Маленькі, люті, вважають себе більшими, ніж є насправді, немає нічого страшнішого за зграю цих дрібних покидьків, що мчить на тебе на полі бою – принаймні в їхніх головах. Але й не недооцінюйте їх. Вони безстрашні, вони розумні, й спочатку б’ють, а питають вже потім.

Їхні верхові тварюки, Небезпечні Динго, повинні тебе серйозно напружити.

Останній раз я грав у “Підземелля і Дракони” на борту корабля берегової охорони “Стреттон”. Я пам’ятав, що кобольди – це маленькі, схожі на ящірок монстри. В тій грі майстер підземель зробив їх посіпаками невеличкого дракона. Тут вони були не такими. Вони дійсно виглядали як кляті чихуахуа в латах. Вони були приблизно такого ж розміру як галасливі собачки, але стояли прямо і мали на собі кольчуги з язичків від пивних банок. В кожного на голові був крихітний, металевий шолом з шипом.

Більшість з них були озброєні довгими, грізними списами з пір’ям на кінці. Вони розмахували ними мов піками.

-- Пси на псах, -- Пончик сплюнула в бік кобольдів, що мчали до нас на Небезпечних Динго. – Колись мені снилися такі жахи.

Вона зашипіла і випустила пару магічних стріл в динго. Пси п’ятого рівня звалилися з ніг і покотилися. Кобольди злетіли в повітря, я стиснув кулак. Перший з хрустом гепнув об землю, ламаючи шию. Другий відскочив від підлоги, задзявкав, із пащі пішла піна. Погнав на мене. Я тріснув його, він луснув об стіну. Стіна виявилася міцнішою, ніж здавалася.

Я впав, коли один з динго кинувся на мене. Над його головою блимав дебаф Інфекція. Гарчання і гавкіт в цього монстра були глибшими, страшнішими ніж у його вершника. Розмальовані білою фарбою морди робили їх ще страшнішими. Пончик вистрибнула на спину динго, шматуючи його задніми лапами, підскочила в повітря і випустила третю магічну стрілу в другу тварюку, яка досі не оговталася, прикінчила його. Динго, який був на мені, здригнувся і впав замертво. Коли я зіштовхував його з себе, мене залила смердюча кров.

Пончик спритно приземлилася поряд зі мною і почала облизувати лапу.

-- Це було круто, -- сказав я, обтрушуючись. Спереду я весь був залитий кров’ю. – В тебе виходить щоразу то краще.

-- Здається, в мене бонус до пошкоджень псячим вилупкам, -- сказала вона. – О, до речі, я бачила щось дивне і забула тобі сказати. Нову вкладку під назвою “расові бонуси”. Вона з’явилася лише на секунду, промайнула й зникла.

-- Дійсно дивно, -- сказав я. Інстинктивно я відкрив своє меню, але нічого схожого там не було.

Безпечна зона була відразу за рогом. Знищивши трупи кобольдів і динго, ми вирушили туди. Це була одна з кімнат без обслуги. Сама кімната була колись індустріальною кухнею, з якої усунули все обладнання, за винятком великої робочої морозильної камери. Ми оглянули велетенський холодильник, але він був порожнім.

Під рядом моніторів знаходився прилавок з нержавіючої сталі, на прилавку стояв звичайний, металевий тостер, а навколо нього – крихти хліба. Він не був під’єднаний, але я не міг його підняти. На екрані було написано: Безплатні тости мани! Кожному волоцюзі по одному!

Я натиснув маленьку ручку і за мить вона клацнула догори. Вистрибнув підгорілий трикутник тоста і приземлився на прилавок. Я підняв його і понюхав. Глянув на його характеристики.

Тост мани.

Це – тост.

Відновлює твою ману. Оце й усе. Більше нічого. Йди на хуй.

-- Оце вже лишнє, -- пробурмотів я. Я віддав свою долю Пончик, яка додала обидва тости до інвентаря.

В кімнаті ще був питний фонтанчик, кілька крісел і розкладачок, туалети. Вже за звичкою ми перевірили обидва туалети. Всередині нікого не було, але тут явно хтось був до нас. Цей хтось забрав весь туалетний папір, а дозатор для шампуню в жіночій душовій був порожнім. Підлога була мокра. Нещодавно хтось приймав душ.

Мукта (Адмін): Волоцюги Карл і Принцеса Пончик, через десять хвилин вас телепортують на інтерв’ю. Будьте готові.

Мукта?

Пончик: ХТО ТИ ТАКИЙ? ДЕ ЗЕВ?

Мукта (Адмін): Вашого спеціаліста з комунікацій відправили в куток. Завтра вона повернеться. До того часу я її заміняю.

Я глянув на годинник. До наступної серії залишалося вісім годин. Щось було не так.

Карл: Наше інтерв’ю мало бути за кілька годин.

Мукта (Адмін): Адміністратор Зев запланувала вас на передачу “Підземельна тактика”. Я відмінив її рішення і обрав для вас кращу передачу. Там більше платять. Але не переймайтеся -- вони схожі. Розмова за круглим столом. Принаймні приблизно однакові. Вони теж дають подарунки учасникам.

Карл: Нам гарантували право відмовитися від інтерв’ю. На це я йти не хочу.

Мукта (Адмін): Ти думаєш, що тебе хтось буде питати, волоцюго.

Пончик: ЩО НАКОЇЛА ЗЕВ? ЧОМУ ЇЇ ПОСТАВИЛИ В КУТОК?

Повідомлення клацнуло й зникло, а чат випарувався з нашого логу. Не було як відповісти чи написати нове повідомлення.

-- Карле, я не готова! – перед нею з’явилася щіточка. – Швидко причепур мене!

Моя куртка була все ще вкрита кров’ю динго. Я пішов у туалет, щоб хоч якось почиститися.

-- Зараз займуся тобою.

-- Не подобається мені це, -- сказав я через кілька хвилин, розчісуючи хутро Пончик. Я робив це вперше, відколи ми спустилися в підземелля. Мені згадалося, як Беа вчила мене правильно розчісувати кішку. Коли я робив це вперше, Пончик вила і намагалася випотрошити мене. Ми з Беа ледь не попадали зі сміху при виді образи на мордочці кішки. Минули місяці, перш ніж вона нарешті сиділа рівно і дозволила мені зробити це.

У нас було ще пару хвилин і я провів їх розглядаючи жменю нових ачівок, отриманих за гамбіт з Елементалем Люті. Пончик отримала більше ніж я, всі пов’язані з бомбами -- я такі вже мав. Вона не гаяла часу, відкриваючи відповідні бокси – вирішила використати кілька дорогоцінних хвилин, щоб причепуритися.

Більшість моїх пов’язаних з бомбами вмінь зросли до дев’ятого рівня. Тепер в мене додалася ще жменя вмінь в галузі механіки і будівництва. Я отримав дві вартих уваги ачівки.

Нова ачівка! Грізний Гайковерт!

Пригальмуй, Дейле. Ти збудував і застосував пристрій на колесах. Коли примітивні люди в Месопотамії зробили перше колесо, вони теж вважали себе охуєнними. Після того їм потрібно було ще 5000 років, щоб винайти туалет.

Нагорода: Ти отримав Срібний Бокс Механіка!

Нова ачівка! Оце по-твоєму пастка?

Моб поранився через щось, що ти навмисне встановив у підземеллі. Від розсипаних кубиків лего і ям з кілками, до відер з плотожерними мурахами-скіннерами і аж до розломів у просторі, які миттєво випаровують у тебе всю кров, — мистецтво ставити пастки має славну й довжелезну історію в літописах світу Волоцюг по Підземеллях.

Тож якщо ти берешся за щось – зроби це як слід. За що б ти не отримав цю ачівку, швидше за все це якась дурня. Ми допоможемо зробити твою наступну пастку більш… захопливою.

Пам’ятай: Якщо ти не зробиш її пікантнішою – це зробимо ми.

Нагорода: Ти отримав Золотий Бокс Сапера!

Я так і не в’їхав, за що саме мені дали цю ачівку. Я знав, що Пончик теж таку отримала. Може, за те, що ми скинули ланцюг, а може, за масляну пляму. Точно не за бомби – вони знаходилися в іншій категорії.

З бокса механіка я отримав прилад, який називався Секс-іграшка Горгони. Він виглядав як шпатель.

-- Що це в біса таке? – пробурмотів я, відкриваючи його характеристики.

Секс-іграшка Горгони.

Улюблений прилад серед міжгалактичних порнозірок – використовується для твердіння і пом’якшення. Можна використовувати тільки на станку. Допомагає з’єднувати шви або створювати різні ступені пластичності в зазвичай жорстких матеріалах без впливу на їхню міцність.

Як на мене, корисна штукенція. Я поклав її в інвентар поряд зі Слизонатором 3000.

В боксі сапера було два предмети. Коли з’явився стіл сапера, то ледве не звалив мене з ніг. Це був такий самий стіл, як мої столи інженера і алхіміка. В описі було вказано, що вибухові предмети чи пастки, створені на цьому столі, не втрачали стабільності й не вибухали передчасно.

Другим в боксі був компонент для створення пасток. Їх було десять штук — маленькі чорні коробочки, розміром із монету, із приєднаним довгим шнуром.

Триггер близькості

Триггерна Попередяха! Травматичний контент!

Використовуючи Стіл Сапера, цей надцінний триггер близькості можна встановити на будь-яку нестатичну пастку. Дозволяє задати умови активації: від зворотного відліку, триггерів на певний тип мобів і аж до всіляких інших приколів.

Звісно ж, щойно я додав їх в інвентар, вони стали майже на самісінькому верху списку за цінністю, відразу за тим безглуздим лотерейним квитком “Фаєрбол чи Крем”. І в мене їх було десять штук.

Після всього цього я все одно застряг на 11 рівні. Я був на межі 12, але після бою з Кракарен, прогрес майже не зрушив з місця. Зараз за планом ми мали зачистити кобольдів, а тоді покинути зону. Я сподівався, що коли ми спустимося по сходах, то буду принаймні на 13 рівні.

Мукта (Адмін): Переносимо.

Перш ніж я встиг закінчити думку, ми зникли і з’явилися.

Пончик, що сиділа в кріслі, з’явилася на пів метра в повітрі. Від несподіванки вона завила і впала. Її металеве підхвістя дзенькнуло об палубу. Корабель під ногами ходив ходуном. Як завжди, інтерфейс перед очима зник.

Ми були на іншому судні, значно меншому ніж попереднє. На ньому не було ані вікон, ані дверей. Лише пара крісел зсунутих докупи в одному кінці кімнати. Сама каюта була величиною з простору комірчину. Просто простягнувши руку, я міг дотягнутися до стелі, зробленої з якогось пластику. В каюті пахло соленою водою і було на двадцять градусів холодніше ніж в підземеллі.

З низької стелі опустилася штуковина схожа на фрізбі. Чорний як смола, металевий диск тихенько дзижчав. На краю мигала самотня блакитна лампочка. Він говорив м’яким, жіночим, але механічним голосом.

-- Мене звати Mexx-55. Ви знаходитеся в орендованому трейлері компанії Сенегальські Виробничі Системи Без Обмежень. Цей трейлер ділять між собою кілька студій, що знімають у тунелях, пов’язаних із Пригодою. На цю сесію його орендувала програма “Смертельне шоу: Екстремальний хаос в Підземеллі”. Сідайте в надані крісла і поки буде генеруватися стіл, тримайте кінцівки при собі. Голограма почнеться через 60 секунд.

-- Без гримерки? – запитала Пончик, озираючись із обуренням. – А де чипси?

-- Сідайте, будь ласка, -- повторила Мехх-55.

-- Як звати ведучого шоу? – запитала Пончик.

-- Маестро, -- відповіла Мехх-55. В її до цього безпристрасному голосі з’явилися нотки огиди.

-- Смертельне шоу: Екстремальний хаос в Підземеллі? – пробурмотів я, йдучи до свого місця. Як тільки ми сіли, крісло Пончик піднялося. Зі стіни виник стіл і зі скреготом зупинився прямо перед нами. Він був шириною лише в пів метра. -- Тупішої назви я ще не чув.

-- Почекай, ти ще шоу не бачив, -- сказала Мехх-55, перш ніж піднятися до стелі.

[ 42 ]

-- Я зараз блюну, -- сказала Пончик, коли піднялася підлога. – Я зблююся в прямому етері, Карле.

-- Звикнеш, -- сказав я. – Коли почнеться голографічна трансляція, все стабілізується. Просто дихай.

-- Мені не подобається нудота. Я не хочу, щоб мене вивертало!

Я засміявся.

-- Справді? А я щось пригадую – ти полюбляла блюнути мені на подушку.

-- Це – інше. Я робила це навмисне.

-- Я так і знав! Блядь, я так і знав!

Пончик видала звук, ніби от-от зблює.

-- Минулого разу нас так не гойдало.

-- Море було спокійніше, і ми були на більшому човні, -- сказав я. – Дихай.

Темна, хитка кімната блимнула, світло увімкнулося й показало глядачів. Вони не відреагували на нашу несподівану появу – мабуть, ще нас не бачили. Раптово відчуття руху притупилося. Воно не зникло, але голограма мала якийсь компенсуючий ефект.

Я дивився на кімнату, яка несподівано стала більшою. Перед нами в повітрі висів стіл, значно більший, ніж справжній стіл у каюті. Він був вигнутий у формі посмішки. Ми займали друге і третє місце. Зліва від нас стояло більше, вишуканіше крісло. Виготовлене з темного дерева з червоними оксамитовими подушками. Підлокітники були зроблені з черепів свиней. Праворуч від нас ще чотири звичайних, порожніх крісла вигиналися дугою довкола столу.

Я озирнувся через плече – ми були на фоні монстра, схожого на слона з трьома хоботами вкритими шипами. Анімація без кінця гойдала головою туди-сюди, а посередині зображення раз за разом вибухало слово “екстрим”.

Раптово натовп почав кричати і аплодувати. Я різко перевів погляд вперед, але так і не втямив, чого вони так деруть горлянки. Їхня увага була прикута ліворуч від нас. До мене дійшло, що шоу почалося і з’явився ведучий – але з якихось причин, ми ще не бачили його чи її. Все було зовсім не так, як на шоу Одетти. Я підозрював, що ми просто магічно з’явимось, коли настане наша черга.