-- Якщо ти думаєш, що я це питиму…

З протилежного боку кімнати з‘явився ще один мацок, цим разом на землі. Наступний проб’ється прямо на мене. Я крутив педалі. Байк спочатку протестував, але тоді набрав пари і почав крутитися як справжній блендер. В маленькому, скляному контейнері мертва фейрі дивилася на мене, прокручуючись, поки її не засмоктало, суміш спочатку стала зеленою, тоді червоною і нарешті рожевою. За якусь мить вона почала іскритися.

Я зняв скляну пляшку саме в ту мить, коли в приміщення зайшли ще два клурикони, протиснувшись повз мацок, який досі шарив по кімнаті. Мацок обвив металічну ванну і стиснув. Вона зім‘ялася як бляшанка від пива.

Згори впала крапля сопель, хлюпнула мені на голову і потекла по обличчю.

Тебе вчепилася Зараза.

-- Дідько! – Пора вже звикати натягувати каптур.

-- Втікай! – сказав я. – В кінець кімнати.

Позад нас вибухнула стіна, самотній велосипед відлетів. Коли він вдарився об підлогу, то розлетівся на шматки.

Поки ми втікали, я оглянув смузі, що тримав у руці.

Імунне Смузі Ривок.

Наполовину самогон, а наполовину фейрі, цей смузі пропонує 10 доз за ціну однієї! Кожен ковток цього смачненького коктейлю викликає наступні ефекти:

Тимчасовий імунітет на всі хвороби і дебафи, які висисають здоров‘я.

Тимчасовий захист від усіх інфекційних захворювань.

Спричиняє дебаф Бухий. (Плюс 3 харизма, мінус 1 спритність. Плюс дебаф Тремтяча Камера. Плюс дебаф Сироватка Правди. )

В мене не було часу замислюватися над цим. Я зробив ковток.

Смакувало так, наче я випив прямо з смердючої сраки скунса з поносом. Мені довелося докласти максимальних зусиль, щоб не блюнути.

-- Перекинь це в меню швидкого доступу і випий, -- крикнув я і тицьнув пляшку Пончик, коли ми добігали до кінця кімнати. Вона зникла в мене з руки. Пончик не сперечалася. Коли зілля спрацювало, вона засяяла.

Замигала пара іконок, вказуючи на мій імунітет. Проте дебаф Зараза не зник, це означало, що я не міг сам себе вилікувати. Принаймні тепер я не міг заразитися смертельною краснухою, чи як там воно називалося.

-- Смертельна краснуха, -- почув я себе, коли ми бігли. – Прикольно.

Це не було прикольно. Я засміявся знову. Що в біса не так з…

-- Ой, -- вигукнув я, коли в мене від голови відскочив камінь. Моє здоров’я замигало, смужка опустилася значно нижче, ніж повинна. В мене потрапили з клятої рогатки, а посилені пошкодження були через дурнувату гоблінську татуху.

В мене крутилася голова і до мене дійшло, що це дебаф Бухий. Овва. Мені доводилося докладати зусиль, щоб не впасти. Якщо це Бухий, то мені не хотілося б побачити, як виглядає дебаф П'яний як хлющ.

Коли ми добігли до краю кімнати, я витягнув з інвентаря неушкоджену частину редуту і виставив її як щит. По кімнаті металося п‘ять мацків, а на нас мчала пара клуриконів, кожен з яких випускав каміння, яке відскакувало від сталевого стола.

--Скільки в тебе мани? – запитав я.

-- Шістнадцять, -- крикнула Пончик, язик в неї заплітався. Вона вистрибнула і запустила стрілу в клурикона. Вона потрапила йому в плече, та він все одно звалився. – Вже дванадцять. Здохни, суко! Здохни!

Не встиг я зорієнтуватися, що Пончик також п’яна, як в стіл вдарив галасливий мацок і відкинув нас до стіни. Моє здоров‘я, вже і так червоне, опустилося ще нижче. Монстр не зрозумів, об що він вдарив. Я спостерігав, як він схопив останнього клурикона, обвився навколо нього. Роти перестали кричати, показалися довгі, гострі зуби і вони жуючи, потягнули монстра, що верещав на все горло, назад в кімнату боса. За мить мацок повернувся, кров стікала з ротів, які заново почали свій виск.

В кімнату забігло ще чотири клурикони. З’явився ще один мацок, пробився через ще одну діру в стіні.

Цей мацок був іншим. Замість ротів, він був вкритий сотнями малесеньких, дрібнесеньких отворів. Довше і тонше щупальце залізло в кімнату і видало з себе пссс, пссс звуки, немов балончик зі спреєм. Кімнату заповнив дрібний, зелений туман.

Ти заразився Інтенсивною Краснухою!

Інфекцію анульовано, бо в тебе імунітет!

-- Не випускай більше стріл, -- сказав я. Голова в мене крутилася.

-- Якщо ми загинемо, я хочу, щоб ти знав, що я люблю тебе, Карле, -- сказала Пончик. – Я не люблю тебе так сильно, як люблю міс Беатріс, бо вона, сам розумієш, моя людина. Чи так, як люблю Фердинанда. Але я люблю тебе.

-- Зосередься, Пончик, -- сказав я. Я намагався не допустити, щоб її слова заболіли. Але вони заболіли. Хто, в сраку, такий був той Фердинанд? Беа збиралася покинути тебе, Пончик. Покинути, обміняти на молодшу модель. Але я не сказав цього. Не сказав вголос. Зараз не час на таку розмову. Більше ніколи не буде час на таку розмову. Але особливо не зараз. Коли Беа, курва, мертва.

-- Бачиш он того клурикона? – запитав я, вказуючи тремтячою рукою. – Воскреси його.

Двоє з клуриконів, що мчали до нас, заверещали, коли їх підняв і розчавив їхній власний бос.

Коли до мене потягнувся ще один мацок, я вистрибнув і побіг. Я пригнувся і він пролетів наді мною.

Раптово я опинився на землі. Коли я пригнувся, то просто продовжив падати. Я зіп’явся на ноги і помчав далі.

Я стиснув кулак і налетів на двох монстрів, що ще залишалися. Копнув одного, він відлетів, а тоді п’яно замахнувся на другого, правим хуком влупив по його величезній голові. Я відвів руку з наколотим на шип вухом. Гепнув на землю, в мене над головою пролетів мацок.

Переді мною встав і застогнав клурикон-зомбі.

-- Скажи йому нехай тримає це над головою і біжить в кімнату боса, -- крикнув я. Я витягнув з інвентаря бум-глечик, в той час, як зомбі стояв, похитуючись, і дивився на мене. Для надійності я витягнув найбільш стабільну динамітну шашку, яка в мене була, і запхав йому в комбінезон. Мабуть, погана ідея, подумав я відразу після того, як зробив це.

Та вже хай.

За наказом Пончик, зомбі схопив глечик і підняв високо над головою, як той чувак тримав бумбокс у фільмі Скажи хоч щось. Я запалив смолоскип і відправив його в дорогу. Він повернувся до порожніх зараз дверей і побіг. Його ледь не зачепив і не зніс з ніг ще один мацок, він добіг до дверей в ту мить, коли крізь стіну пробився сьомий мацок, і з’явилося ще п’ять клуриконів, які заціплено дивилися на зомбі, що мчав прямо на них. Вони зійшли йому з дороги, не розуміючи, що відбувається.

Я повернувся в протилежному напрямку і побіг до нашого невеличкого щита. Я пірнув за нього, ледь ухилившись від ще одного мацка, що пролетів прямо в мене над головою. Коли я стрибав за металевий щит, Пончик заверещала.

-- Ти ж начебто казав, що вибух буде надто потужним і не варто його тут влаштовувати!

Я глянув на своє здоров’я, вже й так небезпечно низьке. В Пончик не було жодної подряпини. Я витягнув з інвентаря стіл алхіміка і помістив прямо над нами, ми опинилися всередині розкладачки. Мене тягнуло блювати. В мене досі крутилася голова.

-- Швидше за все, це так, -- сказав я. – І швидше за все, я загину, але з тобою все буде гаразд.

-- Карле, ні, -- сказала Пончик. – Ні!

-- Все гаразд, -- сказав я. – Повертайся до Брендона. Вони доглянуть за тобою.

Я притулився до кішки.

-- Я не хочу робити цього без тебе, -- крикнула Пончик. – Карле, я тобі брехала. Самій мені не справитися. Я потребую тебе. Ні, ні!

Я не встиг відповісти до вибуху.

[ 35 ]

Я не загинув.

Я оглухнув. Осліп. Мене їбати, як все боліло. Я не відчував ніг.

Але я не загинув.

Мені бракувало повітря. Індикатор здоров’я блимав, так низько він в мене ще не опускався. В мене полопали барабанні перетинки. Все обличчя обгоріло, з очима включно. Біль був нестерпним, немов сотні пазурів рвали мене одночасно з різних напрямків. Вони тягнули, відриваючи від мене шматки.

Залишалася ще ціла хвилина перш ніж Зараза закінчиться. Я ще не уникнув небезпеки. Я відчував, що Пончик стояла на мені. Відчував, як вібрував її голос. Вона кричала, розпачливо лупила мене лапами.

-- Якщо ти говориш щось мені, то я тебе не чую, -- сказав я, викрикуючи слова.

Пончик: ПОТРІБНО ПІДНІМАТИСЯ. КІМНАТА ПАЛАЄ. МИ ВБИЛИ БОСА. ДВЕРІ ВІДЧИНИЛИСЯ, АЛЕ ВОГОНЬ НАБЛИЖАЄТЬСЯ. МЕРЩІЙ.

-- Не можу. Здається, в мене зламані ноги. Я їх не відчуваю. – Я викликав інтерфейс здоров’я, глянув на ушкодження тіла. Вся кругова діаграма блимала червоним, вся за винятком ступень. В мене було 6% здоров’я, і воно потрохи зменшувалося. В мене була внутрішня кровотеча. Опіки третього ступеня на обличчі. Ноги були переламані в тому місці, де на них налетів стіл.

За якусь мить я відчув, що рухаюся крізь уламки. Я зрозумів, що це Пончик тягнула мене за плащ, геть з кімнати. Все моє тіло кричало від болю. Замигало повідомлення, що я от-от втрачу свідомість.

Пончик: КАРЛЕ, ТОБІ ПОТРІБНО ПОПРАЦЮВАТИ НАД КАРДІО. ТИ ЗНАЧНО ВАЖЧИЙ, НІЖ СКИДАЄТЬСЯ НА ПЕРШИЙ ПОГЛЯД.

-- Десять секунд до того, як ти зможеш вилікувати мене. Підготуй свиток, -- прохрипів я і мене поглинула темрява.

-- -- --

Я прокинувся, моє тіло кричало. Я відчув, що все всередині мене загоювалося. Пончик використала один з лікувальних свитків, можливо в останню мить. Я ще підкинув лікувальне закляття, що прискорило процес. Я відчув, як повернувся слух, відновився зір. Опіки на обличчі вигладилися.

Якийсь час я не рухався, просто сидів і дивився на стелю коридору.

-- Ти знов врятувала мене, – сказав я кішці, що сиділа поруч зі мною і розпачливо намагалася причепуритися. Я все ще не наважувався поворухнутися, побоюючись, що кістки в моєму тілі знов зламаються.

-- Така вже в мене доля, -- сказала вона.

Пончик: НЕ ХОЧУ ГОВОРИТИ ЦЬОГО ВГОЛОС, АЛЕ НАШІ ПЕРЕГЛЯДИ ЗЛЕТІЛИ ДО НЕБЕС. ХІБА ЦЕ НЕ ЧУДОВО?

Я застогнав, перекотився на бік. Моя куртка з одним рукавом вся до біса обгоріла. На плащі та інших чарівних предметах не було жодної подряпини. Я глянув на пальці на ногах, вони виблискували.

-- Здається, мене врятував той клятий набір для педикюру, -- сказав я. – Стіл обрізав би мені ноги по коліна. Замість цього він відбився і зламав мені ноги. Я б стік кров‘ю на смерть.

Зрештою вогонь в кімнаті боса вигорів, залишивши після себе тільки розплавлений шлак. Ми зайшли всередину. Стіл алхіміка, який я використав, як верхню частину щита, залишився неушкодженим. Інший стіл, частина редуту, який я використав тут як щит, був розтрощеним і обпаленим.

-- Гм, дивно, -- сказав я. Я доторкнувся до стола алхіміка, він був холодним на дотик. Я затягнув його назад в інвентар. Тепер в мене було два таких столи, створених для приватних покоїв. Цей і стіл інженера. Скидалося на те, що їх було неможливо знищити.

Це був баг. Баг, яким я міг скористатися. Але я не міг нічого сказати про це. Принаймні вголос. Невже це нас врятувало? Тепер мені доведеться прислухатися до щоденних повідомлень про патчі, щоб мати певність, що вони його не пофіксили. А тим часом буду використовувати його на нашу користь.

Труби на стелі висіли обірвані, кілька досі чіплялися до кімнати скобами. Повсюди лежали розкидані відірвані, скелетні залишки мацків. Підлога була гарячою на дотик, Пончик вистрибнула мені на плече.

-- Ходімо візьмемо мапу кварталу, -- сказав я, з острахом рухаючись в напрямку головної кімнати боса. Я зіщулився, побоюючись, що ми знов побачимо мертвих немовлят.

Я проштовхнувся повз довгі, поламані кістки скелета і перед моїми очима з‘явилося лігво Кракарен.

-- Тут смердить так, як тоді, коли ти спробував підігріти Fancy Feast в мікрохвильовці, -- сказала Пончик.

-- Я був п’яний, -- сказав я. – І ти зжерла все те лайно.

Кімнату заповнювало ще більше обірваних труб. На стіні висіли банери, але їх вже було неможливо прочитати. Я не бачив нічого, що нагадувало скелети немовлят – і на тому спасибі. Тут лежали десятки клуриконів, разом з кількома плямами, що могли бути фейрі-ламінак.

Як я й підозрював, в кутку стояли механічні залишки самогонного апарата, але здавалося, він був значно меншим, ніж я собі уявляв. Мабуть, тому я й був досі живим. Я міркував, що ця штуковина величезна. І вибухонебезпечна.

Залишки мідних труб вилися від апарата до мертвого тіла Кракарен. Вона була величезною, ростом щонайменше в шість метрів, нерухомою, схожою на восьминога істотою. Її смердюче, мертве тіло спиралося на дальню від нас стіну. Половина її голови обгоріла, але в неї був дзьоб і набір очей. На масивному тілі видніли чорні смуги, так наче потекла туш. Від неї смерділо гнилими морепродуктами.

Вони взяли якусь космічну, схожу на восьминога істоту і об‘єднали її з антиваксеркою, пересічною “покличте-вашого-менеджера”, мамочкою з передмістя. Принаймні таке в мене склалося враження. На це вказували двері назовні кімнати і вся ота дурнувата історія про самогон та багаторівневий маркетинг.

Але це ще не все. Я підозрював, що “спільнота” Кракаренів, чи як там вони це називали, була справжньою. В певному сенсі. Весь цей час мені здавалося, що вони комбінували абсурдні стереотипи про Землю з випадковими монстрами, просто щоб, блять, потролити нас. Тепер, коли я дивився на цю істоту, до мене дійшло, що все було навпаки. Як не крути, це все робилося задля глядачів, а не нас. Вони брали щось знайоме своїм глядачам, наприклад цих тупих, міжзоряних, схожих на восьминогів монстрів, і комбінували з земним відповідником, намагаючись навчити глядачів земної культури і висміяти міжзоряні культури та істот, які на їхню думку заслуговували зневаги. Як карикатурист зображає покидьків щурами або зміями. Або лисиць, як підозрілих продавців вживаних автомобілів.