-- Тільки без грубощів, Джеку, -- сказала Йоланда.

Я рухався вперед поряд з Брендоном, Крісом та Іиані, поглядаючи на мапу. Йоланда прикривала тил, тримаючи лук напоготові.

-- Через два перехрестя, відразу за безпечною кімнатою, повертаємо наліво. Нам доведеться перетнути заражену зону, але я закидаю її запалювальними бомбами.

Маса червоних крапок почала рухатися в нашому напрямку. На щастя, вони лізли нестерпно повільно. Я міг виспатися перш, ніж вони доберуться до цього коридора.

-- Карле, дякую тобі, -- сказав Брендон. – Ти допомагаєш нам на власну шкоду. Ти хороша людина.

Я посміхнувся.

-- Якщо ми дійдемо до того, що перестанемо допомагати один одному, то перестанемо бути людьми. – Я відчув, як щось застряло мені в горлі, я кашлянув.

Зев (Адмін): Карле, це було прекрасно. Можеш повторити ще раз, але цим разом не кашляй.

Я зупинився як вкопаний. В мене на шиї аж мороз пробіг по шкірі. Я знав, що за мною спостерігають, але коли хтось обізвався прямо в мене в голові – такого моторошного відчуття в мене ще не було.

Карл: Ти що приколюєшся? Ні, я не збираюся повторювати. Ти що, весь цей час спостерігаєш?

Зев (Адмін): За вами і моїми іншими клієнтами. Сюжетна лінія “врятуймо стареньких” чудово сприймається більшістю глядачів. Попри це, 20% фокусної групи вважає, що ви марнуєте час і поводите себе тупо. “Мертвий тягар”, здається саме такий термін використали деякі з них. Але більшість з них розуміє, що ви робите. Проте Пончик має рацію. Це трохи нуднувато. Може ви могли б… От сука, блядь. Карле, Пончик. Втікайте. Негайно біжіть в безпечну кімнату.

-- Ні, Джеку. Джеку, ні! – закричала Йоланда.

Я повернувся і глянув на Джека, з його бейсболкою Cincinnati Bengals набакир. Він встав у повний зріст, спираючись на візок місіс МакГіббон з Пончик. Опустив штани до щиколоток, витягнув член і мочився прямо на стіну.

[ 38 ]

Наступних кілька секунд були наче в сповільненому фільмі.

Першою відреагувала Пончик. Вона підстрибнула, виставивши пазурі так, наче збиралася відірвати старенькому голову. В останню мить вона прибрала пазурі, відштовхнулася від його плеча і полетіла в повітрі, поки не приземлилася через три платформи.

Йоланда теж відреагувала, лишень на долю секунди пізніше за Пончик. Вона не стрималася і вистрілила. В голові Джека стирчала стріла, прибивши бейсболку до черепа. Довелося його вбити — та яка тепер різниця. Вона відреагувала надто пізно. Мертвий чоловік впав з трейлера на землю, навіть після смерті продовжував мочитися. Крива пляма сечі на стіні підземелля почала шипіти і закипати. З місця контакту почав здійматися дим. До мене дійшло, що я біжу, біжу в кінець потяга. Позад мене закричав Брендон. До безпечної кімнати було тільки тридцять метрів. Кріс та Імані прискорилися. Коли потяг смикнувся, другий чоловік з останнього вагончика, Рендал, звалився з нього. Він вдарився об землю з гучним, болісним хрясь, ходунок пролетів у нього над головою. І тут з’явився монстр.

-- От курва! – крикнув я. – Пончик, втікай!

А сам помчав до тієї істоти.

Мокра пляма на стіні продовжувала шипіти і випльовувати багряно-чорний дим. Дим згущався в монстра, він народжувався в трьох метрах позад Йоланди і Рендала, прямо над вже мертвим тілом Джека. Йоланда двічі вистрілила в монстра з лука, потрапивши в дим, стріли розлетілися на друзки. В нього навіть не з‘явився індикатор здоров‘я, а це означало, що вона не нанесла йому жодних пошкоджень.

Істота мала під п‘ять метрів росту і стільки ж ширини, складалася вона з чорно-багряного диму, який шипів і люто потріскував, немов ось-ось вибухне. В нього було шість лап, на кожній блистіли обсидіанові пазурі розміром з граблі. Здавалося, що лише пазурі мали справжню плоть, решта була примарною. Всі лапи були однаковими, але передні пазурі були довшими, схожими на пальці з додатковими суглобами. Посеред димчастої маси мерехтів рогатий череп, в очах жеврів пекельний червоний вогонь, і з них клубами сочився дим. Це був череп якогось звіра, може величезного борсука, але з кривими, як в козла, рогами. Він заревів і земля затремтіла.

Елементаль Люті – рівень 93.

Перший задокументований виклик Елементаля Люті, бла-бла-бла. Якщо ти читаєш це, то тобі насрати на історію (доволі цікаву і трагічну) монстра. Ти швидше за все втікаєш. Не допоможе. Кажуть, що майже незнищенний Елементаль Люті зникне тільки коли забере 666 душ.

Іншими словами тобі пизда. Повна, блядь, пизда.

Магічна стріла відбилася від голови монстра, і на пів секунди з‘явився і зник індикатор здоров‘я. Монстр самолікувався.

Я зупинився, ковзнувши по інерції, потяг промчав повз мене. Пончик приземлилася мені на плече. Вона кричала щось про те, що не буде втікати, якщо я теж не втікатиму. Йоланда стояла над нерухомим тілом Рендала. Істота продовжувала зростати, над нею кружляли залишки чорного і фіолетового туману.

-- Туман! – проревів я. В ту ж мить Пончик, яка прочитала мої думки, активувала свиток Запаморочливого Туману.

Чудовисько саме закінчувало формуватися, коли в коридорі піднялася стіна туману. Істота опустилася на всі шість лап. Монстр різко розвернувся до нас, неймовірно швидко, його рухи розсікали хмару навпіл, як човен хвилі. Він вчепився в мертве тіло Джека, роздираючи його на шматки. Стрибнув вперед, загнав кігті в Йоланду і Рендала.

Я так і не взнав Йоланду Мартінес так, як мені б цього хотілося.

Але мені не потрібно було знати її добре, щоб знати якою вона була. Вона була тихою, приємною жінкою, яка все своє життя була медсестрою. Вона роками працювала по шістдесят годин на тиждень, щоб оплатити сину коледж. Її чоловік був власником ландшафтної компанії. В неї було всього лиш метр п‘ятдесят, але вона здавалася значно величнішою, ніж її зріст. Від неї виходило тепло, якого я ніколи не відчував у дитинстві. Сама її присутність викликала в мене тугу, яку мені важко описати. Я немов бажав заново пережити дитинство, але цим разом вона була б моєю мамою і вона б ніколи-преніколи не залишила мене.

Коли для Йоланди настав апокаліпсис, її відданість пацієнтам не похитнулася ані на мить. Її було легко розсмішити, легко викликати в неї посмішку.

І хоча Йоланда Мартінес була так само перелякана, як решта з нас, вона не відступила перед силою, проти якої вона не мала жодних шансів.

Все своє життя вона була героєм, і померла вона теж героєм.

В одну мить вони були там, а наступної – зникли. Пазурі монстра прорвалися крізь напівсформовану хмару запаморочливого туману, пройшли крізь медсестру і літнього чоловіка так, наче їх взагалі там не було. Тіло Йоланди перетворилося в червону хмару пошматованої плоті так, наче розпущений одним рухом в’язаний светр.

Монстр продовжив рух, навіть не помітивши перешкоди. Кинувся на нас, не дивлячись на туман. Я викликав Захисний Панцир саме в ту мить, коли він замахнувся на мене смертоносними пазурами.

Монстр відлетів назад, як собака, який добіг до кінця свого ланцюга. Навколо мене розгорнувся прозорий, сяючий, напівкруглий панцир, від підлоги до стелі заповнивши цю ділянку коридору.

Під час польоту Елементаль Люті скажено шипів і пищав. Тоді скочив на ноги, знов ринувся в атаку. Його борсуча голова пройшла крізь щит, але як тільки до силового поля доторкнулися його величезні пазурі, монстра знов відкинуло. Гострі кінчики пазурів чудовиська не могли пройти через захист.

-- Ні хуя собі! – крикнув я. Я не очікував, що закляття спрацює. – Втікай!

Поки я повертався, Пончик зістрибнула мені з плеча і помчала до інших, які з усіх сил намагалися завести всіх у безпечну кімнату. Візки не пролазили в двері. Імані та Кріс витягували людей з крісел і закидували їх через відчинені двері.

Круглий щит залишався на місці, й коли ми вийшли за межі його дії, я відчув у вухах дивний хлопок. Закляття буде діяти тільки 20 секунд, а я вже змарнував п‘ять з них, бо застиг, приголомшений.

На півдорозі до дверей, в мене під ногами зникла земля. Принаймні так мені спочатку здалося. Я впав, але впав вгору, і гепнувся об стелю. Пів метра поперед мною Пончик перевернулася в повітрі й спритно приземлилася догори ногами.

Поперед мене останній вагончик потяга злетів угору, і останній пацієнт – місіс МакГіббонс – закричала, коли вона також вдарилася об стелю коридору. Візок налетів на неї так, наче її звалили головою вниз у яму.

Моє плече хруснуло, але я швидко тицьнув на зілля здоров’я, до того як налетів біль.

Гравітація перевернулася. Елементаль кинув закляття, але воно не сягало аж до дверей безпечної кімнати. Остання платформа, об’єднана магічним ланцюгом Імані, залишалася причепленою до інших вагончиків. Позбувшись свого єдиного вцілілого пасажира, вона дивним чином висіла, гойдаючись угору.

Я не озирався. Зіп’явся на ноги і погнав далі, але тепер я був догори дригом, і біг по стелі коридору. Ми помчали до розпростертого тіла місіс МакГіббонс, яка стогнала і перекотилася на спину, марно намагаючись скинути з себе візок. Він прокотився на кілька сантиметрів уперед і перетнув межу зони дії закляття. З гуркотом рухнув на землю. Місіс МакГіббонс відкрила очі й побачивши, що тепер вона приклеєна до стелі коридору, перелякано заверещала. У неї залишалася крихта здоров’я.

-- Я тримаю вас, -- сказав я, підіймаючи її. Я закинув її на плече, як мішок.

Попереду мене, Кріс та Імані заводили в безпечну кімнату останнього пацієнта. Я бачив, як Брендон відразу за дверима забирав їх з дороги. Імані кричала ім’я Йоланди.

Пончик зробила крок до дверей і дійшовши до межі дії закляття, каменем впала зі стелі. Вона, як завжди, легко приземлилася.

-- Обережно, Карле! – крикнула вона мені.

-- Беріть візки і заходьте всередину! – вигукнув я, витягнув зілля здоров’я і тицьнув у долоню місіс МакГіббонс. – Пийте.

Я на око визначив, де проходить лінія гравітації, і спробував виконати відчайдушний розворот, намагаючись не звисати догори ногами, коли впаду. Не вийшло. Гепаючи болісною купою кісток на землю поряд з дерев’яною платформою, я прикрив собою тіло напівживої жінки. Я застогнав і відразу кинув на себе лікувальне закляття.

Позад мене Захисний Панцир зник і Елементаль Люті заревів. Він помчав по коридору на нас, на ходу скрегочучи пазурами по каменю. Монстр біг на чотирьох задніх лапах, простягнувши дві передні перед себе. Від цього він здавався ще жахливішим.

-- Лайно, -- я зіп’явся на ноги. Пончик запустила в нього ще одну магічну стрілу, тоді повернулася і погнала до дверей. Кріс та Імані затягнули в кімнату останнього пацієнта.

Я побіг. Земля тремтіла так, наче за мною летів локомотив. Три метри. Півтора. Пів.

Я стрибнув у двері, лупнувся об раму і залетів всередину в ту мить, як чудовисько махнуло передніми пазурами, схибивши буквально на міліметри.

Мене накрив швидкий спалах дежавю, як гоблінський бульдозер теж схибив на кілька сантиметрів.

Я передав місіс МакГіббонс Брендону, витягнув бум-глечик і повернувся в коридор. Я запалив і кинув його в спину елементаля, що саме розвертався, тоді застрибнув у кімнату і з грюкотом зачинив двері.

Навіть крізь товсті стіни ми почули вереск чудовиська. В цьому звуці вчувалися біль, лють і кінець йобаного світу. Я розумів, що завдати йому справжньої шкоди неможливо, але коли почув цей жахливий, пронизливий вереск, мене накрила хвиля задоволення.

За мить двері затремтіли, тривожно скрипнули – це елементаль спробував увірватися в кімнату. Він верещав, корчився і гамселив, усією своєю силою кидався на непробивні двері.

-- Господи, -- пробурмотів я, зігнувся, спершись руками на коліна. Закрив очі, проте ніяк не міг викинути з голови образ Йоланди і Рендала.

-- Господи, -- повторив я важко дихаючи.

Я обернувся і оглянув кімнату. Ми стояли в засмальцьованій забігайлівці з куркою, яка б нізащо не пройшла перевірку санепідемстанції. На вивісці було написано “Крутий Півень”. Я про таке ніколи не чув. За прилавком стояв Захисник Бопка і неприязно глипав на величезний натовп. Місіс МакГіббонс не використала зілля, яке я їй дав – досі стискала його в руці. Я спостерігав, як Брендон допомагав їй пити. Її здоров’я зростало – а вона продовжувала плакати.

Більшість пацієнтів лежали на підлозі, стогнали про допомогу. Їх брутально закинули в кімнату. Імані зі сльозами на очах по черзі розподіляла їх по кабінках, щоб ті могли посидіти й відпочити, роздавала пораненим лікувальне зілля. Пончик врятувала кілька візків, але тепер їх явно бракувало. Кріс зі спущеною головою також повернувся, щоб допомогти. Пончик вистрибнула мені на плече, все її тіло тремтіло.

-- Йобаний Джек, -- прогарчав Брендон. – Він знав. Ми все йому пояснили.

В моїй голові раз за разом повторювалося повідомлення Зев. Це була помилка. Допомагати цим людям. Ми просто не розвиваємося самі й відтягуємо їхню неминучу смерть. Було б милосерднішим залишити їх на першому поверсі, ніж змушувати переживати весь цей жах.

Я підвів погляд на екрани.

Час до підсумкової серії: 1 година 40 хвилин.

Час до колапсу рівня: 4 дні 20 годин.

Залишилося волоцюг: 1,033,992

-- Ти врятував мене, -- промовила місіс МакГіббонс, підвелася і сіла на підлозі. Дев’яносто дев’ять років. Раніше я не думав, що зустріну когось такого старого. Точно не людину. – Дякую. Щиро дякую.