-- Глядачі звикли бачити людей, тож не критично, щоб ти залишався таким самим. Тільки щоб це не було щось, що разюче відрізняється. Якщо вона залишиться цією дрібною крихіткою, то її потрібно буде захищати. Мордехай керуватиме процесом під час вибору раси і класу. На вас висиплеться купа інформації. Йому не можна направляти вас, принаймні відкрито, але якщо я чогось його навчила, то це як допомогти вам вирішити самим. Не знаю, що буде на столі – кожного сезону це щось інше. Прислухайтеся до його підказок. Він знає, що робить. Він постарається допомогти вам.

-- Гаразд, -- сказав я. – Дякуємо.

-- А ще, -- додала вона. – Якщо хочеш штанів, припини нити, що їх в тебе немає.

-- Отже, як я й підозрював, -- сказав я. – Лут-бокси так насправді не рандомні.

-- Звісно, що ні, -- сказала Одетта. – Це навіть записано в правилах. Глянь на мене.

Вона відлетіла назад, простягнула руки.

-- Я втратила ноги в бою з Демонічною Косою на одинадцятому поверсі. Я була при смерті. Доповзла до безпечної кімнати, відкрила бокси і отримала ось це, -- вона тицьнула пальцем в чорний пояс навколо талії, трішки вище від лінії, де були колись ноги. – В золотому боксі. Це щонайменше легендарний предмет. Він дозволяє мені приєднувати до себе частини інших монстрів. Спочатку мені довелося доповзти назад і прикінчити того краба, але я зробила собі ноги з його тіла. І продовжила шлях.

-- Твої ноги не відростають? – запитала Пончик.

-- Ні, -- відповіла Одетта. – Якщо їх повністю відрізати. Але суть не в цьому. За мною спостерігали люди. В мене було п‘ять спонсорів, на той час рекорд. Моя смерть в безпечній кімнаті не пішла б на користь нікому з причетних. Їм було наплювати виживу я чи здохну, тільки щоб моя смерть була славною. Тож вони дали мені ідеальний предмет, щоб змусити мене волочити свою сраку назад і принаймні спробувати. Так, це гра. Так, встановлено контроль, щоб вона була чесною. Більш-менш. Але набагато важливіше, це -- комерційне підприємство в індустрії розваг. І якщо те, що ти живий приносить більше прибутків, твій лут буде значно кориснішим. Але якщо АІ відчує, що поставити тебе раком зробить шоу цікавішим, можеш не сумніватися, що він виїбе тебе в сраку в найгірший можливий момент. Ніколи не забувайте про це. Ви можете розраховувати тільки на себе.

-- Отже, припинити нарікати, -- сказав я. – Принаймні вголос.

-- Ні, якщо це смішно, що в тебе немає штанів, -- вона повернулася до Пончик. – Або якщо хтось шипить кожного разу, коли отримує ще один смолоскип в одному зі своїх боксів.

Пончик гнівно махнула хвостом.

-- В мене в інвентарі 230 смолоскипів. Це просто смішно.

-- Остання порада, -- сказала Одетта. – Ніколи не довіряйте комусь, якщо тільки не знаєте, що він з цього матиме. Ніколи не довіряйте комусь, якщо його мотиви для вас неясні. Наприклад Мордехай. Він вам цього не скаже, але по контракту сезон йому не зараховується, якщо хоча б один з його волоцюг не дійде до четвертого поверху.

-- То якщо ми не дійдемо, він застрягне до наступного сезону? – запитав я.

-- Він застрягне до наступного сезону, який буде спонсорувати Борант, а той відбудеться щонайменше через сім чи вісім сезонів після цього. А з теперішнім політичним кліматом, багато людей сумнівається, що Борант проіснує так довго. Під час конфіскації майна через банкрутство всі контракти на навчання заморожуються.

-- Зажди, що? – запитав я.

Вона махнула рукою.

-- Це не повинно тебе турбувати. Зосередься на грі.

Пончик зістрибнула з канапи і побігла до дальньої стіни. Вона зупинилася посеред кімнати, її мордочка налетіла на невидимий бар‘єр. Студія виглядала більшою, ніж була насправді. Вона поклала лапи на невидиму стіну, це виглядало так, наче вона стояла на задніх лапах.

-- Глянь, Карле, -- сказала вона. – Ця кімната якась дивна.

-- Пам’ятаєш, що сказала Лексіс? – вигукнув я до неї. – Насправді ми не в студії. Це край човна. Будь обережною.

Я повернувся до Одетти.

-- Не знаю, що ви з нею зробили, але це перестає діяти, -- сказав я.

Жінка кивнула. Вона навіть не намагалася заперечувати. Вона теж спостерігала, як кішка стрибає в кінці кімнати.

-- В багатьох відношеннях вона ще дитина. Це одна з причин чому стільки глядачів зачаровані нею. Це чудово працює в підземеллі. Але для інтерв‘ю їх інколи потрібно трохи підштовхнути.

Я закусив губу. Я не знав, злитися мені чи ні.

-- Що ви зробили?

Вона знизала плечима.

-- Нічого страшного. Це було в її котячих смаколиках. Воно тимчасове. На півтора пункти збільшило їй стату розуму і впевненості. Не сильно. Щоб інтерв’ю вийшло кращим. Це все одно, що випити келих міцного вина.

-- Я думав, що стати розуму більше немає, -- сказав я.

-- Ой, любий. В стату входить все. Тільки тому, що ти цього не бачиш, не означає, що його там дійсно немає. Але ти маєш більше рації, ніж ти собі думаєш. Жодна зі стат найвищого рівня, які ти бачиш, не є справжніми. Дійсно. Вищий інтелект не означає, що ти розумніший. Це означає, що в тебе більше очок мани. Це означає, що в тебе краща пам‘ять. Насправді це суміш сотень різних стат зібраних воєдино.

Вимахуючи хвостом, повернулася Пончик.

-- Ця кімната значно менша, ніж виглядає.

-- То як на рахунок тебе, Одетто? Які в тебе мотиви? – запитав я, встаючи з канапи. Пора було йти. – Допомагати нам. Ти сказала не довіряти нікому, поки не знатимеш його мотивів.

Літня жінка посміхнулася.

-- Мої глядачі люблять вас. Чим довше ви будете залишатися живими, тим більше грошей я зароблю. У всьому всесвіті не існує нічого, що б я любила більше за гроші. А тепер повертайтеся в підземелля і постарайтеся не загинути.

[ 30 ]

Другий поверх

Переглядів – 0

Фоловерів – 0

Улюблених – 0

-- В моєму списку немає нікого, -- сказала Пончик. – В мене ще немає жодного фоловера.

Ми були на другому поверсі приблизно п‘ять секунд. На щастя Брендон і його команда ще не спустилися. До колапсу було ще дві години і я підозрював, що вони чекали, щоб переконатися чи Крісу вдасться вмовити спуститися тих тридцять осіб, які відсиджувалися у Вафельному Домі. Я очікував, що перші почнуть з’являтися не раніше ніж за годину.

-- Думаю, до закінчення підсумкової серії їх не увімкнуть, -- сказав я. – І взагалі, Мордехай казав, що вони оновлюються дуже повільно.

Сьогоднішня серія збігалася в часі з закриттям першого поверху. Я сподівався, що до того ми знайдемо безпечну кімнату.

Зазвичай серія тривала трохи більше ніж годину, а після цього в етер виходило шоу Одетти. І якщо шоу було таким популярним, як вони натякали, то почнеться хвиля переглядів. В глибині душі я знав, що це добре. Чим більше фанів, тим більше в нас буде шансів. І все одно в мене було жахливе, зловісне відчуття, що вся ця увага це помилка. Бути непримітним має свої переваги. Тихим і ефективним. Але цього не буде, не тут, не коли зі мною була Пончик.

На вигляд другий поверх був схожий на перший, тільки замість того, щоб вийти в кінці головного коридору, ми були всередині кварталу. Підлога тут була білою. Лишай на стіні мав оранжеватий відтінок. Стіни були зроблені не з каменю, а з шлакоблоків. Я вдарив стіну рукавицею, щоб побачити чи вона зламається. З’явилася велика тріщина, але далі вона не пішла, стіна немов була захищена магією. Я вдарив сусідній блок, результат такий самий. Він легко тріскав, але далі не ламався.

-- Тут нудно. Як нам запалити міжгалактичний інтернет, коли другий поверх такий самий як перший? – запитала Пончик.

-- Мордехай попереджав, що так буде. Тільки на третьому чи четвертому поверсі все почне ставати більш дивакуватим.

-- Сподіваюся, що монстри будуть більш захопливими, -- сказала Пончик.

-- Вони будуть такими самими. Тільки трішки важчими.

-- Дивись, дивись, -- сказала Пончик. – Якщо віддалити мапу, правий верхній кут. Північний схід.

Я глянув і відразу побачив, на що вона дивилася. Іконка була вкрита туманом, але вона там була. Мене охопило неймовірне почуття полегшення. Я поки що не бачив безпечної кімнати чи навчальної гільдії, але принаймні в нас було це.

Сходи на Третій Поверх.

-- Давай проб‘ємося туди і спробуємо зачистити квартал, -- сказав я. – Будь напоготові й слідкуй за безпечними кімнатами.

Як тільки ми завернули за ріг, я побачив Х. В мене тьохнуло серце, я боявся, що це буде труп Агати. Але це було менше Х. Воно належало мобу. Я зосередився на точці й прочитав Труп – другий рівень Пузатий Гриз.

-- Другий рівень. Це добре. Цікаво, чи його вбила Агата? – сказав я. Ми не знатимемо цього, поки не підійдемо ближче. Ще кілька кроків і в тому самому коридорі, поміж нами і трупом, з‘явилася пара червоних крапок. Здавалося, вони теж рухалися в напрямку трупа.

-- Гаразд, будь обережною, -- прошепотів я. Я виглянув з-за рогу. Моби були там, пара пухнастих, розміром з кішку монстрів без ніг. Комахи зі схожим на Пончик чорним і коричневим кольором. Це були великі, жирні хробаки. Рухалися вони не дуже швидко, також другого рівня. Це були істоти того ж виду, що й труп.

Пузатий Гриз. Рівень 2.

Ти знаходив коли-небудь мертве, розпухле тіло, що розкладається? Тицяв його палицею, щоб побачити, що з нього вилізе? Терся об нього своєю босою ногою? Ти знаєш, що хотів цього. Що ж, продовжуй мріяти. Тут, на другому поверсі, щурі – це вчорашні новини. Пузаті Гризи – ось останній крик моди, і обов‘язки прибирання припадають їм. Чим більше монстрів ти вб‘єш у якійсь зоні, тим більше гризи з‘їдять. Чим більше гризи з‘їдять, тим більшими вони стануть. Коли почнеш знаходити їх в стадії лялечок, краще не зупиняйся. Гризів легко вбити. Їхніх старших братів – ні.

-- Ти знімаєш лівого, я – другого, -- сказав я, в той час, як Пончик вистрибнула мені на плече.

Ми зайшли за ріг. Пончик влупила першого максимальною Магічною Стрілою, істота вибухнула, не залишивши після себе нічого, крім місива з білого слизу. Їхні нутрощі хлюпали так само як у смиків з першого поверху.

-- Приготуй свиток здоров‘я на випадок, якщо їхня кров кислотна чи ще щось, -- сказав я.

Я стиснув кулак, кинувся вперед. Другий гриз жалюгідно пищав і черепашачим темпом намагався втекти. Я вгатив його рукавицею. Це було як бити пудинг. Цих істот могло вбити навіть немовля.

Слиз комахи виявився нетоксичним. А ще комахи не давали якоїсь помітної експи. Вони були значно менш небезпечними ніж щурі. Цікаво, в яких монстрів вони перетворювалися.

Ми підійшли, щоб оглянути розчавлені залишки третього трупа. Все як я й підозрював.

Труп з лутом. Пузатий Гриз. Рівень 2. Вбитий волоцюгою Агатою.

Флакон гемолімфи Пузатого Гриза. (Алхімічний матеріал.)

Скидалося на те, що вона переїхала його своїм візком. Потрібно було, щоб минуло десять хвилин, перш ніж труп зможуть залутити інші волоцюги, і це було єдиним показником, як давно це трапилося. Завдяки нашій перерві на поверхні вона випереджала нас на кілька годин. Я забрав флакон.

Пончик зістрибнула і понюхала труп. Скривила мордочку.

-- Гидота. Я бачу в наступному коридорі ще пару червоних крапок.

Я глянув на мапу, і там не було ніяких червоних крапок. Я зморгнув оком і вони з‘явилися. Останнім часом я зауважив, що Пончик відчувала активних монстрів на кілька миттєвостей раніше за мене. Я підозрював, що це мало щось спільного з її расою, але певності в мене не було. Крапки швидко рухалися сусіднім коридором.

-- Це не гризи. Якщо ці хробаки тут, як щурі на першому поверсі, то ми ще не бачили мобів з цього кварталу. – Я підняв ногу і наступив на залишки вбитого Агатою трупа. Я чавив і трощив, розмазуючи нутрощі по всьому коридору, допоки Х не зник з мапи.

-- Карле, -- сказала Пончик, поглядаючи то на мене то на розбризкані залишки. – З тобою все гаразд?

-- Ти читала опис гризів? – запитав я, витираючи ногу об шлакоблок. Я майже не відчував підошов ніг. По боках ноги були такими ж чутливими як і завжди. – Ми не можемо просто залишати повсюди трупи. Навіть їхні власні. Принаймні не в цій частині підземелля. Відтепер ми будемо намагатися залишати після себе якомога менше.

Вона наморщила носик.

-- Як на мене, це не дуже ефективне використання часу. Моїм фанатам не сподобається спостерігати, як я оскверняю мертвих. Це просто огидно. Я б не хотіла, щоб ти це робив.

-- Твоїм фанатам не сподобається спостерігати, як тебе вбивають ті, що виростають з цих істот.

Ми продовжили свій шлях коридором, повернули на перехресті, тоді ще раз, рухаючись в напрямку інших червоних крапок. Скидалося на те, що ці чуваки проводили патрулювання. Я підозрював, що якщо ми продовжимо рухатися далі в тому напрямку, то наткнемося на їхню базу і квартального боса. Наразі в мене не було бажання битися з ними.

-- Ходімо вже займемося тими істотами. Це триває надто довго, -- сказала Пончик, підстрибуючи. З нашийним амулетом і підхвістям вона дзеленькала як дзвоник.

-- Хай тобі дідько, Пончик, -- сказав я. – Ти ж кішка. Тобі варто навчитися підкрадатися непомітно.

Істоти завмерли, вони зупинилися в коридорі, тоді почали швидко рухатися в нашому напрямку.

-- Бачиш? – сказав я. – Перед бойовим зіткненням потрібно побачити, що це за моби.

Я вийшов, очікуючи, коли вони з‘являться з-за рогу. Пончик повернулася мені на плече.

Вона почала відповідати мені, але як тільки з‘явилися моби, люто запищала. Вона вся напружилася і боляче загнала кігті мені в плече. Випустила одна за одною дві стріли. Обидві істоти впали на землю, їхнє здоров‘я опустилося до червоного. Ледь-ледь. Вони встали і клацаючи зубами, з гаркотом поперли на нас.