою фігнею.

-- О, так. Але це інше. Якість фантастична і зараз воно буквально повсюди. Всі називають принца “Шматом свинини” і е… “Брудною свинкою Карла”. Бачили б ви відео. Хай там що, якщо Імперія Черепів зажадає, щоб люди припинили так його називати, то вийде так само, як з “мулистими стрибунами”. За останню годину ваш гонорар за появу на шоу злетів удвічі. Тепер ви на рівні з Лусією Мар. Факт, що це трапилося за рахунок Імперії Черепів, дуже сподобався Партії.

-- От лайно, -- сказав я, будь-який натяк на веселощі миттю зник. – Ще тільки бракувало, щоб якийсь потужний спонсор взявся саме за нас. Тепер на всіх інтерв’ю мене питатимуть про них, і я можу попередити тебе відразу, що не збираюся говорити нічого такого, щоб ці засранці ненавиділи мене менше.

-- Не існує негативного піару, -- сказала Зев. – Офіційна позиція Боранта полягає в тому, що допоки ти не зневажаєш компанію, партію чи сам Синдикат, будь-які думки про інші уряди, висловлені тобою в прямому етері, не потягнуть за собою жодних каральних заходів. Крім того, інші уряди нічого вам не можуть зробити. До шостого поверху. Ну, хіба що цього сезону вони не розщедряться й не проспонсорують якогось бога. Але хай там що, не переймайтеся тим, що діється за межами вашого поверху. Це моя робота. Мені пора. Ваш наступний виступ заплановано на шоу Одетти. А тим часом я буду на зв’язку в чаті. З вами обома.

Наступної миті вона зникла, захлюпавши водою всю підлогу.

-- Я рада, що з нею все гаразд, -- сказала Пончик. – Мені так шкода, що через нас у неї тепер проблеми.

Я слухав її краєм вуха. Мені з голови не йшло оте відео. Уряд Імперії Черепів безперечно знав, яким засранцем був їхній принц. До того ж вони не могли звинувачувати мене в чомусь, чого я не робив. Чи могли?

Увімкнувся мій інтерфейс. Перше, що я зауважив – за минулу годину в мене значно зросла кількість фоловерів. Через підсумкову серію і оте відео, моє почуття самотності майже повністю зникло. Тепер я почувався, як комаха під мікроскопом. Цікаво, скільки людей думало, що снік справжній. Те саме мене завжди цікавило з прихильниками теорій змови. Я завжди підозрював, що більшість з них просто тролять. Справжня кількість не могла бути такою великою.

-- Карле, любий. Не можу повірити, що ти замутив з тим чуваком, -- сказала голосно Пончик. Вона штовхнула двері, виходячи з кімнати. – Як же він верещав!

Її сміх поступово стих у коридорі.

--Хай тобі дідько, Пончик, -- сказав я.

[ 45 ]

Знайти кімнату боса кобольдів було легко.

Гучна, пульсуюча метал-музика розносилася коридорами. Це була какофонія звуків з глибоким, гарчливим вокалом і гітарами, що нагадували судоми. Було важко сказати, чи вокаліст співав по-англійськи і чи взагалі це була людина. Слова звучали як сильно спотворений гавкіт. Взявши до уваги ворогів у цьому кварталі, я б не здивувався, якби співав кобольд або динго.

Ми йшли на звук, що гучнішав і гучнішав, доки біль не став фізичним. Ми з Пончик не могли розмовляти – доводилося покладатися на чат, щоб спілкуватися. По дорозі ми завалили пів десятка кобольдів і стільки ж динго, а ще жменю пузатих гризів. Коли ми наблизилися до джерела звуку, в нас обох вже був 12 рівень.

Пончик: ВІД ЦІЄЇ МУЗИКИ В МЕНЕ БОЛИТЬ ГОЛОВА. ЧОМУ ВОНИ НЕ МОЖУТЬ ЗАГРАТИ ЩОСЬ НОРМАЛЬНЕ? НАПРИКЛАД, OASIS.

Карл: Oasis? Звідки це в тебе? Навіть Беа не слухала Oasis.

Пончик: НІ, МІС БЕАТРІС СЛУХАЄ КАНТРІ. ТАКУ Ж ФІГНЮ, ЯК ЦЕ.

Карл: Ага, оце й мало б мене одразу насторожити.

Пончик: А ОСЬ І КІМНАТА БОСА.

Передпокій боса кобольдів виглядав як величезна собача будка. Написи на стінах були португальською мовою, вони вказували, що це був якийсь муніципальний притулок для собак. Кімната складалася з трьох довгих проходів поміж кліток. В кінці середнього проходу знаходилися двері, що вели до головної зали, але з досвіду ми вже знали, хай яким буде той бос, він все одно вийде з кімнати. Двері були величезними, як подвійні ворота в конюшню. Недобрий знак.

Більшість кліток були порожніми, але не всі. В кожному ряду було по чотири-п’ять замкнених вольєрів з небезпечними динго. Я не бачив жодних слідів кобольдів. В деяких клітках містилися також позначки Х мертвих монстрів. Тут, в цьому контексті, великі динго особливо нагадували звичайних собак, і несподівано я відчув до них співчуття впереміш з тривогою. Коли ми проходили повз них, монстри не гавкали і не кидалися на ґрати. Вони просто лежали скрутившись калачиком, виглядаючи жалюгідно.

Проте на мінімапі їхні крапки залишалися червоними.

Пончик: БУДЕМО ЇХ ВБИВАТИ? МАБУТЬ, ТРЕБА ЇХ ВБИТИ.

Це було б легко, халявний досвід. Я знав, коли двері в кімнату боса відчиняться, їхні клітки, швидше за все, також відчиняться. Але це здалося мені неправильним. Я пригадав пораду Мордехая відносно кімнат босів. Завжди шукай підказок.

Карл: Почекай. Не зараз. Давай спробуємо з’ясувати, що тут відбувається.

Я зупинився біля однієї з кліток. Динго лежав на боці й важко дихав. Спиною до нас.

-- Ей, песику, ти як там? – запитав я, викрикуючи слова. Я не чув власного голосу.

Динго підвів погляд, повернув голову до мене. В нього не було одного ока, рана була свіжою. Біла фарба на морді змішалася з червоною кров’ю. А тоді я помітив рани в нього на боці -- весь тулуб і шия були вкриті мішаниною старих і зовсім свіжих шрамів.

Пісня закінчилася. За мить почалася нова, така ж гучна і важка. Але в цю коротку мить тиші я почув якийсь звук із головної кімнати боса.

Овації.       

Тоді я здогадався, що це.

Хай йому дідько, подумав я. Я ненавидів це місце. Як я його, курва, ненавидів. Я глянув на двері в кімнату боса.

Я порився в інвентарі. В мене не залишилося свитків Вилікуй тваринку, але я мав тонни тістечок для домашніх улюбленців. Хоч Пончик тепер вважалася звичайним волоцюгою, вона досі їх їла. Але якщо нас не закриють в цьому підземеллі на п’ятдесят років, то вони в нас не закінчаться. Я взяв одне тістечко і кинув його в клітку.

Пончик: КАРЛЕ, ЩО ТИ ВИТВОРЯЄШ. ЦЕ Ж МОЯ ЇЖА.

Карл: Хочу дещо спробувати. Побачимо, що трапиться.

Пончик: ЦЕ – ЗРАДА. ПІДЛА ЗРАДА.

Карл: Ти знаєш, що глядачі не бачать наш чат. То не влаштовуй драми.

Динго через біль звівся на лапи, понюхав їжу і схрумкав маленьке тістечко. Тоді знов сів і відвернувся спиною.

Крапка на мінімапі блимнула і стала білою.

Так!

Ми повторили процес з усіма іншими динго в клітках. Всього їх було чотирнадцять. Більшість перебували в такому ж жалюгідному стані, як перший.

В трьох клітках лежали мертві небезпечні динго. Я вагався, чи не сказати Пончик оживити їх перед боєм, але схоже, ті клітки ніяк не відкривалися. Закляття Другий шанс, що коштувало десять очок мани, піднялося у Пончик до п’ятого рівня. Тепер, досягнувши цього рівня, вона оживляла трупи не на п’ять хвилин, а на цілих десять — і цього з головою вистачало, щоб закінчити бій. До того ж вона вже могла оживляти монстрів на п’ять рівнів вищих за себе.

Зараз у неї було 28 очок мани. Вона мала дві скибки тосту з маною і купу пляшечок з зіллям для відновлення мани, але з двоххвилинним періодом очікування між зіллями користі від них у бою майже не було. Тож ми вирішили спочатку почекати і побачити з чим нам доведеться мати справу.

Мій план був простий, проте надійний. Двері до головної кімнати не відчинилися, принаймні наразі, тож ми вирішили скористатися перевіреним методом – кинути бомбу і втекти.

Але коли я витягував з інвентаря бум-глечик, наше везіння закінчилося.

Музика раптово припинилася. У вухах стояв пронизливий дзвін, що гулко віддавався в черепі. У самій кімнаті овації стихли. Подвійні ворота почали відчинятися. Позад нас з гуркотом зачинилися двері до передпокою. Згори почала грати нова, більш знайома музика.

Бій з босом!

Саме так! Ви натрапили на ще одне лігво квартального боса!

Пані та панове, одягайте ваші святкові наряди! Іііі… Ми… Починаємо!

-- Блядь, -- промовив я, кидаючись до воріт в конюшню. Коли я біг, в мене була мить, щоб прифігіти з того, наскільки я змінився за останній тиждень. Моя перша реакція була б — сховатися. Замість цього я біг в бік небезпеки.

Я підпалив смолоскип в глечику і жбурнув його прямісінько у ворота, що саме відчинялися. Поки глечик летів, двері розлетілися навстіж, і в кімнату увірвався натовп -- кобольдів десь із сорок, що ревіли і скандували. Не було видно ніякого боса.

З глечиком у повітрі, світ завмер. Глечик висів наче комета. Кобольди саме починали підводити погляди на об’єкт, що летів на них -- їхні очі вирячилися від здивування.

Мій погляд зупинився на кобольді у самому центрі цього натовпу. Він виглядав як кобольд-вершник п’ятого рівня, але був значно краще вдягнений. На ньому було щось типу шуби, зробленої з хутра динго, і боти на масивних шипованих підборах, через що він височів над іншими на цілу голову. В руках у нього була невеличка, залізна клітка – розміром десь з коробку від взуття. Його руки завмерли в ту мить, коли він відкривав кришку, направивши невеличкий отвір на нас, як дуло пістолета.

О-о, подумав я.

Наші фотки шмякнулися на екран, і поверх припечатали Проти.

Ральф

Скажена Миша

Квартальний бос 11 рівня!

Перш ніж відправити на певну смерть, ми дамо вам короткий урок історії.

Коли Європою 14-го століття прокотилася Чорна смерть, вбиваючи до 200 мільйонів людей і назавжди змінивши хід людської історії, вважається, що одними з головних винуватців у спалаху епідемії були чорні щурі, які рознесли заражених чумою бліх по густонаселених містах і тим самим спустошили їх.

Насправді це не так. Справжнім винуватцем була велика піщанка з Азії, яка скористалася теплішим кліматом, щоб пройти Шовковим шляхом і занести хворобу до Європи.

Це важливо знати, бо Ральф, чемпіон кобольдської бійцівської ями, живе в постійній люті. Чому? Бо він вважає, що 200 мільйонів загиблих -- замало і зробить все в його силах, щоб потроїти це число.

Починаючи з вас.

Єдиному вцілілому з родини піщанок, покинутих помирати з голоду дитиною, якій набридла її іграшка, Ральфу довелося вдатися до жахливих актів канібалізму, аби вижити.

Частково земні гризуни, частково втілення смерті, Скажені миші – звичайні моби, яких можна зустріти на п’ятому чи сьомому поверсі. Але наш Ральф – особливий. Він присвятив все своє життя тренуванню та бійкам з надією, що колись помститься людям, яких він так зневажає.

Він швидкий, він злий, і поки ти це все дочитаєш, він буде вже напівдорозі до твого горла.

Я б на твоєму місці пригнувся.

Щойно це надзвичайно довге оголошення закінчилося, світ ожив і навколо нас вибухнув хаос.

Я кинувся на землю, і в ту ж мить в мене над головою з лютим вереском пролетів пухнастий гризун. Він вилетів з клітки так швидко, що я й не помітив.

Саме тоді серед кобольдів вибухнув бум-глечик, відразу випаровуючи більшість з них, з власником Ральфа – вичепуреним кобольдом -- включно.

Хутряна кулька розміром з кулак заверещала з люті, коли Ральф безпечно приземлився в довгому коридорі. Пончик вистрибнула мені на плече і випустила в маленького монстра магічну стрілу – пряме попадання. Його відкинуло назад — він ковзав і перекидався. З’явився показник здоров’я — вона зняла йому десь 15%.

-- Класний постріл! – вигукнув я.

Загалом маленький бос виглядав як звичайна піщанка, за винятком пащі, яка суперечила будь-якій логіці й законам фізики. Коли він був закритий, лютий рот здавався нормальним, але коли маленьке, неймовірно миле створіння верещало – відкривалася величезна паща, така ж широчезна, як в динго, з якими він бився на арені. Воно завило від злості, і паща розкрилася так широко, що маленьке створіння під нею просто зникло. Це була кругла, вкрита піною паща з клацаючими зубами — така велика, що я міг засунути туди всю голову.