Позад мене Пончик почала стривожено нявкати. Я зайшов у провулок.

Нова ачівка! Потрапив в очевидну пастку.

Нагорода: Якщо існує рай і ти не був повним засранцем, то може тебе туди впустять. Бо ти зараз зустрінешся зі своїм творцем.

Спалахнуло світло і засліпило мене. Я прикрив очі й зробив крок назад. Зашипіло щось механічне і судячи зі звуку, заревів паровий двигун. Я почув сміх, пискливий і пронизливий.

Я розвернувся і побіг. Обидва мої рожеві сандали злетіли, коли я завернув у головний тунель і помчав у протилежний бік від сходів, по яких спустився сюди. Пончик нявкнула і погнала за мною.

Я ризикнув і озирнувся через плече, побачив як з провулка вилітає якась штукенція, ледь не врізається в протилежну стіну, тоді повільно починає давати задню і повертати в моєму напрямку.

Машина була розміром з трактор і мала гусениці, як танк. Штукенція була збудована з заржавілих шматків металу, що не пасували один до одного, і здавалося, що вона будь-якої миті може розлетітися. Перед смертельної машини домінувало вкрите шипами колесо, що шалено крутилося. Зверху трактора стояло три зелених людиноподібних монстра, вони верещали і вказували в моєму напрямку. Кожен з цих монстрів мав десь метр двадцять росту і був одягнений в шкіряне лахміття. В одного на голові була каструля. Він зарохкав і заверещав, смикнув за важелі високої машини. З кількох труб вирвався чорний дим. Колесо спереду загуділо ще швидше, машина вирівнялася і рвонула до мене.

Вигулькнуло вікно.

Гоблінський Бульдозер Смерті. Пристрій.

Збудована гоблінами парова машина, призначена косити і мочити довірливих волоцюг в підземеллях. Сподіваюся, ти вакцинований від правця.

Над пасажирами вигулькнуло ще три вікна. У двох з них було написано:

Гоблін. Рівень 2.

Малий, зелений і розумний. Брак фізичної сили гоблін компенсує нахабством.

Третій гоблін, з каструлею на голові, який керував машиною, мав інший опис:

Гоблін-Інженер. Рівень 3.

Інженери. Незаймані задроти в світі гоблінів. Їм ніхто не дає, тому вони страшно люті. Якщо у вашій партії є якісь особи жіночої статі, вони нападуть на них в першу чергу.

В мене не було часу думати про тупість цих жартів, чи про факт, що я вперше у своєму житті дивися на групу справжніх, живих монстрів, що намагалися вбити мене. Я помчав коридором і добіг до ще одного перехрестя. Я міг піти в трьох напрямках: прямо, направо чи наліво. Справа був ще один напівтемний коридор, десь наполовину вужчий ніж попередній, та все одно достатньо великий, щоб пролізли гобліни. Лівий вів у вузький, темний прохід, в який бульдозеру було явно не проїхати.

Очевидним вибором було б втікати темним коридором. Я зупинився. Вибір був надто очевидним. Я відчув ще одну пастку. Прямо піти я не міг, бо наступне перехрестя було надто далеко, і машина мене обов‘язково наздогнала б.

Я повернув направо. Пончик за мною, вирішивши залишатися поряд зі мною, що було на неї зовсім не схоже.

Цей коридор був шириною тільки десь зі звичайну дорогу з гладкою стелею на висоті п‘ять метрів. На цегляних стінах і стелі росло щось зелене, схоже на лишай, придаючи тунелю дивне світіння. Позад мене верещали гобліни, намагаючись маневрувати Бульдозером Смерті. В цієї штуковини був широкий радіус повороту, і їм займе щонайменше хвилину, перш ніж вони зможуть переслідувати мене.

Попереду з‘явилося ще одне розгалуження. Але перед самим перехрестям я зауважив самотні, прості дерев‘яні двері вбудовані в стіну. На стіні над дверима висів простий знак. Слова були написані фарбою такого самого кольору, що й темно-червона цегла стіни, тож я ледь розібрав їх. Там було написано “Навчальна Гільдія.” Слова були тією самою дивною мовою.

Як тільки я прочитав знак, з‘явилася яскрава зелена рамка і виділила напис.

Нова ачівка! Ви виявили і прочитали офіційний знак в підземеллі.

Овва. Ти вмієш читати. Опаньки.

Нагорода: Всі знаки в підземеллі тепер будуть підсвічуватися і їх буде легше зауважити. Найближчі гільдії будуть з‘являтися на вашій мінімапі.

Мінімапі? Мені таки потрібно в цьому розібратися. Позад мене бульдозер смерті застряг на розі й один з гоблінів другого рівня викрикав щось і лупцював інженера по каструлі-шоломі чимось схожим на палицю. Третій дивився на мене і тряс кулаком.

Чи підуть вони за мною в гільдію? Я не знав. Я схопив мідну дверну ручку і спробував покрутити її.

Двері не відчинилися. Замкнено.

-- Що в біса? – сказав я. Я грюкнув у дерев‘яні двері.

-- Ей, -- вигукнув я. – Є там хтось?

Двом гоблінам другого рівня набридло чекати поки бульдозер впишеться у вузький поворот, вони зістрибнули і підтюпцем побігли до мене. На них не було лат, але обоє стискали щось схоже на дерев‘яні палиці з ананасом на кінчику. За якусь мить вони мене наздоженуть. Поряд зі мною Пончик почала нявкати і шипіти.

Я почув як за дверима скрегочуть ланцюги і прокручуються замки. Двері прочинилися, але тільки частково. Залишався ще один ланцюг, який не давав дверям відчинитися далі.

На порозі з’явилася бородата, схожа на щура істота. Я ледь міг розгледіти його риси, але він був на голову нижчим за мене. Отже, вищим за гоблінів, хоча й не набагато.

-- Чого тобі? – промовив голос. – Вам, мобам, сюди зась. Ти ж в курсі!

-- Ей, це ж навчальна гільдія, правильно? Та істота сказала, що я повинен прийти сюди.

Коли він придивився до мене, його очі розширилися.

-- Ти… ти – волоцюга. Зажди. – Щуроподібна істота зробила крок назад, щоб краще роздивитися мене. Мені на думку відразу спав Майстер Сплінтер, щур-сенсей з Черепашок-ніндзя. – Таки так! Присягаю на його ліву цицьку, ми вже відчинилися, а я навіть не зауважив! Мабуть, проспав оголошення. Старому Мордехаю ніхто нічого не каже! Раніше в нас був інформаційний бюлетень. Приходив кожних кілька циклів, надійно, як швейцарський годинник. А тоді просто перестав. Я так думаю – скоротили бюджет. Вони завжди зрізають кути. Я був певен, що до відкриття ще два роки!

-- Ей, впусти мене! – перебив я його. Я озирнувся на гоблінів, що підбігали до мене. Один заходив зліва, другий відрізав мені відступ.

-- Відчини кляті двері! – крикнув я.

Один з гоблінів сказав щось щуроподібній особі за дверима, яку вочевидь звали Мордехай. Я не розумів гоблінської мови. Вона складалася з рохкання і писків. Мордехай відповів гоблінською. Обоє засміялися.

-- Пробач, волоцюго. Ти забарився. – Промовив Мордехай крізь зачинені на ланцюг двері. – Я не можу відчинити, якщо поруч є моби. Правила – є правила.

-- Це я забарився? – сказав я. Я став у бойову стійку. Один з гоблінів зробив фальшивий випад, замахнувся на мене своїм дрючком. Коли він махнув ним, ананас на чубку палиці злетів і плюхнув на землю. Гоблін вилаявся і копняком відкинув його. Я зробив крок назад. Пончик стояла в мене між ногами, шипіла і фиркала.

-- Принаймні скажи, як мені відкрити ті кляті лут-бокси!

Якусь мить Мордехай мовчав, немов розмірковував сказати мені чи ні.

-- В меню інвентаря на вкладці Нагороди і Бокси, -- сказала щуроподібна істота. – Але в тебе ще немає доступу до нього, малий.

-- То як мені здобути доступ до меню інвентаря,

Другий гоблін – в якого ще був ананас на чубку палиці – завдав удар, схибив, і то значно. Зблизька гобліни виглядали дуже схоже на гоблінів з фільмів і відеоігор. Низькі, зелені, переважно лисі з гострими вухами, вугласті обличчя, гострі зуби. На якусь мить я задумався про це. Скидалося на те, що чужі, чи хто б там не був, непогано розбиралися в земній міфології та лорі.

Далеко позад нього бульдозер смерті нарешті дав як слід назад, вирівнявся. І погуркотів до нас.

-- Ага, тобі треба пройти туторіал.

Гоблін з ананасом замахнувся на мене ще раз. Я дочекався поки дрючок пройде вершину дуги і скоротив дистанцію. Коротким прямим ударом я вдарив гобліна прямісінько в ніс, тоді лівим хуком в праву скроню. Він звалився на землю як мішок картоплі. В ту мить коли я його вдарив, над його головою з‘явилася смужка. Індикатор здоров‘я, зрозумів я. Він з‘явився тільки коли я наніс йому пошкодження. Смужка зменшилася більше ніж наполовину, змінила колір з зеленого на червоний. Гоблін втратив більше ніж половину свого життя.

Я добряче лупнув його, але вже не аж настільки. Я немов вдарив десятилітню дитину.

Другий гоблін глянув на свого друга з відвислою щелепою, тоді розвернувся і побіг до бульдозера.

В мене боліли кулаки. Вже купу років я не брав участі в справжній бійці. Більшу частину служби в береговій охороні я провів на катері в ролі МТ – техніка. Я ніколи не мав справи зі справжньою правоохоронною діяльністю. Однак, більшість людей, яких я зустрічав, що не служили, навіть не уявляли собі, як багато ми тренували. Люди вважають нас переоціненими рятувальниками. Вони й гадки не мають, скільки часу ми тренували рукопашний бій.

-- Як я в біса це зроблю, якщо ти не відчиняєш двері! – заверещав я і копнув поваленого гобліна по ребрах. Я відчув приємне хрусь. – Може даси мені доступ негайно?

-- Це так не працює, малий, -- сказав Мордехай. – Розумієш, ми не можемо допустити, щоб волоцюги без підготовки швендяли по підземеллю. До того ж ти не можеш відкрити бокси, якщо ти не в безпечній зоні. І якщо ти не повний дебіл, то вже допетрав, що зараз ти точно не в безпечній зоні.

Індикатор здоров‘я гобліна ще більше почервонів, але він був ще живий. Якась частинка глибоко в моїй душі була шокована, що я планував вбити цю істоту. Не дивлячись на те, що він був озброєний, його було неймовірно легко скривдити. Але один погляд на бульдозер, що зупинився, щоб підібрати другого гобліна, позбавив мене від будь-яких потенційних докорів сумління. Я з двох боків схопив руками голову непритомного гобліна і тріснув об камінь. Я товк знову і знову, поки індикатор здоров‘я повністю не зник.

-- Ей, ей! – заверещав Мордехай. – Ей, зупинися!

-- Ти взагалі-то на чиєму боці? – запитав я, різко крутнувшись до істоти.

Але тоді я зрозумів, що щур розмовляв не зі мною.

-- Тобі не можна заходити сюди! – говорив він, повернувшись до мене спиною.

Пончик. Він говорив до клятої кицьки. Вона вирішила, що з неї досить цього коридору і забрела крізь прочинені двері в гільдію.

З’явилася ціла стіна повідомлень Нова ачівка!, разом з парою інших, нових повідомлень, але замість того, щоб відтворюватися автоматично, як це було раніше, вони з’явилися як невеличкі написи у верхньому лівому кутку екрана. Я відчував, що можу подумки клікати на них, але не зараз. АІ чи хто там в біса керував цим цирком, знав, що зараз не найкращий час, щоб вкривати половину мого зору якимось ігровим лайном. В той час як на мене мчала справжня небезпека.

-- Відчиняй йобані двері! – крикнув я.

-- Малий, забери свою тваринку! – сказав Мордехай, повертаючись до мене, в голосі щура – дивний натяк на паніку. – В мене будуть проблеми, якщо вони довідаються, що я проти правил дозволив волоцюзі пробратися всередину.

-- Відчини двері, -- повторив я. – Глянь. Тут нікого немає, але через п’ять секунд це зміниться. Впусти мене!

Двері гримнули, заскреготав останній ланцюг, а тоді вони відчинилися навстіж. Я застрибнув всередину в ту мить, коли бульдозер смерті промчав поряд, прокотившись прямо по закривавленому трупі їхнього товариша. Заскреготіло гальмо, але бульдозер за інерцією продовжував рухатися вперед, ковзав по тілу, розмазуючи його коридором. Два гобліни обернулися і зустріли мій погляд, я показав їм два середніх пальці. Вони люто заверещали, а я з грюкотом зачинив двері.

[ 3 ]

Як тільки двері зачинилися, з’явилося повідомлення.

Зал Навчальної Гільдії.

Це –- Безпечна Зона.

Увага: таймери рівня все одно активні.

-- Мені не слід було впускати тебе, -- сказав Мордехай, заламуючи свої пухнасті руки. Я оглянув щуроподібну істоту. Він був одягнений в чорну жилетку і блакитні штани. На ногах в нього були поношені сандали. Вигулькнуло інформаційне вікно.

Мордехай – Щур Хуліган. Рівень 50.

Майстер цієї гільдії.

Не бойовий НІП.

Хулігани – найрозумніші, найшвидші та найбридкіші в расі Щуроподібних. Хоча й не такі накачані, як Щурі Амбали, чи такі “Я підсмажу тобі сраку”, як Щурі Шамани, Щурі Хулігани поєднують в собі найкраще з обох світів. Вони фізично сильні й пристойно володіють магією.

Я закрив вікно. Крізь двері я досі чув скрегіт машини гоблінів.

Я подумки клікнув на перше з кількох інформаційних вікон, що закривали мені поле зору.

Помилка. В тебе немає доступу, поки ти не пройдеш туторіал.

Всі вікна зникли, залетіли в одну теку, яка почала блимати.

Я стояв у широкій кімнаті, розміром з клас. Один бік кімнати займали камін і ліжко. Стіни лівої половини кімнати були всіяні поличками, заповненими зібраними навмання предметами і фотографіями схожих на птахів істот. В другій половині кімнати не було нічого крім поношеного, овального сірого килима і порожнього стола. Навколо лежало пів десятка схожих на шкільні крісел. Я повернувся до дверей.

-- Це єдиний вихід звідси? – запитав я.