-- Що? – перепитав Мордехай. Щур не звертав на мене уваги. Він весь зосередився на кішці.

-- Йо, -- сказав я. – Морті. Це єдиний вихід?

-- Мене звати Мордехай, малий. І так, так. Звісно.

-- Ті зелені засранці будуть чекати на мене, коли я звідси вийду?

Пончик вистрибнула на високу поличку і перевернула вазу. Висипався попіл.

-- Мама! – вигукнув Мордехай, підбіг до полички, проганяючи кішку. Він потягнувся до полички, але не дістав. – До дідька це тіло.

Він повернувся до мене.

-- Можеш спіймати цю істоту? Забрати її звідси? — Мордехай пчихнув. – Здається в мене алергія.

Я думав, він пчихав не через кішку, а через хмару сірої пилюки, що здійнялася навколо висипаного попелу.

-- Чорт забирай, чувак, -- сказав я. Обережно, попередив я себе. Він не виглядає на крутого, але в нього 50 рівень. Це означає, що він могутній вилупок. – Можеш мені допомогти? Будуть вони на мене чекати чи ні?

-- Так. Ні. Може. Все дуже складно. Один може й чекатиме. Але один точно повернеться до свого клану і покличе інших. Ти розтовк тому бідолашному гобліну голову. Дай їм годину і за дверима буде вся його родина.

В іншому кінці кімнати Пончик побачила камін, що весело потріскував. Вона сіла перед ним, підняла ногу і почала облизувати себе.

Лайно.

-- Гаразд, -- сказав я. – Тільки не смій замкнути двері.

Я схопився за ручку і вийшов з кімнати.

Перш ніж я гримнув дверима, то ще почув, як щур промовив:

-- Ти розніс прах моєї матері по всій…

Гоблінський трактор заїхав метрів на десять далі за двері й зараз саме розвертався, намагаючись повернутися назад. Інженер заїхав трактором прямо в стіну. Від колеса попереду летіли іскри, в той час, як шипи крушили камінь. Мертвий гоблін далі залишався розмазаним по плитці. Його труп нагадував швидше велетенську піцу з сосисками і зеленим перцем, яку кілька раз переїхали.

Обоє живих гоблінів були повернуті до мене спиною. Я побіг до трактора.

Позаду в бульдозера смерті була невеличка драбина. Виглядала вона так, немов була зроблена з кісток зв‘язаних канатом. Один з гоблінів міг в будь-яку мить озирнутися, мені потрібно було негайно дістатися до них. Якщо один з них втече і попередить інших членів “клану” чи як це в них зветься, мені габелі. Я потребував цієї навчальної гільдії, тож в мене був тільки один вибір.

Коли я дряпався вгору, гострі кістки драбини вгризалися мені в босі ноги. Я придушив крик. Стрибнув зверху на металеву конструкцію.

Бульдозер смерті ревів так голосно, що вони мене не зауважили. Весь верх трактора був лишень викладеною хутром запалою дірою з лавочками по всій довжині. Не дивлячись на хутро, поверхня була гарячою, ледь не обпікала мені ноги. Вона смерділа паленою смолою і тваринним мускусом. В машині могло вміститися десь п‘ятнадцять гоблінів, не враховуючи водія, чиє сидіння було попереду. З підлоги в районі кабіни стирчав десяток держаків, краників і вібруючих ручок. Всі важелі вібрували і підстрибували вгору-вниз. Гоблін з каструлею на голові сидів на сидінні, щось кричав і бурмотів, в той час, як крутив, вертів і сіпав різні ручки. З чисельних труб валив дим, шипіла пара. Вся машина вібрувала, як паровий казан, що от-от вибухне.

Гладка, скеляста стеля цього тунелю була значно нижчою ніж в довгому головному коридорі, що вів від сходів. Коли я стояв у повний ріст, то міг потягнутися і доторкнутися до неї. Ледь-ледь. Ідея, що може існувати цілий світ, який складається з таких коридорів і стежок, досі не вкладалася мені в голові.

Я кинувся вперед і схопив звичайного гобліна, який досі стискав у руці палицю без ананаса. Він майже нічого не важив, це застало мене зненацька. Я підняв його, він від несподіванки рохкнув. Марно спробував вдарити мене своєю палицею. З усіх сил я жбурнув гобліна вперед. Він вилетів з пасажирської зони бульдозера.

Монстр з криком пролетів прямо над головою інженера, який тільки тепер починав реагувати. Летючий гоблін лупнувся об стіну тунелю, відбився від неї і приземлився прямо на леза, що крутилися попереду бульдозера. Нас заляпали червоні бризки.

Останній гоблін гаркнув і блискавично вихопив з піхви на боці невеличкий, кривий ніж. Вистрибнув з крісла і помчав на мене.

Пиздець.

Монстр рухався набагато швидше, ніж я очікував, це застало мене зненацька. Я повинен був пам‘ятати, що це інший клас, ніж попередні гобліни, і він на рівень вищий. На два рівні вищий від мене.

Це була тупа ідея. Як там Беа завжди казала? “Ти кидаєшся у вир подій, не продумавши всього?”

Я копнув гобліна босою ногою. Оскільки трактором ніхто не керував, він продовжував завивати і крушити стіну підземелля. З кожною миттю вібрація посилювалася. Невдовзі вся та штукенція брикалася як пралка, в яку вкинули каменюку.

Гоблін верещав до мене щось своєю гортанною мовою.

-- Тепер ти в моєму світі! – закричав я у відповідь. – Ти повинен розмовляти моєю мовою, чудернацький ти, зелений шматок лайна.

На моє здивування, гоблін вишкірився. Я побачив, що він мене розуміє. Маленький монстр перекидав ніж з руки в руку.

-- Ти не розмовляєш своєю мовою, -- сказав він. – Ти розмовляєш Стандартною Синдикатською, тупий невільнику. Вони запрограмували її тобі в мізки. Невже ти дійсно думаєш, що тобі вдасться прожити більше ніж…

Гоблін так і не закінчив речення. Поки він був зосереджений на власному монолозі, я стрибнув вперед, схопив каструлю в нього з голови і тріснув його нею. Полетіли маленькі гострі зуби. Гоблін спіткнувся. Я лупнув його ще раз. Він перехилився і випав з трактора. Після того як я вдарив його вперше, з’явився індикатор здоров’я, але він був ще далеко в зеленій зоні. Він плюхнув на землю, застогнав. Ніж вилетів йому з руки.

Я виглянув через край. Гоблін лежав на спині. Трактор продовжував крутитися і брикатися, але повільно рухався в протилежному напрямку. Здоров’я гобліна було ще на ¾ повним, але в нього перехопило подих.

Гоблін почав сідати і я жбурнув у нього каструлю. На моє велике здивування, я вцілив йому прямісінько в чоло. Він закричав, руки потягнулися і схопилися за нову рану.

Я оцінив відстань. Було не дуже далеко. Десь два, два з половиною метри. В дитинстві я робив це купу разів.

Чорт з ним. Я стрибнув з бульдозера смерті, цілячи обома ногами прямо в груди і живіт гобліна, який досі не оговтався.

Не певен, що згадував про це раніше, але це дуже важлива інформація. В мене метр дев‘яносто росту. Важу я понад сто кілограмів, і хоча я навіть близько не був до такої фізичної форми як під час служби, я роками три рази в тиждень відвідував тренажерний зал, нарощував м'язову масу. Природа обдарувала мене одним з тих тіл, що добре утримують форму. Мій батько був півзахисником у футболі. Дідько, навіть моя мати мала метр вісімдесят. І її батько грав на центральній позиції в Орегонському Університеті перш ніж став наглядачем у в’язниці.

Тобто я хилю до того, що я здоровезний чувак. З нехилою такою масою. Гоблін був маленьким, маси в нього було, як кіт наплакав. Ефект від мого стрибка на нього з гори був таким, наче хтось ударив кувалдою по жирному пончику з джемом. В маленького чувака не було жодного шансу. З усіх отворів гобліна бризнув липкий слиз.

Бульдозер смерті почав завивати ще голосніше. Я глянув вниз, на те що натворив і мене ледь не знудило. На екрані з’явилися нові повідомлення. На краю мого поля зору вигулькнуло інформаційне вікно. Я обернувся, щоб глянути.

Неминучий прорив котла Гоблінського Бульдозера Смерті.

Під текстом з’явився таймер. На ньому було 12 секунд і вони зменшувалися.

Сучий син. Зараз вибухне.

Я повернувся в бік кімнати, якихось тридцять метрів по коридору. Невже заблизько? В мене не було часу думати про це. Ковзаючи по слизькій плитці, я помчав до кімнати. Ривком відчинив двері й застрибнув всередину. З грюкотом зачинив двері й приготувався до удару.

Бам! Світ затремтів. Двері смикнулися, кинувши мене на підлогу. У вухах в мене задзвеніло. Але двері витримали, і інших пошкоджень в мене не було. Пончик сиділа в кутку кімнати, наїжачилася і шипіла.

-- Що ти в клятого біса зробив, малий? – запитав Мордехай, дивлячись понад мене на двері. – Ці ворота здатні витримати кінетичний удар зоряного винищувача. Я ще не бачив, щоб їх так трусило.

-- Га, -- сказав я. У вухах продовжувало дзвеніти. – Та штукенція – гоблінський бульдозер – вперлася в стіну, а тоді вибухнула.

Мордехай повільно кивнув.

-- Прорив котла. Мабуть, місцевий шаман зачарував його на випадок, якщо він вибухне. Він сфокусував енергію вибуху на найближчому не-гобліні. Тобі пощастило, що ти був за цими дверима. Сфокусований вибух, навіть дрібний, має більше енергії, ніж ти собі можеш уявити.

Вирішивши, що переполох закінчився, Пончик вийшла з кутка і повернулася на своє місце біля вогнища. Її від природи пухнаста зовнішність залишалася особливо наїжаченою, і вона молотила хвостом вгору-вниз. Мені було ясно, що кицька розлючена.

-- Твоя тваринка насрала в прах моєї матері, -- сказав Мордехай, похитуючи головою. – Воно того не варте. Геть не варте.

-- Отже, пане Навчальна Гільдія, -- сказав я, спираючись на стіну. В мене боліли ноги. В грудях шалено калатало серце. Я був вкритий гоблінською кров’ю. Здавалося, що між пальці на ногах мені напхали сирого м‘яса для гамбургерів. Я здригнувся. Мені потрібні черевики. Черевики і штани. – Що в біса коїться? Що це за підземелля? Невже всі дійсно мертві? Що мені робити з цим лайном?

В моїй голові вихром промчало мільйон інших запитань. Я знав, що він може зламати мене надвоє, як хворостину, але мене переповнювало нестримне бажання схопити щуроподібну істоту за її дурнувату жилетку і трусити, поки з неї не вилетять всі відповіді.

-- І хто ти в біса такий? Чому ти тут? Що так насправді…

Мордехай підняв руки вгору.

-- Гаразд, гаразд, пригальмуй, малий. Знаю, ти спантеличений. Я був на твоєму місці. Все проясниться. Я тут саме для цього. Але перш ніж почати, я повинен вам обом дещо пояснити, -- щур глянув на кішку, яка люто глянула на нього у відповідь. – Я – Мордехай, так званий не бойовий НІП. Я такий як ви. Особа, чий світ було переміщено. Це було багато, багато солярів тому. Я, як і ви, був волоцюгою по підземеллях. Я спустився аж до 11 поверху і відчув, що далі мені не пробратися. Коли доходиш до 10 поверху, тобі пропонують кілька варіантів, як залишити підземелля. Чим нижче ти сходиш, тим кращі ці варіанти. – Він підійшов до полички з перевернутою вазою, взяв рамку з фотографією птахоподібної істоти. Передав мені. Вона виглядала як звичайнісінька рамка з фотографією. От тільки матеріал був специфічним, а сама фотографія мала дивну, овальну форму, з обрізаними краями.

-- Ось як я виглядаю насправді. Це фотографія мого брата. Я народився небесною птахою, але коли досягнув третього поверху підземелля, то став Перевертнем. Я змінюю форму кожного разу, коли гільдія переїжджає.

Мордехай продовжив.

-- Коли підземелля тільки відкривається, я працюю в гільдії такій як ця. Пізніше, коли обвалюється третій поверх, моя кімната переноситься на набагато нижчий рівень і моя форма знов змінюється. В основному я працюю в магічній гільдії, куди ти можеш прийти, щоб підібрати і потренувати магічні закляття, якщо обереш шлях мага. Хоча за всі ці роки тільки жменька людей дійшла так далеко. Більшість волоцюг не заходять далі за десятий поверх.

-- Отже, Перевертень змінює форму? – Я вивчав зображення. Було важко сказати, була це фотографія, картина чи ще щось. Здавалося, що очі з картини свердлили мене. Істота була схожа на беркута. Крила, немов у ангела, були складені в неї за спиною.

-- Так, -- сказав Мордехай. Він зітхнув. – Коли я вирішив стати майстром гільдії, вони відтворили для мене мій дім, з усім майном включно. В мене була тільки мить, щоб схопити щось, що я хотів, перш ніж вони все випарували. Тепер, кожного разу коли я переміщаюся в новий світ, вони змінюють мою форму. Кожного разу це щось інше, але завжди – різновид моба з даного поверху підземелля. Не знаю чому.

-- Я не вірю жодному твоєму слову, -- сказав я. – Отже, ви чужі? Ви всі з іншого світу? Тоді звідки гра, чи хай там хто, знає як ми говоримо? В деяких з останніх повідомлень згадувалися Жан Клод ван Дамм, незаймані задроти і стероїди!

Мордехай кивнув.

-- Не варто забігати наперед. Кожне підземелля будується конкретно під світ в якому знаходиться. І вони витрачають купу часу… купу… часу, щоб запевнити, щоб місцеві розуміли гру і їхні повідомлення. Вони роблять ставку на автентичність. Насправді я не повинен розповідати тобі це все, але гадаю, якщо ти блукатимеш там, то тобі варто знати, що відбувається.

-- Я далі не знаю, що відбувається, -- сказав я, моє роздратування зростало.

Мордехай похитав головою.

-- Ви, люди, всі однакові. Це сьомий чи восьмий засіяний людьми світ, і завжди одне й те саме. Ви завжди хочете знати чому. Чому ви просто не можете погодитися з новими обставинами і рухатися далі? Представники мого народу, небесних птах, переважно протягують довше за вас, людей. Знаєш чому? Бо ми пристосовуємося до змін.

Якийсь час я мовчав. Мені було про що поміркувати. “Засіяний людьми світ.” Невже той засранець на ТВ з божевільною зачіскою, що патякав про змову, мав рацію? Люди не були унікальними, а всього лиш худобою, яку залишили пастися без догляду, аж до… до цього?

Мордехай побачив мій збентежений погляд зітхнув.

-- Гаразд, гаразд. Розповім тобі коротку версію, -- сказав він. Підсунув стільчик і всівся. Вказав на інший стільчик, розташований посередині круглого килима. – Вмощуйся зручніше.