-- Зажди одну милицю. Ви не зможете вийти раніше за мене, -- промовила Зев, коли я поклав руку на клямку дверей в підземелля. – Такі правила. Я маякну вам щодо наступного інтерв’ю.

І без зайвих фанфар, вона зникла з гучним хлоп. Коли вона зникала, мені на ноги плеснула вода.

-- Я хочу обговорити ще купу справ, -- сказав я Мордехаю. Всі наші меню увімкнулися, інтерфейс почав блимати, як комп‘ютер, що завантажується. Я потягнув на себе двері. – Але робиться пізно. Ми…

Глянувши на мінімапу, я замовк. Чому мапа змінила колір? Двері повністю відчинилися і в кімнату вивалилася купа гризів, що сягала мені по пояс.

[ 37 ]

Мордехай голосно заверещав.

-- Геть! Геть з кімнати! – Він копав монстрів, відправляючи їх в коридор, наче величезні футбольні м’ячі.

-- Бляха, -- вирвалося в мене, я відстрибнув. – Чому їх не телепортують?

-- Не можуть, поки вони не нападуть, -- відповів він. – Принаймні не з власної ініціативи.

Він загрібав їх оберемками і викидав назад в коридор. Та це було марно. На кожних двох, яких він викидав, залізало четверо. Зрештою він дав собі спокій і грюкнув дверима, зачинивши кілька десятків у кімнаті. Мордехай махнув рукою і всі вони зникли. Він витер руки об хутро.

-- Нарешті.

В коридорі їх були сотні. Тисячі. Я приголомшено дивився. Вони прибували невпинним потоком.

Вони йдуть за нами, зрозумів я. Та звідки, чорт забирай, вони лізли? Досі всі монстри в підземеллі були заздалегідь розміщені. Коли ми вбивали всіх монстрів у якійсь зоні, то це був кінець. Зона ставала безпечною. Ці чуваки генерувалися десь неподалік. По-любому.

Я сперся на двері й віддалив мапу, щоб побачити весь квартал. Ще тисячі повзли до нас. Скидалося на те, що вони рухалися з півдня, з напрямку, де ми ще не були. Коридор зі сходами поки залишався чистим. Але це не надовго.

-- Що це в біса таке? – запитав я Мордехая.

-- Я ще такого не зустрічав, принаймні на другому поверсі, -- відповів Мордехай. Очі в нього стали скляними – таке траплялося коли він щось шукав у своїх особливих меню.

-- Ага, як я і підозрював, -- він глянув на мене, його волохате обличчя було похмурим. – Вони генеруються.

-- Та ну. Серйозно? – перепитав я.

-- На кожному поверсі є система утилізації відходів, -- продовжив він. – Наразі ви зустрічалися з щурами і гризами. Чим більше трупів вони пожирають, тим крутішими стають. На наступному поверсі буде щось інше. Вони зазвичай жеруть трупи, але якщо поблизу їх немає – то почнуть полювати на волоцюг. Саме цим вони зараз і займаються. Ці чуваки не нападуть, але все одно оточать з усіх боків.

-- Але чому їх так багато?

-- Коли з‘являється труп, система генерує від одного до 15 з них. Вона зазвичай не робить цього, якщо поблизу є моби-прибиральники. Під час останнього бою ви прикінчили купу мобів, ось і маєте.

-- Ми не прикінчили аж так багато! До того ж ми знищували трупи.

-- У тій клітці в кімнаті боса було кілька сотень гризів, -- сказав Мордехай. Тоді на мить замовк. – Так, їх там було 750. Всі згоріли. Плюс під час грайндингу і бою з босом ви вбили ще 85 клуриконів. Знищуючи трупи, ви тільки не даєте їм розкачатися. Але не зупиняєте їхню генерацію. Вас, друзі, підставили. Ви потрапили в пастку. Хороші новини – їх легко вбити. Погані новини – ці маленькі підери не дають ніякої експи. Принаймні другорівневі.

-- Зажди, -- сказав я. – Це працює навіть з ними? За кожного розчавленого нами гриза – з‘явиться 15 нових?

-- Типу того, -- відповів він. – Для кожного кварталу існує ліміт. Якщо ви вб‘єте всі 5,000 отих гризів, то 75,000 нових вже не з‘явиться.

-- Ти знаєш, який тут ліміт? – запитав я, дивлячись на мапу. Вся зона навколо нас мигала червоним.

-- Ага, -- відповів він. – Ви вже досягли його. 5,000.

Пиздець просто.

-- І так повсюди? У всьому підземеллі?

-- Схоже на те, -- сказав Мордехай. – Щоб люди не засиджувалися довго на одному місці. Допоки ви рухаєтеся – проблем нема.

-- Карл: Брендоне, ти це бачиш?

Ми створили чат, але ще не користувалися ним.

БрендонЕн: Виразно і чітко. У вас все гаразд?

Карл: У нас проблема. Поки що нічого критичного, але незабаром може стати гаряче. Давай переводити ваших людей до сходів. Зустрінемось в коридорі біля цього кварталу.

БрендонЕн: Прийнято. Вирушаємо. Побачите, що ми збудували.

Вони знаходилися приблизно за ¾ кілометра від нас, але з таким натовпом, їм знадобиться щонайменше кілька годин щоб облаштуватися.

-- Ходімо, Пончик, -- сказав я. – Нам потрібно знову пробитися до Медоу Ларк. Принаймні всі ці паскуди – гризи другого рівня.

Навіть Пончик скривилась, коли я промовив це вголос.

-- -- --

Спочатку ми закидали коридори запалювальними бомбами, тоді рухалися далі, але невдовзі я зрозумів, що ми просто марнуємо добрий самогон. Самі по собі другорівневі гризи насправді не становили жодної загрози. Я міг підняти їх і посадити собі на коліна, і вони нічого не робили. Вони були великими, з жахливими щелепами, але не кусали, не нападали -- взагалі нічого не робили. Вони тільки пищали і звивалися. І з кожним вбитим гризом ми просто генерували іншого. Плюс, якщо ми не знищували повністю тіло, то збільшували ризик, що ці чуваки стануть крутішими.

Проблема полягала в тому, що в деяких місцях вони лежали так щільно, що було неможливо не наступити на них і не розчавити моїми босими ногами. Я як міг, намагався уникати їх, але кожного вбитого розмазував ногами, поки Х не зникав з мапи. Як тільки один з гризів вмирав, його друзі налітали і гризли труп. Навіть коли я повністю знищував його, вони продовжували жувати і вилизувати залишки. Я сприйняв це як недобрий знак.

Якщо я наступав більше ніж на двох-трьох гризів у коридорі, то кидав позад нас бум-глечик. Береженого бог береже.

-- Це ніколи не закінчиться, -- поскаржилася Пончик з плеча.

-- Ми вже майже на місці, -- сказав я, відштовхуючи ногою гриза з дороги. Останній коридор був здебільшого чистим. Тільки десь сорок цих паскуд. За словами Брендона, вони з командою перли як навіжені. Вони вже майже дісталися точки збору.

Як тільки ми дійдемо до головного коридору, то вирушимо прямо до сходів. Я запланував маршрут, починаючи десь за пару провулків на північ, так, щоб нам потрібно було перевести їх тільки через кілька перехресть, що кишіли гризами. План спрацює, якщо ми будемо рухатися відносно швидко.

А коли вони спустяться по сходах, ми проб’ємо собі шлях на північ і увірвемося в квартал небезпечних динго і кобольдів. Звідти повернемося в безпечну кімнату. Переглянемо вечірнє шоу, поспимо, тоді заскочимо на байк і поки не настане час спускатися по сходах, будемо грайндити по різних кварталах. Я сподівався, що ми знайдемо інший вихід, але якщо ні, то повернемося й зачистимо собі шлях запалювальними бомбами.

Пончик: КАРЛЕ, СКІЛЬКИ МОЖНА – ВСІМ ВЖЕ ОСТОГИДЛО! ВЖЕ П’ЯТЬ ХВИЛИН, ЯК В МЕНЕ НЕ ДОБАВЛЯЄТЬСЯ ФОЛОВЕРІВ.

Карл: Пончик, їбати тебе в сраку. Не скигли. Я певен, будь-якої секунди трапиться якась хуйня.

Ми вийшли в головний коридор. Як тільки зробили це -- гризи позад нас втратили інтерес і зупинилися. Просто завмерли. Було моторошно до кісток.

Я побачив, як коридором рухається стіна з блакитних крапок. Здавалося, там були всі, тож ми підтюпцем побігли до них. Я зупинився і засміявся щойно побачив їхню процесію.

Імані та Кріс були підперезані шкіряними ремінцями, в яких я впізнав свинячу упряж ікландських куртизанок. Вони з усіх сил тягнули за собою решту.

Вони збудували платформу для парадів. Принаймні виглядало саме так. Вони взяли колеса з чисельних візків, які залишилися без власників і прикрутили їх до довгих дерев’яних дощок. Я гадки не мав, звідки взялися ці дерев’яні платформи, але знав, що Імані та Кріс гребли усе підряд, як і я. Використовуючи гоблінські інструменти, вони нашвидку зварганили цю штуковину.

При докладнішому огляді вона виглядала швидше як потяг чи паровозик з американських гірок. Всього вони тягнули 39 чоловік, більшість з яких сиділи у власних візках, зчеплених по два. Ті, хто зазвичай користувалися ходунками, сиділи на дошках, схрестивши ноги, і в захваті спостерігали, як їх тягнуть. Велетенська багатоніжка була довжиною в десять вагончиків і кожен її сегмент містив четверо людей. Окремі вагончики були з‘єднані між собою сяючими металевими ланцюгами. Такий самий ланцюг з‘єднував Кріса та Імані з рештою потяга. Здавалося, це був один ланцюг, від Кріса він йшов через всі вагончики і повертався до Імані. Довжиною десь у сто метрів.

-- Ця штука куди повороткіша, ніж здається, -- сказав підбігши Брендон. – З безпечної кімнати до коридору ми пройшли без проблем. Кріс каже, що коли вони зрушують з місця, то вже не відчуває ваги. Єдина проблема полягає в тому, що візки надто широкі й не влізають в двері безпечної кімнати, тож нам довелося збирати це все в коридорі. Там була купа гризів, але ми проїхали прямо по них.

-- Звідки у вас цей ланцюг?

-- В Імані був свиток Особливий Ланцюг Йога чи щось таке. Отримала з якогось Золотого бокса, не знаю за що саме. Вона могла обрати будь-яку довжину, навіть на скажені 300 метрів. Він легенький, як пір‘їнка, але зникне через 30 годин. Оце все – її ідея, хоча спроектував платформу Брендон. Він навіть додав пандус, щоб з неї можна було легко з‘їжджати і виїжджати.

-- Ей, в тебе поряд з іменем додаткова зірочка, -- сказав я.

Він кивнув.

-- Стикалися з Жахами Розуму? Істоти схожі на літаючі мізки? Ми з Йоландою і Крісом пішли зачистити їх. Я згадав, як ти казав, що нам потрібно тренуватися і вирішив прислухатись. Йоланда стріляла в них з кінця коридору, вони спускали ще до того, як встигали щось нам зробити. Кімната боса була на закинутому складі. Босом виявився велетенський дирижабль. Завдяки Йоланді ми винесли його доволі легко. Звідти в нас все те дерево.

-- Він вилетів зі своєї кімнати? – Я коротко розповів, що трапилося з Кракарен.

-- Господи, старий. Наш бій з босом був значно легшим. Він не покидав свого лігва.

Їм пощастило, що вони вижили, але я був радий, що вони використали час на тренування. Йоланда була тепер дев‘ятого рівня – зрівнялася з братами. Імані залишалася на 11 рівні й у неї не було додаткової бронзової зірочки.

-- Імані не ходила з вами? – запитав я.

-- Ні, -- відповів Брендон. – Хтось повинен був залишатися з пацієнтами.

-- Агата не з'являлася? – запитав я.

-- Зникла без сліду, -- сказав він. – Але з цими гризами я не здивований. Вони пожирають все. По дорозі сюди ми зустріли кількох третьорівневих.

-- Так, потрібно рухатися, -- сказав я. Вказав на провулок. – Народ, сюди! – Вигукнув я до Імані та Кріса. Вони кивнули і повернули.

-- Я бачу по дорозі безпечну кімнату. Що там? – запитав Брендон.

-- Не знаю, -- відповів я. – Ми ще туди не заглядали.

Цей коридор був тільки за кілька метрів від краю кварталу. Він межував з кварталом кобольдів, яких ми ще не бачили. Я був напоготові – раптом десь з’являться динго. Коли ми завернули в коридор, деякі пацієнти радісно заплескали в долоні. Місіс МакГіббонс – та сама, що раніше хотіла дивитися Суд у Справах Розлучень, глянула на мене, коли проїжджала мимо. Вона сиділа в першому вагончику, в якому було тільки три пасажира. Лише вона була у візку. Двоє інших чоловіків мали ходунки і просто сиділи.

Ім’я над жінкою говорило Волоцюга #12,330,800. “Еллі МакГіб”.

-- Привіт, Карле, -- сказала вона.

-- Привіт, місіс МакГіббонс. Сьогодні ви пригадали моє ім’я, -- сказав я, рухаючись поряд з потягом.

-- Це нагадує мені тунель кохання, -- сказала вона. – В молодості ми з Баррі завжди ходили на карнавал. Ми смакували цукрову вату і кидали дартс в кульки. Ми відвідували тунель кохання. Колись це був човен. Я дозволяла йому помацати цицьки, але тільки через светр.

Я засміявся.

-- Я кохала Баррі, але він був далеко не красенем. Якби в тунелі кохання зі мною був ти, я б дозволила тобі значно більше, ніж просто мацати через одяг.

-- Ну… -- сказав я. – Мабуть, дякую?

Кращої відповіді мені в голову не прийшло. Літня жінка розреготалася. Позад неї вибухнула сміхом Йоланда.

-- До тебе вже двічі залицялися, -- сказала Пончик. – Обдовбана наркотою шаманка і бабуся Авраама Лінкольна. Не можу дочекатися, щоб побачити, кому ще ти припадеш до вподоби. Ставлю п‘ять золотих монет, що це буде якась бородата болотна відьма.

Раніше Йоланда розповідала мені, що цій жінці 99 років. Я глянув на неї. Дев‘яносто дев‘ять років. Вона прожила все життя. Мала чоловіка, якого явно кохала. Те, що вона тут, в цьому місці, було якось не по-людськи. Я подумав про інших, які провели свої останні години співаючи в безпечній кімнаті. Потрібно було всіх залишити. Те, що ми їх бережемо, -- це не прояв доброти.

Пончик стрибнула мені з плеча і приземлилася в жінки на колінах. Коли вона приземлилася, її підхвістя і талісман-метелик задзвеніли.

-- Ой, привіт, гарненька, -- сказала жінка. Вона почала гладити кішку. Пончик голосно муркотіла.

-- Ану покажи свою кицьку, -- промовив один з чоловіків. І непристойно засміявся. Чолов‘яга виглядав навіть старшим за місіс МакГіббонс. На ньому була бейсболка Bengals, -- замала на його цибулясту голову.