Карл: План змінився. Ми не можемо чекати поки відновиться мій щит.

-- Ходімо, Пончик, -- промовив я вголос, відсуваючи стіл в куток ресторану. Нам буде потрібно багато вільного місця.

-- Що ти робиш? – запитав Брендон, встаючи з-за свого столу.

Я витягнув з інвентаря купу предметів, склав їх на підлозі. Гримнувши об плитку, голосно дзенькнули диски штанги.

-- Мені потрібна твоя допомога, -- сказав я.

[ 40 ]

В нас ще залишалося кілька балончиків з краскою Агати, і збоку виготовленої штукенції я написав “Мати всіх бомб.” Нам знадобилося майже п‘ять годин щоб збудувати пускову установку. Брендон вказав, що взагалі-то МВБ означає “Масивний Вибуховий Боєприпас”, на що його брат сказав:

-- Не будь мудаком.

-- Немає значення, -- відповів Брендон. – Назва все одно неправильна. Коли говорять “Мати всіх бомб”, мається на увазі одна величезна бомба. Тільки не ця хрінь, що б воно таке не було. Треба було назвати її Бомбезна Курочка, чи якось так.

-- Запізно, -- сказав я, вказуючи на фарбований напис. – Я вже назвав її. До того ж, мені подобається. Це гра слів.

-- Я буду називати її Бомбезною Курочкою, подобається це тобі чи ні, -- заявив Брендон.

Коли ми збирали пристрій, я зауважив дещо цікаве. Воно було цілком очевидним, але раніше не спало мені на думку. В безпечній кімнаті всі мої динамітні шашки були надійними. Я міг витягувати їх, на них було вказано статус Інертна поки в безпечній кімнаті, а потім в дужках справжній статус. Коли я рухав шашки, їхній статус знижувався, і я не хотів спокушувати долю настільки, щоб довідатися, що трапиться, якщо статус дійде до нуля, але я був відносно певен, що вони не вибухнуть.

Брендон відступив назад, оцінюючи нашу роботу.

-- Ти справді думаєш, що ця штуковина прикінчить його? – запитав він, раптово перейшовши на серйозний тон.

-- Та де там, -- відповів я. – Це монстр 93 рівня. Йому це зовсім не сподобається, але цього буде явно замало. Хоча малюки його трохи затримають.

Брендон зиркнув на мене похмуро.

-- Якщо це не прикінчить його, то навіщо ми це робимо?

-- Це все частина плану, -- відповів я.

-- Зажди. В чому саме полягає твій план? – запитав він. Він махнув у бік пристрою. – Я думав – це і є план.

-- Як я вже сказав, це частина плану, але не весь план. Решту я тобі не можу сказати, -- промовив я, тицьнувши пальцем у стелю -- універсальний жест “Засранці підслуховують.”

Оскільки мій задум полягав у використанні нелегальної лазівки в підземеллі, я волів тримати це при собі. Навіть Пончик не знала всього. Мордехай сказав нам, що глядачі не бачать наш приватний чат, але Борант і АІ підземелля бачили. Я не хотів ризикувати, що в останню секунду вони змінять правила.

Бо це було б зовсім хріново. Хоча я навряд чи доживу, щоб скаржитися.

Нам потрібно було безпечно пробратися в коридор. Тож перша складова мого божевільного задуму була однією з найстрашніших частин.

Спочатку я запропонував почекати поки гризи перегрупуються і підберуться до Елементаля Люті так близько, що той знов піде полювати на них. Але гризи були до болю повільними, і дедалі більше з них переходили в стан лялечки, а це означало, що вони взагалі переставали рухатися.

Імані знайшла сміливе рішення.

-- Чому нам просто не відчинити кляті двері? – запитала вона.

Це було купу годин тому, коли ми тільки починали будувати МВБ.

Ми всі глянули один на одного. Я відразу допетрав, що вона мала на увазі. Ідея була жахливою, але вона мала рацію. Ми були в безпечній кімнаті. Мобів звідси телепортують. Якщо вірити Мордехаю – не дуже далеко, але все ж їх викидали.

-- От лайно, -- сказав я і поклав гоблінський молоток. – Може нам взагалі не потрібно будувати цю штуковину.

Ми випробували її ідею. Пересунули всіх в другий кінець ресторану, біля входу до спалень. Важко сказати, що тремтіло дужче – я чи двері. Якщо ми помилялися…

Я підійшов і з острахом потягнувся до виходу. Щойно я повернув ручку, двері з гуркотом розчахнулися і до мене потягнулися велетенські пазурі – полоснули моє обличчя, коли я відлетів у кімнату.

Бжум. Монстра телепортувало з кімнати з дивним звуком, наче ввімкнувся електрогенератор.

-- Ні фіга собі, вийшло! – сказав я, піднімаючись і сідаючи. Мої очі гарячково шукали Елементаля на мапі. Його ніде не було видно.

Але відчуття полегшення миттєво змінилося страхом, коли я побачив, як крапка мчить до нас. Вона наближалася з боку головного коридору.

-- Блядь, та він пре як навіжений. Знає де ми.

-- Не зачиняйте двері, -- сказала Імані. – Побачимо чи цим разом підземелля відправить його подалі. І чи він здатен вчитися.

Минуло секунд 90, перш ніж він знову повернувся в наш коридор. На своєму шляху монстр вбивав усіх гризів, але не звертав уваги на тих, що були в стадії лялечки. Він ревів і верещав, наблизився до дверей і знову спробував полоснути мене пазурами.

Його знову телепортували. Цим разом він вийшов з іншого коридору, але скидалося на те, що його все одно телепортували в головний коридор. Ми спробували кілька разів. Щоразу Елементаль потребував від 75 до 120 секунд, щоб повернутися. Було ясно, що монстр тупий, не більше ніж завзяте втілення люті. Зрештою ми зачинили двері – не хотіли збільшувати кількість трупів гризів.

Я зітхнув і повернувся до роботи над МВБ.

Тепер, значно пізніше, настав час випробувати мою ідею в ділі. Тут я сумнівався більше ніж в ідеї з переносною фортецею. Тоді я знав, що перед нами моб, створений щоб його завалили. Тепер все було інакше. Цього створили як каральну акцію, як покарання. Тут не передбачалося ані справедливості, ані можливості врятуватися.

Байк весело туркотів, направлений прямісінько на вихід з ресторану. З коляскою для Пончик він би не проліз крізь двері. Довелося її зняти. Замість неї ми додали щойно створений мотоциклетний причіп, прикріпили до нього високу МВБ, і позаду пускової установки встановили таке ж високе сидіння для Пончик. Їй доведеться добряче пригнутися, щоб ми змогли виїхати з кімнати. Вона сиділа там зараз, повернута назад, на пухнастій мордочці застиг вираз суворої рішучості, як хвостовий стрілець бомбардувальника часів Другої світової.

-- Тепер я теж за Бомбезну Курочку, -- заявила Пончик.

-- Запізно, -- сказав я. Я кивнув Імані, що стояла біля дверей, готова їх відчинити.

-- Гаразд, -- сказала вона. – На рахунок три…

Пончик: ЦЕ ДИВИТЬСЯ ВЕСЬ ВСЕСВІТ. В МЕНЕ ТРИЛЬЙОН ПЕРЕГЛЯДІВ, КАРЛЕ. ТРИЛЬЙОН.

-- Не відволікайся, Пончик, -- сказав я, не заморочуючись чатом.

-- Три! – Імані рвонула двері на себе. Величезний, жахливий Елементаль Люті кинувся на нас -- його, як завжди, телепортували. Місце, де він щойно стояв, замерехтіло, потріскуючи, як перегріте повітря.

Я різко дав по педалях мотоцикла і ми рвонули в коридор. Там все почорніло і перетворилося в попіл. Смерділо спаленим сміттям – це нагадувало мені покої Скупердяйки. Від покинутих нами вагончиків потяга, візків і ходунків не залишилося ані сліду. Вцілів тільки блискучий, магічний ланцюг довжиною в сто метрів, за який я тримався раніше.

За мною Імані гримнула дверима. Я помчав коридором, одночасно крутячи педалі й підкручуючи газ. Причіп ми збудували з поламаних дощок і залутаних у гоблінів запасних коліс. Я майже не відчував його ваги. Причіп голосно скрипів, але не підстрибував під вагою МВБ. Ми промчали перехрестя, і різко пришвидшившись, дісталися до наступного, за двісті метрів від першого. Ми розвернулися до нового коридору і чекали.

-- А ось і він, -- сказала за мить Пончик. З’явилася крапка і далеким коридором помчав Елементаль, рухаючись як метеор, посланий небесами, щоб знищити Землю.

-- Рушаємо, як тільки він заверне за ріг, -- сказав я. Ми мусили бути певними, що він нас побачив. Якщо Елементаль зупиниться біля дверей, нам доведеться скористатися ближчим коридором і зробити коло, щоб привернути його увагу. Цього мені не хотілося робити. Чим менше поворотів ми робитимемо з цим причепом, тим краще.

Він з’явився в кінці коридору, метрів за чотириста від нас, і гнав щодуху.

Я не мусив перейматися побачив він нас чи ні. Побачив. Рогатий череп борсука загальмував і став як укопаний, дивлячись в нашому напрямку. Тоді обурено заверещав і знову помчав, прямісінько на нас.

Блядь, який він швидкий. Я щосили натиснув на педалі.

-- Пішов! Пішов! – вигукнула Пончик. Завдяки вмінню Пілот Байка і з допомогою ручки газу, ми за лічені секунди досягли максимальної швидкості. Але мені все одно здавалося, що ми стоїмо на місці. Перш ніж перегріється, байк розвивав до сорока кілометрів на годину. Елементаль гнав як гепард. Якщо йому нічого не перешкодить, він дожене нас за лічені секунди.

Ми стрімголов мчали коридором.

-- Випускай першого малюка! – крикнув я.

Брендон мав рацію – назва МВБ була невірною. Ми збудували не бомбу, а прилад для запуску бомб. Різноманітних бомб.

-- Це мати всіх бомб, -- говорив я. – Зрозуміли прикол? А бомби будемо називати малюками.

Мої слова нікого не вразили.

-- Тримайся свого – лупцюй і підривай все, що тобі під руку потрапить, -- сказала Пончик. – Креатив залиш мені.

В пристрої не було нічого складного, але його треба було збудувати з максимальною точністю, особливо тут, у вибоїстих коридорах. Це було не більше ніж вигнута, схожа на трамплін для лижників рампа, зроблена з пари запасних крил від байка, з двома напівкруглими жолобами на кінці, щоб утримувати “малюків” рівно, і з крихітними амортизаційними коліщатами від інвалідного візка попереду, які тримали край конструкції всього за кілька сантиметрів від землі.

В дитинстві я мав щось схоже для своїх іграшкових машинок. Ти пускав машинку зверху, а рештою займалася гравітація. Вони летіли схожою на водяну гірку рампою, набирали швидкості й на повному газі з’їжджали на землю. Якщо ти збудував рампу правильно, особливо самісінький кінець, то машинки плавно опускалися на рівну поверхню, і продовжували розганятися аж до середини кімнати.

Ми витратили кілька добрих годин, щоб зробити все правильно. В нас було мало місця для випробувань, але завдяки навичкам Брендона та Кріса, я був упевнений, що малюки спрацюють як треба.

Ми знали, що цей монстр має принаймні дві атаки. Пазурі та закляття, що змінює гравітацію. А ще ми знали, що це закляття діє на обмежену відстань. Тому щоб дістатися до мети, нам потрібно тримати Елементаля на відстані, поки не доберемося туди.

-- Бомби, пішли! – крикнула Пончик. Витягнула з інвентаря задньообтяжену бомбу на коліщатах. Вона ідеально вписалася в жолоби і кішка підштовхнула її. Бомба помчала вниз по рампі, гепнулася об землю і покотилася далі. З нашої перспективи вона шмигнула геть. А не стала дибки, як я боявся.

-- Брендоне, ти геній, чорт забирай! – закричав я, поглядаючи через плече, як котиться перша бомба.

Я хотів поставити вантаж спереду, але він наполіг, що це помилка, що бомба перекинеться. Він малював пальцем по столі, пояснюючи як додати ваги, щоб вона не перекинулася. Далі він перейшов на якусь ньютонівську хуйню з формулами. Сказав, що малюки не відлетять так далеко назад, як відлетіли б, якби я не рухався. Розповів про серію “Руйнівників Міфів”, де вони стріляли футбольним м’ячем з машини на ходу, і м’яч просто падав прямо на землю. Я сказав, що мені начхати – головне, щоб бомби вибухали якомога далі від байка.

Після кількох виснажливих, невдалих спроб автоматизувати процес запуску, ми знайшли рішення. Якщо посадити Пончик на відповідну висоту, вона може діставати “малюків” з інвентаря і вони будуть з’являтися прямо на платформі. Кожна бомба була розміром зі сноуборд, але вагою і формою -- як машинка з дитячих перегонів. Раптом колеса стали на вагу золота, але в нас було дещо майже так само добре – диски від штанги. Ціла купа дисків різноманітних розмірів. Якщо їх добре підтягнути і змастити, з них виходили пристойні колеса.

Перший малюк – “Малюк Uno” – вирізнявся серед інших. Він був більшим і важчим. Складався з трьох бум-глечиків, глиняного глечика заповненого тільки гоблінським мастилом і невеликого глечика з порохом. Всередині бомби знаходилися залишки хобгоблінського гною, а я стискав у руці магічний детонатор і чекав на сигнал від Пончик.

В нас було чотири види малюків: Малюк Uno, малюки-бум-глечики, малюки-шредери і ой-лихо!-малюки.

Ой-лихо!-малюки складалися з двох бум-глечиків та здорової торби з порохом, ще й обмотаної динамітом. Вони залишалися в моєму інвентарі, надто небезпечні, щоб їх чіпала Пончик. Це був крайній засіб, і я молився, щоб нам не довелося ним скористатися.

Я спостерігав, як червона крапка кулею летить по коридору, наближаючись до кута. Далеко позад нас важка бомба докотилася за інерцією і зупинилася.

-- Тримайся! – крикнув я і натиснув на детонатор. Минуло нестерпно довгих п’ять секунд затримки. Я звернув свою увагу вперед. – Блядь.

Ми домчали до першого перехрестя, заповненого десятками лялечок гризів.

-- Що за хуйня, чувак! – вигукнув я, обминаючи величезні горбки. Я не очікував, що вони будуть такі здоровезні. Пончик скрикнула, коли причіп загрозливо підстрибнув. Кожен горб був заввишки з людину. Під мокрими мішечками, що пульсували, мерехтіло червоне і жовте світло.

-- Випускай болу! – проревів я.

Поруч з кріслом Пончик було два важелі. Червоний і чорний. Спочатку ми планували їх для запуску бомб, але потім передумали, вирішивши, що через інвентар буде надійніше. Усе ж ми встановили дві камери по боках МВБ. Пончик потягнула за важіль і дно камери відкрилося.