Ланцюг Імані з важкими гирями на кінцях зірвався вниз, звиваючись крізь камеру, немов змія. Ми сподівалися, що лапи монстра заплутаються в тонких, незламних ланках. Швидше за все ланцюг затримав би його тільки на секунду-дві, але рахувалася кожна секунда.

Позад нас бомба рвонула, завивши роздираючим ревом. Зі стелі каскадом посипався пил. Бомба вибухнула з півсекундним запізненням, вдаривши монстра в спину. Я не наважився озирнутися, але на мапі бачив, що вибух відкинув монстра по коридору, ще ближче до нас. Червона крапка Елементаля перемістилася і зупинилася.

-- Випускай бум-малюків, -- крикнув я. Наступний коридор був заповнений гризами, в основному третього рівня, з якими я ще не бився. Вони були великими, вдвічі більшими за звичайних гризів. Коли ми минали їх, їхні довгі, загострені хвости марно шмагали в повітрі. Третьорівневики були надто великими, я не міг просто переїхати їх своїм байком, доводилося об’їжджати.

Тигровий Гриз з коров’ячим хвостом. Рівень 3.

Остання стадія перед тим, як перетворитися на лялечку, Тигровий Гриз з коров’ячим хвостом нарешті здатен захистити себе, приблизно як це може зробити маля з пластиковою бейсбольною битою.

-- Візки вріжуться в гризів, -- вигукнула Пончик. – Вони блокують шлях!

-- Все одно запускай, -- закричав я, додаючи газу. Під мною байк небезпечно перегрівся.

--Бомби пішли, -- крикнула Пончик. Я почув, як колеса бомби характерно клацнувши, зафіксувались на місці. Пончик активувала смолоскип і він зашипів, бомба скотилася по рампі.

Звісно ж, бомба на колесах налетіла на групу гризів і перекинулася, вдарилася об підлогу і детонувала. Мене обдало хвилею жару, але я не дістав жодних пошкоджень. Ми рухалися достатньо швидко. Ледь-ледь. Весь коридор запалав блакитним полум’ям.

-- Так! – заверещала Пончик. – Палай, крихітко, палай!

Далеко позаду Елементаль знову ринув у погоню. За мить знову зупинився. Він заплутався в ланцюзі. Монстр люто завив, аж затремтіла основа світу.

-- Пішов, -- крикнула Пончик, випускаючи наступного бум-малюка. Тоді наступного. І третього, ми проводили справжнє килимове бомбардування коридору позад нас. Якщо глечики не запалювалися самі, Пончик випускала в них слабенькі магічні стріли, коли ми від’їжджали на безпечну відстань. Їй довелося робити це лишень пару разів. Більшість візків налітали на гризів і переверталися.

-- Ого! – вигукнула Пончик.

Задня частина причепа підлетіла в повітря, ледь не вишибла мене з сідла. Але за мить вона з гуркотом опустилася. Щойно випущений бум-малюк вдарив об стелю і вибухнув.

Елементаль кинув своє закляття, але ми були надто далеко. Позад нас верхня частина камери бухнула полум’ям. Мої голова і спина запалали, я отримав невеличкі пошкодження. Пончик закричала з болю. І негайно вилікувалася закляттям.

-- Тримайся! – крикнув я. Ми були вже майже на місці, але попереду ще чекав різкий поворот вліво. Я побачив, що цей коридор був заповнений лялечками. – Як ми домовлялися! Випускаєш шредера, чекаєш секунду, тоді ще один бум.

Ми з вереском шин вписалися в поворот, причіп сковзнув убік. Я рвонув кермо, щоб розминутися з лялечками, що стирчали немов сталагміти. Ми виготовили тільки кілька малюків з порохом, але я робив їх саме для цієї прямої. Я не знав, чи це спрацює – але точно не зашкодить.

Пончик випустила бомбу заповнену порохом і шрапнеллю. “Шредери”. Для них ми використали довгі ґноти. Я мусив підпалювати ґноти запальничкою, але оскільки Пончик була чотириногою, система дозволяла їй запалювати їх так само, як смолоскипи – клацнувши подумки. Вона запустила масивну осколочну гранату. Іскри звивалися за довгим ґнотом, як хвіст щура. Малюк врізався в горбик з лялечкою і звалився на бік. А тоді вибухнув, розриваючи лялечку на шматки.

Я ризикнув і оглянувся через плече, достатньо, щоб побачити, як мішки вибльовують схожих на шершнів істот завбільшки з людину. Недосмажені монстри гепнулися на землю й почали смикатися в конвульсіях.

Я сподівався, що якщо розіб’ю кокони, то з них вилізуть монстри, і Елементаль витратить кілька дорогоцінних секунд, щоб порвати їх на шматки.

Ми заповнили останню пряму коридору самогоном і вогнем. Елементаль рухався тепер обережніше, але не відставав. Попереду з’явилися сходи.

На панелі під кермом зловісно заморгало попередження.

Гоблінський мідний байк – Невідворотний прорив котла.

-- Дідько, -- заревів я. Я його загнав. В нас залишалося 15 секунд. Я намагався пригадати, який клапан покрутити, щоб зменшити тиск. І не міг.

-- Ну його на хуй, -- сказав я і підбавив газу.

-- Я думала – ми їдемо в іншу безпечну кімнату! – крикнула Пончик. – Ти ж не збираєшся спускатися сходами, ні?

Ми заїхали у велику, круглу кімнату. Перед нами виросли сходи – діра в землі, з якої прямо в небо било яскраве світло. Навколо пульсували лялечки, більшість з них тягнулися вздовж стін. Тепер їх були десятки. У всіх над головами були таймери, на деяких залишалося тільки кілька годин.

Самі сходи були з протилежного боку, але це не було проблемою. Вони не мали поручнів чи бар’єрчика. Нічого крім діри в землі, завширшки в один з тих тунелів – як на поверхні.

-- Масляна пляма! І тоді стрибай, -- крикнув я.

-- Стрибати? Ти що з глузду з’їхав?

-- Хай тобі дідько, Пончик! Ну ж бо!

Вона потягнула червоний важіль, дно другої камери відпало. Підлогу залило масло кольору шампанського.

-- Стрибай! – крикнув я. Ми з Пончик вистрибнули з байка, що мчав на повному газу. Він продовжив рухатися вперед, розливаючи масло по нерівній підлозі, і каменем впав у глибоку прірву сходів. Байк зник з поля зору. Щось хруснуло, тоді пролунав відносно невеликий вибух. В повітря здійнявся чорний дим.

-- Якого біса ти це зробив? – заверещала Пончик, коли ми нарешті звелися на ноги.

-- Тримай напоготові закляття Стрибун по Калюжах, -- сказав я. Я вказав позад нас, в сам кінець далекого коридору, протилежний тому, звідки ми прийшли. Відразу за рогом була навчальна гільдія Мордехая. – Відправиш нас туди. За моєю командою.

-- Гаразд, -- сказала вона непевним тоном. – Пам’ятай про десять секунд!

Елементаль таки зупинився в коридорі, щоб випотрошити схожих на шершнів істот – це дало мені достатньо часу, щоб подумати, яким божевільним засранцем я був. Ось вони, сходи. Ми можемо просто спуститися і опинитися в безпеці. Якщо не вийде – нам гаплик.

Я стояв на краю ями.

-- Давай! – крикнув я.

Чом би й ні, подумав я, витягнув з інвентаря ой-лихо!-малюка і обережно поклав перед нами на землю. Він виглядавав мов велетенський скейтборд. Два бум-глечика, порох і зв’язка динаміту.

Дев’ять секунд.

-- Наближається! – вереснула Пончик, ще ніколи я не чув її такою наляканою. Вона вистрибнула мені на плече.

Вісім секунд.

Перед нами, з клубів диму в коридорі виринув Елементаль Люті. Це було чудовисько з пекла родом, здоровенне, страхітливе. На задній нозі за ним волочився ланцюг. На мій подив показник здоров’я тварюки світив червоним. Ледь-ледь, але ми нанесли йому більше пошкоджень, ніж я сподівався. Він побачив нас, зупинився.

П’ять секунд.

Елементаль заревів – протяжно й дико.

Я вперше підвів погляд і помітив, що стеля цієї кімнати – як у містечкового боса поверхом вище – була дуже, дуже високою. Якщо він кине зараз Перевернуту Гравітацію…

Три секунди.

Він рвонув на нас.

Дві секунди.

-- Тримайся поруч, -- сказав я.

Він минув поріг кімнати, і в ту ж мить коли всі шість його ніг опинилися на підлозі – почав ковзати по масляній плямі. Елементаль цього навіть не помітив. Він з ревом мчав на нас – передні пальці готові шматувати. Я пригадав, що він зробив з Йоландою, як випустив їй кишки.

Ми зникли, з’явилися десь 150 метрів далі по коридору. Підземелля заповнив страхітливий, обурений рев, за ним бабах величезного вибуху. Я впав на землю, прикрив собою Пончик, але все було гаразд. Бомба вибухнула глибоко в дірі, а ми були далеко.

Промайнула мить. Я вдивлявся в мінімапу, шукаючи ознак, що монстр вижив.

Крапка зникла. Настала абсолютна тиша. Мій шлунок скрутило – наслідок раптового телепорту.

Я відчув полегшення. Я опустився прямо на землю. Моє серце – весь цей час на диво спокійне – тепер гупало наче відбійний молоток. Руки в мене заніміли, поколювали від передозу адреналіну. Все моє тіло тремтіло.

Невдовзі Пончик обурено вигукнула.

-- Ми не отримали експи! Карле, ти зламав гру!

-- Ми не отримали експи, бо це не ми його вбили.

-- Що? – запитала Пончик. – Я не розумію.

Я пригадав слова гоблінської шаманки Рорі. Це було кілька днів тому, а здавалося, що минула вічність. Якщо ми спускаємося по сходах, то вмираємо. Ти сходиш до середини і твоє тіло розсипається. Сама бачила.

Мордехай теж одного разу сказав щось схоже. Мобів, які намагалися спуститися, не телепортували. Їх вбивали. Ми заманили монстра в діру. Як тільки він там опинився, підземелля зіграло за своїми правилами і знищило Елементаля.

На жаль системі не сподобалося те, що ми вчудили. За це вбивство нам не дали експи. Я отримав кілька ачівок, але негусто.

Але я не нарікав. Ми все ще були живі. Я глянув на мапу, заповнену червоними крапками й позначками Х. Я почувався так, наче не спав дві доби поспіль. Я застогнав, встаючи на ноги. Перед нами була ще купа роботи.

Карл: Брендоне, ведіть людей до сходів. Негайно. Шлях безпечний, але це ненадовго.

[ 41 ]

Час до колапсу рівня: 4 дні, 6 годин.

Переглядів: 1.4 трильйона

Фоловерів: 352.2 мільярдів

В улюблених: 21.4 мільярдів

В мене залишилося ще до біса самогону, і ми з Пончик затратили цілу годину на те, щоб спалити всіх лялечок у великій кімнаті. Я глянув на мапу. Нам нізащо не дістатися до них всіх. Доведеться вшиватися звідси.

Після того як наш байк накрився мідним тазом, наші можливості пересування різко скоротилися. В моєму велетенському інвентарі було достатньо всякого мотлоху, щоб збудувати ще один, але я не знав, що мені робити з котлом у тій клятій конструкції. Я сподівався, ми знайдемо ще якихось гоблінів, які нам допоможуть. Або ще краще, знайдемо щось надійніше.

Хвилин через сорок після того, як ми прикінчили Елементаля, в кімнату зайшли пошарпані залишки Медоу Ларк. Брендон, Кріс та Імані збудували інший, менш елегантний транспортний засіб. Залишалося 36 пацієнтів, і їх розіпхали по трьох окремих, схожих на візки із супермаркету, штукенціях, збудованих з дощок і коліс байка. Кріс та Імані штовхали два більших, як їх називав Брендон, “людські відра”. Цим разом в обох аж жили на лобі повилазили від зусилля. Брендон, чия сила далеко не дотягувала до їхньої, незграбно заштовхнув у кімнату групу з шести чоловік.

-- Нам не потрібні були твої вказівки, -- сказав Брендон. – Довгий, обпалений коридор веде прямісінько в цю діру.

Він замовк.

-- Там ціла купа отих штуковин в коконах. Точно не хочеш піти з нами?

-- Точно, -- відповів я. Я заглянув у отвір з якого валив дим. – Але зроби мені послугу, позбирай все, що знайдеш там. Швидше за все, залишилося там небагато.

Він кивнув. Я простягнув йому руку, а він міцно обійняв мене.

-- Тримайтеся там, гаразд?

Я посміхнувся.

-- Ви теж.

Я попрощався з Крісом та Імані. Пончик я знайшов на колінах у місіс МакГіббонс – кішка собі муркотіла.

-- Баррі? – запитала вона, коли я підійшов. – Баррі, де ми?

-- Ми в підземеллі, місіс МакГіббонс. Це я – Карл. Ви спускаєтеся на наступний рівень.

Вона глянула на мене, в її очах сум’яття. Мене знов охопили сумніви. Чи правильно це? Що ще ми могли зробити?

-- Підземелля? — перепитала вона. — Це там де сексом збоченим займаються?

-- Не знаю, чи ще колись вас побачу, -- сказав я, стаючи на коліна. Вона сиділа у “людському відрі”, озираючись навколо широко відкритими очима. – Я прийшов попрощатися.

Вона підняла руку і торкнулася моєї щоки. В цю мить вона виглядала на всі свої 99 років. Руки в неї були холодні, аж моторошно.

– Треба було завести дітей, Баррі. Шкода, що я змушувала тебе так гарувати.

Я стиснув її руку.

-- Все гаразд. Все буде гаразд. – Я пригадав, що моя мама говорила те саме, коли покидала мене. Тоді це була брехня, і тепер це теж була брехня.

-- Здається, я забагато випила, -- сказала вона. – Або мене знов накрило кислотними галюцинаціями. Ця кішка зі мною розмовляє.

Я посміхнувся.

-- Прощавайте, місіс МакГіббонс.

-- -- --

Останньою по рампі зійшла Імані. Все пройшло швидко. Вона помахала нам, без тіні усмішки. Я помахав у відповідь і відвернувся.

-- Думаєш, ми їх більше ніколи не побачимо? – запитала Пончик.

-- Не знаю, -- відповів я.

Ми вирушили в бік кварталу кобольдів, по дорозі вбиваючи всіх гризів і спалюючи кокони. Раніше я примітив безпечну кімнату глибоко в кварталі кобольдів, десь ближче до заднього краю. Всю дорогу ми будемо фармити і спробуємо перепочити перед наступним інтерв’ю.

Я сподівався, що коли схожі на шершнів монстри вилупляться, то залишаться в своїй зоні.

-- -- --

Кобольд вершник – Рівень 5.

Ось вам цікавий факт. ДНК кобольда і ДНК чихуахуа майже ідентична. Це пояснює майже все, що потрібно знати про цих писклявих, дрібних засранців.