Це тривало кілька хвилин. Натовп почав щось скандувати. До мене не відразу дійшло, що вони кричали. Вони повторювали “Смерть, смерть, смерть”. Вони дивилися відео, вся їхня увага була зосереджена на головному екрані, який для нас все ще показував слона. Натовп зірвався на крик радості, коли той, за ким вони спостерігали, загинув. “Ґлюрп! Ґлюрп!”, ревіли вони. “Ґлюрп! Ґлюрп!”

Кілька хвилин я вивчав натовп, який продовжував сміятися і аплодувати. Контингент глядачів був приблизно такий самий, як у Одетти, з однією величезною різницею, від якої мені зробилося недобре.

-- Пиздець, -- пробурчав я, коли це побачив.

Я зосередився на групі людей, що сиділи в другому ряду і завзято гикали, кричали й реготали. В їхньому сміху чулася жорстокість. Це було майже відчутним — наче чорна, зловісна хмара, що огортала всю публіку. Нагадувало мені той день, коли тато з друзями зламали мою рогатку. Вони стріляли по білках і так само сміялися.

Всі глядачі в другому ряді були чоловічої статі, й всі мали по дванадцять-тринадцять років. Вся публіка складалася з хлопчаків — молодших підлітків і тих, що тільки входили в підлітковий вік. Один мав червону сорочку з написом “ҐЛЮРП!”

-- Ґлюрп, ґлюрп! – репетували глядачі. -- Ґлюрп, ґлюрп!

-- Пончик, -- сказав я швидко. – Цей натовп зовсім не такий, як на попередньому шоу. Це все діти. Не схоже, щоб ці шмаркачі були з тих, що залипають в мультики.

-- Карле, ми вже про це говорили, -- сказала Пончик. – Ти сидиш з грізним видом, а балакаю я. Не забув?

Несподівано зліва від нас з’явився ведучий. Без попередження. Він виник посередині речення. Переді мною в повітрі з’явився напис “СКОРО В ПРЯМОМУ ЕТЕРІ. ГОТУЙСЯ.”

-- … вам, малим пиздюкам, сподобаються сьогоднішні панелісти! Щоб заполучити їх, вашому Маестро довелося дати під хвіст одному огидному мулистому стрибуну. Але для підсвинків Маестро нічого не шкода! Смокчіть! Ну ж бо, смокчіть як слід, підсвинки!

-- Ґлюрп, ґлюрп! – шаленіли глядачі. -- Ґлюрп, ґлюрп!

Ведучий – Маестро – був орком. Величезним, м’язистим орком.

Маестро виглядав як ікландець, але було очевидним, що він належить до іншого типу, але того ж виду. Ікландці були дрібною версією цих чуваків. Шкіра в ікландців була світло-рожевою, як у свині. Плоть Маестро була темнішою, вкритою чорним, щетинистим волоссям. Він нагадував мені дикого кабана. Його ліве ікло було повністю золотим. Він мав два метри росту, збудований як танк. Ліве вухо прикрашали численні золоті сережки. На ньому була яскраво-рожева, шовкова сорочка, застібнута наполовину, оголюючи зарослі м’язисті груди, обвішані цілою купою золотих ланцюгів. Я не був певен, але в мене склалося враження, що йому ледь минуло двадцять.

Я відразу зненавидів його.

Зліва від мене тепер сиділо двоє людей – чоловіків мого віку. Обоє азіати. Їхній обшарпаний, розгублений вигляд видавав у них таких же волоцюг, як і ми. Один з них зауважив нас, вказав товаришу і щось швидко сказав. Я не чув, що вони говорили, але здавалося – вони нас впізнали. Я помахав і вони помахали у відповідь, коротко вклонилися.

Тоді вони повернулися і помахали до порожніх крісел справа від них. Там хтось був, але ми його не бачили.

-- Сьогодні в нас шестеро гостей. Двоє тупі й жалюгідні. Спочатку – двоє VIP несподіванок, а потім ще двоє несподіванок для наших VIPів. Сьогоднішні VIPи настільки круті, що ми вперше виходимо наживо! Я впахую для вас як віл. Почнемо з жалюгідних гостей. Гляньте на це лайно, підсвинки.

Перед нами виник екран. На ньому показували партію з чотирьох волоцюг, що втікали від десятка троглодитів рубак. Монстри-ящурі були озброєні дрючками з шипами. Група волоцюг складалася з двох чуваків, що сиділи поруч, однієї жінки та ще одного чоловіка. Зброю мав тільки чоловік, якого тут не було – він тримав дивний довгий меч з зубцями, як в пили. Ніхто з них не мав жодної броні. Вони завернули за ріг і стали, як вкопані.

У мене всередині все скрутилося, коли я побачив, що чекало на них. За поворотом був знайомий вид. П’ять коконів гризів блокували їм прохід. Кокон посередині якраз почав розриватися. З нього вирвався здоровенний шершень і загув у повітрі. Тільки верхня половина морди комахи ще нагадувала тигрового гриза. Тіло ж було масивне, шершнеподібне, з парою рук, озброєних довгими, хижими пазурами. Він зиркнув на волоцюг і плюнув. Куля білого слизу ляпнула чоловікові з мечем прямо в обличчя. Той завив, гепнувся на землю, молотив руками й випустив клинок. Слиз працював, як кислота — шипів і потріскував. Хрип жертви не вщухав, коли на розі зупинилися троглодити, відрізаючи шлях і затискаючи їх з усіх боків. Тим часом інші кокони почали пульсувати й тріскатися, випускаючи ще чотирьох шершнів. Жінка нахилилася, щоб схопити меч — і раптом світ на екрані завмер.

Спершу я подумав, що вони просто поставили сцену на паузу. Але потім двоє чоловіків розчинилися в повітрі з коротким фшухом. Меч відкинуло убік, він дзенькнув по підлозі. Все решта, включно з мобами, лишилося завмерлим.

Натовп вибухнув бурхливими оплесками вперемішку з глузливими окриками. Глядачі нарешті побачили двох чоловіків, що сиділи поруч з нами.

-- Знаєте, що вас чекає, підсвинки? – викрикнув Маестро.

– Смертельне шоу! Смертельне шоу! – заревів натовп.

-- Гаразд, перед вами два волоцюги. Повні імена в них — язик можна зламати, та й яка різниця? – Пролунав сміх. – Чувак зі шрамами від прищів – Лі Зунь, а лисого виблядка ми будемо звати просто Чжан. Привіт, м’ясо.

Чоловіки не одразу втямили, що Маестро говорить про них.

-- Привіт, -- сказав Лі Зунь. – Я не розумію, що відбувається.

-- Гаразд, якщо ви настільки тупі, що не доганяєте, то я вам розтлумачу. Ви на “Смертельному шоу”. Це означає, що вас вирвали з-під носа смерті. Не дякуйте. Там вам був повний гаплик. Тепер у вас є шанс вижити. Але до цього ми зараз дійдемо.

Маестро жестом вказав на екран.

-- На вас усіх наклали закляття Зупинка Часу – воно закінчиться якраз з нашою серією. Ми хочемо, щоб ви зіграли невеличку гру – це дасть вам шанс протягнути бодай кілька секунд довше. Згода?

-- Гаразд, -- сказав Лі Зунь, переглянувшись з товаришем. – Що треба робити?

– Смертельне шоу! Смертельне шоу! – скандував натовп.

-- Ми покажемо кілька сцен, а вам потрібно вгадати чи вижив волоцюга. Але перш ніж почнемо, я хочу довідатися трохи більше про вас, хлопці. – Маестро махнув рукою і над головами чоловіків повисла їхня стата. Обоє були сьомого рівня. В обох над головами було по срібній зірочці. Обоє мали силу – вісім, що свідчило про якесь підсилення. А ще виділялася будова тіла Чжана – 15, на одне очко вища, ніж в мене.

-- Лі Зунь, -- промовив Маестро. – Ти знав своїх товаришів до початку гри?

Бідолаха був переляканий і збентежений.

-- Так. Так, сер. Ми всі працюємо на складі. Окрім моєї сестри – Лі Ни.

-- То мала на екрані – та що тягнеться до меча – твоя сестра?

-- Так, сер.

Орк задумливо кивнув.

-- Ти зробиш все, щоб її врятувати?

– Смертельне шоу! Смертельне шоу! – заревів натовп.

-- Куди ти хилиш? – запитав чоловік.

Маестро проігнорував його. Він повернувся до Чжана.

-- А ти, Чжане? Що думаєш про Лі На?

-- Що я про неї думаю? Це сестра мого найкращого друга. Вона мені як сестра.

-- А ваш четвертий товариш? Оцей чувак, якому Тигрова Оса бризнула на пику? Він теж твій друг?

-- Так, -- обізвався Чжан за мить. Лисий чоловік не спускав очей з зупиненого кадру. – Це наш менеджер.

-- Що, велика шишка? – промовив Маестро. – Отже, якби ти мусив обирати кого врятувати – його чи Лі На – то обрав би дівчисько. Правильно?

Чжан просто дивився на орка, відмовляючись відповідати.

-- Спокійно, друже, можливо, тобі не доведеться обирати. Давай зіграємо в гру. Ось у чому фішка. Ми покажемо вам чотири сцени, і потрібно вгадати, виживе чи загине волоцюга під час сутички. Якщо вгадаєте правильно – отримаєте очко телепортації. Коли ми закінчимо, за кожне отримане очко ви можете врятувати себе, або одного зі своїх товаришів. Того, хто отримає очко телепортації, буде негайно телепортовано до найближчої безпечної кімнати. Якщо вирішите викинути очко на того бідолаху з забризканою пикою – його ще й вилікують, тож цим не переймайтеся. Готові? Добре, тоді поїхали.

Сцена показувала жінку, що втікала від схожої на бобра істоти з бойовою сокирою.

-- Та ну на хуй, -- сказав я і встав з крісла.

-- Карле, куди ти? – запитала Пончик.

-- Ходімо, Пончик. Це вже пиздець якийсь. Пішов він на хуй.

Стіл перекривав мені вихід. Я виліз на нього, намацуючи де закінчується справжня поверхня. Потягнувся вперед і зістрибнув — ноги пройшли крізь ілюзію.

За мить в кімнаті увімкнулося світло і голограма розсіялася. З’явилася Мехх-55 – опустилася зі свого місця під стелею. Але коли вона заговорила, голос був зовсім іншим. Сердитим, чоловічим. Теж орк, якщо не помиляюся.

-- Повертайся на своє місце, волоцюго, -- сказав голос. -- Твоє включення — після цього сегмента. Це шоу йде в прямому етері. В нас немає часу на твої істерики.

-- Пішов на хуй, -- сказав я.

-- Карле, в нас будуть клопоти, -- сказала Пончик.

-- Тобі наказано сісти, -- сказав голос. – Ми заплатили гонорар за твою появу на екрані, й ти візьмеш участь в шоу. Якщо відмовиш – ми маємо право викинути вас в океан і втопити.

-- Пиздьож, -- сказав я. – Ви не Борант і не Синдикат. Вони б ніколи вам цього не дозволили. Ми не братимемо участі в цій дикості.

Кілька секунд нічого не відбувалося. Пончик вистрибнула мені на плече.

-- В нас будуть клопоти, -- повторила вона, цим разом тихіше.

-- Волоцюго Карле, це адміністратор Мукта, -- обізвався новий голос. – Негайно займи своє місце, інакше будуть наслідки.

-- Я піду на всі шоу, які тільки забажаєш, але на це – ні, -- сказав я.

-- Карле, поговоримо про це, коли ви закінчите. Якщо ви не візьмете участі, ми вас прискоримо. А на нашому шоу ми можемо показати купу інших волоцюг. Я не блефую.

Спокійно, вдихни глибше, подумав я. Вам мене не зламати. Вам мене, курва, не зламати.

-- Той інший чувак зараз чує мене? – запитав я.

Пауза.

-- Ні, не чує, -- відповів Мукта.

-- Добре. Тоді скажи, чи будуть якісь наслідки за те, що я скажу, якщо тільки не буду обсирати вашу контору? Звісно ж, якщо ми візьмемо участь у шоу.

-- Ще одна пауза, цього разу довша ніж попередня.

-- Вони заплатили за вашу участь. І тільки.

-- Гаразд, -- сказав я. – Передай йому, що ми повертаємося. Негайно. Поки не закінчився цей сегмент Смертельного шоу.

Не чекаючи на відповідь, я повернувся на своє місце. Стіл знов висунувся, і голограмна трансляція відновилася.

-- Карле, що ти витворяєш? – запитала Пончик, вмощуючись на своєму місці.

-- Балакати тепер буду я, -- сказав я.

Студія повернулася. Натовп репетував і сміявся. На екрані мертвий чоловік бився в конвульсіях на землі, а зграйка крилатих фейрі з обличчями немовлят, плескалися в ньому, як в дитячому басейні.

-- Шкода, тут ви теж помилилися. У вас два очка телепортації, -- сказав Маестро. – Яке ваше рішення?

Чоловіки мовчали.

Маестро схилився вперед у своєму оздобленому кріслі. Він підло посміхнувся.

-- Вирішуйте, бо живим не вийде ніхто.

-- Тоді живим не вийде ніхто, -- промовив Лі Зунь і глянув на Чжана. – Ми помремо разом.

-- Блядь, як зворушливо, -- сказав Маестро. – Гаразд, якщо ви так хочете. Підсвинки, дати їм те, чого вони хочуть?

-- Смертельне шоу! Смертельне шоу!

-- Ні, заждіть, -- обізвався Чжан. – Врятуйте Лі Зуня і Лі На.

-- Ні, -- сказав Лі Зунь. Він простягнув руку і поклав на плече друга. – Разом до кінця.

На обличчі Маестро промайнула тінь невдоволення. Він сказав щось, але його голос заглушили. Він замовк, тоді кивнув. Промайнула мить і на його обличчі знов з’явилася жорстока посмішка.

-- Ми вчинимо трохи інакше, підсвинки. Наші VIP-гості спостерігали з-за лаштунків і хочуть щось сказати.

Натовп схвально заревів.

В ЕТЕРІ ЗА 10 СЕКУНД.

Маестро розіграв все так, наче це була його ідея.

-- Гаразд, підсвинки, моїх наступних гостей не треба представляти. Востаннє ви їх бачили, як вони застряли в кімнаті з купою старих пердунів. Чи вдасться їм втекти? Обережно, спойлер! Вони втекли. Ми збиралися показати, що ці божевільні засранці зробили, щоб чкурнути, але раз їм так свербить засвітитися, то випустимо їх раніше.

-- Ґлюрп, ґлюрп! Ґлюрп, ґлюрп!

ВИ В ПРЯМОМУ ЕТЕРІ.

В студії стало світліше, натовп шаленів. Пончик демонстративно облизала лапу, удаючи, що їй геть байдуже.

-- Волоцюга Карл і Принцеса Пончик, -- промовив Маестро. Він затягнув слово “Принцеса”, і аж сочився сарказмом. – Підсвинки, швидше за все, ви цього не знаєте. Цих двоє щойно побили рекорд переглядів за всю історію боїв на другому рівні у Світі Волоцюг по Підземеллях. Я б на їхньому місці повбивав усіх тих старих мішків із кістками й набив собі експи, але ви знаєте людей.

Він глянув на Пончик.

-- І котів, вочевидь. Стільки зусиль, і що вони отримали? Ні тобі експи, ні порядного луту, -- він знизав плечима. – Але проти результату не попреш. Карле і Пончик, привітайтеся з моїми підсвинками.

-- Ми хочемо в гру, -- сказав я, не звертаючи уваги на натовп. – Ми теж хочемо зіграти в Смертельне шоу.

Маестро засміявся, проте в сміхові чулося непевність.

-- Це так не працює, Карле. Я знав, що ти йоб…

-- У них є два очки. Перенесіть нас з Пончик туди на місце. – Я глянув на натовп. -- Було б круто, га?