Натовп заревів.

-- Смертельне шоу! Смертельне шоу!

Великий орк на мить розгубився.

-- Люди називають тебе тупим, Карле. Але я уявити собі не міг, що ти настільки тупий. Якщо тобі життя не миле, тоді…

Я нахилився, вказав на нього пальцем.

-- Ні, слухай сюди, шмат свинини. Якщо ви вже так їбете людей, то бодай робіть це по-чесному. Вони зіграли в твою гру і виграли два очки. Ви пообіцяли, що вони зможуть використати ці очки, щоб перенести звідти людей. Чому б не перенести людей туди?

Натовпу ідея сподобалася.

-- Це так не працює, -- повторив Маестро. – Ви в цій грі участі не берете. Це проти правил.

-- В пизду правила, -- я глянув на натовп. – Нехай правила відсмокчуть. Що скажете?

-- Ґлюрп, ґлюрп! Ґлюрп, ґлюрп!

Маестро не сподобалося, що його глядачі кричать “Ґлюрп!” комусь іншому. Я впізнав цей вираз на обличчі -- лють, що от-от прорветься назовні. Я відчув глибоке задоволення. Я не був певен, хороша це ідея, чи тупа, але не міг стримати себе і продовжив його провокувати.

Правду кажучи, мені зовсім не хотілося, щоб нас перенесли в той бій -- швидше за все, на другий край світу. Мені було шкода цих людей і я хотів їм допомогти. Але якщо допомога Брендону і його команді чогось навчила мене, то це те, що іноді варто трохи збалансувати шальки терезів. Допомогти – це одне. Принести себе в жертву заради людей, яких ти навіть не знаєш, – зовсім інше. І все ж, це було правильно. Я знав, що це повна маячня. А ще я знав, як такі вилупки думають. Цей чувак – Маестро – був найгіршим з задирак -- задиракою з публікою. Я повинен був щось зробити. В цю мить в мене був тільки один план -- діставати його по повній.

Я глянув на порожні крісла справа від Чжана і Лі Зуня. В голові промайнула думка. Як він сказав? Два несподіваних гостя для наших VIPів. Отже, це хтось, кого ми знали. Раптово в мене з’явилося сильне відчуття, хто саме. Якщо я мав рацію, то зможу діставати Маестро ще дужче. В нього був план. Жорстокий план, а я просто ламав йому всю постановку, яку той намагався втюхати публіці. Це означало, що чим більше я гнутиму свою лінію, тим більше він лютуватиме і тим заповзятіше намагатиметься повернути розмову назад в своє русло.

В телевізійних шоу і дитячих книжках завжди повторюють, як мантру: ”Задири відступають, коли їм дають відсіч”. Повна херня. І так було завжди. Це працює тільки якщо той, хто дає відсіч задирі, сильніший за нього. Ми з Маестро були не на рівних. Але наша коротка сутичка в трейлері показала мені одну важливу річ. Мені не треба бути сильнішим за нього. Ми з Пончик були чимось кращим. Ми були цінними.

Я здогадувався, що вони відвалили купу грошей, щоб заполучити нас з Пончик на своє шоу. Може навіть влізли в борги. Ми були популярними, а Пончик показала себе достойним гостем. Факт, що вони орендували сраний трейлер, а не мали свого, свідчив про те, що вони знімали на копійки -- як більшість шоу на YouTube.

Закипаючи, Маестро сказав:

-- Ти, тупий мудак. Цим чувакам гаплик! Я врятував їх. Дав ще один шанс. Може, я таки перенесу тебе в той бій. Що скажеш? А всіх інших перенесемо геть, щоб в тебе не було підтримки. Тоді твоє несамовите везіння більше тебе не врятує. Не думаю, що ти вже бився з Тигровою Осою. За мить їх буде п’ять у тому коридорі. Тобі буде повна пизда.

Я посміхнувся.

-- Ти засциш зробити це. Давай, побачимо.

-- Смертельне шоу! Смертельне шоу!

Маестро виглядав таким розлюченим, що мені здалося, він зараз заплаче. Я підозрював – і водночас сподівався – що він мене не перекине. Якщо я щось знав про Борант, то це те, що вони витискали все до останнього цента. Смертельне шоу платило Боранту за оренду волоцюг, і це їм добряче влітало в копійчину. Цей сегмент, мабуть, коштував їм чимало — і це ще зі звичайними, малопопулярними волоцюгами. Та ну, вони б нізащо не відправили одну зі своїх найцінніших зірок у таку небезпеку.

Коли люди червоніють від люті, то стають непередбачуваними. А з задирами -- інакше. Я знав це з власного досвіду. З ними все навпаки. Я знав, що буде далі.

Я повернувся до Лі Зуня і Чжана, які з відкритими ротами сиділи поряд зі мною. Я швидко прошепотів:

-- Хапайте сестру і того чувака та проривайтеся крізь троглодитів. Залиште меч. Ті ящери повільні й тупі, вся їхня увага буде на шершнях. У вас буде тільки кілька секунд.

-- Але… -- обізвався Лі Зунь. – Ти хотів помінятися з нами місцями.

Маестро гаркнув:

-- Не вказуй, що мені робити на власному шоу, м’ясо.

Він вдарив кулаком по кнопці на столі, й чоловіки справа від мене зникли.

На гігантському дисплеї спалахнули слова “Смертельне шоу: Екстрим!” У сцені в коридорі, поміж шершнями й троглодитами, з’явилися наші сусіди. На якусь мить все, крім двох чоловіків, залишалося нерухомим.

Першим отямився Чжан, закричав: ”Хапай сестру!” – а тоді схилився, щоб підвести третього чоловіка.

Поки Чжан його підводив, сцена ожила. Сестра похитнулася, бо меч, який вона намагалася схопити, раптом опинився в метрі від неї. Лі Зунь схопив її за зап’ясток і вказав.

-- Біжи, -- крикнув він.

Всі троє кинулися на натовп троглодитів, що стояли як вкопані, вилупившись на шершнів.

Монстрам – він називав їх Тигровими Осами – було байдуже, хто їхні жертви. Полетіли чисельні кулі білої слини і забризкали ящерів, які у відповідь підняли дрючки і помчали на комах.

Обидві групи монстрів не звертали уваги на людей, яким вдалося висковзнути в коридор. Сцена закінчилася тим, що Чжан залив лікувальне зілля в рот своєму товаришу і вони шмигнули в безпечну кімнату. Зображення зникло під гул насмішок і поодинокі оплески. Натовп притих — схоже, ніхто не знав, як на це реагувати.

Я глянув на Маестро, на моєму обличчі широка посмішка.

-- Що, ґлюрпнув, свинячий хую? – кинув я.

[ 43 ]

-- Давайте глянемо, як наші гості втекли з безпечної кімнати, -- сказав Маестро, коли сміх глядачів стих.

Сцена потемніла і на екрані з’явилася наша розпачлива втеча від елементаля люті. Камера дивилася з коридору -- байк вилітає з кімнати, скрегоче на повороті, Пончик сидить високо на своєму сидінні. Глядачі схвально заревіли. Поряд з нами Маестро лаяв якогось невидимого продюсера. Його голос заглушили. Величезний орк скаженів від люті.

-- Карле, ти лякаєш мене, коли так злишся, -- прошепотіла Пончик.

Я протягнув руку і подряпав її за вухом.

-- Пробач, -- сказав я. – Я не настільки злий, як виглядаю. Просто намагаюся вивести його з себе.

-- Тобі це вдалося. Тепер він ненавидить нас. Мені не подобається, що люди нас ненавидять. В нас стане менше фоловерів.

Я видихнув крізь зуби.

-- Тобі не варто цим перейматися. Слухай, Пончик. Шоу ще не закінчилося. Бачиш оті два крісла. Я думаю…

-- Думаєш, це міс Беатріс? – запитала Пончик. – Може, це вона зі своїм хлопцем?

Вона зойкнула.

-- А може, це міс Беатріс і Фердинанд.

-- Ні, Пончик, -- сказав я. – Це не буде Беа і хто б там до біса не був…

-- Слухайте сюди, нікчеми, -- промовив Маестро, перебиваючи мене. Він широко всміхався, але у його словах не було жодного натяку на гумор. Він схоже, трохи охолов — мабуть, прислухався до порад продюсера. Глядачі продовжували дивитися репортаж про нашу втечу, ойкаючи та ахкаючи після кожного вибуху. Нашої розмови вони не чули. – Це моє йобане шоу. Не забувайте, де ваше місце.

-- Ти ніколи не був волоцюгою, правда? – запитав я.

Моє запитання справді його зачепило. Він презирливо засміявся.

-- Ви, дикуни, всі однакові. Я походжу з цивілізованої системи. В моєї родини довгі відносини з підземеллям. Ми тут відколи Синдикат створив гру. Ми — боги й королі. – Він вказав на тіару на голові в Пончик. – Якщо ви, нікчеми, доберетеся до 9 рівня, то побачите, на що здатна моя родина.

Я глянув на невеличку, вкриту коштовностями тіару, намагаючись пригадати докладний опис. Вже кілька днів, як я не задумувався про це. Система підказок тут не працювала, але дещо я пригадав. Тіара давала Пончик здатність наносити дебаф Сепсис. Надівши її, вона стала членом королівської сім’ї “Кривавого Султанату”. Ми зможемо залишити дев’ятий рівень, тільки якщо загинуть всі інші члени королівської сім’ї — включно з самим Султаном. Я й гадки не мав, що це , до біса, означає.

Я пригадав слова Мордехая:” Там… Там буде важко. Ти завжди можеш залишити партію. Корона в неї на голові, а не в тебе.”

-- Твоя родина? – перепитав я. – Чекай, то ви входите в Кривавий Султанат?

Він знов засміявся.

-- Я що, по-твоєму, схожий на йобану Нагу? – він випрямився. – Мій Клан Черепа перемагав у шести з останніх десяти Фракційних Війн. Завжди був у трійці лідерів. Нікчемний Кривавий Султанат майже завжди елімінують першим з дев’яти кланів. Ви, йолопи, мертві, відколи вона натягнула ту корону.

Я спробував не зважати на той клятий клубок страху під ребрами.

-- А ти? Ти будеш на дев’ятому рівні?

На екрані ми з Пончик стояли на краю отвору на наступний рівень. Камера показувала сцену очима Елементаля Люті: ми дрібні постаті на тлі чорного диму, що здіймався позаду. Коли чудовисько кинулося на нас, всі глядачі затамували подих.

-- Я буду там. Я був повнолітнім минулого сезону, але тупий Конгломерат Скім завжди проводить Королівську Битву, в якій немає місця на Фракційні Війни чи Битву за Вознесіння. Але цього року я там буду. Я вже в дорозі на вашу довбану планету, -- він гримнув себе в груди, як горила. – Я буду Військовим Ватажком Маестро з Клану Черепа.

Я кивнув. Мене завжди вражало, як легко розговорити засранців, коли мова заходила про них самих.

-- То що трапиться, якщо тебе поранити в підземеллі? Ти справді здохнеш?

Він презирливо пирхнув.

-- Ти думаєш, що справді зможеш…

Сцена закінчилася, знов увімкнулося світло. Натовп шалів, як навіжений. Пончик стала на задні лапи й підняла передні вгору.

-- Ось як це робиться! – крикнула вона. – Наступного разу ми самі прикінчимо цю почвару і відправимо фотки його мамусі! Ми скажемо їй… Що ми скажемо, Карле?

-- Хай відсмокче, -- підхопив я.

-- Ґлюрп, ґлюрп! Ґлюрп, ґлюрп! – заревіли глядачі.

Маестро знову став самим собою — пихатим, зверхнім гівнюком. Невидимому продюсеру вистачило розуму пояснити йому, що якби він влаштував істерику просто в етері, усе б остаточно злетіло з рейок. Я зітхнув. Що б там не сталося далі — приємного чекати не варто. Гаразд, закінчімо уже з цим.

Маестро махнув глядачам, щоб ті заспокоїлися. Зрештою вони затихли.

-- Ось як ви це зробили. Скористалися правилами підземелля, щоб вижити.

Я знизав плечима.

-- Це була істота 93 рівня. Нам було його не вбити.

Маестро усміхнувся.

-- Ніхто, навіть я, не заперечить, що у вас яйця, як у Таурина. Але багато з моїх підсвинків вважає, що все давалося вам надто легко. А дехто навіть каже, що ви, як сліпі кошенята, блукаєте в цьому підземеллі навмання, і виживаєте тільки тому, що ти улюбленець АІ. Інколи трапляється так, що підземелля перетворює якогось волоцюгу в свою сучку. – Він підняв лапу і почухав свої волохаті груди. Нігті в нього були огидні. Він продовжив. – В нас два несподіваних гості для наших VIPів. Якісь ідеї, хто це може бути, м’ясо?

Я поклав руку на Пончик до того, як вона встигла щось сказати. Останнє, чого нам зараз бракувало, — це дати Маестро ще один привід насміхатися з неї.

-- Вони нас зараз бачать? – запитав я, повертаючись в бік порожніх крісел.

-- Дивляться з самого початку, -- відповів Маестро. -- І, чувак, вони тебе реально ненавидять.

Не треба було бути Ейнштейном, щоб здогадатися, хто це. Крім Брендона і його команди, ми зустрічали тільки одну групу волоцюг. Спочатку я подумав, що це Рорі та Лорелай – гоблінські шаманки. Я не був певен чи тут взагалі прийнято запрошувати мобів з підземелля. Але пригадав, як Чжан і Лі Зунь махали їм. Сумніваюся, що вони відреагували б так на пару страшнючих гоблінів.

-- Привіт, Френк К. Привіт, Мегі Май, -- сказав я. – Бачу, ви не знайшли залишений мною подарунок. Шкода.

Маестро вишкірився на всю пику, і на мить мені здалося, що моя здогадка невірна. Невже це дійсно Беатріс? Ні, вирішив я. А хуй там.

-- Гляньте сюди, підсвинки, -- сказав він. – Подивимось, чи вони мають рацію.

Почалося відео, і я розслабився. Це був підсумок пригод Френка і Мегі. Я спостерігав, як ці вбивці гравців спускаються в підземелля. І з ними дійсно був ще хтось. Дівчина-підліток. Вони зайшли в навчальну гільдію. Ми побачили, як їхній гід -- один з тих літаючих Жахомізків – садить їх і розповідає, що єдиний спосіб вижити – вбивати інших волоцюг. У гіда був глибокий, грудний голос – я такого ще не чув. Від нього мороз йшов по шкірі. Коли гід пояснював, що потрібно робити, дівчинка плакала. Мегі обіймала її, міцно стискаючи.

Сцена змінилася на дівчину на землі, поранену і заплакану. Ми не бачили, що трапилося. Скидалося на те, що в неї потрапила куля лави поганої лами. Френк теж був поранений, бився в конвульсіях в калюжі крові поряд. Жінка – Мегі – ридала, опускаючись на коліна перед дівчиною.

-- Мам, -- сказала дівчина. – Мені боляче.

-- Знаю, маленька, -- обізвалася Мегі. Вона потягнулася і, на мій повний шок, обхопила дівчинці горло руками. Вона душила власну доньку, поки та не померла. Коли все закінчилося, Мегі притулилася до стіни підземелля і завила.

-- Якого біса? – запитав я приголомшено. Я повернувся до порожніх крісел. – Навіщо ви це зробили? Вона ж була жива. Вона б одужала.

Розповідь продовжилася. Сцени йшли впереміш. Наступна була до смерті доньки. Ми спостерігали, як Френк, Мегі та донька наткнулися на значно більшу групу. До цієї групи входили Ребека В. та кілька інших чоловіків. Френк і Мегі представилися подружньою парою, а дівчинка була їхньою донькою – Івет. Вони дочекалися, коли ті повернуться до них спиною, а тоді зненацька напали. Витягнули пістолети і всіх перестріляли. Івет кричала, щоб вони зупинилися. Ребека та ще один чоловік втекли, Френк погнав за ними. Показали, як чоловік налетів на якусь рослину-моба, яких я ще не зустрічав. І як Френк нарешті наздогнав Ребеку, загнавши в кут в кварталі зі смиками. Екран розділився, показуючи як Івет кричить, а Мегі намагається її заспокоїти. Один з розстріляних чоловіків вижив. Мегі вклала в руку Івет пістолет і наказала добити його, щоб здобути експу. Дівчинка відмовилася.